В одному з недавніх Палійчиних листів є згадка про те, що протягом 1917 — 20 років Київ дванадцять разів переходив з рук у руки. До речі, сказано досить жорстоко: ці руки здебільшого навіть уявляти страшно.
Я свідомо відмовляюся від історичних довідників та підручників і намагаюся реконструювати всі дванадцять переходів з пам'яті. Це залишає мені трохи більше простору для спекуляцій. Отже: Центральна Рада, червоні росіяни Муравйова, німці з гетьманом, Директорія, білі росіяни Булгакова, поляки. Дванадцятки в мене ніяк не набирається, але дехто з перелічених прибирав місто до рук по кілька разів, щонайменше по два. Дванадцятий і останній перехід у будь-якому разі знову за червоними, тільки без Муравйова, якого вони на той час уже й самі порішили — інакше бути у пізнішому Києві станції метро «Муравйовська».
Палійка напевно має рацію, я навіть не сумніваюся. Якщо тоненький шар історичної самоосвіти не зраджує мене, махновців у Києві не бувало. Іншого штибу народних повстанців і зелених теж. Антанти також, але я можу помилятися. Загалом цікаво було би простежити за плутаними траєкторіями вічно п'яних і вже заражених як мінімум трипером англійських та грецьких офіцерів кабаками й борделями Нижнього Міста. Сама собою напрошується назва «Трипер-trip». Але все це фантазії на тему «Історія могла бути іншою». Тобто химернішою.
З історією все гранично ясно: вона туманна. Розбиратися з нею — собі ж на шкоду, вона все одно вивернеться з-під завалу всіх твоїх першоджерельних шпаргалок таким несподівано прикрим боком, що вкотре осоромишся і з тріском, по-карнавальному, пошиєшся в дурні. Залишається щось інше — позаісторичне, абсолютне, персональне.
Мій особистий стосунок до Києва змінювався так само разів із дванадцять. Тобто внутрішньо, в собі самому я також не менше дванадцяти разів передавав Київ з рук у руки. І ці руки не завжди були теплими та дбайливими. І це аж ніяк не були синівські руки.
От зараз я спробую все це якось перелічити. Зрозуміло, що через вибірковість (а краще сказати — вибриковість) моєї пам'яті цей перелік мусить бути випадковим. І все ж хай собі існує.
Чи не перша в моєму дитинстві ідея Києва — це місто футбольного клубу «Динамо». Тобто місто щасливців, які мають змогу наживо, без телевізії спостерігати за магічним газоном, що ним так нестримно пересуваються напівбоги з найсильнішого і — до 1969 року — непереможного клубу країни. Отже, Київ — це було поле, напівбоги, стадіон, трибуни, схоплені телекамерою фрагменти безмежно прекрасної людської маси, а відтак — і невимовно кохані обличчя цілком незнайомих мені людей, що так само, як і я, стрибають у щасті й захваті від ще одного забитого їхніми напівбогами м'яча. У 72-му я вперше в житті сам став елементарною частинкою цього Києва, тобто його стадіону, завдяки чому виявив, що Дамін, Блохін і Колотов справді існують, що вони таки справді не є суто телевізійними фантомами. «Динамо» тоді не могло не виграти 2:1.
Крім того, Київ був радіо, точніше радіоточкою. Він був музикою композитора Білаша і каштановим зеленобровим Майбородою. Київ був київським вальсом і київським тортом. Він говорив «Говорить Київ» і повідомляв усілякі новини, переважно гарні. Він мав красиві чоловічі й жіночі голоси і називав себе дещо екзотично — Нонна Фіалко, Борис Ракоїд. Батьки Бориса не надто переймались орфоепією, коли вибирали йому ім'я. Або навпаки — вирішили щоденно піднімати настрій країні, геніально передбачивши, що син служитиме на радіо диктором. (Тьху ти, ледь не написав «диктатором»!).
