У цій книжці жахливо мало Закарпаття, яке я іноді вважаю своєю прабатьківщиною і через це завжди хочу в ньому бувати. Родинні перекази, що їх у своєму підлітковому деліріумі я встиг вихопити з таємного перешіптування дорослих, свідчили про якесь велике переселення Андруховичів з Рахова до Станиславова — найімовірніше, десь у другій половині XIX століття. І щось мені підказує, що саме так воно й було, ті перекази не брехали.
Мандрувати Закарпаттям стало моєю ідеєю-фікс приблизно в ті ж підліткові часи. Я десятки разів перечитав виданий у Москві путівник «В горах и долинах Закарпатья» і так само десятки разів подумки облазив (чи облизав?) усі закарпатські замки. Їх я, до речі, перемальовував до спеціального альбому — замок за замком (уявляю собі ті малюнки, я ж зовсім не від цього діла!), а на сусідньому листку того ж розвороту записував про той-таки замок романтичний віршований текст. На щастя, я не пам'ятаю з тих віршів майже нічого. Єдине місце, яке я чомусь не забув, виглядало приблизно так:
Про який саме із закарпатських замків написалися мені ці меланхолійно-пубертатні рядки, я знову ж таки не пам'ятаю. Але коли у 1980 році ми вибрали для своєї студентської практики Ужгород, то заповзялися облазити (й облизати) якомога більше їх число. Невицьке, Мукачеве, Середнє, Королеве, Виноградове, і ясна річ — Ужгород. Якісь іще?
Проте до Хуста ми того літа не доїхали. Точніше, одного разу ми його проїхали — у цілоденній автобусній подорожі від нашого кумпана Майора назад до Ужгорода. Ми сіли в той автобус о якій-небудь сьомій ранку у Снятині і справді їхали ним увесь день — через Коломию, Ланчин, Делятин, Яремче, Татарів, Яблуницю, Ясиню, Рахів, Тячів і так далі. Після Тячева була ще Буштина, а потім уже Хуст, де ми простояли хвилин двадцять на автостанції, що дало нам змогу бодай здалека побачити шматки мурів на Замковій горі.
До речі, ніхто з нас тоді ще не знав, що ми потрапили до столиці України — хоч і найменшої з наших колишніх столиць, до того ж загнаної в найзахідніший куток, та все ж і собі не обділеної пролитою за неї кров'ю.
Через двадцять сім років я вперше потрапив до Хуста надовше. Ні, не надовго, а лише трохи надовше — саме настільки, що цього разу в нас вистачило часу на Замкову гору.
І спершу це було спекотне сходження (уявіть собі тільки той липневий пополудень з усіма його прянощами, потом і пахощами!), а відтак захопливе блукання серед кам'яних, буйно сповитих ліанами решток, у хмарах ґедзів і мушви, всередині джунґлів, у роззявленій гнилуватій пащі органічної природи, що ніяк не могла спинитися, обгризаючи, ніби кістки, старі цивілізаційні камені.
А ще: проникання в якісь невидимі інтер'єри, покої, лисячі нори, підвали, будуари, лабіринти, схованки, винниці, брами — замок над Хустом виявився значно більшим, ніж очікувалося, справжнє місто над містом, от лише вулиці і площі дощенту позаростали зеленню і зникли. Ніби десь у Камбоджі чи в Амазонії. Не замок, а ліс на горі.
А потім? Щось у ньому трапилося?
Ні, на сліди вогнищ, знаки сатаністів і ритуальний кінський череп я набрів не там — не в Хусті, а в Язлівці, через якісь два місяці того ж року.
Натомість у Хусті трапилось інше: коли крізь вилам у стіні якоїсь, можливо, вежі можна було дивитися на світ унизу, на перші ознаки вечора, на спадання спеки й пилюки, на старі черепичні дахи й автостанцію з кількома автобусами, на тінь, що лягала з ближчого боку вулканічних пагорбів — і поволі усвідомлювати, що двадцять сім років тому, о цій же порі, ти був там, унизу, і дивився на цю ж вежу і бачив у ній чиюсь постать, і тепер уже ясно, чия та постать була.