Гляньте, яку кару накладено
на вашу ненависть…
Це тільки похіть крови
й дозвіл волі.
Весна промайнула дуже скоро. Настало літо — найгірша пора року в Нью-Йорку: задушлива й спекотна. Я сидів вечорами у вітальні й чекав, поки Джуліана не з'явиться гола в лазничці — це давало мені найбільше задоволення, бо я переживав наново своє дитинство — або з Ромео на лавочці. Я ненавидів себе за цю слабість, але не міг позбутися її. А Джуліана тільки посилювала цю мою одержимість, збуджувала в мені найтемніші інстинкти. І я чекав з миті на мить, коли вона почне знущатися наді мною. Але вона не з'являлася мені на очі, наче відчувала, що в такий спосіб доводить мене до шалу. Я вже сотні разів пакував валізку з наміром забратися геть від неї, але так і не зміг здійснити того заміру, як і не міг збагнути, що мене тримало біля неї. Я категорично не кохав її. Мені не було приємно бувати в її товаристві. Не була вона аж така красива, щоб милуватися нею платонічно, її завжди невдоволене й напружене обличчя відштовхувало. Не зв'язував мене тепер аж так сильно комплекс підглядання, він в останній час значно ослаб. Та все ж вона вміло розпалювала цей комплекс, щоб досягнути своєї мети. Але якої саме мети? Вона ввесь час натякала на «кінець» і на самогубство когось, хто був переді мною. Але чому вона мала би бажати мого кінця? Я ж їй ніколи нічого лихого не чинив. Донедавна навіть не знав її. Хіба що вона також мала комплекси, як і я, і мусила знущатися над мужчинами й доводити їх до якогось кінця. Та й ця маніакальність не цілком укладалася в її особистість. Джуліана була надто логічна, надто послідовна у своїх діях.
Вона двічі згадувала про «другу можливість», яка стосувалася її самої. І саме тут, може, треба було б шукати таємниці її задуму й щодо мене. Який кінець мала вона на увазі? Кінець її життя? Та це не мало жодного глузду, бо я не виношував убивчих намірів супроти неї. А може, йшлося тут про кінець чи, радше, завершення чогось у ній? У такому випадку, я був цілком безсилий, бо не мав найменшого натяку, що це могло бути. Можливо, що й вона не знала своїх емоційних чи психічних аномалій. Та, оскільки вона встановляла параметри наших взаємин, я не мав ніякого вибору й мусив приймати виклики.
Оскільки Джуліана не робила тепер ніяких ходів, я починав байдужіти. На другий день, замість їхати з роботи додому, я пішов собі у місто, з'їв добрий обід у французькому ресторані на Гадсон-стріт, а тоді посидів ще у кількох кафе на Блікер. Повернувся додому пізно й відразу міцно заснув. Джуліана, мабуть, відчувала, що гра вислизає з-під її пальців, тому на другий день, коли я знов повернувся додому пізно, вона сиділа з хлопцем на лавочці. Та, побачивши світло в моїй кімнаті, негайно відіслала хлопця геть і попрямувала до будинку. Це був сигнал для мене, що починалася якась нова або драматичніша гра.
Зрозуміло, що наступного дня, після роботи, я відразу поїхав додому. Тільки-но стемніло, вона появилася з хлопцем на лавочці. Між ними щось не ладналося. Джуліана чогось вимагала від хлопця, кричала, але він весь час хитав заперечливо головою.
Панувала велика задуха. Я роздягнувся і в самих трусиках сів на балконі. З Гудзону повівав легенький вітерець. Та я був напружений і не відчував ніякої приємности чи прохолоди. Крім того, в мене було погане передчуття. Стосунки між Ромео й Джуліаною на лавочці були натягнуті й нічого доброго не віщували. Джуліана, здавалося, була у відчайному стані. А це значило, що була спроможна на все. А хлопець, видно, не міг переступити якоїсь межі, поза яку вона його штовхала. Я також не мав бажання переступати в ту драму, яка відбувалася між Джуліаною і хлопцем. Тим більше, що позасвідомо я відчував щось погане, щось трагічне, — воно всмоктувало цю садибу, мене і Джуліану в якусь темну і слизьку оболонку. Але я сидів, мов приклеєний, у кріслі й ніяк не міг відірватися.
Джуліані, видно, не пощастило зламати опір хлопця словами й погрозами. Розлючена, вона шарпнула його на себе, а коли він далі опирався, — жорстоко почала бити його по обличчі, копати ногами й кусати. Хлопець плакав і боязко боронився. А Джуліана все більше бісилася і все більше знущалася над ним. її обличчя було викривлене ненавистю і зневагою до хлопця.
Мені жаль було хлопчини, і я почав обурюватися на Джуліану. Та раптово й несподівано у мені щось прорвалося чи зламалося. Я відчув несамовиту лють до Джуліани й одночасно невгамовне сексуальне жадання її. Мене здушило в горлі, а мою голову стискав нестерпний біль. Я не знав, що зі мною діється. Не в змозі терпіти цього довше, я збіг сходами наниз і полетів до лавочки.
Перше вхопив хлопчину за комір і жбурнув його в кущі. Він негайно зник. Тоді раптовим рухом здер з Джуліани блузочку й почав кусати її голі груди. Джуліана боронилася, била мене кулаками й кусала. Та це ще більше роз'юджувало мене. Я сильно вдарив її по обличчі, а тоді обома руками вхопив за шию й почав душити. В її очах застиг переляк, і вона раптово охляла.
Я жбурнув її на землю, розкинув широко ноги і прошив її з усією силою ненависти й жадання. Вона кричала з болю, плакала, але це ніяк не впливало на мене. Я втискав її в землю і продовжував входити у неї глибше й глибше, — аж нараз усім своїм єством відчув велике задоволення. Ні, не задоволення, а щастя, невимовне щастя, екстаз! Я підсвідомо бажав цього від хлопчини. «Ох, мамо, мамо, мамо!» — кричало все моє єство. Після цього наступило велике полегшення. Я почувався так, наче зсунув із себе тягар, який гнобив мене ціле життя. Почувався так, наче в будь-яку хвилину міг махнути крилами й полетіти вгору.
Я підвівся і, не глянувши на Джуліану, пішов додому. Впав на ліжко, і все довкола мене закрутилося. Я полетів у бездонний вир — з кімнатою, будинком і деревами.
Невдовзі, мов крізь велику віддаль, почув глухі кроки Джуліани. Трохи згодом почув шум води в лазничці. Джуліана брала душ. Та це було тепер таке буденне й нецікаве, що я не відчував ніякого бажання оглядати її. Поринув, натомість, у глибокий сон.
Пробудившись ранком, я помітив кров на трусах. Це неможливе! Я ніяк не міг цьому повірити! Вона досі була ще дівчиною. Досі була невинною.
Мені стало соромно за себе і жаль її. Я не був уважний до неї вчора й, мабуть, завдав їй великого болю. Усвідомивши все це, я вперше відчув ніжність до неї. Всі ці пережиття виснажили мене фізично й емоційно, і я вирішив не йти на роботу.
Цілий день лежав у ліжку й передумував ті самі думки знову й знову. Як вона могла залишитися дівчиною з усіма тими мужчинами, яких дотепер мала й доводила до крайностей? Мені досі здавалося, що вона була цілком вільна зі своїм тілом. Та це тільки вказувало на те, наскільки я не розумів людей узагалі, а Джуліану зокрема. Це вказувало теж, що я, засліплений всякими комплексами, не вглиблювався в думки, які Джуліана не раз і не двічі висловлювала. Вже під час нашої другої зустрічі в ресторані на Ґрінич-стріт вона сказала мені, що їй «потрібний тільки хтось присутній». А це значило, що їй потрібна була тільки жертва, а не мужчина, не коханець.
Вона також казала мені, вже тут, у вітальні внизу, що «нікому в житті не віддавалася й не віддасться». Я чомусь не звернув на це уваги. А тепер виявилося, що вона ввесь час говорила мені правду. Вона й не віддалася мені. Я взяв її силою. І цей ґвалт дуже погано подіяв на мене. Я не вчинив його в гармонії із собою, а, радше, проти себе. Це було насильство не лише над нею, а й над собою. Я не міг знайти ніякого оправдання на цей вчинок. Джуліана, як я вже згадував, витягала з мене найгірше.
Мене починала тривожити моя подальша доля та моя роль у житті Джуліани. Вчора я переступив межу тільки присутнього. Тож мусило щось змінитися між нами. Я й далі мав двоїсте ставлення до неї: жадав її, захоплювався нею, але не кохав її. А самого жадання було замало, щоб в'язати з нею своє життя. З другого боку, вона притягала мене не лише своїм гарним тілом, але й негарною, темною душею. Прямо парадокс: я не хотів в'язатися з нею, і не міг відв'язатися від неї.
Я цілий день снувався по хаті й не знав, що з собою робити. Наслухував за рухами Джуліани, але не чув навіть її кроків у домі. Невже вона кудись поїхала? Мені не спало тоді на думку, що вона могла погано почуватися й лежала в ліжку, що, може потребувала допомоги. В моїй уяві вона була така сильна, демонічна й незборима, що припущення про слабість було якось не на місці у відношенні до неї.
Ввечері я пішов до ресторану на Бродвеї, з'їв із великим апетитом вечерю й повернувся додому. Хотів зустріти Джуліану й вибачитися за вчорашній вчинок, та її не було, як звичайно, у вітальні. Я тоді налив у ванну гарячої води, випарився й цілу ніч спав преспокійно і без марень. А ранком пішов на роботу.
Мене зовсім не тягнуло до тієї бездухої домівки. Я найрадше блукав би цілу ніч по Нью-Йорку. Та я був таки чимось зв'язаний із Джуліаною і поїхав додому. Джуліана не показувалася мені на очі, а я, зі свого боку, вважав, що мені найкраще було оминати її. Це не була дуже людяна постанова, і мені тепер соромно за неї.
Так проминуло два тижні. Нарешті я помітив її на лавочці. Сиділа сама, цілком безруха. Це мене чомусь розлютило. Вона, мабуть, хотіла, щоб я підійшов до неї. А роль Ромео мені ніяк не відповідала, ні фізично, ні психологічно. В такій ролі випадало б впасти перед нею на коліна й просити пробачення. Це, з сьогоднішньої перспективи, був би найгідніший жест із мого боку в той час, з цього могло б початися наше зближення. Але тоді я так не думав і не почував. Мені того вечора й далі здавалося, що в тому, що сталося два тижні назад, було багато й її вини. Я цілий вечір боровся з собою, але таки не пішов до неї.
На другий день вона знову сиділа на лавочці. Мені почало докучати сумління. Я натягнув короткі штанці, вдягнув панамську сорочку з короткими рукавами і вийшов у сад.
Джуліана була в коротенькій ясно-голубій сукенці. Волосся мала заплетене в косу. Цілковито заглиблена в собі, вона ніби не помічала мене. її обличчя не виражало, як завжди, напружености, злості чи невдоволення, а було якось дивно замислене. Я мав враження, що в ній щось мінялося.
— Добривечір, — промовив я несміло, підійшовши до неї.
Вона не відповіла.
— Чи можна присістися біля вас?
— Ні! — відповіла різко й відвернула від мене голову.
Я спершу розгубився. Постояв ще деякий час і, оскільки вона далі мовчала, розсердився й пішов назад додому. Чого вона ще хотіла? Хіба не час було кінчати цю божевільну гру поміж нами? Хіба не час було ладнати нові стосунки? Адже ж вона виходила на лавочку, бо хотіла якогось контакту зі мною. Це було цілком ясно. Але якого контакту вона хотіла, коли відмовлялася говорити зі мною?
