Хома прокинувся пізно. Голова боліла, в роті було кисло. Неохоче підвівся він, випив кухоль пива і тільки тоді по-справжньому очуняв.
Не встиг він умитися, як за вікном зарипіли вози і незнайомий голос спитав:
— Гей, добрі люди, де тут мешкає шевський цехмістер?
— А що треба? — висунувся Хома.
— Та нам цехмістра, — разом відгукнулися Павло й Остап, вигнанці зі Львова.
— Я і є цехмістер. Заходьте!
Приїжджі зайшли до хати, перехрестилися на покуття і низько вклонилися хазяїнові.
— Рятуй, батьку!
— Сідайте й кажіть, у чому річ, — показав на лаву Хома.
Приїжджі сіли, і Павло заговорив за обох:
— Ми зі Львова. Сидите ви тут, у Києві, і не відаєте, що на світі діється.
— Розкажеш — знатимемо, — спокійно відповів Хома, набиваючи люльку.
— Таке діється, що православну людину женуть із Львова, як бусурмана. Хто мав хату — з хати вигнали. Хто мав майстерню чи крамницю — розбили, сплюндрували, пустили чесних хазяїв попідвіконню. А хто шевцював не на замовлення, а на базар — в того й скриньку забрали і все пошите.
— А хто ж ви самі будете? — урвав Хома, якому було не до розмов.
— Та шевці ж! Три роки тому почали виганяти православних із цехів і брати тільки католиків. Вигнали й нас. Так ми подали скаргу до магістрату — і нас залишили.
— Гм! — буркнув цехмістер. — Так якого ж ви біса приїхали?
— Так це ж було три роки тому, — втрутився мовчазний Остап. — А за три роки все змінилося.
І розповів про смерть Дениса, про діда Омелька, про те, як побили їх на цеховій сходці, а потім сплюндрували й вигнали з міста, загрожуючи смертю.
— Так і сказали: щоб духу вашого тут не було, бо вб'ємо з жінками й дітьми.
— От стерво собаче! Як же ви стерпіли таке знущання?! — обурився Хома.
— А як же нам було не стерпіти, коли самих майстрів там тридцятеро та підмайстрів утроє?
— Гм… важкувато, — згодився Хома. — Так чого ж вам треба?
— Прийми, батько, до цеху. Не дай померти з голоду. Думали ми податися на Січ, так нема де жінок та дітей подіти. Вони, як горобенята, ротики роззявляють та хліба просять. А де ж його взяти?
— Гм!.. Так хіба ж я щось можу сам? — почухав потилицю Хома.. — Ось що воно робиться на білому світі. Буде сходка — тоді й подумаємо. А папери у вас які-небудь є?
— Є, батьку. Все є. Вони не хотіли давати, так ми в магістраті виправили. Знайшовся такий писарчук з наших, навіть хабара не взяв, їй-богу.
— Та що ти, Хома, думаєш? — втрутилася Причепиха. — Ти ж учора обіцяв пану гетьманові зібрати на завтра сходку.
— Ач ти! — здивувався Хома. — А баба діло каже. Обіцяв! І справді, що обіцяв.
— А де ж ви, добрі люди, ночували? Де ваші жінки й дітки? — зацокотіла жаліслива Причепиха.
— Ночували ми на дорозі, під мурами. Не пустили нас до міста після заходу. Та воно влітку нічого. Ночі теплі. Тільки дід Омелько все стогнав, бо дуже його побито.
— Так він живий, Омелько?! — здивувався Хома. — Гм! А я гадав, що він помер у дорозі. А чи то часом не той Омелько, що шевцював на Січі ще за Самійла Кішки?
— Той самий. Та він тут, за ворітьми, на возі лежить, — показав на віконце Остап.
— Та я ж його знаю! Разом на Січі працювали. Оце так заковика, — розгубився Хома.
А Причепиха аж сплеснула в долоні.
— Ой люди добрі! Чи бачили. ви таке опудало! Люди з дороги голодні, хворі, на возах поневіряються, а він потилицю чухає. Іди! Іди проси до хати та діда допоможи перенести.
І, не витримавши, кинулася на вулицю і, зітхаючи та бідкаючись, почала переносити до хати злиденні речі втікачів і готувати їм сніданок з решток учорашньої учти.
За годину дід Омелько спав на лаві на м'яких бараницях. Мотря допомагала Причеписі місити коржі, а маленька Орися гралася з дочкою Причепи і заливалася, сміхом, ніжним і дзвінким, як бубонці.
