Про непересічний вклад бідолашної єврейської кози в українську сучасну науку ми згадували у передмові. Подейкують навіть, що сам директор Інституту філософії НАН України Мирослав Попович в’їхав у велику науку верхи на цьому бідолашному створінні, котре в незрозумілий спосіб змінювало стать на заздрість нинішнім трансвеститам.
Але задля об’єктивності наголосимо, що задовго до Поповича справді науковий глибокий аналіз єврейського гумору зробив славетний Зиґмунд Фрейд. Ще в 1905-му році у своїй книзі “Дотепність і її ставлення до підсвідомого” батько психоаналізу чітко визначив, чим відрізняються власне єврейські анекдоти від анекдотів про євреїв:
· Саме на ґрунті єврейського народного життя виросла велика кількість дотепних жартів… Це історії, створені євреями і спрямовані проти своєрідності єврейського характеру. Що ж до дотепів, створених неєвреями про євреїв, то в переважній більшості примітивні жарти, побудовані на приниженні єврея як особистості.
Зазначимо, як кажуть науковці, на маргінесі, що свідоме приниження інших народів є, на жаль, характерною домінантою так званого радянського гумору. Згадаймо незугарні дотепи щодо чукчів, “хахлов”, вірменського радіо та “ліц кавказской национальності”.
Але повернемося до наших євреїв, конкретно - до Зигмунда Фрейда. У за цитованій монографії він наводить не просто єврейський гумор, а анекдоти, створені в єврейських містечках Галичини, Буковини та Прикарпаття. Тож не дивно, що в них ми зустріли наших із Горацієм Сафріним спільних знайомих.
Ось коротка антологія єврейського гумору, укладена Зиґмундом Фрейдом.
Переважна більшість анекдотів, що зацікавила знаного психоаналітика, присвячена шадхенам, себто, сватам. Маються на увазі не ті, котрі родичі через молодят, а ті, котрі облаштовують знайомство, сватання і все, чому за ним належить бути. За єврейською традицією цю почесну, складну і відповідальну, а відтак небезпечну місію виконують чоловіки.
Отже, маестро, вріжте, будь ласка, марш Мендельсона!
Молодий єврей запитує у свата, чи є у запропонованої ним нареченої батьки. Сват відповідає миттю:
- Напівсирота. Матір при здоров’ї, а от батька серед живих немає.
Вже на весіллі з’ясовується, що тесть живісінький, та от придибенція: сидить у в’язниці і незабаром має вийти на волю. Ошуканий жених бере свата за петельки:
- Ти мені сказав, що вона напівсирота, що батька немає в живих!…
- Ну, сказав. То й що? Хіба це життя - у в’язниці?
Шадхен пропонує молодому амбітному єврею кандидатку в наречені, але той крутить носом:
- Теща мені не подобається. Єхидна і дурна на додачу.
- Юначе, ви на кому женитеся - на тещі чи на її дочці?
- На дочці, але вона ж не така молода, як ви казали і на додачу некрасива.
- Це нічого, що вона немолода і страшненька. Не буде вам зраджувати.
- Та й посагу там, виявляється, як кіт наплакав.
- Хто сказав про посаг? Ви на баришні одружуєтеся, чи на грошах? Ви мені що замовляли? Баришню. От і беріть.
Ошуканий кандидат вдається до найвагомішого аргументу:
- Так вона ж на додачу ще й горбата!
- А ви що хотіли? Щоб у вашої нареченої не було жодного недоліку?
Шадхен привів із собою для переговорів про наречену помічника, котрий має підтверджувати в якості об’єктивного свідка все, що скаже сват.
- Вона струнка, мов ялинка, - починає шадхен.
- Як ялинка! - підтверджує помічник.
- У неї такі очі, такі очі!… Це треба бачити.
- Ах, які очі, які очі!
- А яка вона освічена - інші їй не рівня.
- Така, освічена, така освічена!
- Щоправда, є один м-а-анюсінький недолік, - признається сват. - у неї невеличкий такий горбик.
- Що значить - невеличкий? - обурюється помічник? - Отакий-о горб!