Та заспокоївшись, я почав бачити ці речі з інакшої перспективи. На які нові взаємини між нами я міг сподіватися? На любов? Дружність? Теплоту? Я ж її зґвалтував! Це мусило бути травматичне пережиття для неї. Після такого пережиття вона могла лише зненавидіти мене ще дужче. їй потрібно було багато часу, щоб загоїти рану.
Коли наступного дня я знову побачив на лавочці самотню Джуліану, мене несподівано охопило почуття вини. Я підійшов до неї й, не питаючись, сів поруч. Вона не була вдоволена.
— Я прийшов вибачитись за те, що сталося два тижні тому.
Вона мовчала.
— Я свідомий того, що ви ненавидите мене і справді маєте на це причину…
Вона мовчала, закусивши губи.
— Я свідомий теж, що виправити тут нічого не зможу, але хочу вас хоча б перепросити. Я не панував тоді над собою.
Вона навіть не ворухнулася.
— Скажіть що-небудь…
Вона не відзивалася.
Хвиля гніву раптом вдарила мені в голову. Я встав, вхопив її за плечі й підняв угору:
— Чому ви далі знущаєтеся наді мною? Чого ви хочете? — горланив я прямо в обличчя жінки.
Джуліана подивилася на мене з такою зневагою, що мені стало моторошно. Я відштовхнув її на лавку й кинувся геть.
— Втікаєте? Знову будете ховатися за щілини? — почув її зневажливий голос і різко зупинився.
— Що ви сказали? — спитав я, все ще обернений спиною до неї.
— Хіба ви, бідні, не здогадуєтеся?
— Ні, не здогадуюсь, — відповів я в'їдливо-саркастичним тоном.
— Так от, я маю на увазі те, що ви вчинили наді мною злочин і залишили мене саму напризволяще. Я спливала кров'ю і ледве добралася до будинку.
— Вибачте. Я навіть не додумувався, що ви…
— Що я могла бути неторканою?…
— Так. Я цілу ніч пролежав у безтямному стані, тільки на ранок помітив кров.
— А я ледве доповзла навкарачки додому. А коли ви пішли на роботу, викликала швидку і цілий тиждень пролежала в шпиталі. Ви жодного разу навіть не навідалися до мене.
— Я нічого не знав.
— Бо не хотіли знати! Я залишила для вас записку на столику в вітальні. Вона й досі там.
Я мовчки повернувся на лавочку й сів трохи віддалік від неї. Почував себе нікчемою. Тої миті я найрадше був би виплакався їй на грудях. Та Джуліана ледве чи зрозуміла б такий вияв почуттів. Ми довго сиділи в темряві, не відзиваючись одне до одного.
— Я ніколи в житті не зможу вам того простити, — нарешті промовила Джуліана. В її голосі я відчув гіркоту й оскарження.
— Не зможете простити мені того, що я вас зґвалтував?
— Це я ще могла б вам простити, бо воно розкрило мене як жінку.
— А що тоді?
— Не зможу простити того, що ви залишили мене, безпомічну, на землі.
— Я сам собі не зможу простити, ні одного, ні другого. Почуваюся як останній нікчема.
— Як інакше можна почуватися? То був нікчемний вчинок.
Це вхопило мене за живе:
— Але й ви не свята у цьому всьому!
— Що ви хочете сказати? — спитала різко.
— Те, що ви довели мене до цього.
— Я вас не вела до цього, й не хотіла такого, — відказала Джуліана, давлячись словами від емоційного напруження.
— Звичайно, — крикнув я. — Ви хотіли довести до того, щоб я покінчив із собою.
— І покінчите.
— І що ви тим досягнете? Що це вам дасть?
— Задоволення. Відчуття помсти, — сказала сухо.
— А чи таке ваше задоволення не збоченське?
— А чи ви мали задоволення, ґвалтуючи мене?
Я довго мовчав.
— Мав, — нарешті витиснув із себе.
— То хто з нас більший збоченець? — спитала холодно Джуліана.
— Я не знав, що зі мною тоді діялося… — моє оправдання було слабке й непереконливе.
— Ви чудово знали і знаєте, що діялося і чого ви позбулися.
Я мовчки потакнув головою.
— Ви позбулися тягаря з душі, а мені вчинили страшний біль, образу й приниження, — оскаржувала суворим голосом.
— Не можу заперечувати цього… Можу тільки каятися, — промимрив я, замислившись. — Та найдивніше те, що в тій трагедії в мені зродилося якесь дивне й тепле почуття до вас.
Я нараз помітив, що обличчя Джуліани проясніло. Вона щось раптово усвідомила й єхидно глянула мені в очі. І в цьому погляді не було ніякої потіхи для мене.
— Найдивніше також те, — вона імітувала мій голос, — що в тій трагедії ви збудили в мені жінку, яка буде мстити вам. На кожному кроці!
— Тоді наші кроки мусять розійтися, — запропонував я розсудливо.
— О, ні! Цього не буде ніколи! — сказала так категорично, що я сприйняв це як закляття.
— То що ви тоді хочете?
— Я вам казала: кінця.
— Цим разом це може бути ваш кінець… — сказав я більше співчутливо, ніж загрозливо.
— Може, так, а може, й ні. Та не забувайте, що ви збудили в мені жінку, до якої маєте теплі почуття, як ви призналися. А ця жінка ненавидить вас і мусить вас знищити.
Вона раптово встала і пішла до будинку. А я сидів і не міг встати з лавки. її дім зяяв серед ночі, мов кровожерна потвора.
Між нами настав період непевного замирення. Власне, не замирення, а уникання. Ми свідомо оминали одне одного й робили все, щоб не зустрітися віч-на-віч. Я мав добру причину деякий час оминати Джуліану. Але важко сказати, чому вона оминала мене. Я не вірив, що її наміри змінилися на краще. А щодо мене, то я мав наївну надію, що рани, які я завдавав їй, а вона мені продовж довгих місяців, з ходом часу пригаснуть, і ми зможемо зустрітися на нормальніших основах, щоб краще зрозуміти одне одного. Мене все більше тягнуло до неї, і я все більше прагнув кращих стосунків із нею.
Та я не був цілком щирий із собою. Мене вабила в Джуліані більше жінка, аніж людина. Я не міг повністю прийняти її як людину. Бо вона жила тільки тим, як завдати іншій людині болю, як найглибше поранити її, як довести її до згуби. Нею цілковито володіли садистичні інстинкти й не дозволяли їй бути людяною і доброю. Вона могла існувати лише у злі й зі злом. Крім зла, мені здавалося, ніщо інше її не цікавило. Я навіть думаю, що вона на початку захопилася, чи, радше, зацікавилася мною лише тому, що відчувала в мені зло; тому, що я тоді ненавидів її, що, в напливі люті, був здатний на все, навіть виконати чи стати об'єктом задуманого нею кінця. У таких стосунках не було місця не те що на любов, а й на звичайну прихильність.
А я патологічно бажав тієї прихильности й жадав Джуліану як жінку. Хотів мати її за будь-яку ціну. Не брати силою, а мати. Кожної ночі на мене находили ті самі марення: що вона вривалася гола до моєї спальні, здирала з мене піжаму, кусала мої губи, хапала обіруч мого члена й так сильно тягнула до себе, що я скрикував з болю. Тоді хапав її за рамена, кидав горілиць на ліжко і нестямно стискав її груди. Вона стогнала, гладила моє волосся, зсувала мою голову собі між ноги і втягала мене у розкриту стать… Я меншав, втискався в її глибоку й темну вапну й опинявся, мов дитина, в лоні. Тоді вона жорстоко здушувала мене в собі, — я кричав від переляку і пробуджувався, мокрий від поту.
Але ці марення не гасили моєї жаги. Я цілими днями мріяв про злягання з Джуліаною, і це доводило мене до божевілля. Взявши її силою на лавочці, я пережив тільки катарсис і випорожнив себе від найгірших комплексів. Але справжнього любовного задоволення не пережив. Тому так невідступно жадав її.
Джуліана мусила відчувати мій стан, тому й тримала себе поза моїм засягом, щоб загострювати мої жадання й доводити мене до крайности. Я опинився в пастці, яку вона наставила на мене, і ввесь час бився об її ґрати. Але не міг вийти з тієї пастки, бо дверима з неї була сама Джуліана, а я ніяк не міг знайти ключа до неї.
У неділю пополудні, коли мій мозок нестерпно шарпався, я прожогом вилетів надвір і подався парком до Клойстера. Зайшов до середини і присів на кам'яній лавочці перед старовинним вівтарем. Приємна прохолода і григоріанські напіви вливалися у мене й відпружували натягнені нерви. Мені стало так легко й так добре, що я занурився в музику й дихання образів і ні про що інше не думав.
— Між святими приємніше, ніж вдома, правда? — почув раптово голос Джуліани і здригнувся.
Вона була в міні-спідничці, і я знизу міг бачити її білі трусики з рожево гаптованим візерунком. Засмаглі рамена були оголені, а тісно облягаюча біла блузочка ледве прикривала груди. Сексуально викличний вигляд Джуліани був тут такий чужий і дикий, що її присутність у цій монастирській обстановці здавалася мені мало не блюзнірством. Припускаю, що вона вчинила це навмисне, щоб вирвати мене з цієї благодатної атмосфери і притоптати моє відчуття духовної злагоди.
— Що ви тут робите? Я не думав зустріти вас саме тут… — відізвався я, щоб щось сказати, і воно вийшло трохи недоречно.
— Ви не думаєте, що й мені могло б бути приємно між святими?
— Від вашого вигляду, святі порозтрясають рами.
— То нічого. Краще бути на волі, ніж у золотистій клітці рам, — вона скоса глянула на мене.
— Правда. Я про це, мабуть, найкраще знаю.
— Хіба моя клітка аж така гнітюча? — знов глумливо спитала Джуліана.
— Аж така, — сказав я коротко, щоб закінчити цю нецікаву розмову.
— А за чим ви сюди прийшли? — спитала несподівано.
— Шукати затишку, душевної злагоди, — відповів я.
— Все це треба нищити, чавити, бо воно непридатне для наших планів.
— Ви думаєте, що це для ваших планів непридатне, а не для наших.
— Мої плани без вас не мали б змісту, — сказала холодно.
— Знаєте, моїм найбільшим бажанням тепер є визволитися від вашої клітки й від ваших планів.
— Ви ніколи не визволитеся від мене!
— А то чому? — спитав я, здивований.
— Бо ви любите й жадаєте мене, — сказала твердо.
Я зблід. Ця несамовита жінка вгадувала мої найтаємніші почування. Тому й легко могла гратися зі мною, як кішка з мишею.
— Я вам не віддамся ніколи!
Почувши це, я відчув дивну переміну в собі: наче віддаль між нею і мною збільшилася, і мої пристрасті пропорційно охололи. Я встав і, не сказавши їй слова, пішов геть.
Я заспокоївся на деякий час. Марення не навідували мене, не заходила теж у мої думки й Джуліана. Я перестав жадати її. Наче відсунув її на окраїни своїх почуттів і не заглядав туди.
Мене знову почало вабити місто. Після роботи я їхав на Ґрінич Віллідж і годинами тинявся по вулицях. Коли доводив себе до виснаження, їхав додому, приймав холодний душ і падав у ліжко. Спав так міцно, що ніякі марення не могли протиснутися до мене.