Сходку скликали, обносячи знак. Іноді це був перстень із цеховою печаткою, іноді — так звана цеха, металева дощечка з цеховим гербом у скриньці, куди клали, крім цехи, цидулку про день і час зборів. Одержавши таку цеху, найближчий цехмістрів сусід ніс її до свого найближчого сусіда-майстра. Якщо його не було дома, йому писали на столі, де й коли сходка, і несли цеху далі, а той, кому її передавали, мусив і собі нести її до іншого майстра. Так і обходила вона весь цех і кінець кінцем поверталася до цехмістра.
Зійшлася сходка того ж дня увечері, коли з Дніпра повіяв свіжий вітрець. Цеховий будинок був чисто прибраний і підмазаний. Ікони блищали під чистим рушником, на-столі була свіжовипрасувана скатертина.
Боячись штрафу; майстри збиралися вчасно й тихо сідали вздовж стін на лавах за першенством. Аж ось прийшов і Причепа з своїм заступником, писарем, шафарем і Сагайдачним. На стіл поставили цехову скриньку. Причепа перевірив, чи всі тут, і урочисто відкрив скриньку. Це означало, що сходку відкрито. Всі зняли шапки й погасили недокурені люльки, а наймолодший майстер став біля дверей наглядати за порядком. Усі гадали, що сходку розпочнуть з того, що приймуть до цеху Карла Шнейдера, який напередодні частував їх учтою.
Те саме думав і сам Карл Шнейдер. У святковій одежі стояв він біля столу, тримаючи в хустці свій майстерштик. Але Причепа підвівся з місця і низько вклонився майстрам.
— Панове товариство, — почав він, крехкаючи. — Вчора святкували ми учту, гадаючи, що сьогодні доведеться нам прийняти до цеху пана Карла Шнейдера, але справа вийшла трохи інакше.
Рух цікавості й подиву пробіг мовчазними лавами.
— Я до того кажу, — вів далі Хома, — що за добу сталося багато нового. Вчора пан гетьман розповідав нам, як кляті пани й магістрат знущаються з нас у Львові, а сьогодні… той… вони самі до нас приїхали.
— Хто приїхав?! Пани?! — не витримав один із майстрів.
Причепа обурено зиркнув у бік порушника тиші.
— Звісно, не пани. Їм тут нема чого робити. Приїхали наші брати-шевці, яких вони, сучі сини, з цеху повиганяли. Два майстри та дід Омелько, січовик, та підмайстрів четверо, бо двоє подалися прямісінько до Базавлуку. Так ось що я гадаю, панове. Не можна залишати людей без хліба, без притулку й струменту. Треба якось допомогти. А ви, панове майстри, самі подумайте, як це зробити.
За статутом, молоді майстри висловлювалися першими, щоб вплив старіших не заважав їх думці. І першим схопився з місця козак Грицько, що вчора так обурився з львівських подій.
— Я так гадаю, — палко крикнув він, — що треба прийняти їх до цеху — і край.
— Хай вони краще самі скажуть, чого їм треба, — зауважив голос із кутка.
— Вірно! Хай скажуть!
Хома моргнув молодшому, що вартував біля дверей, і той впустив Павла, Остапа і діда Омелька. Дід намагався бадьоритися, але ледве стояв на ногах. Павло підтримував його.
— Розкажіть, панове, що з вами сталося і чого ви бажаєте, — звернувся до них Хома. — А ви, діду, сідайте бо довго не встоїте.
Павло докладно розповів, як обороняли вони старого Омелька, як сплюндрували їх, як побили, наче татарська орда.
Загрозливий гомін пішов покоєм. Дехто схопився з місця, забувши про суворий звичай.
— Ми це їм пригадаємо! — кидали вони обурено й палко.
— Ще діждуть свого. Сплатимо їм усі борги!
— 3 лихвою!
Хома стукнув по столу, закликаючи до спокою, і майстри знов ущухли й розсілися по місцях. Чого ж ви просите? — звернувся Хома до приїжджих.
— Важко нам просити, наче старцям. Не звикли ми до цього, — стиха почав Павло. — Але просимо: прийміть нас до цеху і позичте з цехової скриньки на устаткування. Ми чесно відробимо борг і, поки віку нашого, не забудемо вашої ласки. Ще й дітям заповімо пам'ятати.
А дід Омелько вклонився сходці, розстебнув сорочку, показуючи кістляві груди в ранах та синцях, і додав:
— А мені, старому, дозвольте відлежатися в шпиталі, а потім хоч у підмайстри запишіть, коли ласка ваша.