Від авторів - зверніть увагу: сама конструкція цього анекдоту фактично повторює схему сюжету з української літературної класики. Ну просто вам “Підбрехач” Квітки-Основ’яненка у єврейському варіанті. Але про це своєрідне взаємопроникнення культур ми вже згадували.
Відповідальний момент: шадхен приводить молодого єврея на оглядини в хату до майбутніх родичів. На чільному місці в кімнаті стоїть засклена шафа зі срібним начинням. Сват радісно вигукує:
- Дивіться сюди! Ви мене питали, чи це багата родина - ось вам відповідь!
Молодий чоловік вагається:
- А може вони все це взяли напрокат аби справити на мене враження?
- Ну що ви таке подумали, юначе, - обурюється шадхен, - ви не знаєте цих людей! Їм не те що срібла - їм ламаної виделки ніхто не позичить!
Жених неприємно вражений оглядинами і тут-таки відводить шадхена у куток кімнати аби заявити претензії:
- Куди ви мене привели? Вона ж бридка, вона ж стара, вона ж зизоока і на додачу підсліпувата! І половини зубів немає!
- Вам не обов’язково про це шепотіти мені на вухо, - перебиває шадхен. - Говоріть нормально, бо вона глуха на додачу.
Від авторів - у чорнобильській версії цього анекдоту фінал дещо інший:
- Ха! - вигукує шадхен, - ви ще не чули, як вона кашляє!
Природно, що Зиґмунд Фрейд не міг оминути у своєму дослідженні таку колоритну фігуру, як рабин із Хелма:
Хелмський ребе зі своїми учнями молиться у синагозі. Раптом він обриває молитву і видає розпачливий зойк. На запитання, що сталося, повідомляє:
- Щойно у Львові помер головний рабин. Будемо сумувати і оплакувати.
Кілька днів хелмські євреї сумують і оплакують покійного. Аж тут випадково прибивається до міста єврей зі Львова. Природно, всі кидаються розпитувати, як помер славетний ребе, на що хворів і чи довго мучився.
- Тю на вас! - вигукує шокований львів’янин. - Наш ребе живий і здоровий, дай Боже кожному! Хто вам таку дурню сказав?
Хелмська община кидається до свого душепастиря:
- Ребе, ви сказали, що львівський рабин помер, а він живий! Це ж велика ганьба перед гоями!
- То нічого, - втішає ребе. - Головне, що я з Хелма побачив, що робиться у львівській синагозі. Хіба це не чудо? А те, що я чогось там не додивився, так то дрібниця.
Характерна особливість життя євреїв Австро-Угорської Імперії на відміну від Росії: юдейські піддані цісаря Франца Йосипа мали право, не вихрещуючись, здобути офіцерське звання. Відтак чимало австрійських, угорських, галицьких та буковинських євреїв зголошувалися до служби добровільно.
Іцик записався в артилерію. Невдовзі його безпосередній командир відчув різницю між особливостями єврейської ментальності і вимогами армійського статуту.
- Іцику, чому гармата не блищить, як у кота, самі знаєте, що?
- А чому вона повинна блищати, пане лейтенанте?
- А ви що - не читали статуту?
- А де я мав прочитати, що його треба читати?
- А вам хіба не пояснював фельдфебель?
- А ви самі робите те, що вам наказує фельдфебель?
- А ви хіба не знаєте, що в армії молодший виконує накази старшого?
- А звідки я знаю, який у вас рік народження, пане лейтенант? Може якраз я старший?
Нарешті втомлений лейтенант зовсім по-цивільному бере Іцика під лікоть, відводить його подалі від решти вояків і каже:
- Іцику, нам ти, звичайно, не підходиш. Але я дам тобі пораду: купи собі гармату і заробляй на життя самостійно.