Переходячи одного вечора Крістофер-стріт, я побачив Ромео в гурті блакитних. Як тільки він помітив мене, підбіг, стиснув мене міцно в обіймах і поцілував в уста. Мені зробилося неприємно. Але його радість була така щира, що моє почуття неприємності відразу розвіялося.
— Ох, я дуже радий зустріти вас! Врешті можу висловити вам свою вдячність.
— За що?
— За те, що врятували мене від тієї потвори.
— А хто тепер порятує мене? — пожартував я.
— То проблема, чоловіче!
— Ще й яка…
— Чи ви спішите кудись? — спитав хлопчина.
— Не спішу.
— Тоді ходімо до ресторану. Щось вип'ємо, перекусимо й поговоримо.
— Гаразд.
Ми зайшли до маленької забігайлівки на Гадсон-авеню, що називалася «Одна картопля», замовили по чарці віскі й добірну закуску, розсілися в півтемряві й гуторили.
— Я так хотів вас зустріти, думав уже їхати до того заклятого дому, але боявся, що та потвора знову захопить мене в свої лабети.
— Як ти попався їй у руки? — спитав я.
— Вона сама якось знайшла мене. Я тоді саме приїхав із Балтімору до Нью-Йорка й не мав ще роботи, і вона запропонувала мені «роботу» за дві тисячі доларів: дотримувати їй вечорами товариства, бо вона, як казала, була самотня і в депресії. Я жінок назагал не любив, бо сам був жінкою, але дружні зв'язки з ними завжди мав. Тому й погодився на її пропозицію. Зрештою, я не мав тоді вибору.
— А вона вимагала від тебе більше, ніж «дотирмувати товариства», — докинув я.
— Чоловіче! Вона вимагала того, що було для мене найогидніше: цілувати її, гладити литки й груди і вкінці трахати її! Чи можете уявити таке?! Мені кишки вивертало від того. Вона була якась садистка! Діставала оргазм, коли мучила людину. Крім того, мала страшний вплив на мене. Я не міг визволитися від неї. Почувався, мов залякана муха в павутинні, і не мав власної волі, щоб викопирсатися і втекти.
— Спектаклі, які вона влаштовувала з тобою, були насправді призначені для мене, — сказав я.
— Що ви маєте на думці? — здивувався хлопець.
— Вона робила все те, щоб довести мене до божевілля.
— То ви підглядали за нами?
— Так. Вона це знала і того хотіла.
— То вона мала подвійну приємність, чоловіче!
— А так. Знущалася над тобою і різала живцем мене.
— Вона, мов навіжена, била мене і тягнула силою на себе. Я не знаю, чим усе те скічилося б, якби ви не з'явилися й не вирвали мене з її лабет. Коли ви жбурнули мене в кущі, я почувся таким вільним, що полетів, мов вітер.
— Це було приємне почуття, правда?
— Найкраще, чоловіче! А ви, мабуть, ґвалтували її, що вона ревіла на повний голос, мов зарізане теля.
— Зарізане теля не реве…
— Ви знаєте, що я мав на думці, чоловіче.
— «Ґвалтування» — це кримінальне слово, його краще оминати. Скажімо, що я мав із нею грубий секс.
Хлопчина голосно розсміявся:
— А чи ви любите її?
— Не знаю. Мабуть, ні.
— Значить, ви також у сітях, чоловіче.
— Також. Але думаю, що зможу їх прорвати.
— То не так легко.
— Знаю. А що ти тепер робиш? — спитав я.
— Працюю в рекламній компанії. Маю гарного й доброго хлопця. Мені пощастило.
Ми ще деякий час гуторили, а тоді попрощалися, і я поїхав додому.
Якось одного вечора мені забажалося піти до ресторану, де працювала Джінні. Побачивши мене, вона, як завжди, підбігла, закинула мені на шию руки й поцілувала. Мені стало легко й приємно на душі.
— Марко! Як чудово бачити тебе!
— Ти виглядаєш дуже гарно, Джінні.
— На це є гарна причина… — вона лукаво підморгнула.
— Яка?
— Це розкажу тобі пізніше. А тепер сідай коло свого столика в кутку. Чи не дивно то! Кожного разу, як ти приходиш, твій столик вільний.
— Це справді дивно.
— Хтось про тебе там вгорі дбає, — Джінні залилася гарним, приємним сміхом.
— Більше знущається, ніж дбає, — відповів я зневірено.
— То значить, ти не знайшов собі дівчини?
— Знайшов, тільки відьму.
— І, мабуть, не можеш позбутися її.
— Не те, що не можу, а не хочу. Це найгірше. Я сам себе не розумію.
— Випий доброго вина, повечеряй, а тоді все стане ясніше.
— То дай мені склянку білого вина, Масоп Villages, якщо є, новоанглійський чаудер і філе міньйон. Як бавитись, то бавитись!
— Абсолютно! — погодилася Джінні й пішла виконувати замовлення.
Страви в цьому ресторані не були надто вишукані, зате дуже смачні. Я їв повільно, насолоджуючись кожним ковтком і подивляючи при тому Джінні. У ній справді відбулась якась зміна, але я не міг додуматися яка. її краса наче вивершилася. Це вже була краса не ранньої весни, а початого літа.
Я замовив ще одну склянку вина, чекаючи, щоб клієнти трохи розійшлися і я міг поговорити з Джінні. За деякий час вона присілася коло мого столика.
— Цього вечора було дуже багато людей, як ти бачив, і я не могла навіть перекинутися словом з тобою.
— Але вже трохи порідшало.
— Слава Богу!
— А тепер скажи мені, чому ти така гарна, Джінні?
— Бо я вагітна. Ти хіба не здогадався?
— Я в таких справах цілковитий невіглас. Все ж, зміну в тобі помітив.
— Буду мати сина.
— Дочку вже маєш…
— Ти запам'ятав! Це мені дуже приємно! — вигукнула задоволено.
— Тож син буде гарно підходити.
— Мій чоловік дуже хотів сина.
— Він, бачу, таки добрий майстер…
— Правда?! — розсміялася Джінні. — Змайстрував, що хотів! Але я з тону твого голосу відчула, що в тебе, Марку, не все гаразд.
— Негаразд. Але це складні речі. І я їх якось розв'яжу.
— Волієш не говорити про це?
— Наразі.
— У мене є товаришка. Дуже гарна й мила дівчина. Давай, я вас познайомлю.
— Добре. Мені потрібна зміна погоди, — погодився я.
— Але ти мусиш поводитися з нею інакше, ніж зі мною.
— Що ти маєш на думці, Джінні? Хіба я погано поводився з тобою?
— Ні, ти аж задобре поводився зі мною! Дотепер не можу тебе забути. Я маю на думці, що вона соромлива дівчина, то не тягни її відразу до ліжка.
— Обіцяю бути зразком пристойности.
— Я хотіла б це побачити… Зайди сюди післязавтра, може, щось вийде.
За два дні я пішов до ресторану, як звеліла Джінні. Замовив собі легеньку вечерю, бо щось не мав апетиту того вечора. Замість вина, взяв собі аперитив. Дівчина не приходила, і Джінні починала хвилюватися. Я зовсім не переймався цією аферою, бо не мав ні настрою, ні бажання починати нові стосунки. Перше мусив відв'язати себе від Джуліани. Або прив'язати — я сам не знав, чого справді хотів. А на цю зустріч прийшов просто з цікавости.
Але десь о восьмій годині вбігла захекана дрібненька дівчина. Джінні відразу підвела її до мого столика. Я підвівся й кивком голови привітався з нею.
— Знайомтеся: це моя сердечна приятелька Дороті, а це мій колишній… але завжди сердечний друг Марко, — познайомила нас Джінні й побігла обслуговувати клієнтів.
— Сідайте, будь ласка, — запросив я дівчину.
— Дякую. Пробачте, що спізнилася. Поїзд застряв на 72-й вулиці, — говорила скоромовкою, сідаючи напроти мене.
— Дуже шкода. Ви втратили нагоду гарно повечеряти зі мною. Тепер будете наздоганяти самі.
— О, ні! Дуже дякую. Я вечеряла вдома.
— Хто вечеряє перед тим, як іде до ресторану?
Дівчина засоромлено опустила голову.
— У такому разі ходімо до кафе, — запропонував я підбадьорливо.
Я розплатився, і ми подалися сквером Вашінгтона до Блікер-стріт. По дорозі я уважніше приглянувся до дівчини. Вона була низенького зросту, щупленька — зовсім не мій тип. Мала коротко підстрижене кучеряве волосся, довгасте смугляве лице і повні губи. Та найпомітнішими були її очі: чорні, глибокі й великі, мов світи самі в собі. Мені здавалося, що вся її істота відображувалася в тих великих очах.
Ми спершу випили по коньяку, а тоді я замовив дві чашки еспрессо й італійське печиво. Виявилося, що Дороті вивчала мистецтво в Купер Юнійон, а жила в своїх батьків, щоб зводити кінці з кінцями. Розмова між нами якось не ладналася. Дівчина була серйозна й соромлива, і я не наважувався переходити на свій улюблений, злегка еротичний тон. Вона пробувала говорити про сучасне мистецтво, літературу, балет, але це тільки унаочнювало мені, який я був обмежений і який вузький був діапазон моїх зацікавлень. Крім того, я мав відчуття, що не сподобався Дороті.
Невдовзі ми попрощалися й роз'їхалися по домівках, не домовившись про наступну зустріч.
Я повертався додому з не особливо гарним почуттям. Ця зустріч тільки підтвердила те, що я давно відчував: що був нецікавий для жінок як мужчина. Додатково я усвідомив також, що був обмежений як людина. Я витратив великий клапоть життя на задоволення своїх комплексів, а тепер це відбивалося на стосунках з людьми.
Коли я зайшов до будинку, Джуліана стояла в темряві посеред вітальні і світила неприродньо блискучими очима. Значить, була сердита. У чорному халаті вона майже зливалася з ніччю. Виглядала, мов істота із загробних сфер. Коли я глянув на неї, крізь мою душу повіяв холод.
Припускаю, що моя поведінка останнім часом, особливо моя байдужість до неї, мусила доводити Джуліану до крайностей. Я виривався з її замірів і з-під її волі. Мені раптом стало ясніше на душі від цього усвідомлення. Вдаючи, що не помітив її, я пішов сходами нагору. Вона наздогнала мене на коридорчику між моєю вітальнею та її спальнею і різко шарпнула за рамено. Я повернувся обличчям до неї. Вона вся тремтіла і протинала мене ненависним зором.
— Добривечір, — промовив я підкреслено спокійно.
— Це не місце для вітання! — крикнула неприроднім голосом.
Видно, мій спокійний тон ще більше вивів її з рівноваги.
— Що ви маєте на думці? — ще спокійніше спитав я.
— Для вітання було місце внизу!
— Людей у темряві не вітають.
— А що?
— Оминають. Вони є загрозою.
— І ви злякалися мене?
— Чого? Зовсім ні.
Їй не сподобалася така моя відповідь, та ще й спокійна.
— Насправді, я не мав охоти вітатися з вами, — продовжував я. — Би чекали в темряві, тобто з недобрими намірами.
— Я весь час живу з недобрими намірами.
— Тому ви й самотні.,
— Це не ваше діло! — скрикнула неприродньо різко. Видно, я зачепив її за живе.
— Можливо, й не моє. Але вам час уже перегорнути сторінку. Життя має так багато граней. А ви живете тільки в одній.