Наступного разу це — не футбол, а місто — трапилося мені під саму зав'язку 70-х, вже майже на їхній межі з 80-ми: студентська практика, сни наяву (з польотами), колективне життя, зокрема й статеве, в гуртязі Харчопрому, а також Гідропарк і купання в жовтуватому, ніби якась там Хуанхе, Дніпрі. Про тогочасні міста перш усього судилося в категоріях категорії постачання. Усе на світі виявилося дефіцитом, і категорія постачання давала радянській людині як мінімум виразне уявлення, наскільки те чи інше місто придатне хоч для якогось життя. Київ мав першу категорію, Москва — вищу. Франик, здається, третю, а Львів другу. Те, що Київ мав першу, а Москва вищу, само собою випливало з популярного віршованого рядка «Київ — серце України, брат великої Москви». Автора не пригадую, хоч не думаю, ніби він невідомий тому, що народний.
Але для нас із моїм студентським приятелем перша категорія Києва означала ще й культурно-мистецькі вартості. Ні, не музеї, а крамниці — з книжками і платівками. Булгакова чомусь не відпускали (мабуть, він проходив лише за вищою категорією), зате з вінілом таланило: ми набрали в «Мелодії» цілі оберемки всілякого ендеерівського й угорського року. Перша категорія таки не вища.
Тепер необхідно стрибнути у 80-ті, причому відразу в їхню середину.
Спершу це було місто, в якому слід морально напружуватися. Після військової служби я почав офіційно вважатися молодим поетом — і з цього випливало, що мені слід бувати в Києві. Бо він у мене начебто повірив і пригорнув до себе, як сина. Моє моральне напруження мало суто вітчизняну природу: я не знав, що мені робити з мовою, коли я залишався з Києвом сам на сам. Точніше, я знав — я говорив з ним російською. Це принаймні звільняло від роздратованих випадів з боку киян. Мешканці Києва — як тоді, так і тепер — у своїй більшості (три чверті? дві третини? 50 відсотків плюс один голос?) таки залишаються погано замаскованими селянами. У ті часи будь-яке намагання заговорити до них українською вони слушно сприймали як брудну провокацію, спрямовану на їхнє демаскування. Тому не тільки не велися на неї, але й давали провокаторові негайну відсіч. Я вирішив їм у цьому потурати і відмовитися від брутального здирання масок разом із шкірою хворої ідентичності.
З тих часів ми дещо просунулися вперед, мається на увазі вглиб. Якщо йдеться про мову, то Київ зразка 1984-го це приблизно Донецьк сьогодні. Тобто в сенсі повзучої українізації дещо таки вдається[60].
Гопля! А чому, власне кажучи, саме 1984-й?
А тому ж, чому в усіх істориків двадцятого століття 1913-й. Бо з яким іще роком порівнювати все, що трапилося пізніше?
І ще тому, що 1985-го виникло Бу-Ба-Бу, і Київ поступово стає містом таємниць, поетичних. Уже наступного року в ньому поселився аспірантом Неборак, і ми почали прочісувати його найпотаємніші двори в пошуках саме того гаража з «Крайслером Імперіалом». Між іншим, я ніколи в житті не бачив цього автомобіля. Неборак стверджує, що він бачив. А може, я також бачив? От воно — пограниччя сну і реальності: спекотний день якогось незапам'ятного літа, розм'яклий колихкий асфальт, його запах упереміш із іншими технічними запахами (старий метал, гума, промаслене шмаття, спирт) і глухе задвір'я десь, наприклад, на Печерську, хоч Неборак стверджує, наче там неподалік пам'ятник Щорсові. Можливо. Можливо, є такий пам'ятник. Я його ніколи не бачив.
Навстіж розчинена гаражна брама, а всередині Він, «Крайслер Імперіал», завбільшки з main battle tank.[61] Бачив чи не бачив? Було чи не було? У кожному разі була так само спекотна суперечка трьох сповільнених язиків і проспиртованих піднебінь щодо максимальної кількості продажних осіб дівочої статі, якими можна заштабелювати заднє сидіння, перетворивши салон автомашини на світський салон (варіант: салон розваг, ще один: гральний салон чи, точніше, салон для грання).
Київ тоді — це перманентне очікування якоїсь радісної і карколомної зміни.
Наприкінці 1987 року ми вперше вилізли на сцену всі утрьох. Таким чином Київ став публікою — до речі, найкращою. Дякую, Києве, таким ти залишаєшся донині. Я м'якну від тебе і перетворююся на патоку, патріотичну і трохи патологічну. Зараз я почну згадувати особливий час і з мене бризнуть сльози розчулення.