Від авторів: характерно, що доктор Фрейд делікатно оминає одну суттєву подробицю з зацитованого ним анекдоту про Іцика-артилериста. От скажіть, шановні читачі, хто був за національністю бідолаха-лейтенант? Підказуємо - який іще народ має генетичну звичку відповідати запитанням на запитання? Так ото ж…
Окрім шадхенів почесне місце у колекції єврейських анекдотів, відібраних Зиґмундом Фрейдом, займають… от одразу навіть і не скажеш, як їх правильно по-сучасному назвати, цих людей. Бо як не крути, а займалися вони відвертим жебрацтвом. Однак називали себе “прохачами”. На відміну від православних жебраків і старців єврейські “прохачі” не побиралися на паперті або на весіллях чи похоронах. Вони вициндрювали гроші - і то чималенькі - у своїх багатих сородичів. Заходив такий “прохач” до купця другої чи першої гільдії або банкіра - і одразу тиснув на психіку: “Ну хіба порядний єврей не повинен допомогти своєму бідному єдиновірцю?”
Мало в кого вистачало мужності відповісти нахабі: якщо ти бідний, то ти неправильний єврей. Для особливо непоступливих “прохач” завжди тримав у загашнику “рекомендаційного листа”, звичайно ж підробленого, від віденського барона Ротшильда або цадика любавицьких хасидів. Від такого нахабства аргумент “якщо тобі Ротшильд не допоміг, то чому маю допомагати я?” якось застрявав у горлі.
Отже - анекдоти про єврейських жебраків, перепрошуємо, прохачів. Необхідне уточнення: у Києві вони, як правило, отиралися навколо чи не найбагатшого в Російській Імперії фабриканта Бродського. Він був людиною не тільки кмітливою, а й допитливою, проте надмірна доброта зробила і його героєм єврейського фольклору.
Один професійний “прохач”, посилаючись на те, що й він сам, і його сім’я помирають з голоду, таки спромігся видурити у Бродського чималу суму грошей. За годину благодійник заходить до найдорожчого у Києві ресторану - і що ж він бачить? Отой “бідний і голодний” сидить за столиком і навертає червону ікру ложкою.
Обурений до глибини душі Бродський вигукує:
- Так от, виявляється, для чого знадобилися мої гроші!
“Прохач” у свою чергу теж обурюється:
- Я на вас дивуюся! Коли у мене не було грошей, я не міг їсти ікру ложкою. Тепер, коли гроші у мене є, то я, по вашому, теж не повинен цього робити? То може ви мені скажете, пане Бродський, коли ж, власне, я можу їсти ікру ложкою?
До Бродського з’являється черговий “прохач”, який удає з себе смертельно хворого і навіть показує якусь довідку - начебто від популярного у Києві доктора Караваєва. Мовляв, тільки відома всім доброта пана Бродського і лікування на курорті можуть врятувати життя чесного молодого єврея.
Розчулений Бродський лізе в шухляду по гроші і водночас запитує:
- Де, до речі, збираєтеся лікуватися?
- Як де? Звичайно, на французькій Рів’єрі.
- А що-небудь ближче вас не влаштує? Приміром, Одеса? Там теж непогані курорти. І на круг дешевше вийде.
- Як ви могли про це навіть заїкнутися, пане Бродський! Які можуть бути розмови про економію, коли йдеться про здоров’я?
Два відомих єврейських “прохачі” зустрічаються на вулиці і один із них радісно вигукує:
- Колего! Я чув, ви дочку заміж видали. Поздоровляю, така радість!
- Ой, яка там радість… Я на цьому шлюбі фактично розорився. Зять заломив такий посаг, такий посаг!
- І що ви дали за дочкою?
- Ой вей, вей! Половину Межигірської і весь Нижній вал.
Від авторів: згадані вулиці - якраз центр київського Подолу. Саме на них до революції жили якщо не найбагатші, то дуже заможні євреї.
Професійний жебрак наближається до дверей особняка Бродського і натикається на свого колегу, котрий виходить з тих дверей:
- Раджу сьогодні не потикатися! Бродський не в настрої! Більше рубля нікому не подає.
- Як це - не потикатися? Чого раптом я повинен подарувати йому бодай рубля? Він мені що-небудь коли-небудь подарував?