— Я завжди жила й живу, як мені захочеться. І нікому немає до того діла!
— У такому разі, добраніч.
— Я чекала на вас.
— Це цікава зміна ролей… Досі я весь час виглядав вас і ненавидів себе за те.
— Підглядання Ви називаєте чеканням, вигляданням? — запитала іронічно.
— Це було свого роду чекання. Але я вже перегорнув цю сторінку, — відповів я, посміхаючись.
Але Джуліані було не до жартів. її обличчя було суворе й напружене, а вуста ніяк не могли скластися в усмішку.
— Ми мусимо розплатитися, — сказала так загрозливо, що мені теж стало не до жартів.
— Ми нічого не винні одне одному! — промовив я різко й обернувся, щоб піти до своєї кімнати й покінчити з цією трагікомедією.
— Не ступайте ані кроку далі! — наказала так твердо, що я знову обернувся до неї.
— Чого ви хочете?
— Щоб ви розрахувалися зі мною! — глухо мовила Джуліана.
— За що?
— За зраду.
— Яку зраду? Що ви говорите?
— Хто та гарна мулатка, до якої ви заходите?
Мені було бридко дивитися на неї. Вона, виходить, далі наймала когось, щоб стежив за мною.
— Чого ви від мене хочете? — спитав я ще раз.
— Хочу, щоб ви не зраджували мене.
— Чи ви кохаєте мене? — спитав я, вхопивши її за рамена.
— Ні! Що ви, збожеволіли? Хто вас може кохати?! — сказала з гидливим виразом обличчя й випручалася від мене.
— Тоді не може бути мови про зраду!
— Але ви мусите бути вірним мені!
— Я вже нічого не мушу.
— Та я питала вас, хто та мулатка, до якої ви ходите?
— Я ходжу до ресторану, де вона працює, не до неї, — відповів я роздратовано.
— Хто вона?
— Моя колишня коханка. Зрештою, яке вам до того діло?
— Чи ви злягалися з нею.
— Ні, я кохався з нею. А злягався тільки з вами! — Мною оволоділа якась жорстокість, і я хотів чим глибше пхати в неї ножа.
Вона стиснула зуби і сильно вдарила мене по обличчі.
— Ви ще не раз заплатите за це! А хто та хирлява дівчина, яку ви зустріли?
— Я вам казав, що це не ваше діло. Я буду зустрічати, кого схочу!
— Не будете! Ви будете або зі мною, або ніде.
— Це погроза?
— Це ваш вибір.
— Я не бачу тут ніякого вибору. Або залишатися з вами, щоб ви довели мене до того, що покінчу з собою; або ви покінчите мене, якщо захочу залишити вас. Чи правильно я вас зрозумів?
— Правильно.
— На жаль, ці дві альтернативи не підходять мені. Нічого у вас тепер не вийде.
— Вийде! Хочете того чи ні, але ви зв'язані зі мною, — вперто настоювала Джуліана.
— Далеко менше зв'язаний, ніж ви хотіли б. Зрештою, скажіть мені, чим ми зв'язані? Ні ви не кохаєте мене, ні я вас.
— Ви жадаєте мене як матір, з якою ви з дитинства хотіли злягатися.
Сказане нею було таке жалюгідне й наївне, що я розреготався їй в обличчя:
— Якщо я бажаю злягатися, то тільки з вами, не з матір'ю, повірте.
Обличчя Джуліани перекосилося, і вона вдарила мене кулаком межи очі. Мною оволодів наплив люті. Я вхопив її за рамена і жбурнув об стіну.
Раптом у її руці зблиснув ніж. Вона замахнулася тим ножем мені прямо в обличчя. Я інстинктивно кинувся вбік, і вона протяла мені шию під вухом. Кров бризнула мені по сорочці, а Джуліана стояла, мов зачарована, і захоплено дивилася. Я скористався цією миттю, вхопив її руку і скрутив так міцно, що вона зойкнула й випустила ніж під ноги. Я, для певности, підняв ножа і, затиснувши долонею рану, подався до своєї вітальні.
— Заждіть, — почув її гол ос, на диво м'який.
Я зупинився:
— Чого ви ще хочете?
— Ходіть до моєї кімнати, я маю пластир.
Я зайшов до її спальні, сів на ліжко, а вона пішла до лазнички. Повернулася з мокрим рушником, зняла з мене сорочку, обмила тіло, помазала йодом рану й заліпила пластером. Була така ніжна, що мені стало дивно й тепло.
— Дякую, — сказав я й підвівся.
— За це ви мусите бути вірним мені.
— Буду, якщо покохаєте мене, — мовив я і вийшов з кімнати.
Вона була справді божевільна. Але з її ніжности, коли вона обмивала моє тіло, я відчув, що вона в якийсь дикий спосіб також була прив'язана до мене. І я відчув до неї щось гарне й трепетне, хоч і знав, що моє або її життя висіло на дуже тоненькій ниточці.
Встановлялася невиразна вереснева пора. Літо неохоче відсувалося, поступаючись місцем осені. Дерева ще зеленіли тяжкою, несвіжою зеленню, але в краєчки листків проникала вже жовтина. Жовкнув також мій настрій. Я ніяк не міг відв'язатися від Джуліани. Якась невияснима сила тягнула мене до неї. Як і вона, я також відчував, що між нами мусило щось скінчитися або щось статися, щоб звільнити нас від одержимостей і дати нашим взаєминам якесь завершення чи сенс. Наразі я не бачив, що це могло бути. В наших стосунках не було ніякого сенсу. Але щось мене ще тримало біля неї. Це не був уже той магнетизм, яким вона напочатку діяла на мене, ані жадання оволодіти нею. Зрештою, я вже володів нею, і не дістав від того ніякої душевної повноти.
Я відчував, що те, що мало «статися», висіло в повітрі й кожної хвилини могло впасти на нас. Щоб відтягнути той кінець, я часто їхав на долину міста й блукав по Ґрінич Віллідж, по Малій Італії або по Китайському кварталу. Не можу сказати, що ці райони притягали мене секретами інтимного життя їхніх жителів, як давніше. Я просто волочився вулицями й нічого не підглядав. У мені нуртував якийсь неспокій, і я боявся їхати додому, намагався оминути катастрофу, яка, як мені здавалося, все нижче нависала наді мною й Джуліаною.
І справді, скоро події захопили мене в такий коловорот, що я ледве вийшов із нього живим.
Одної суботи, не маючи сили зносити тишу, яка гусла довкруги між жовтими деревами, я накинув на плечі піджак і подався до метро — з наміром поїхати на долину міста. Блукав безцільно вулицями, не помічаючи нікого й нічого. Надвечір опинився в Китайському кварталі. Зайшов до маленького китайського ресторану в підвалі, який славив себе на афіші при вході «справжніми домашніми стравами».
Я замовив розкішну вечерю й попросив білого вина.
— Нам не дозволено продавати алкогольні напої — поінформував мене, оправдуючись, офіціант.
— То дуже сумно. Винце аж проситься до таких гарних страв.
— Але нашим гостям дозволено приносити свої напої. Якщо бажаєте, я можу купити для вас пляшку в крамниці напроти.
— Я дуже бажаю! — сказав я з ентузіазмом. Дав офіціантові десятку, щоб купив мені пляшку Muton Cadet.
За кілька хвилин офіціант повернувся з вином, відкоркував пляшку і всадив її в посудину з льодом при моєму столику. Страви були справді надзвичайні. Особливо креветки з китайськими грибками в білому соусі та раки з пуп'янками бамбу, м'ясом із краба й свіжими печерицями в соусі з вина. Я давно вже не мав такої доброї вечері й такого доброго апетиту. Розкошував там довше, ніж звичайно, і вийшов з ресторану в десятій годині, розрахувавшись та давши офіціантові подвійне чайове.
На вулицях порожніло. Я подався бічними вуличками навскіс до метро на розі Канал і Верік. Після випитого вина мав прекрасний настрій. Між темними вузькими вулицями почувався, наче занурений у глибоку воду, яка несла мене на лінивих хвилях до меж самозабуття.
Раптом вирвав мене із задуми розпачливий жіночий крик:
— Рятуйте! Рятуйте!
Я кинувся бігом у тому напрямі. Біг, мов несамовитий, по вулиці Вокер і на розі вулиці Черч побачив двох молодих хлопців, які борикалися зі старшою жінкою, намагаючись вирвати від неї торбинку. Один був низького зросту, худий, схожий на латиноамериканця, а другий — чорний, високий і кремезний. Жінка боронилася, тиснула торбинку обома руками до грудей і ніяк не хотіла її відпустити.
Розлючені грабіжники звалили її на землю й копали ногами в живіт, голову і спину. Закривавлена жертва волала несамовитим голосом і кидалася під ногами злочинців. Я миттю налетів на них, вдарив чорного кулаком в обличчя, і він покотився на тротуар. Малий, глянувши на мою велику постать, почав утікати. Чорний тим часом витягнув з кишені пістолет і націлився на мене.
Я кинувся на нього й почув різкий постріл, який роздер простір між вулицями. Мені запаморочилося в голові, потемніло в очах, і я впав непритомний на землю.
Коли пробудився й розплющив очі, довкола мене все біліло. Білі фіранки на вікнах переливалися на білі стіни й відпливали кудись удалечінь від мене. Біле ліжко, на якому я лежав, легенько погойдувалося на хвилях білих простирадл. Я почувався добре й легко, наче підносився на білому нуртуванні, що вирувало довкруги мене. Коли все заспокоїлося і кімната набула своїх вимірів, я почав розмірковувати над тим, де я опинився. Це була не моя спальня. У мене не було фіранок, тільки жалюзі. Стіни в моїй спальні також не були білі, а блідо-сині. Я поволеньки почав пригадувати, що вечеряв у китайському ресторані, відтак ішов порожніми вулицями до метро й раптом кинувся на грабіжників, які били безборонну жінку. Після цього в моїй пам'яті зяяла порожнеча. Так, начеб я перестав на деякий час жити. Не пригадував, як сідав у метро, не пригадував, коли приїхав додому, нічого не пригадував.
За деякий час до кімнати зайшла гарненька русява дівчина в білому. Помітивши, що я захоплено воджу за нею очима, підбігла до мене.
— Ви вже пробудилися? — спитала здивовано й захоплено.
— Хіба я аж так довго спав, що ви здивовані?
— Довго. Понад три доби. Як ви почуваєтеся?
— Дякую, добре. Тільки деякий час образи наче виверталися навиворіт.
— То нормально. Ці завороти скоро пройдуть, — сказала дівчина.
— А де я?
— Ви в шпиталі. Вас привезли в суботу ввечері швидкою.
— А хіба я хворий?
— Трішки. Але я покличу лікаря, і він вам усе пояснить.
За хвильку увійшов високий мужчина в білому халаті.
— Я доктор Вебер, ваш хірург.
— Мій хірург? Хіба мені потрібна була операція? Я ж був здоровий.
— Ви мали трагічний випадок. Вас хтось прострелив.
— То мусив бути той чорний…
— Ви пригадуєте? — поцікавився лікар.
— Так. їх було двоє грабіжників, били жінку. Я кинувся боронити її, а один з них витягнув пістолет і вистрелив. Більше нічого не пам'ятаю.
— Він прострелив вам голову, і треба було робити дуже делікатну операцію, бо мозок був зачеплений. Ви так довго були в комі, що я починав турбуватися про ваш стан.
— То він таки вистрелив у мене.
— Так. А де ви працюєте?
— У природничому музеї.