Майстри мовчали. Кожен розумів, що товариське почуття вимагає допомогти вигнанцям, але як це зробити, не завадивши собі? Отже, доведеться ділитися з ними роботою. Щоправда, дід Омелько не робітник і навіть не житець на світі, зате Павло та Остап… Але вигляд скаліченого старезного тіла був надто зворушливий. Здригнулися міцні козацькі нерви.
— Як же ви, панове, гадаєте? — спитав Хома, обводячи цех очима.
— Прийняти! Прийняти! — відгукнулося кілька голосів.
— Ні, панове, не можна ламати статуту, — підвівся рудий Лаврін Кузьменко, перший багатир у цеху. — Добрість добрістю, а статут статутом. Ми вимагаємо від кожного вступного майстерштика та учти. А до того ж, подумайте, що буде, коли разом почнуть працювати ще чотири майстерні?! І так не завжди вистачає роботи.
— Ах ти ж, падлюко! — щиро обурився Хома. — Та хіба ж на пожежі дивляться, чию хату звільнено від стації? Кожен бере до себе погорільців. Не бійсь. На тебе вистачить замовлень.
— Справді. Іч, яке пузо наїв.
— Тебе б Барилом звати замість Кузьменка! — вкинув невгамовний Грицько.
Але літні статечні майстри підтримали Кузьменка.
— Ні, панове, цього не можна ухвалювати зопалу. Пригадайте, як перед останніми рочками думали ми заробити і що з цього вийшло. Шкіру й час витратили і залишилися без шматка хліба.
— Вовків боятися — до лісу не ходити.
Але старі майстри не піддавалися. Нелегко було налякати їх вигуками.
— І довелося, — підніс один із них голос, — п'ятьом майстрам виїхати з Києва. Ледве-ледве ми передихнули, гадаємо, на рочках трохи підлататися — і знов така сила народу. Та де ж на них роботи взяти, панове? В нас самих діти малі. Нащо нам у зашморг лізти?
— Соромно, батьку, — надсаджувався Грицько. — Люди в горі, такі ж майстри, як і ми. Хто їм допоможе, крім нас?
— Хай на фільварки йдуть!
— Або на Низ козакувати!
— А де дітей подіти та жінок?
— А ми не згодні голодувати.
Хома бачив, що розпалюються пристрасті, і не знав, як угамувати їх. Йому було до болю соромно перед Сагайдачним за виступ Кузьменка і його прихильників, але стримати їх не міг, не ламаючи статуту. Як «батько» підмайстерської господи, він завжди ворогував із заможною групою і Кузьменком, її ватажком. Коли б Причепа був справжній цехмістер, а не тимчасово заступав відсутнього, він не проминув би задратися з Кузьменком, але становище зобов'язувало його до безсторонності. Він тільки грюкав по столу, закликаючи до порядку.
— Та посоромтeся хоч пана гетьмана, панове, — раптом не витримав він, червоний і спітнілий з хвилювання.
Майстри ущухли й, ніяково кахикаючи, перезиралися.
І тоді заговорив один із старих майстрів, іконописний дідок, примирливий і угодовницький.
— Хай вони спочатку розкажуть, хто вони, де вчилися, де вендрували і які в них папери та права. Та й наших спитайте, хто їх знає, і хай вони скажуть, чи можна їх прийняти, чи ні.
— Добре, — насупив брови Хома. — Кажіть панове, хто з вас знає цих людей?
— Я, — виступив Грицько. — Під час вендрівки я був півроку у Львові, в майстерні дядька Павла. Знаю, що він давній майстер, і коли мене приймали тут до цеху, так ви ж читали папір, що він мені дав, визволяючи мене від роботи.
— А хто знає Остапа? — спитав Хома.
Майстри мовчали.
— Ти чув за такого майстра? — звернувся він до Грицька.
— Атож. Працювати в нього не працював, але заходив до нього, тобто до знайомих підмайстрів.
— І можеш присягатися в цьому перед цехом?
— Можу, — впевнено відкарбував Грицько, скосивши око на Кузьменка. — І ще додам, що в них обох підмайстрам і учням жилося краще, а тому інші майстри були проти них і звали їх хлопськими попихачами.
— Он як! — уїдливо всміхнувся Хома. — Довіряєте ви його слову, панове, чи може хай ста6е він під присягу?