Особливий час розташовується між вереснем 1989 і липнем 1991-го. Фізично він означає передусім «Москва», але нефізично він усе-таки Немосква, тобто він передусім Київ. Я виривався з Москви до Києва за кожної (та навіть і за жодної) нагоди. Я несподівано відкрив для себе дім, його ні з чим не порівнюване притягання — починаючи десь від Дарниці й до Дарницького моста включно, стовбичити коло вікна у вагонному коридорі, виглядаючи як завжди приголомшливу появу Великої Води і Правого Берега з усіма притаманними йому дзвіницями та іншими натяками на Країну Бароко, щоб укотре внутрішньо ахнути рідкісним птахом над серединою Дніпра. Добре, що я так ніколи й не написав того вірша, який мав починатися рядком «Правий Берег, знову Правий Берег!». А з чим ви заримуєте «берег»? Будь-яка рима виявиться неточною. Я мав на увазі, несправжньою.
Київ того часу — це місто своїх і наших. Вони ходили з прапорами, співали пісень, пікетували, оголошували голодування і страйки, їх було, можливо, з одинадцять відсотків, а здавалося, ніби сто десять — домальований нуль моїх ілюзій посилював трепет. Від Києва голова йшла обертом — так раптово змінитись у настільки кращий бік! Моя кохана столице, ти стала напрочуд сексі, в мене на тебе абсолютний стояк. Страшенно хотілося цитувати Винниченка або Павличка, щось про відродження нації. В живому ланцюзі 1990-го я виявився ланкою на бульварі Шевченка поруч зі станцією метро «Університетська», але вже не пригадую, чию долоню тримав у своїй правій, а чию в лівій. Пам'ятаю лише десь у межах досяжності Сашка і Віктора, Віктора й Сашка, Неборака й Ірвана, в тих самих межах тієї ж досяжності, що й решту півкраїни. А також режисера Андрія Дончика, який саме брався за роботу над «Кисневим голодом» — фільмом, що невдовзі приніс нам усі одинадцять Оскарів.
Ну гаразд, не приніс, не приніс. Це від голови обертом. Тоді все здавалося можливим, не те що якісь Оскари. Можливим у найкращому сенсі. Бо в пізніші дев'яності усе так само здавалося можливим, але в сенсі найгіршому.
Пізніші дев'яності — це жахливі дев'яності. Це так, наче інші вісімдесят дев'ять відсотків Києва отямилися і взяли свій реванш у наших одинадцяти. Як жахливо все розлізлося, розповзлося, пустилося берега і пішло з молотка! Але де набрати мені стільки жовчі, щоб належними словами описати увесь той морок і сморід, розпад і розпач, усе здичавіння, всю ту, за оцінками людей, значно від мене начитаніших, люмпенізацію? Як передати блювотне відчуття того шансону, тієї хімічної горілки з пластикових стаканів і як витягнути з ночі на світ Божий того хлопчину з покоцаним сухожиллям? Коли влітку 1997-го у поминальній статті на сороковини Віталія Коцюка, теж покоцаного, але по-іншому, мені першим реченням написалося «Я не люблю Києва», то це була самоцензура — я мав би написати, що ненавиджу його. Моя ненависть починалася на вокзалі Київ-Пасажирський о шостій ранку, але ніде й ніколи не закінчувалася. На щастя, я вже писав і про липке повітря, і про тополиний пух упереміш зі смертним радіоактивним пилом, і про загальнокиївський розпродаж м'яса з вуличних лотків (мухі аддєльна). На щастя, я не мушу писати про це ще раз.
Але цей вихід зі станції метро «Хрещатик», ця штовханина і тиснява, ці бовдури-фотографи з мавпочками, ці тьотки, ці їхні біляші зі щурячим лайном, ця безпрограшна лотерея для ідіотів, цей підсилений і спотворений мегафоном голос провінційного шахрая-невдахи, що все закликає й закликає ще провінційніших невдах, дарагіх мущін і женщін, кієвлян і гастєй сталіци, скористатися якимось абсолютно абсурдним шансом! Так, ось він — універсальний образ Києва 90-х років: вихід зі станції метро «Хрещатик» і ці лотерейні голоси понад натовпом, от воно, це караоке, це карооке серце України, от він — брат великої Москви. Вічний молодший брат, вічний невдаха і вічний учень, дурень, лопух, лох і поц, двійочник і другорічник, брат-1 і брат-2 в єдиній особі.