— У Брукліні?
— Ні. На 79-й вулиці.
— А що ви там робите?
— Моделюю комп'ютером констеляції у планетарії.
— А де ви живете?
— На Форт Вашінґтон, коло Клойстера.
— Чудово! Я побоювався, щоб ви не втратили пам'яті.
— А як довго мені треба буде лежати в шпиталі?
— Як не буде ускладнень, то приблизно два тижні.
— Мені треба зателефонувати на роботу.
— Ви лежіть спокійно й нічим не переймайтеся. Моя секретарка це залагодить.
— Дякую, докторе.
— Видужуйте. Доброго вам дня! — сказав лікар і вийшов.
Увечері мені принесли обід. Зайшла та сама русява медсестра й розставила тарілки на рухомому столику над ліжком.
— А тепер побачимо, чи зможете їсти, — сказала.
— Чому б я не міг їсти?
— Ми досі годували вас крізь вени.
— Тому я такий голодний! — скрикнув я і взявся до їжі. Страви були легкі: кашка на молоці, картопля пюре з яйцем, звареним на рідко, і морозиво на десерт. Я змолов усе умлівіч, на велике задоволення медсестри. Після того я відчув різкі болі в животі, але це нікого не турбувало. І справді, болі скоро ущухли, і мій подразнений апетит повернувся з подвійною силою.
Мене ніхто не відвідував. Я цілими днями лежав і обдумував своє минуле. Але не знаходив там нічого, що могло би мати для мене значення після сутички зі смертю, яку я цим разом щасливо оминув. Лише приємна усмішка Беверлі та її пухкеньке тіло, яке вона так спонтанно вміла віддавати, часто заходили в мою уяву і настроювали мене на лагідний лад. Мені досі щеміло серце, що наші стежки так і не зійшлися. Зрідка появлялося суворе обличчя Джуліани, але воно не мало тепер ніякого змісту для мене.
Раз тільки зайшла до моєї кімнати старша жінка з букетом квітів: струнка, висока блондинка з довгим, рівно зачесаним волоссям і загостреними рисами обличчя, які свідчили про її сильну волю. Як на свій вік, вона виглядала дуже гарно.
— Чи можна? — вказала рухом голови на стілець при ліжку.
— Будь ласка, сідайте. Ви моя перша і єдина гостя.
— Дякую! — вона сіла й тепло глянула на мене. Я усміхнувся до неї й вичікував.
— Ви мене не знаєте, але…
— Я вас добре знаю. Рятував вас від тих грабіжників.
Жінка здивувалася і пильно глянула на мене.
— Бачите, в мене фотографічна пам'ять. Якщо хоч раз побачу людину, ніколи не забуду.
— Ви врятували мені життя, — сказала жінка зворушено й простягнула мені букет квітів.
— Дякую. Але я також врятував себе. Тож дозвольте подарувати вам одну з ваших троянд, бо купити від себе ще не можу.
— Я не розумію, — промовила розгублена жінка. — Як ви врятували себе? Ви мало не загинули.
— Ставши смерті перед очі, я віднайшов гармонію із собою. Усвідомив також, що я не такий аж поганий чоловік.
— А хіба ви були в конфлікті?
— Був. Я щойно тепер це сповна усвідомив. Мене ціле життя, від дитинства, роздирали всякі протиріччя, всякі демони.
— Значить, банальна сентенція, що в кожному злі є дещиця добра, має трохи правди.
— Виходить, що так. Але скажіть мені, чому ви борикалися з тими грабіжниками й не віддали їм торбинку? Вони могли вбити вас через неї.
— Знаєте, я вже сотні разів думала над тим. У тій торбинці нічого цінного не було. Дослівно кілька доларів. Але мною оволоділо тоді якесь фанатичне почуття справедливости, образи й протесту. Ті бандити не мали права лізти брудними ногами в моє життя! Я боронила свою особисту гідність, неторканність свого життя, а не торбинку.
— Ви чудова жінка! — вигукнув я захоплено.
— Жінка чи людина? — кинула іронічно.
— Я не бачу тут ніякої різниці.
— До речі, чи не схотіли б ви помогти мені зловити тих грабіжників? Моє почуття справедливости чи гідности далі не дає мені спокою.
— Ви хочете, щоб їх засудили?
— Звичайно! Якщо дозволите, я пошлю до вас інспектора поліції, який веде цю справу.
— Посилайте. Мені й так нудно.
Вона вдячно поцілувала мене, побажала скорого видужання і пішла. А я зостався з гарним почуттям на душі.
Та гармонія з собою, про яку я так гордо говорив тій жінці, була оманлива. Я мусив перейти ще крізь пекельний вогонь і муки чистилища, щоб наблизитися до неї.
За кілька днів до мене з'явилися інспектор поліції і детектив. Я точно описав їм грабіжників. В додатку зазначив, що високий мав шрам під вухом і на правій руці татуйованого крука із закривавленою стрілою в дзьобі. Малий мав роздвоєну верхню губу. Наступного дня прийшов поліційний портретист, і ми спільно відтворили точні риси злочинців.
Невдовзі їх піймали й засудили за грабіжництво й намір убивства. Після суду я ніколи більше не зустрічав тієї жінки. Але я певний, що, осягнувши справедливість і задоволивши своє почуття гідности, вона живе в гармонії з собою і, сподіваюся, оминає вночі безлюдні вулички… для власного добра.
Мене виписали зі шпиталю на кілька днів раніше, ніж передбачав доктор Вебер. Я не мав із собою ніяких речей, крім штанів і піджака. Тому скоренько вдягнувся і вирвався на світ Божий. Дихнув на повні груди повітря й подався вулицею вниз. Але, пройшовши півкварталу, вирішив узяти таксі додому. Чотири квартали до метро були ще понад мої сили.
Доїхавши до свого будиночка, я заплатив таксисту й зайшов досередини. Мені назустріч вийшла Джуліана. Я відразу помітив у ній зміну. Була в довгій блакитній сукні, яка щільно облягала її тіло й делікатно акцентувала повні груди, тонкий стан і великий, сексуально випуклий задок. Виглядала вищою в цій сукні, стрункішою і сексуальнішою. Та найбільша зміна сталася в її обличчі: воно не було вже таке нервово напружене, як раніше, а в очах мерехтіла якась дивна синь. У ній розкривалася жінка, яка тягнула мене до себе всією силою почуттів, і я не міг, та й не хотів, опиратися їй. Вона це помітила й задоволено ледь розширила уста. Але усмішкою цього ще не можна було назвати.
— Добридень! — привітався я з ентузіазмом.
— Добридень, — відповіла кокетливо.
— Ви якось змінилися! — я все ще був піднесений.
— Я відкрила джерело розрад…
— Я також хотів би пізнати його.
— Скоро пізнаєте, але не зачерпнете з нього.
— А то чому?
— Бо воно тільки для мене.
Я зрозумів. Для мене не було місця в її житті.
— Вибачте… Я затримую вас… Ви кудись вибиралися, як бачу.
— Я нікуди не вибиралася. Чекала на вас.
— А як ви знали, що я саме сьогодні прийду?
— У шпиталі дізналася.
Я здивовано глянув на неї.
— Я кожного дня довідувалася про стан вашого здоров'я. Найняла доброго хірурга.
— То чому жодного разу не зайшли до мене? — спитав я зворушено.
— Не мала в цьому потреби.
— Гаразд! — почав я, розсердившись. — То чому ви цікавилися станом мого здоров'я?! Чому наймали хірурга?
— Бо ви мені ще потрібний.
— Для чого я вам потрібний, ради Бога?!
— Я мушу довести речі до завершення, мушу якось покінчити з вами. Так належить.
Я розреготався так голосно, що вона відсахнулася від мене.
— Не гнівайтеся, але це звучить тепер надто мелодраматично. Зі мною ви вже не покінчите. Я щойно дивився смерті в очі, і в них не було заклику для мене.
— Побачимо, — сказала глухо. В її голосі не було вже характерної їй певности.
— Добре, побачимо!
— Бачу, що мої слова проходять мимо вас. Але запам'ятайте собі, станеться так, як я бажаю! — мовила погрозливо.
— А мені здається, що наша гра вичерпана, і нема чого жестикулювати.
— Наша гра щойно почнеться по-справжньому. Але я чекала на вас не задля цього.
Я запитливо глянув на неї.
— Хотіла повідомити вам, що я вагітна, — проказала якомога незворушливіше і вийшла.
Я похитнувся і зсунувся в крісло. Думки, мов оси, шаліли в голові й болюче розривали мозок. Я довший час сидів безрухо, а тоді зібрав рештки сил і піднявся сходами до свого мешкання. Зайшовши, впав на ліжко й обома руками стиснув голову. Вона мала рацію, гра між нами далеко не закінчена. Можливо, ніколи й не закінчиться. А я не мав ні охоти, ні енергії продовжувати її. Взаємини з Джуліаною починали зневірювати і гнобити мене. Кидаючи болючими думками об стіни почувань, я знепритомнів якоїсь миті. Пробудився щойно на другий день ранком. Почувався краще й міцніше. Все, сказане вчора Джуліаною, не виглядало сьогодні таким загрозливим і безвихідним. Я міг дати собі з тим раду!
Прийняв душ, перевдягнувся й пішов на прогулянку. По дорозі зайшов до так званого «лайнера», якого називав глузливо «Бродвейською забігайлівкою», і замовив собі кукурудзяну кашу, два смажені яйця з беконом і млинець із кленовим сиропом на десерт. Це мене значно підкріпило. Я подався до Клойстера, сів у прохолодній келії між скульптурами святих і, занурившись у григоріанські напіви, почав серйозніше роздумувати над вчорашньою розмовою з Джуліаною.
Все тепер виглядало людяніше перед моїм внутрішнім зором. Дуже можливо, що Джуліана щодня ходила до шпиталю й цікавилася моїм здоров'ям не тому, щоб чимскоріше втягнути мене в нову схему жорстокостей, а тому, що я був батьком її дитини й повинен був зайняти відповідне місце в житті тієї дитини. Я, звичайно, був готовий брати на себе батьківські обов'язки. Хоч я ніяк не міг уявити гармонійного співжиття з Джуліаною. Бо досі навіть не з'ясував собі, ким вона справді була для мене. Не була вона ані коханкою, ані подругою, ані навіть доброю знайомою людиною. Вона була жінкою, яка ненавиділа мене і яку я зґвалтував. І що на цьому можна було будувати? Зрештою, вона не подавала ніяких ознак, що хотіла яких-небудь взаємин зі мною.
Тепер я теж яскравіше збагнув, у чому полягала зміна у ній. Завагітнівши, вона раптово відчула себе жінкою і, тим самим, стала привабливішою й чуттєвішою. Тепер я по-справжньому міг подивляти її як жінку.
Можливо, вона зазнала таку ж зміну в собі, як і я. Можливо, у ній зродилося навіть щось тепліше й у відношенні до мене. Глянувши в глибину своїх почувань, я був певний, що зміг би забути всі неприємності, які вона чинила мені, зміг би задля дитини зблизитися інтимніше з Джуліаною й, можливо, полюбити її. Роздумуючи так, я просидів у Клойстері кілька годин. Нарешті підвівся й пішов додому. Почувався вичерпаним, тому ліг на ліжко й відразу заснув.
Відтепер Джуліана приємно виповнювала мої сни. Завжди заходила до мене усміхнена й пристрасно цілувала мене в уста. Я втрачав межу між сном і дійсністю й починав вірити, що вона справді приходила до мене, і ми разом переживали всі ті екстатичні сексуальні насолоди. Але межа, різка й непроходима, існувала далі.