— Та нащо! — залунали вигуки. — Аби гаяти час? Зайва річ!
І тільки Кузьменко обурено знизав плечима.
— Хай буде й так, — казав далі Хома. — Але як ви, панове, гадаєте: чи справедливо брати вдруге учту, вступне й вимагати майстерштик від тих, хто вже раз виконав цехові вимоги; коли в людей розбили все до останнього шильця й копила?
— Звісно, гріх!
— Несправедливо! — Та що ми — поганці, чи що! — загули голоси.
— Ні, панове, стривайте, хай вони докладно розкажуть, де вчилися, де вендрували, — настоював Хома, скосивши око на Кузьменка, — щоб потім жодний собака не закинув і не збрехав, що ми прийняли до цеху партачів.
— Не треба! — загули майстри. — І так зрозуміло.
Але старі мовчали, кахикали і незадоволено перезиралися. Хома зиркнув у їх бік і, крекнувши, підвівся.
— Ну, якщо не треба, то кидайте, панове, шапки, хто згодний прийняти Їх до цеху.
І чорні патлаті шапки позлітали під стелю і попадали на стіл перед цехмістром. Тільки Кузьменко і троє старих майстрів м'яли свої шапки в руках, не дивлячись на Павла й Остапа. Кузьменко повагався хвилинку, але, бачачи свою поразку, кинув шапку до купи.
«Ось і мій глек на капусту», — подумав Хома, а голосно додав:
— А тепер, панове, за звичаєм, поцілуйтеся з новими братами, щоб ніхто не мав на них лихої думки, як споконвіку ведеться.
Майстри оточили Павла й Остапа. Кожен тричі цілувався з ними навхрест, як на великдень. Потім два старіші майстри підперезали нових майстрів шкіряними фартухами — ознакою майстерської гідності.
Дід Омелько розгублено підвівся з місця і, гойдаючись на тремтячих ногах, безпорадно озирався на всі боки. А як же з ним? І почуття зайвості, самотності і відокремленості від молодих та дужих ударило в серце глибоким болем.
— А як же зі мною, батьку? — звернувся він до Хоми.
— Сидіть, дідусю. Ніхто вас не образить. З вами — окрема справа, — поляскав його Причепа по плечу.
Карл Шнейдер теж був ні живий ні мертвий. Йому здавалося, що Павла з Остапом прийнято до цеху замість нього. Він пригадав німецький звичай, де кількість майстрів у цеху суворо обмежено, і розпач стиснув йому серце. Кінець! Луснули всі його плани і мрії. Бажалося кинути додолу зразковий майстерштик, який він так обережно тримав у хустці, розірвати його на шматки. Чужинець, усім зайвий і далекий! Козаки, звісно, прийняли свого.
Але Хома знов стукнув по столу кулаком.
— Тихше, панове! Зроблено тільки півсправи, а час минає.
Майстри замовкли і знов посідали на лави. Павло з Остапом — позаду.
— Тепер, панове, залишається ще двоє. Пан Харлик Шнейдер та дід Омелько Зименюк. Обидва ще не були в цeхy, хоч краще працюють за львівського цехмістра. Харлик Шнейдер і учту нам улаштував, і вступне сплатив, і майстерштик зробив за звичаєм. Ось він, його майстерштик, у хустці зав'язаний. Зараз побачимо, що він там наколупав. А Омелько Зименюк, сплюндрований і побитий, нічого не зміг принести цехові, крім свого горя та синців. Але, на мою думку, гріх від нього вимагати що-небудь. Як ви гадаєте, панове?
Майстри мовчали. Вони розуміли, що по-людському цехмістер має рацію, але коли для Павла й Остапа була законна причина, то з дідом Омельком справа була складніша. Цеховий статут увійшов у плоть і кров кожного цехового, і відступити від нього було так само важко, як від релігійного догмату. Мовчали майстри. Тільки Грицько та ще один козак нерішуче запропонували:
— Мо, якщо без вступного не можна, так він його потім відробить, але прийняти його зараз треба та ще і грошей дати на струмент.
Майстри мовчали. Хома збентежено дивився на присутніх, ніби благаючи будь-кого вимовити хоч слово, але всі, як один, спустили очі додолу, і запанувала така тиша, що чути було, як, за вікном скрипнув журавель біля колодязя.
— Панове товариство, — зненацька підвівся Сагайдачний. — Я знаю Омелька Зименюка як чесного і вправного майстра. Я ще молодикував у батька Причепи, коли він уже шив чоботи на запорізьке військо. Тому дозвольте мені сплатити за нього вступне і дати на учту, скільки потрібно.
