Я прилетів у четвер пополудні, а відлетів у неділю. І єдине, в чому я упевнений: у Ґетеборзі справді є готель «Скандік Опален». Щоправда, жодної з трьох ночей я не спав у власному номері — завжди мене десь носило. Кая мешкала в тому ж готелі, як, здається, й усі інші.
Коли в неділю увечері я повернувся до Берліна, то знову відчув себе пораненим. І це нове поранення називалося «Кая». До речі, я його зовсім не сподівався. Хоч його ніколи не сподіваєшся. Дальші три — чотири місяці я то зализував свої рани, то знову їх роз'ятрював.
Не можу згадати, чому в суботу ми пішки пустилися з готелю на залізничний вокзал. Ми ж не збиралися нікуди їхати. На мапі Ґетеборга, яка в цю мить у мене перед очима, це досить неблизький шлях. З усього випливає, що слід було довший час триматись або Сьодра Веґен, або Стен Стуреґатан, а тоді, перетнувши Паркґатан, продовжити похід на північ дугою, яка чомусь називається Польгемспляцен. Я написав «чомусь», бо назва вказує радше на площу, якої там насправді немає.
Навіщо нам це здалося? Просто подивитись, як виглядає тутешній вокзал? Трохи дивна розвага. До того ж ми увесь час ішли під сильним дощем. Він був майже крижаний. А ще ж і вітер! З тих, які виривають з рук парасолі і розпанахують навстіж плащі. На межі вересня і жовтня Ґетеборґ нагадував нам про неминучість листопада. Іноді здавалося, що от-от сипоне сніг і почнеться чергова першість Швеції з хокею. Мається на увазі хокей з м'ячем, а не на траві.
Ми тремтіли від холоду і нестерпної близькості. Приміщення вокзалу здавалося велетенським табором для промоклих утікачів, серед яких переважали панки. Їхні кричущих кольорів ірокези аж парували у вокзальному теплі. Каю вони, напевно, приймали за свою. Якби я не знав, що вона зі мною, то так само прийняв би за їхню. Я відчув, як зараз мені увірветься не тільки терпець, а й усе інше. Де, до речі, він розташований у нашому тілі, той цілий терпець, хто знає? «Давай чимшвидше назад до готелю, — сказав я. ~ Треба якось рятуватися. Гаряча ванна і хоч би півпляшки коньяку». «Півванни коньяку і гаряча пляшка», — відповіла Кая.
Ми навіть не змогли дочекатися трамваю. Запхавшися до першого-ліпшого таксі, ми до болю стисли одне одному руки, до хрускоту в кістках.
Тому мій Ґетеборґ — це найменше місто світу. Воно обмежується навіть не територією власного центру і не готелем «Скандік Опален», навіть не моїм номером у тому готелі. Воно поміщається у ванні мого номера і частково — у пляшці українського коньяку, це крихітне, але прекрасне місто, ідеально захищене від крижаного північного дощу і по вінця наповнене теплою піною й доторками.
І таким воно б мені назавжди й залишилося, коли б не прогулянка над каналом наступного дня. Але мені зовсім не хочеться розповідати про нього, як і про тих людей, що цілими родинами масово повилазили на скупе північне сонце і порозсідались уздовж берега на розкладних ікеївських стільцях навколо розкладних ікеївських столиків і як усі вони, обгорнуті пледами, недвозначно насолоджувалися вихідним і всі без винятку (всі!) напихалися блідим картопляним ікеївським салатом із пластикових тарілок.
Наші з ними уявлення про справжнє життя того ранку дещо різнилися.