Відколи я усвідомив, що Джуліана була майбутньою матір'ю моєї дитини, почав захоплюватися нею й любити її. Досі вона завжди закидала мені, що мене тягнуло до неї тільки жадання злягатися з нею як із матір'ю. Можливо, так воно й було. Я звернув на неї увагу, як і на Шері, тільки тому, що вона була дуже подібна до моєї матері. Але чи я хотів мати її як матір? Чи в дитинстві я підсвідомо хотів брати свою матір як жінку? Відповіді на ці питання дуже затьмарені й невиразні. Та якісь комплекси я напевно мусив мати. Бо, щойно зґвалтувавши Джуліану, я знайшов нормальне синівське відношення до своєї матері; щойно коли Джуліана відчула в лоні мою дитину, я став поважати й любити її як жінку і людину.
Але непокоїло мене трішки те, що відколи я повернувся з лікарні, Джуліана ні разу не заходила до мене. Я взагалі не бачив її від того часу. Хотів поговорити з нею. Хотів доторкнутися рукою до її обличчя, відчути запах її тіла й почути її голос.
Все це виснажувало мене й ослаблювало мій ще слабкий, після операції, організм. Та одного пополудня, коли я ледве волочив ногами, повертаючись додому, помітив одним оком, що Джуліана стежила за мною крізь ледь відхилену фіранку. Мене раптово охопила лють. Значить, вона й далі безсердно гралася зі мною. Ввесь цей час спостерігала за мною здалека й бачила, як я бився в сітях непевностей, жадаючи її. Я відразу збагнув її задум: вона мала намір стояти осторонь, щоб довести мене до шалу чи нервового розладу. Усвідомивши це, я відчув наплив енергії й узяв себе в руки. Повернувся мій апетит, і за кілька днів я почувся на силах іти на роботу.
За час моєї відсутности призбиралося багато роботи. Тепер я щодня сидів у планетарії до пізньої ночі, поглинутий працею. Праця була мирром на мою зранену душу. Ущухали внутрішні конфлікти, гоїлися емоційні рани, і я входив у гармонію із самим собою. Образ Джуліани ледь зарисовувався на плівці моєї свідомости. Я давно вже не почувався так добре. Якось вийшов із роботи раніше, і мені забажалося поїхати до ресторану на Восьмій вулиці. Джінні відразу підбігла до мене, зависла мені на шиї, піднявши в повітря зігнуті в колінах ноги, й поцілувала в уста. Тоді потягнула до «мого» столика в кутку.
— Тебе так довго, Марку, не було! Я народила вже другу дочку за той час!
— Вітаю тебе, Джінні! Але я думав, що ти мала народити хлопця…
— Хотіла душа до раю, та мій чоловік не вміє робити хлопців.
— Пошли його на курси.
— Трохи запізно радиш мені! Але ми щасливі. Воно таке маленьке, таке чудове, мусиш колись зайти до нас і подивитися.
— Дуже радо. Дорогу знаю…
— Тільки не закохуйся в мою маленьку доньку! Вона не для тебе.
— Це трагедія мого життя: ти була не для мене, твоя дочка не для мене…
— Не нарікай, не нарікай, Марку. Може, третю дочку видам за тебе.
— Це мене справді втішає, матиму на кого чекати й для чого жити.
— І то довго жити! Що замовиш сьогодні?
— Картопляний суп і креветки в білому соусі з макаронами.
— Може, щось вип'єш?
— А так, я забув! Принеси два келихи білого вина. Але гарного!
— Два келихи нараз? — здивувалася Джінні.
— Один для тебе. Вип'ємо за твою донечку.
— Нам не дозволено пити на роботі, та з такої гарної нагоди я вип'ю з тобою.
Джінні принесла вино, ми цокнулися й випили по ковтку. Вино було дуже добре, м'яке й сухувате, точно таке, як я любив.
— То де ти так довго пропадав? — спитала Джінні.
— Зі мною, як звичайно, діялися дивні речі. По-перше, я боронив жінку, яка не хотіла віддати свою порожню торбинку двом грабіжникам.
— І чим це закінчилося? — затривожилася Джінні.
— Тим, що один із грабіжників прострелив мені голову, і з неї витекло трохи розуму.
— То дуже сумно, Марку. Бо того розуму і так не було забагато, якщо ти голіруч кидався на бандитів. Це, знаєш, не жарти. — сказала суворо.
— Не жарти. Тепер я знаю. Але щось у людині противиться всякому злочинству.
— І як ти почуваєшся? — спитала Джінні лагіднішим голосом.
— Тепер почуваюся добро. Але перед тим, повернувшись із шпиталю в домашнє пекло, я почувався дуже погано. Думав, що збожеволію.
— А що сталося?
— Насправді не сталося нічого. В тому-то й трагедія.
— Я не розумію.
— Бачиш, я маю стосунки з жінкою, в будинку якої живу.
— Чи ти живеш із нею?
— Ні, тільки в її будинку.
— Цікаві стосунки…
— Дуже цікаві. Зате не дуже приємні. Я називаю ці взаємини собачим зчепом. Ми — як дві собаки зчеплені задами. Коли одне із нас шарпне, в обох болить.
Я стисло описав їй суть своїх взаємин із Джуліаною.
— Ти мусиш негайно відв'язатися від неї! — твердо сказала Джінні.
— Трагедія в тому, що не можу ще.
— Чому?
— Бо ми ще зчеплені.
— Я нічого не розумію! — вибухнула Джінні.
— Я також не розумію, Джінні, особливо себе.
— Це якесь збочення — і в неї, і в тебе.
— Напевно так. У тому й суть нашого зчепу.
— Твої страви готові! — Джінні встала, принесла суп і кошик з італійським хлібом, а сама побігла до сусіднього столика, при якому саме всідалися нові клієнти.
Останнім часом я харчувався абияк, нерегулярно, тому споживав замовлені страви з великим апетитом. На завершення трапези замовив ще сирник із суницями й каву. Після вечері тепло попрощався з Джінні й подався на Західну Четверту вулицю до метро.
Наступного вечора я пізно повернувся додому, взяв душ і ліг у ліжко. Невдовзі почув, як заскрипіли вхідні двері до моєї вітальні. Тоді ледве чутні кроки наблизилися до моєї спальні, й у дверях появилася Джуліана. Я сів на ліжку й запитально дивився на неї. Мене зовсім не здивувало, що вона зайшла: я ж бо вислизав з-під її впливу. Вона була в коротенькому білому халаті й виглядала, як то мужчини полюбляють казати, апетитно.
— Я зауважила, що ви найрадше перебуваєте поза домом — почала врівноваженим тоном.
— Це помагає мені втримати душевну й емоційну рівновагу.
— Хіба це так важливо?
— Дуже важливо! Без цього я не маю сили.
— Звичайно, щоб ґвалтувати, потрібна сила… Але, коли людина, скажімо, дуже когось жадає чи дуже любить, то сила й рівновага будуть на перепоні. Чи не так?
— Так. Але, з другого боку, якщо хтось неспроможний задовольнити свої жадання чи хоч наблизитися до людини, яку кохає, то може дійти до нервового розладу.
По її обличчі розтягнулася задоволена усмішка. А мене наче ножем різнуло. Я був певний, що останньою фразою я дав їй у руки дуже сильного козиря. Я готовий був відкусити собі язик з досади.
— Чи це признання в любові? — спитала іронічно.
— Сприймайте це, як хочете! — пробурмотів я невдоволено. — Зрештою, ви бачили, що, після нашої останньої розмови, я захопився вами як жінкою.
— Я вас також бажала, — сказала несподівано. Мені потемніло в очах і закрутилося в голові.
— Зґвалтувавши мене, ви пробудили в мені жінку.
Я глянув на неї. Вона стояла переді мною у повній красі. Поли її халата не сходилися спереду. Я бачив її гарні ноги, повні стегна і частину пругких, загострених грудей. І відчув невимовне бажання легенько торкнути пальцями її литки, обхопити долонями її стан і занурити голову в піну її теплого тіла. Розпаливши свою уяву, я здер із себе піжаму й кинувся до неї. Та вона раптово відіпхала мене від себе з такою силою, що я покотився назад на ліжко. Вона ж зареготала так дивно й неприємно, що мені мурашки пробігли під шкірою. А тоді обернулася і вийшла з мого мешкання.
Я не знав, що зі мною діялося. Признавшися, що вона бажала мене та відкривши щілину до свого нагого тіла, Джуліана знову збудила й витягнула нагору моїх найгірших демонів. Я лежав на ліжку, натягнутий, мов струна, й кожним фібром відчував найменший шерех у домі. Сотні разів мені вчувалися її кроки, і я, напружений, зіскакував із ліжка й дивився в темінь дверей. Та вона не з'являлася.
Я був свідомий того, що не зможу протривати довго в такому стані. Щоб притупити емоційні тортури, я цілими ночами волочився по місту й лише надосвітку повертався додому.
Це, мабуть, не вдоволяло Джуліану, бо вона негайно почала діяти. Одного ранку мені здалося, що почув чоловічий сміх у її спальні. Вистрибнув із ліжка, відхилив входові двері, але не міг нічого проглянути крізь шибки дверей, що вели до її спальні. Я раптово відчув поганий смак у душі: підглядання не давало мені ніякої приємности. Та й чого я підглядаю її? Хай робить собі, що хоче! Я повернувся до мешкання, вдягнувся й поїхав на роботу.
Все ж, цікавість моя значно загострилася. Після роботи я відразу поїхав додому. Ступивши до будинку, нічого особливого не помітив. Вийшов на балкон і побачив на лавочці Джуліану. Вона сиділа й замріяно дивилася вдаль. Я заспокоївся. Роздягнувся й почав переглядати газети й журнали, які назбиралися за останній час.
Однак після десятої години я знову ніби почув чоловічий сміх. Кинувся до вхідних дверей, відхилив їх і крізь скляну стіну побачив у ванній кімнаті Джуліану з гарним високим мужчиною. Він водив милом їй між ногами, а вона дзвінко сміялася. Я ніколи досі не чув її сміху. Тепер я стояв зачарований її мелодійним, приємним сміхом, забувши про те, що діялося перед моїми очима. Я тихенько прикрив двері, пішов до спальні, ліг на ліжко й почав розсудливо міркувати. Джуліана, без сумніву, інсценізувала все це саме для того, щоб я підглядав їх і доводив себе до крайностей. На щастя, я нарешті вилікувався від перверзії підглядання. Нехай вона живе собі, як хоче, і робить, що хоче.
Та всі ці логічні висновки не багато помагали мені. В будинку, який був проектований для однієї родини, можна було почути все, що діялося за стіною.
Невдовзі я почув, як вони вийшли з ванної й кинулися на ліжко. Деякий час нічого не було чутно, тільки час від часу вривався у мою спальню хтивий сміх Джуліани. Нараз я почув, як її ліжко почало ходити по цілій спальні. Мужчина ритмічно й енергійно вганяв у неї члена, а вона екстатично реготала. Я чув, як вона переживала оргазм за оргазмом, видаючи тонкі, мов у тварини, звуки. Все це було нестерпне. Я закривав долонями вуха, але то нічого не помагало. Щойно надосвітку вона нарешті вдоволилася й відправила мужчину додому.