Говорячи, Сагайдачний вийняв з пояса жменю золотих і кинув у цехову скриньку.
— Не треба, батьку! Не треба! — спалахнули майстри. — Візьми своє золото!
Але Хома зупинив їх:
— А я, панове товариство, так гадаю: якщо пан гетьман зробив ласку бідній людині, так треба взяти ці гроші та й віддати дідові.
— Добре вигадав цехмістер, — тріпнули чубами майстри. — Правильно! — А молоді схопилися з місць і гаркнули так, що аж шибки задзвеніли:. — Слава гетьманові Петру Конашевичу!
— Слава пану цехмістрові!
— Слава-а-а!!!
Коли гамір ущух, цехмістер звернувся до діда Омелька:
— А тепер, дідусю, розкажіть нам, де ви вчилися, де вендрували?
— Та що ж його розповідати, — почухав Омелько потилицю. — З Галичини я сам, від панів Собанських. Віддали мене до краківських майстрів. П'ять років був я за учня, потім визволився в підмайстри, але пан забрав мене на фільварок… А ще вчився я у віденських майстрів, і в Гнізненських. І був ще один француз… Це ще за короля Генріха Валежіуша… Так він навчив мене шити жіночі капці для паній, на високих підборах. Тільки я й міг догодити пані Собанській. Але потім бридко стало мені дивитися, як вони з хлопів знущаються, зганяють із ланів, забирають землі під фільварки… Скільки сліз тут розливається — море… Плюнув я, подався на Січ. На Царгород ходив, на Крим, Туреччину шарпав. А між походами шевцював… Ось і все моє життя.
Цехмістрові й руки впали. Хлоп! А хлопів не можна брати до цеху. Коли б уряд про це довідався, він міг би скасувати самий цех за таку постанову.
— А чи нема у вас, дідусю, папірця, що ви козак? — ухопився він за останнє.
— Та звідки ж мені його взяти? Я вже років з п'ятнадцять як пішов із Січі. Старий став, хворий. Жив на селі, пас череду, а взимку чоботи шив поспільству.
Становище було безпорадне.
— Що ж його робити, панове? — звернувся до майстрів збентежений цехмістер.
Всі мовчали.
Сагайдачний бачив, як Омелькове обличчя скривилося болем. Кінець! Смерть десь під тином або на шпитальному ліжку. Але він ще може видужати. Може… Тепла болюча жалість знялася в грудях… І знов підвівся гетьман перед зборами.
— Я, гетьман славного війська Запорозького, Петро Конашевич-Сагайдачний, — владно забринів його голос, — цим свідчу, що козак Переяславського куреня і колишній військовий швець Омелько Зименюк — людина вільна, бо серед Низового війська хлопів немає. А якщо вам цього мало — дайте мені паперу, і я напишу вам і прикладу печатку. Або ще краще надішлю до війська свого джуру, хай військовий писар дасть посвідку з печаткою війська Запорозького. Проте я гадаю, що пан цехмістер міг би й сам посвідчити, бо працював із ним на Січі; отже, і говорити тут нема про що.
Хома полегшено зітхнув. Як це він раніш не догадався?!
— Оце справді, панове! Як воно добре склалося. Їй-бо! А ви, дідусю, мовчіть. Був хлоп Омелько і загинув. Є славний лицар і вояка, низовий козак Омелько 3именюк — і край. А тепер, панове, кидайте шапки, хто бажає, щоб дід Омелько у нас майстрував.
На цей раз навіть Кузьменко не барився. Як вороняча зграя, промайнули в повітрі патлаті шапки і впали на стіл перед цехмістром.
— А тепер, — задоволено всміхаючись, казав далі цехмістер, коли майстри поцілувалися із старим і підперезали його шкіряним фартухом, — ставайте, дідусю, біля дверей відбувати своє молодикування, бо не годиться. старій людині бути на побігеньках у молодих. Так я говорю, панове, чи ні? — звернувся він до сходки.
— Так, батьку! Так! — хором підхопили майстри.
За цеховим звичаєм, майстра, якого до цеху прийнято останнім, вважалося за молодшого брата, і він мусив виконувати всі цехмістрові доручення, а на сходках стояти біля дверей, стежачи за ладом, пам'ятати, хто не прийшов на сходку або порушив тишу, прибирати приміщення тощо. Але коли приймали до цеху людину літню, вона символічно відбувала своє молодикування протягом однієї сходки. Так зробили і з дідом Омельком. Зніяковілий, але щасливий, став він біля дверей. Йому піднесли розщеплений ціпок із застромленим у розщепі мідяком, і він стояв із ним на сторожі, як вартовий на міській вежі.