Утім, і ненависть одного разу вся вичерпалася. Саме одного разу, не поступово, а раптом. Чи не тому, що просто настав 2000 рік? Отже, почалося щось нове? Але що? Третє тисячоліття? Отже, всьому причиною літочислення, його нулі? Отже, була ніч, нуль годин нуль хвилин і невстигання на потяг? А перед тим — поданий по-кавалерському дамський плащ, розгорнутий, ніби крила для зльоту і для зальоту (так, прошу розуміти як запрошення!), ненатрапляння рук на рукави, а інших рук (моїх) на плечі, зустрічний напівоберт смішного й гарного лиця, — і стовідсоткове натрапляння губів на губи? Спроба штучного дихання? Отже, все це було, не снилося — тремтіння голосу, рук, вогонь волосся, гострі схлипи? Схлипи Липи? Отже, Липа? Але що це за ім'я таке — Липа?
Вистачає когось одного (когось одної) на чотири мільйони потвор — і ти вже захлинаєшся з удячності, готовий дряпати по всіх стінах, парканах та урнах «Я люблю тебе!». Під «тебе» мається на увазі Місто, цього разу Київ.
Апогеєм любові стали помаранчева осінь і такий же грудень 2004-го. Якщо в цього міста бували золоті дні, то це вони. Я страшенно люблю не впізнавати Києва. Але так красиво, як наприкінці 2004-го, я ще не не впізнавав його ніколи раніше. (Пізніше я вже його, на жаль, виключно і тільки впізнавав).
Що це було, хто мені скаже нині? Політична технологія? Колективне збожевоління? Масовий психоз-гіпноз? Отже, то був сон? Відродження нації? Народження нації? До речі, якась дивна ця нація — вона спочатку відроджується, а щойно через тринадцять років народжується.
Гадаю, це було все перелічене і значно більше. Це коли всі якось раптово, майже вмить робляться гарнішими й вищими, бо це притягає і зачаровує. Таке трапляється жахливо нечасто, і в цьому сенсі Києву просто пощастило на багато століть уперед. Чому саме він переміг у кастинґу і отримав право на проведення найкрасивішої з революцій, ми не дізнаємося ніколи. Напевно, він чимось усе-таки заслужив.
(Моя кохана Пат вигукнула своє «І любов!» просто в обличчя тим пацанам у бойовому спорядженні. Вони стояли навпроти, як кажуть у таких випадках, тісно зімкнувши свої шереги. Ці шереги могли стріляти, але могли й розступитися — не вгадаєш. Облич, до речі, за ґратами забрал на шоломах не було видно. Тому невідомо, чи хтось із них бодай посміхнувся на заклик Пат до любові. Як невідомо й те, чи справді наказували їм одягнути памперси. Усе діялось однієї з перших ночей, коли напруга ще видавалася надзвичайно високою — десь на підходах до президентського будинку, таке собі унаочнене вичікування у протистоянні — демонстранти і бійці спецпідрозділу, останні дуже схожі на хокеїстів. «Хлопці! — заманювали бійців помаранчеві дівчатка, — ідіть сюди, до нас! Тут у нас тепла їжа, кава і чай з термосів!». А моя кохана Пат гукнула їм навздогін «І любов!». Аж усі навкруги зааплодували. Можливо, це Пат врятувала мирний перебіг революції?).
Просто у ті дні й тижні саме в Києві розігралась одна з незбагненних містерій масового навернення людей у людське. Шкода лише, що воно виявилося не тільки масовим, але й тимчасовим. Точніше — настільки ж масовим, наскільки й тимчасовим. Здавалось, от воно прийшло — і відзавтра починається щось інше, життя після смерті, вищий ступінь буття. А виявилося, що воно прийшло і пішло. Воно — це майбутнє. Бо той страшенно короткий проміжок часу, про який я тут намагаюся ще трохи сказати, був моментом особливо інтенсивного переживання майбутнього. Інтенсивного — і в найкращому сенсі наївного.