Ранком я був украй знеможений і не міг іти на роботу. Дав кілька інструкцій своєму заступникові й упав на ліжко. Та заснути ніяк не міг. Мені боліло, що Джуліана переживала таке екстатичне сексуальне задоволення з іншим мужчиною, а мене не хотіла. Що до мене виявлала тільки зневагу й ненависть. Не усвідомлюючи того досі, я бажав її любови більше, ніж сексуальних зносин із нею. Мені прямо розпікало свідомість те, що вона кохалася з іншим, а мене ввесь час відсувала. Я кидався у ліжку, перекидував в умі думки, аж врешті усвідомив, що ревнував Джуліану. Це було цілком незнайоме для мене пережиття. Я ніколи досі не відчував ревнощів у взаєминах із жінками, хіба що хлопчиною, коли в нашому домі з'явився містер Дейвісон. Та це були досить поверхневі дитячі пережиття. Інші жінки просто відходили від мене, і я відчував тільки біль втрати, але не ревнощі.
Перед полуднем я зійшов униз, щоб поговорити з Джуліаною. Я не міг терпіти більше таких ночей. Мені краще було забратися геть. Але її не було в домі. Заглянув у сад, — її там не було також. Вийшов надвір і побачив, що двері до гаража були відчинені й одного з її авт там не було. Значить, вона кудись поїхала. Я повернувся в дім, сів у крісло в її вітальні й чекав. Джуліана повернулася перед першою. Помітивши мене, раптово зупинилася й різко глянула на мене. Вона була в білій блузочці з великим вигином на грудях та в чорній міні-спідничці. її повні литки та випуклі стегна виглядали ще сексуальніше в цій спідничці. Вона була така гарна, що моя постанова попрощатися з нею цілком розтанула.
— Ви сьогодні не ходили на роботу? — спитала Джуліана.
— Ні. Я був дуже виснажений.
— Чому? — здивувалася вона, піднявши вгору брови.
— Я цілу ніч не міг заснути.
— Підглядали за нами?
— Я вже давно від цього вилікувався, — відповів я невдоволено.
— То чому ви цілу ніч не спали?
— Ви чудово знаєте чому! — крикнув я, втрачаючи контроль.
— Як я можу знати причину вашого безсоння? — спитала вдавано невинним тоном.
— Тут все чути крізь стіни! — далі кричав я.
— То що? Вас хвилювало те, що я маю коханця.
— Мені боліло!
— А то чому? — спитала, усміхаючись задоволено.
— Тому, що ви відпихаєте мене від себе, а кохаєтеся з іншим.
— А що ви хочете? Любови від жінки, яку ви зґвалтували?
— Я не маю почуття, що ґвалтував вас.
— А що по-вашому то було? Кохання?
— Я сам не знаю… Може, не кохання… Може, самостановлення.
— Я не для цього привела вас до свого дому.
— О, я чудово знаю, для чого ви привели мене. Щоб задоволити свої садистичні комплекси! Щоб домучити мене, а тоді викинути, як здохлятину, і взятися за когось іншого.
— Ви вгадали…
Я майже істерично розреготався їй в обличчя. Вона з відразою відсахнулася.
— Що тут смішного?
— Те, що вам той номер не вийде! — я кидав їй в обличчя словами, наче грудками.
Мені на мить здалося, що в її очах стрепенувся не то сумнів, не то страх.
— Вийде! — відповіла різко. Але в її голосі не було вже ні тієї колишньої фанатичної певности, ні гіпнотизму. Щось у ній розхитувалося, мінялося, і вона відчувала ту хиткість всередині.
— Не вийде. Бо ми тепер залежні одне від одного. Хочете того чи ні, ви до якоїсь міри належите мені, є частиного мого існування.
— Я ніколи нікому не належала й не буду належати. Особливо вам.
— Добре. Та запам'ятайте одне: я не зможу бути свідком ваших злягань з іншими мужчинами! Не зможу відповідати за свої вчинки!
Вона раптово проясніла від задоволення:
— Я буду кохатися, з ким захочу. Це моє право. Ви тут ні причому.
— То я уб'ю вас! — сказав я наче чужим голосом і сам злякався своїх слів.
Вона зблідла, але миттю опанувала себе:
— Ви уб'єте себе. Ви чудово знаєте, що не зможете вбити мене.
— Не покладайте на це завеликої надії.
— Це справа волі, не надії.
— Я попередив вас!
— Це погроза? — спитала іронічно.
— Якщо хочете.
— Я не з лякливих.
— Ви, мабуть, знаєте, що я захопився вами як жінкою. Без всяких комплексів. Тому не зможу терпіти ваших злягань з іншими мужчинами!
— Це ваша трагедія, — відповіла холодно.
— Ваша також! — вигукнув я, відчуваючи, як лють підноситься вгору до моєї свідомости.
Я кинувся до неї, вхопив її за рамена й устами впився в її уста. Вона шарпнулася назад і плюнула мені в обличчя.
Я, не тямлячи себе, вдарив її по обличчю, повалив на підлогу і здер із неї спідницю.
Вона вдарила мене коліном під живіт, і, коли я скорчився в болях, різко підхопилася на ноги, побігла до комоду, вийняла з шухляди пістолет і націлила на мене.
— Другий раз ви не зґвалтуєте мене! — просичала крізь зуби.
Я поволеньки підвівся й захоплено дивився на Джуліану. Вона виглядала чудово, мов освітлена гнівом зсередини. Я був ладен цілувати їй ноги. Та не встиг ступити до неї кроку, як вона остерегла мене придушеним голосом:
— Якщо ступите ще один крок, то він буде останнім!
Я усміхнувся, приклав пальці до губ і послав їй повітряний поцілунок. Вона вся затремтіла. Я обернувся й пішов нагору. На сходах почув, як Джуліана поклала в шухляду пістоль і засунула її.
Кілька днів я був спокійний. Мені здавалося, що Джуліана повільно, міліметр за міліметром, м'якшала. Та одержима навіженість, те зло, яке виповнювало її і приневолювало чинити жорстокості, починало розтоплюватися на лагіднішу субстанцію. Я починав відчувати надію, що, скоріше чи пізніше, ми спізнаємо себе інакшими, кращими, ближчими душами.
Та все це було лише витвором моїх почувань і бажань. Бо моя чорна Джульєтта з жорстокою послідовністю вводила в життя свій порядок речей. У четвер ввечері я лежав зодягнений на ліжку й працював над новою схемою моделювання сонячної системи. Мій інтелект і моя уява були цілковито настроєні на один лад, і проблеми, пов'язані з моделюванням, розв'язувалися наче самі собою.
Раптом я почув галас і вереск за стіною. Зірвався з ліжка, перебіг вітальню й відхилив вхідні двері. Крізь скляну стіну побачив у лазничці Джуліану з двома мужчинами. Мені підігнулися коліна і стиснуло в горлі. Я з грюкотом закрив двері й почав нервово ходити по вітальні. Думки тиснулися до мозку, і я не знав, як давати з ними раду. Я почувався так, наче Джуліана робила мені велику кривду. Крім того, я водночас почувався ображеним, приниженим і потоптаним. Ревнощі розпалювали мою уяву, і я ніяк не міг заспокоїтися, щоб розважно обдумати ситуацію. В додатку, галас із лазнички сильнішав, забивав мені вуха й розривав мозок.
Я знову відчинив двері й очима просверлював скляну стіну. Один мужчина, той гарний і високий, якого я бачив з нею раніше, стояв позаду Джуліани, обома руками підтримував її за сідниці в повітрі і брав її ззаду. Другий мужчина, трохи нижчий, з довгим кучерявим волоссям, стояв між розкиненими ногами Джуліани й прошивав її спереду. Джуліана оргастично реготала, скімлила, стогнала й вимахувала ногами.
Я відчув страшний біль у мозку. Все навколо закрутилося якимось шаленим хаотичним виром. Я, хитаючись і тримаючися за поруччя, спустився сходами вниз, пішов до комоду й витягнув з шухляди пістолет. Тоді крок за кроком піднявся нагору. Регіт Джуліани врізувався мені в мозок. Я, щоб рятуватися від того реготу, кинувся до своєї вітальні. Впав у крісло, погладив холодну сталь пістолета і приклав до скроні. Холодне дуло просверлювало діру в моїй голові й напускало прохолоди в мозок. Я тримав пістолет при скроні, аж охолодилися мої нерви, і мною оволодів дивний, нецьогосвітній чи, радше, нелюдський спокій. Я відірвав від скроні пістолет і пестив його гладеньке тіло, відчуваючи холодну, незнану мені досі приємність.
Тоді підвівся, широко відкрив вхідні двері й вистрелив у скляну стіну. Перелякані коханці кинулися голі, як були, сходами вниз. За ними вибігла Джуліана, натягаючи на мокре тіло халат. На мить зупинилася переді мною і глянула на мене. Та, помітивши моє закам'яніле обличчя й відблиск смерти в очах, зблідла, затремтіла зо страху й також кинулася вниз.
Я далі стояв безрухо в дверях. Мої органи чуття діяли з підвищеною чутливістю. Я чув кожний порух внизу: як коханці хапали одяг і вибігали надвір; як кидалися в авто й зі скреготом гумових шин гнали геть. А в домі запанувала тиша. Я не чув найменшого звуку внизу. Можливо, Джуліана також утекла зі своїми принагідними коханцями. Почуваючи якийсь божевільний спокій і тримаючи перед собою пістолет у руці, я крок за кроком спускався сходами вниз. Відгомін моїх кроків видавався таким голосним, що мені боліли перепонки вух. Зайшов до вітальні й оглянувся довкруг. Джуліани там не було. Це аж ніяк не подіяло на мене. Мої почування були такі ж тупі й холодні, як пістолет у моїй руці.
Тоді копнув ногою двері й зайшов до кухні. Джуліана стояла під стіною й дивилася на мене скляними очима. У ній не було ні сліду тої демонічності, тої злої сили, які так вабили, манили й притягали мене до неї. її обливав холодний піт, обличчя було перекошене, а зуби цокотіли від страху. Мене дразнив той цокіт, наче бороною роздряпував мій мозок. Джуліана стала нецікава без того зла, яке перевтілювало її в незвичайну жінку, — вона раптом стала звичайною, слабкою. Я втратив усякі почуття до неї. Тільки цокання зубів дразнило мене все більше й більше. Мені уявився череп смерти, з дірами замість очей, який цокотів до мене великими зубами. Те цокотіння ставало голосніше й голосніше, впихалося мені в голову й розпирало її, — аж моя чашка не витримувала і тріскалася навпіл.
Раптом тишу розколов оглушливий постріл. Спершу я не міг збагнути, звідки дійшов той постріл.
Щойно побачивши, як Джуліана, зойкнувши, впала на підлогу, я з жахом усвідомив, що сталося.
З мене в одну мить облущилося отупіння. Закам'янілість почуттів розпалася на дрібні шматки й вивітріла. Я наче прокинувся з поганого сну. Наче наново народився. Нарешті став самим собою. У моїй свідомості зануртували: жаль до Джуліани й огида за свій вчинок. Я нахилився над Джуліаною, якій із-під серця спливала кров, і не знав, що робити. Дивлячись у її бліде обличчя, я відчув, як по моїх щоках стікали теплі сльози. Вона лівою рукою затискала рану, а правою витягнула мені з руки пістоля. Тоді простогнала, щоб я викликав швидку.
Я кинувся до вітальні, вхопив телефонну трубку й набрав номер швидкої допомоги. Тоді повернувся до Джуліани, гладив її обличчя й намагався заспокоїти її. За кілька хвилин почув знадвору гуркіт мотору. Я взяв Джуліану на руки й поніс до швидкої. Обережно поклав на носилки, а двоє медиків занесли її досередини, і машина швидко від'їхала.