— Ну, панове, тепер у нас ще дві справи, — похопився Хома, — показуй, пане Шнейдере, свій майстерштик.
Шнейдер стояв осторонь, як рокований на смерть. Почувши своє ім'я, він зблід і тремтячими руками почав розв'язувати хустку. Що це вони, глузують чи справді? З хвилювання язик прилип йому до гортані, і він забув три чверті важких українських слів, що так старанно вивчив перед сходкою. Кінець кінцем хустку було розв'язано, і на столі з'явилося чотири пари майстерно зробленого взуття. Розкішні лицарські чоботи з гострими передками й широкими закотами на халявах. Цю вишукану. іспанську моду запровадив у Польщі королевич Владислав. За ними з'явилися жіночі черевики на високих, елегантно вигнутих підборах з лайки тілесного кольору, розшиті перлами з рубіновими розетками посередині. За ними чоловічі черевики з застібкою збоку і трикутним виступом, який щільно охоплював підйом, та високі жіночі чобітки з лакованої шкіри для їзди верхи.
Цехмістер уважно розглянув їх зовні і зсередини, придивляючись до кожного шва, до крою, до оздоби, до якості матеріалу й легкості взуття. Потім почали підходити майстри і по черзі розглядали майстерштик.
— Добра робота, — хитали головами майстри, повертаючись на місце.
— А скажіть, пане Шнейдере, як шиються жіночі черевики-виворотки? — почав іспитувати Хома. — Це… той… вір немен заготовлен, — забелькотів Шнейдер напружено, підшукуючи слова, — і спошатку пришиваймо вздовж копилкен… Ось так, і потім….
— Та ти не поспішай і не плутай, — ласкаво всміхнувся Хома. — Ми тебе не катуватимемо.
Добродушний тон цехмістра трохи заспокоїв Шнейдера. Хто їх розбере, цих козаків! Може, вони й справді приймуть його до цеху? Надія теплою хвилею полинула в груди, і слова полилися вільніше, самі виникаючи в пам'яті, як бульбашки на окропі.
Після Хоми почали й інші майстри ставити йому запитання, але цехмістер зупинив їх.
— Та чого ви, панове, з нього кишки тягнете? Німець не витримає: це не наш брат, жилуватий козак.
І, помовчавши, спитав:
— Ну, як же панове: чи бути йому в нашому цеху, чи ні. Хмара шапок відповіла цехмістрові.
— А що ж ви, дідусь, звернувся Хома до Омелька — Невжі ви не згодні, щоб прийняти Шнейдера до нашого гурту?
— Tа ні… Звісно, треба… Але ж…
— Що «але»? Чому ж ви не кинули шапку?
Дід Омелько не знав цехових звичаїв і зовсім розгубився. Незграбно кинув він шапку, і вона не долетіла до столу. Один з майстрів підхопив її і кинув на стіл.
І Шнейдера, як і вcix, було прийнято.
Нові майстри повинні були присягнути цехові. Цехмістер розгорнув цехову корогву, поклали на столі ікону й хрест, всі підвелися, і, поки цехмістер урочисто читав присягу, а нові майстри голосно повторювали її, весь цех стояв так тихо, що було чути, як гуде муха під сволоком, оздобленим горорізьбленими гронами й виноградним листям.
Коли всі знов посідали, підвівся Сагайдачний.
— Ніколи не сподівався я, панове, — почав він сумно й поважно, — що так швидко справляться мої слова. Учора читав я вам скаргу львівських міщан, а сьогодні вони самі прийшли до нac на допомогу. Але до нас прийшли тільки шевці, а до нас на Низ приходять і селяни, і ваш братчик ремісник, і бідний шляхтич, і чумак, і козак, і польський кмет, і карпатський верховинець. І всіх гонить до нас одне лихо. Наступає на них неволя, панщина, канчуки й усякі данини і податки. І там, де піввіку тому квітнули вільні хутори, жене тепер пан на панщину покірливого посполита. Де вільно працював ремісник, запанували старости та воєводи. Ось пpoти чого треба опиратися всім суспільством, yciма силами, з'єднаними до купи. Втечами лихові не запобіжиш, а на боротьбу треба неабияких сил. За наших часів не можна жити поодиноко, як билина в полі. 3ахоплюють нас, розпорошених по степу, як ягнят, і женуть у неволю. Хто більше любить волю, хто не зв'язав собі руки й ноги жінкою та дітьми, той тікає на Січ або в Дике Поле, але більшість підставляє під ярмо безталанну голову. По містах ще є сякий-такий захист. Цехи, бpaтствa, рада copока мужів. — Але й вони часто ворогують один з одним. А проти них стоять єдиним муром магнати, ксьондзи, старости та воєводи. Ось коли б нам стати дружно й одностайно, зростися в єдине тіло — не подолали б вони нас довіку, а поодинці — кожного хилять додолу, як очеретинку, або купують за привілеї.
