Замовив пан Бутович Тарасу Григоровичу свій портрет.
– Намалюйте мене, – каже, – так, щоб в очах мудрість сяяла, постать силою дихала, а руки були, як у мужнього, хороброго воїна . Глянув художник на пана. Стоїть перед ним мізерне створіння клишоноге, груди – як у півня, очиці злі, мстиві. Посміхнувся Шевченко, поставив мольберт і почав малювати. Не подобається портрет Бу-товичу.
– Це, – гнівається він, – на мене зовсім не схоже, нема у вас, художнику, вигадки, благородства.
А Шевченко працює собі мовчки. Зиркне на Бутовича і ще якусь нову рисочку додасть.
Хороший вийшов портрет. Бутович, як живий, з нього дивиться.
А пану не подобається.
– Не хочу й грошей за нього платити, – дорікає Шевченкові, – я просив зробити мене вродливим, молодим… Думав цей портрет у Швейцарію княжні послати, щоб одружитися. А така робота ні до чого мені…
Розгнівався Шевченко:
– Захотілося козі левом стати, й почала вона бородою матляти… Хіба ж я винен, що ви, пане Бутовичу, такі миршаві та непоказні вродилися?
Позеленів Бутович, схопив дзвіночок і давай дзеленькати, гайдуків кликати.
– Ти, мужик, – кричить пан на Шевченка, – думаєш, як закінчив академію, так благородним став?.. Зараз я накажу тебе відшмагати на стайні, як звичайного кріпака. Я навчу тебе шанувати честь дворянина…
Вислухав Шевченко Бутовича, а потім підійшов до нього, вхопив за вуха, та як потягне вгору.
– Пане Бутовичу, був ти ослом, ослом і лишився, хоча й у Петербурзі тебе навчали… А люди про твоє осляче нутро не знають, тому й паном величають…
Тягне Шевченко пана за вуха, витягає їх угору. А вуха ростуть і ростуть, та й стали такі великі, гострі, як у справжнісінького осла. Вбігли гайдуки до кімнати, Бутович кричить:
– В'яжіть його, ведіть на стайню!
Гайдуки хотіли зв'язати Тараса Григоровича, а він їм і каже:
– Гляньте, люди добрі, кого ви слухаєте… Це ж осел… Он які в нього вуха…
Обернулись гайдуки – очам віри не ймуть.
– Тягніть його в свинарник, – радить Тарас Григорович, – десь біля свиней місце знайдеться…
Бутович хапається за вуха, репетує, нахваляється віддати Шевченка під суд, називає бунтарем.
– Вгамуйся, пане, – каже на прощання Тарас Григорович, – скоро прийде такий час, шо тобі і в свинарнику місця не буде.
Пішов Шевченко. А Бутович так і лишився довіку з ослячими вухами. Нікому він не замовляв свого портрета і ніколи вже не показувався на люди.