Як добре бути наївним! Я бажаю всім вам хоч раз у житті таке пережити. Ви стрибаєте по схилах нижче Жовтневого (ого, досі ще Жовтневого!) палацу, з нічного неба сиплеться сніг. Унизу під вами, навколо вас і над вами — мільйон людей і всі вони жовто-гарячі. Це єдино можливий спосіб не змерзнути і не пропасти — бути гарячим. Отже, внизу під вами те, що зоветься Майданом, ви вже зрозуміли. А на сцені — ВВ і Скрипка, Скрипка й ВВ й рок-н-рол, і народна музика, бо Джимі Пейдж казав, що рок-н-рол це народна музика наших днів, і такого щастя ви не знали ніколи за всі попередні життя, а не те що за це одне-єдине дотеперішнє, і ваша дочка цілується з вашим другом, і коньяк, і чай з термосів, і коньяк, і Скрипка й ВВ й рок-н-рол, і Скрипка в зимовій з вухами донизу шапці носиться сценою, обіцяє «Весна прийде», і два пальці, розгалужені знаком перемоги, і все ясно, як два пальці, і ніяким танкам сюди не продертися, ніяким газам, ані спецназам.
На цій темі мене завжди заносить у патетику. Вибачайте.
У тому, що трапилося з Києвом пізніше, що діється з ним сьогодні, я нікого не звинувачую. Я взагалі нікого не звинувачую, цього ще не вистачало. Просто я дозволяю собі не любити і роблю це останніми доступними мені словами.
Палійка скаже про нього краще за мене, бо вона в ньому присутня все своє життя і щодня. «Я не впізнаю його останнім часом», — пише вона. (Зате я впізнаю, так, я впізнаю, ох, як я його впізнаю!). «У ньому практично не лишилося місць, — пише вона далі, — де збереглася б енергетика часу. Раніше можна було почати мандрівку від Університету попри Золоті Ворота, Софію, через Андріївський узвіз, зробити коло на Подолі, піднятися Володимирським узвозом, збочити на Володимирську гірку, а тоді повз Маріїнку вийти на Липки і повернутися додому через Бесарабку. І всюди були сліди — людей, подій, історії. А тепер місто нічим не пахне. У ньому не залишилося замкнених кіл, де можна сховатися від самої себе. Місто замацали, захапали, зачовгали подихами, згуками, кроками».
Сьогоднішній Київ — це знову місто, здане якимись невідомими нашими якимось невідомим загарбникам. При цьому наші вкотре виявилися лопухами, боягузами і зрадниками, а на додачу — не такими вже й нашими, як здавалися спершу. Сьогоднішній час — це ще одні 90-ті в найгіршій версії. Тобто Києву вказано на двері і виставлено геть із третього тисячоліття — хай довчається у минулому, хай ще раз із головою пірне в усе його лайно, хай вилазить з нього по другому, третьому, сьомому, дванадцятому колу — раз не склав іспиту на майбутнє.
Але позаяк знову злетіло це слово, хочеться в нього хоча б на мить зазирнути. І позаяк усе найкраще з Києвом трапляється раз на 13 років, то нам усім тепер важливо дожити до 2017-го. Якого кольору буде ця революція? Якщо це буде вона? І чи буде ця третя спроба останньою? У сенсі — вирішальною й переможною? І що означатиме це «переможна»? Дуже хочеться дочекатися.
Здається, я ніколи не жив у Києві довше тижня. Згадувана студентська практика не рахується, а революція мені наснилася, то був не Київ. Насправді ж я жив у Києві безліч разів по два дні.
Тому Київ — це сукупність чужих ліжок у чужих помешканнях, і в них я провалювався найчастіше аж на світанку. Тобто в Києві мені було зазвичай не до сну. Половина ночей минула, наче в кузнях, у кухнях — тих, де пляшки спорожнюються, а попільнички наповнюються приблизно в однаковому ритмі. Я завжди був чиїмось гостем і це означало свято посиленого спілкування: іскри, зворушення, сперечання, артикуляцію, жестикуляцію. Тому Київ — це люди і кухні. Не тільки він такий, але він такий значною мірою. Найприкріше, що я вже не зможу скласти свого подячного списку з переліком усіх без винятку господарів з усіх без винятку домів, де я зупинявся — хтось обов'язково забудеться. Не тому, що в мене коротка пам'ять, а тому, що їх справді неймовірно багато. Настільки, що деяких уже й немає серед живих. Тобто вони все одно не зможуть розшукати своїх імен у моєму подячному списку — там, у своїх паралельних коридорах за склом, поза нами і поруч з нами.