Майстри слухали тихо, уважно, іноді хитаючи головами.
— Добре каже батько, — шепотів де-не-де чийсь голос.
І знов заходила глибока тиша.
— Довго думав я, що робити, і бачу, що є в нас готовий зразок того, що нам треба. Це Віленське та Львівське братства. Тільки доведеться пристосувати їх до наших умов. Вони надто захоплюються церковними справами і забувають, що головне на світі — це козацькі права й воля. Ось чому закликаю я вас об'єднатися, поки не пізно. Всі цехи повинні злитися в єдиний цех цехів, у братство, і разом із козацтвом та — поспільством утворити непереможну єдину силу.
Майстри мовчали. Звільна обміркували вони його слова, наче пережовували їх. Як ось з кутка відгукнувся молодий завзятий голос. І Сагайдачний пізнав Грицька.
— Добре задумав пан гетьман, тільки не зовсім, бо до братства повписуються і війти, і радці, і крамарі, і вся міська й околишня шляхта. Та й цехи бувають усякі. Є, наприклад, цех крамарів, який торгує тим, що ми виробляємо. Як же, на вашу думку: невже й він буде вписаний до братства?
— Вовки разом з ягнятами, чи то щупаки з карасями, — фиркнув хтось позаду.
— Eгe-гe! Недобре задумав пан гетьман. Нам із ними не по дорозі, - підхопили майстри.
А Грицько не вгавав:
— Як же нам із крамарем братися, коли йому корисно взяти з нас за шкіру та всяке приладдя дорожче, а чоботи замовити нам дешевше.
— Авжеж, — загули майстри. — Нам із ними не з руки.
— Буде не братство, а казна-що!
— До ножів дійде на сходці.
Вигуки билися у вікна, як птахи, гули під стелею, приглушали один одного.
— Панове, — схопився Хома, грюкнувши по столу кулаком. — Ви де, в шинку чи на сходці?! Вислухайте пана гетьмана, а тоді сперечайтеся.
Цехові зніяковіли, але ще кілька хвилин гули по кутках незадоволені голоси, наче відгуки далекого грому.
— Не так воно буде, панове, як вам здається, — почав Сагайдачний, і ледве прихована дратливість бриніла в його тоні. — Ви боїтесь дванадцятьох радців та кільканадцятьох крамарів. А підрахуйте, скільки в Києві цехових. Тридцять два цехи, якщо я не помиляюся. Так? А в кожному цеху, в середньому, по двадцять п'ять чоловіка. Отже, щось вісімсот чоловіка. За ким тоді буде більшість, за жменькою радців чи то за вами? Адже ж кожен братчик повинен позиватися — в братському суді, а за порушення статуту виключають із братства, тобто — відлучають від церкви. Тоді він — баніт, людина поза законом. І тоді з ним, як із зачумілим чи то прокаженим, ніхто не тільки не матиме будь-яких справ, а навіть не привітається, не дасть йому шматка хліба або притулку.
Як досвідчений демагог і хитрий політик, Сагайдачний свідомо перебільшував. Де в чому братство справді було чималою силою й підтримкою для своїх членів. У кожному випадку життя братчики могли шукати в ньому захисту й допомоги, але іноді братське опікунство ставало, навпаки, важкою перешкодою на їх шляху. Бо не терпіло воно в своєму колі нічого, що йшло б усупереч інтересам проводирів. Тоді доводилося або безмовно скорятися, або рішуче розірвати з своїм оточенням і перекинутися до протилежного табору, тобто до католиків, — і тоді жахливий бойкот і прокльони, якими братство загрожувало своєму свавільному членові, вмить оберталися на мильні бульбашки, бо до римської церкви належала чимала частина суспільства і ніякі заходи братства не могли тоді ані знищити ренегата, ані навіть витиснути. з цexy чи то з купецьких лав. До того ж, новонавернений вмить відчував себе під міцним захистом державної влади, яка за часів Зигмунда ІІІ гостро підкреслювала, що вона не тільки є шляхетсько-панська, але й католицько-уніатська.