Від авторів: звісно, у єврейському фольклорі набагато більше анекдотів про любителів жити чужим коштом, аніж їх навів у своїй монографій Фрейд. От приміром, така класична оповістка з нашого зібрання:
До мільйонера Бродського приходить єврейський жебрак. Саме жебрак, а не прохач, це суттєво. Бо всі ці “бідні й голодні родичі” або добрі знайомі давно забутих знайомих допускалися безпосередньо до особи благодійника. А жебраків - як нижчих за рангом - швейцар одразу спрямовував на кухню.
Так ото ж, один такий жебрак якось прослизнув непоміченим до самого кабінету Бродського. Той одразу здійняв крик:
- Ти що, не знаєш - у моєму домі подають не далі кухні! Якого біса ти приперся до кабінету?
- Пане Бродський, ви заробляєте на цукрі. Я на жебрацтві. Я не вчу вас, як продавати ваш товар. То хто вам дав право вчити мене, як треба жебрати?
Які ж анекдоти Зиґмунд Фрейд вважав класичними взірцями фольклорної творчості свого народу? Їх два. Фрейд не просто наголосив, що це, на його думку, найкращі жарти, а й виділив їх у своїй монографії спеціальним шрифтом. Зробимо й ми так.
Абрам позичив у Боруха мідний таз аби варити варення. Після того, як зварив і повернув, Борух потяг його до рабинського суду. Мовляв, Абрам позичав у нього цілий таз, а повернув дірявий.
Абрам з почуттям безневинно ображеної гідності пояснює:
- По-перше, я взагалі не позичав таз у Боруха. По-друге, коли я його у Боруха позичив, то ця дірка там уже була. А по-третє, я повернув Боруху цього таза цілісіньким!
Двоє знайомих євреїв здибаються на пероні вокзалу:
- Рабинович, ви кудись їдете?
- Я їду до Одеси.
- Рабинович, ви мені кажете, що їдете до Одеси, аби я подумав, що ви їдете не до Одеси. Але ж ви таки їдете до Одеси, то навіщо ви мені брешете?
Зиґмунд Фрейд саме щодо цього анекдоту зауважив, що він примушує замислитися над глибинною філософською проблемою. Що є правда - те, що говоримо ми самі чи те, що від нас хочуть почути інші?…
Ми вже згадували про те, що до єврейського фольклору окрім класичних анекдотів незмінно входять історії, котрі насправді траплялися з євреями - відомими і не дуже. Кілька з них цитує у своєму дослідженні і Зиґмунд Фрейд.
Престарілий цісар Франц Йосип Перший інспектує військовий гарнізон у Станіславі. Серед місцевих офіцерів йому впадає в око вояк, виразно схожий на нього самого. Монарх запитує:
- Прізвище?
- Надпоручник Рабинович!
- Дивно… скажіть, а ваша матінка в молодості не працювала у моїй зимовій резиденції у Відні?
- Аж ніяк, ваша величність! Але мій тато працював!
Ще одна реальна історія, жертвою якої став все той же Франц Йосип. Якогось дня згідно етикету він виявив милість до пацієнтів віденського шпиталю для бідних. Лібералізм імператора зайшов так далеко, що він побажав бути присутнім на операції, яку проводив молодий єврей-хірург.
Лікар ампутував якомусь нещасному ногу професійно і швидко. Франц Йосип зааплодував і вигукнув:
- Браво, доктор, браво!
Хірург вклонився і ввічливо запитав:
- Дозволите відрізати на біс і другу ногу?
А цей анекдот із серії про шадхенів Фрейд вважав найдотепнішим:
Під час оглядин нареченої з’ясовується, що у неї одна нога коротша. А тому вона сильно кульгає. Природно, що винен в усьому шадхен. Однак, вислухавши всі гнівні претензії на свою адресу, він незворушно відповідає:
- Ви не праві. Ну припустимо, знайшов би я вам баришню з нормальними однаковими ногами. І що?
- Я б на ній одружився!
- І що б ви мали? Ви б жодної хвилини не переставали потерпати від думки, що одного нещасного дня ваша дружина таки впаде, зламає собі ногу і кульгатиме решту життя. І на додачу: крики, стогони, видатки на доктора! Ой! А якщо ви одружитеся