Зате готелі не забуваються. Може, тому, що я зупинявся в них значно рідше. Готелі Києва — це досить суворі заклади бандитсько-поліційного типу, дорогі й погані. Хотілося б написати «дешеві й погані», але, на жаль, це не так. Тобто це лише наполовину так. Готелі Києва — це така особлива суміш радянської побутової неспроможності з пострадянською ціновою розперезаністю.
З одного боку — питома службова підозріливість і неприязнь персоналу, всіх цих адмінтьоток і — дєвушек, етажних, діжурних і навіть горнішних, котрі ніяк не бажають перемінюватися в нормальних цивілізованих покоївок і мають до тебе лиш одне запитання — коли в дідька ти заберешся геть. А також недвозначно аґресивна пильність так званої охорони, а швидше таки охранки, всіх цих відкривачів дверей, вестибульних пітбульних вертухаїв та ліфтових сторожів з їхнім часом військовим, часом кримінальним, а найчастіше військово-кримінальним шиком. Повсюдна присутність у дзеркалах їхніх виголених потилиць і фізій (хоч яка різниця — потилиці? фізії?) робить життя в готелях Києва складним, в'язким і дещо небезпечним.
З іншого боку — дзвінки проституток, цей ритуальний пролог до єдино справного сервісу. Зрештою, про його справність я не можу судити остаточно. Але їхні телефонні голоси дійсно теплі й вологі, якісь аж вагінальні, а їхня англійська зворушує своєю східнослов'янською наспівністю, щось наче «вуд ю лайк ту хеф сам ґуд тайм зис найт?». Кожні чверть години новий дзвінок іншим голосом, але з тим самим текстом, щось наче «вуд ю лайк ту міт сам бютіфул леді, мейбі ту ор трі?». Невже вони справді вміють розмовляти вагінами? Адже ротом просто неможливо цього вимовити — «бютіфул леді»!
Готельна проституція — це те, що хоча б частково надає готелям Києва людське обличчя. Гаразд, не обличчя, ні. Але чогось такого дуже людського вона їм надає. Пам'ятаю, як у брудному грудні 2003-го адмінтьотка з «Хрещатика» глянула на мене якось уже зовсім по-материнськи, хоч я за віком аж ніяк не годився їй у сини, швидше в чоловіки, але вона глянула по-материнськи, тобто з жалем та ніжністю (хто?! готельна працівниця?! з жалем?! вони це вміють?!) і сказала приблизно таке: «Мущіна, ну куди це ви зараз проти ночі ще підете — та замовте собі в номер нашу дєвочку, вона з вами і посидить і побуде — і масажик вам зробить — будете як новенький». Згоден, мені сподобалося це «і посидить і побуде», навіть не знаю, чого мені більше хотілося. А при думці про «масажик» з усіма його стадіями взагалі зробилося млосно. Але я рішуче поклав ключ на деку і рушив у ніч, грипозну і непролазну.
І все ж того материнського погляду я не забуду ніколи — він лагідно дірявив своїм жалем мою не надто захищену пальтом і від того напевно згорблену спину, аж поки я не зник за дверима. Діри виявилися не наскрізними і неглибокими, але деякий час тупо саднили.
Натомість вони випасають усіх інших. Усі інші — це не повії, а ті, котрі приходять не за гроші. Але київські готелі полюють на них і випікають розпеченим залізом та іменем внутрішнього розпорядку. Відомо ж: розпорядок у нашій країні — замінник порядку, його невдала, але панівна форма, роз-порядок. Ррррраз-парядак! Хтось же не просто так привів на світ це слово з префіксом-солдафоном!
Отже, готелі Києва всіма своїми силами (військовими, кримінальними) не впускають і виштовхують назад на вулицю всіх інших. Це війна за своїх проституток, за їхню територію, нещадна і до останнього клієнта. Тобто як у кожній справедливій війні тут ідеться про захист передусім двох базових вартостей — власної території і власних жінок. Це війна світів біля підніжжя справжньої піраміди, що її невидима вершина лише вгадується десь у міліцейсько-мафійному надхмар'ї.