Я поплентався до саду, сів на лавочці й нараз відчув велику втому. Мій розум став наче порожня картка паперу. Я деякий час сидів, не думаючи й не відчуваючи нічого. Та невдовзі холод почав проникати в моє тіло, а разом із тим думки почали підноситися наверх моєї свідомості. Я ніяк не міг прийняти того, що зробив. Що гірше, не міг зрозуміти свого вчинку. Я ні на мить не хотів убивати Джуліану. Навпаки, в глибині моєї свідомості ховалися ніжні почуття до неї. Найчастіше ці почуття були неусвідомлені, незрозумілі мені самому, але вони були.
Не знаю, як довго я сидів безрухо на лавочці. Та надосвітку до мене почало доходити, що я чекав на поліцію, яка повинна була заарештувати мене. Але поліція не приходила. Джуліана, видно, не донесла на мене. Тож я, виснажений і безвольний, пішов до свого мешкання, впав зодягнений на ліжко й затратив притомність.
Я кожного дня телефонував до шпиталю й розвідував про стан Джуліани. Вона була у критичному списку, і аж на четвертий день мені дозволили відвідати її. Я купив букет вишневих троянд, які вона, як я помітив, любила, і пішов до неї. Коли зайшов до її кімнатки, вона дивилася на мене, наче на чужу людину. Мною оволоділо неприємне почуття. Але я переміг себе, привітався і вручив їй квіти.
— Дякую, — якось несміло сказала Джуліана й усміхнулася.
Мені відлягло на душі.
— Візьміть оту вазочку, налийте води і запхайте туди квіти.
Я зробив усе, що вона веліла і присів на стільчику біля ліжка.
— Я прийшов оправдатися… — почав я здушеним голосом. — Я не хотів убивати вас. Ніколи, ніколи й на думку таке не находило. А недавно в мені зродилися дуже особливі почуття до вас. Я прямо не знаю, що зі мною сталося в ту хвилину… Ревнощі довели мене до божевілля.
Вона слухала й ледь усміхалася. Моя сповідь, видно, робила на неї приємне враження.
— Я свідома усього цього. Тому мені легко дати вам розгрішення. До речі, цим жорстоким вчинком ви дуже помогли мені.
— У який спосіб? — здивувався я.
— Коли я впала й побачила кров біля серця, перед моїм внутрішнім зором промайнуло ціле моє життя, як перед смертю. І я в ту мить побачила, якою потворною людиною я була.
— Ви не були такі потворні…
— Дякую за комплімент, але він неправдивий. Будучи багатою й розбещеною одиначкою, я гралася людьми, мов ляльками. Та у своїй жорстокості я не усвідомлювала того, що лялькам не боліло, коли я викручувала їм голови, а людям боліло. Тепер я розумію ці речі. Ви помогли мені стати людиною.
— Я також пройшов глибокий процес гоїння й очищення, — признався я.
— Я знаю. Я вже давніше помітила це.
— Може, нарешті прийшов і наш час… щоб стати ближчими…
— Ні, — заперечила Джуліана. — Ви — мужчина, який зґвалтував мене. І я ніколи не зможу ні полюбити вас, ні бути близько вас.
Я сумно хитнув головою.
— Але, зґвалтувавши мене, ви пробудили в мені жінку. Тому я не зможу ненавидіти вас. Тому нам краще попрощатися по-людськи. Я хочу, щоб ви випровадилися з мого дому, заки я повернуся.
— А як з дитиною? — спитав я стурбовано.
— Лікарі запевняють мене, що все тут в порядку, — вона погладила рукою живіт.
— Я готовий прийняти батьківські…
— Це не ваша дитина, — перебила Джуліана. — Але я хочу її. Чекаю на неї з надією, що вона не дозволить мені схитнутися назад у давнє життя. Тож прощаю вас і бажаю добра.
Я нахилився, щоб поцілувати її на прощання, та вона відхилила мене рукою.
На другий день, після роботи, я спакував свої речі, запхав у багажник і поїхав на долину міста.
Наполегливо натискав на дзвінок у дверях, але ніхто не відзивався. Щойно десь за п'ятим разом відхилилися двері, і моя мати здивовано глянула не мене.
— Марку! Що ти тут робиш так пізно, та ще з валізами? — привітала мене зраділо.
— Перепроваджуюся.
— У цю пору?
— Я завжди був ексцентриком, мамо.
— Не аж таким… Але занось, занось свої речі досередини.
Я позносив свої валізи й торби і кинув посеред вітальні.
— Краще занеси їх до Мериної кімнати.
— А де Мері?
— Пішла цієї осени до приватної школи й живе в гуртожитку.
— Де? До котрої школи?
— Тієї самої, де ти був.
Я іронічно посміхнувся і глянув матері в очі.
— Тільки цим разом вона наполягала, а ми були проти. Хотіла бути вільною від нас.
— Ми всі, в той чи інший спосіб, мусимо перейти через цей період. Та я сподіваюся, що там добре замикатимуть двері до вежі…
— Якої це вежі, Марку?
— Дурниця. Просто, приємний спомин.
Я позносив свої речі до Мериної кімнати, поскладав їх згрубіла, впав у крісло й закрив долонями очі.
— Втомлений? — спитала м'яко мати.
— Так, дуже.
— Що сталося?
— Моя господиня відмовила мені в мешканні.
— Біля півночі?
— Вона також ексцентрична.
— Ти завжди потрапляєш у колоритні ситуації.
— Ще й які! — мовив я і щиро розреготався.
— Може, щось перекусиш?
— Ні, дякую. Але дайте мені віскі з льодом.
— Солідну порцію чи скромну?
— Солідну. Мені треба багато чого забути.
Мати вийшла і за кілька хвилин повернулася з двома чарками: моя переливалася, а її була ледь-ледь замочена на дні.
— То вип'ємо за твоє повернення, Марку!
— За новий початок. Мені здається, що моє життя саме тепер повертається дуже круто.
Ми цокнулися, ще трохи погомоніли й пішли спати. Я був такий втомлений, що повіки зсувалися мені на очі.
Пробудився десь над вечір. Вдома не було нікого, мати й містер Дейвісон працювали. Я прийняв холодний душ і ожив. Скоренько вдягнувся й пішов у місто. Ходив вулицями без будь-якої мети, просто занурював себе в натовп людей і почувався добре. Мій приятель казав колись, що Нью-Йорк — це вісім мільйонів самотніх людей. Та це неправда. У Нью-Йорку людина не самотня, а сама з собою, — має повну приватність, у мільйонній юрбі. Саме цим Нью-Йорк мені найбільше підходив, тому я так любив бродити по ньому.
Я повернувся додому після десятої. Мати й містер Дейвісон сиділи поруч на софі й дивилися якусь телевізійну програму.
— Ти так довго працював? — заметушилася мати.
— Ні, я зовсім не ходив на роботу. Заспав, — відповів я, вітаючись із містером Дейвісом.
— То коли ти пробудився?
— Надвечір.
— Я зараз підігрію тобі обід.
— Не треба, мамо. Я мав снідання, полуденок і обід водночас у ресторані.
— То, може, з'їмо собі всі разом морозива й вип'ємо по келиху коньяку?
— З великою приємністю! — вигукнув я.
— Мати поклала у скляні мисочки морозиво, а містер Дейвісон налив келихи. Ми цокнулися.
— Ти можеш залишитися в нас, Марку. Місця досить, — запропонував містер Дейвісон.
— Ви хочете, щоб я знову підглядав за вами?
Ми всі щиро розсміялися.
— Не ті вже часи, Марку… — пожартував містер Дейвісон.
— Ти хіба ще не позбувся тої манії? — спитала мати.
— Приємних речей тяжко позбуватися. Та мені якось пощастило.
— Шкода. Це додало б нам трохи спонтанносте… — сказав містер Дейвісон.
— А хіба нам бракує спонтанности? — запротестувала мати.
— На жаль, мушу розчарувати вас: я побуду лише кілька днів у вас, поки не підшукаю собі квартиру. Знаєте, я люблю приводити додому дівчат.
— У такому разі не будемо протестувати, — сказала мати.
— У нашому домі є гарне мешкання для винайму, — підказав містер Дейвісон.
— Ні, я волів би знайти собі мешкання в околиці свого музею.
— Ти, бачу, став вигідним паном, — пожартувала мати.
— Вік до всього змушує людину…
— Ти не досягнув ще того віку!
— Ну, то доп'ємо, — сказав містер Дейвісон. — Завтра треба рано вставати.
На другий день я пробудився о восьмій годині, випив напоспіх чашку кави й поїхав на дев'яту до праці. Відмітив у «Нью-Йорк Тайме» кілька квартир, зателефонував і домовився про оглядини. А ввечері пішов оглядати ті квартири. Мені найбільше припало до вподоби мешкання на 78-й вулиці, поблизу Колюмбус-авеню. Воно було розташоване на третьому поверсі, мало простору вітальню, гарну спальню та досить вигідну кухоньку — якраз підходило мені. Та найбільше сподобалося те, що помешкання було затишне, бо вікна виходили на маленький скверик між будинками, засаджений деревами і квітами.
Наступного дня, під час обідньої пори, я пішов до бюро нерухомості, підписав на три роки контракт і відразу дістав ключі до моєї нової квартири. Того ж таки вечора перевіз туди свої речі.
Упродовж кількох тижнів я був напружений і нервовий. Були хвилини, коли я хотів сісти на метро й поїхати до Джуліани або хоч зателефонувати їй. Але стримував себе, бо знав, що вона не бажала, цього. Якщо б вона змінила своє ставлення до мене, то напевно дала б мені знак.
Я тепер часто думав про Джуліану. Все-таки нас щось в'язало: може, вивихнено, може, первертно, але в'язало. Можливо, то були лише комплекси, в неї і в мене, що тягнули нас одне до одного. Я досі не знаю, чи кохав її. В кожному разі, жадав її. Але чи було це коханням? Зрештою, чи можна по-справжньому кохати жінку, яка ненавидить тебе й хоче вчинити тобі зло? Не знаю. Але такі питання все частіше насувалися на мене, і я не знав відповіді на них. Бо, мабуть, ніколи в житті не переживав справжнього кохання. І це усвідомлення дуже боліло.
Ревнуючи, я зґвалтував Джуліану, і це пробудило в ній жінку. Але та жінка зненавиділа мене. Ревнуючи, я прострелив її і кинув на межу смерти, і це пробудило в ній людину. Але та людина не потребувала мене.
Я також пройшов крізь пекло й чистилище. І мене не тягнули вже ні щілини у дверях, ні діри в фіранках, ні темні проходи між будинками. Я усвідомив, що таємниці чужого життя не набагато різнилися від таємниць мого власного життя.
Я відчував тепер потребу глибоких і справжніх взаємин із жінкою, але боявся робити який-не-будь крок у цьому напрямку, боявся ще одної навдачі.
Я тепер цілими вечорами сидів удома й читав літературні твори або філософські праці. Вікендами відвідував театри, балети чи концерти в Лінкольн-центрі, куди ходив собі пішки. Навіть кілька разів пішов до Метрополітальної опери, хоч не мав і досі не маю ніякого відношення до цього роду мистецтва. Іншими словами, наздоганяв те, що занедбував десятки років.
Все це наповнювало мене інтелектуально, але мені бракувало емоційного виміру — справжніх взаємин з іншою людиною.