На якусь дуже коротку історичну мить сталося так, що Київ був місцем, де я зустрічався з Я. Ми вирушали назустріч одне одному з наших рівновіддалених від Києва міст фактично одночасно, нічними потягами — Я у західному напрямку, а я у східному. Таким чином ми об'єднували Україну. Київ — ідеально розташована столиця. Саме посередині всіх земель, якраз між антиподами Сходу і Заходу. До того ж безпечно віддалений від своїх південних колоній. І достатньо наближений до Чорнобиля.
У Києві я ніколи не кохався з повіями. Зрештою, в будь-якому іншому місці світу також — як здається мені, хоч я можу помилятися. Це не те щоб якась особлива моральна засада, це взагалі не засада, це той випадок, про які кажуть «так уже склалося». У той же час жінки на продаж мене справді цікавлять і шалено ваблять, але радше не як об'єкти моїх сексуальних домагань, а як… як що? Як об'єкти моїх польових досліджень?
Того липневого вечора (рік? 2003-й, жодних сумнівів!) ми з Ірваном навідали тодішню родину АБо і КаБо в їхньому тодішньому помешканні на Стеценка, десь поміж Нивками, Сирцем і Виноградарем, чи по-народному на Берківцях. АБо згодом відпровадив Ірвана до маршрутки — не на Ірпінь, а хоча б до Святошина. Коли АБо повернувся, ми всмак допиячили все, що в нас було. Десь коло першої ночі я запакувався в таксі й пустився до готелю. Готель називався «Козацький», і це відповідало моєму настроєві.
Від того, що мені добре, я часом вигадую для себе роль і тут-таки входжу в неї — переважно для одного незнайомого глядача. У таксі я грав для водія. Я вдавав із себе росіянина, а радше навіть кацапа — самовдоволеного й вальяжного, з тих, які досі вважають Київ «русским городом», а себе самих пупом землі. Я був багатим і п'яним великоросом у провінційній столиці задрипаних малоросів — от ким я був. Тому я зажадав, щоб водій зробив музику голосніше, той послухався, співали на моє здивування англійською, тож я зажадав «найти че-нить наше, русское, хули пиндосов слушать». Водій відповів щось ніби «та всюду адно і то же», на що я скомандував шукати «Русское радио» і він його тут-таки знайшов. Добре, що це потривало лише до початку Михайлівської, де я вийшов поруч з готелем. Водій так і не вчинив мені опору, хоч як я того сподівався.
Щойно він від'їхав, як з ночі на мене насунула велика блондинка і — відома штука — спитала вогню. Поки вона прикурювала, я зауважив ще одну, трохи звіддалік. Велика блондинка кликала її до нас, але та саме стопнула якогось ідіота на, скажімо, «вульво» і далі рушила в ніч уже з ним. Велика блондинка сказала на свою подружку «дура», після чого спитала, чому я говорю російською з таким акцентом, наче я з Прибалтики. Взагалі-то я не говорю з акцентом, але чомусь їй так здалося. Я не схотів її розчаровувати і підтвердив цю версію. Гра тривала, хоч моя роль змінювалася. Сибірський ведмідь мусив терміново перетворюватися на ризького бізнесмена. Балтійська культура поведінки не дозволяла піти просто так. Я замовив нам пива в якомусь усе ще відчиненому шантані на розі Майдану і Бориса Грінченка. Вона захотіла чіпсів.
Дівчина була справді великою й білою, але не пухнастою, а радше пухкою, затягнутою в безрукавку з чорної шкіри на голе тіло, яке являло собою передусім бюст. У загальних рисах щось на зразок металістки, але в пом'якшеній версії. Мова пересипана українізмами, звук «г» винятково фрикативний, макіяж густий і масний — стовідсоткова дивчина-хохлушка з російських серіалів про Московську кільцеву. На лівому передпліччі вона мала татуйовану кобру в бойовому роздутому стані, на яку я, можливо, й не звернув би увагу, якби дівчина сама не назвалася Коброю. Не пригадую вже, що спричинило що і що було першим — тату чи прізвисько. Але між ними існував прямий причинно-наслідковий зв'язок.
Найсуттєвіший фрагмент нашої нічної розмови я згрубша виклав у вірші «Familiya Hruzina». Для тих із вас, які ніколи не тримали в руках моєї збірки «Пісні для мертвого півня», я невдовзі наведу його повністю. Ті, які його знають, мусять мені це пробачити. Пам'ятаю, як по шкірі пішов мороз, коли Кобра зненацька зіскочила з нормальних тем і вдарилася в політику, в березень 2001-го, у вуличні протести: ой, та у нас тут такоє тварілась, ти шо! Але мороз по шкірі пішов не від того, а щойно коли вона згадала про Георгія, тобто про Ґію. І тоді я (чому?! чому?!), ризький прибацаний жужик, вирішив перевірити її громадянську свідомість, і спитав у неї, як його, того сумашедшого грузіна, прізвище, а вона трохи подумала, сказала «щас», а потім сказала: «Кікабідзе».
Вибач, Георгію. Якщо можеш.
(Востаннє я бачився з ним у київському ж таки потязі 3 січня 2000 року — дату я пам'ятаю точно не лише тому що — мені чомусь запам'ятовуються дати — а тому що на те була причина — я повертався з похорону Соломії — а Ґія повертався зі Штатів — і діло було у вагоні-буфеті — і він не змовкаючи розповідав про Штати — і про свою майбутню газету в інеті — і про)
Я його більше не бачив, а потім у вересні вони його випасли остаточно.
Ну добре, ось той вірш:
Не знаю, скільки разів Кобра повторила це неправильне прізвище. Але пригадую, як зненацька мені зробилося тоскно. Можливо, я уявив, як ми доп'ємо пиво, і шантан зачинять, отже, в нас уже не вийде замовити ще, і мені доведеться запрошувати її до свого козацького номера, і потаємно заводити в готельний вестибюль, і вести до ліфта, дивом оминаючи засідки готельних козаків, які все одно наввипередки храпітимуть і тим самим умре моя остання надія, що її не впустять, що нас виженуть, і як мені не спаде на думку нічого кращого, аніж у ліфті погладити її по роздутій кобрі. А потім ще ця необхідність кохатися в одномісному ліжку, завузькому навіть для мене самотнього.
Тож коли вона пустилася втікати у бік Хрещатика, прихопивши зі стола з півсотні гривень офіціантської решти, я, найімовірніше, з полегкістю зітхнув.
Я хочу сказати, що Київ трохи як та Кобра. У нього душа огрядної й доброї повії і він ще молодий, а тому нерозумний і, наче тісто, піддатливий. Ні, не так: «а тому» тут ні до чого, він просто нерозумний. Та й ніякий він уже не молодий, якщо йому справді 1527 років. Тобто якщо Рим — це вічне місто, то Київ — це вічне тісто. Заради виживання він, як і Кобра, готовий переходити з рук у руки — і не дванадцять разів, а безліч. На відміну від більшості столиць він не антипод власній країні, не її заперечення, а підтвердження, тобто її ж таки згусток, есенція, концентрація. І тому він до неї такий байдужий. Адже й вона до себе байдужа. Іншої столиці для такої країни в мене і в нас немає.
«Місто замацали, захапали, зачовгали подихами, згуками, кроками».
Ну так, хочеться погоджуватися мені, ну так. «Замацали» — саме те слово. Палійка знає, що пише. Але в одному з листів я врешті знаходжу щось таке, за що вона його досі любить: «А найбільше мені в Києві бракує одноколійного трамвайчика, який ходив у нас під вікнами вздовж Ботанічного саду по Толстого. Він був із двома кабінами для водія і в цього маршруту не було кільцевого повороту. Просто їздив туди-сюди. Тобто на кінцевій водій переходив з передньої кабіни у задню, і задня ставала передньою. Це було років двадцять три тому, коли все навколо здавалося дуже великим і таємничим».
Я віднімаю двадцять три, і це дає 1986. Я додаю тринадцять і це дає 1999. Я додаю, віднімаю, це якісь такі пазли з датами — і все, що в мене виходить, обов'язково складається в якийсь неймовірно важкий і важливий рік.
Проте станом на сьогодні (14.05.2011) це виглядає вже знову не так оптимістично. Тепер уже Київ має всі шанси стати Донецьком майбутнього.
Головний бойовий танк (англ.).