Та ремісники-кияни не дуже розумілися на цьому, і слова Сагайдачного, славетного гетьмана й ватажка, справили на них глибоке враження.
Збентежилися зніяковілі молоді, гарячі голови. Проте Грицько підвівся і звернувся до Сагайдачного, як учень, що намагається збити свого вчителя на каверзному питанні:
— Розтлумач нам тoдi, пане гетьмане, яка нам користь приймати до братства оцю погань — панів та радців? Ладу з ними все одно не буде, так нащо з ними воловодитися? Без них було б краще.
«Намацав-таки ахіллесову п'яту», — подумав Сагайдачний, але, стримавши роздратування, спокійно відповів:
— Діло кажеш, пане майстре, та це тільки означає, що тобі невідомі закони Речі Посполитої. За цими законами тільки шляхта бере участь у соймі, але сойм складає закони геть для всіх станів: і для селян, і для міщан, і для кожної живої душі, що живе й дихає в межах республіки. Як на твою думку — чи треба нам мати своїх заступників у соймі, чи ні? Треба! А якщо треба, і туди може потрапити тільки шляхтич, то треба знайти серед членів братства такого шляхтича, який би виконував усі наші постанови і те, що ми їм наказуємо й доручаємо. Отже, ці люди, зв'язані нашим статутом і присягою, протестуватимуть перед королем і урядом проти всіх утисків і злидарств. І навіть коли цілий сойм не згодиться з їх думкою і не затвердить їх пропозиції, вони все ж таки зможуть знищити одним своїм голосом ворожу нашим інтересам постанову.
— Як то? — недовірливо посміхнувся Грицько. — Та хіба ж три чи чотири чоловіка що-небудь удіють проти цілого сойму? Та пани їх затюкають.
Сагайдачний роздратовано сіпнув плечем і почав йому тлумачити, як дитині:
— Не затюкають, але вони заборонять видавати закон, що порушує наші інтереси, — шкодить нам, бо на соймі кожну постанову треба ухвалити одноголосно і коли тільки один шляхтич вигукне: «Не позвалям» або «Нєма згоди» — весь сойм скоряється одному голосові, і тоді вважають, що такий закон зірвано.
— Тю, дурні голови! Так завжди можна знайти людину, щоб підкупити або підбурити її — наївно здивувався Грицько.
А літні майстри посміхнулися, розгладжуючи довгі сині вуса. Усміхнувся й Сагайдачний і вів далі:
— Це і зветься в них «злота вольность», за яку кожен шляхтич ладен кинутися в огонь. Доводиться хитрувати й бити їх їхньою зброєю. Не бійтеся: вони не втручатимуться в наші братські справи. Я добре знаю панську вдачу: вони приходитимуть лише на наші кануни мед пити, а решта їм не цікава.
Але Грицько — вперто тріпнув головою.
— А прийде отакий шляхтич до нас на сходку, та почує наші розмови, та розповість старості… Тут і край нашому братству. Нема чого запрошувати до нас шпигунів.
— Правильно, — підхопили майстри. — Пан із паном завжди змовиться!
— Вони завжди один за одного!
— Та ви не турбуйтеся, — почав Сагайдачний. — У нас є сила засобів, щоб…
Але майстри не слухали.
— Це буде, як на Січi! — вигукнув один із Грицькових прихильників, розмахуючи руками. — Старшини — жменька, а голоти — сила. А на раді старшина кого передурить, кому горілкою очі заллє, і виходить не по-голотівському, а по-старшинському…
— А гетьман — хіба не старшина? Сам він їх руку тягне! — крикнув Грицько, червоніючи з люті. — А дурні нетяги танцюють під їх дудку.
— Поки перетоплять їх, як цуценят!
— Не треба нам радців! Годі!
— Щоб по в'язницях тягали, як нашого цехмістра! — , Щоб до ратушної вежі замикали, в кайдани кували безневинно!
— Здирствами в жебри пускали!
— За щире слово прирікали на страту!
Хома був червоний, як мак. Рясний піт вкрив росою його чоло. — У нього було таке почуття, наче привів він до своїх приятелів наречену і, замість сором'язливої незаймaнo-чистої дівчини, перетворилася вона на моторну — й балакучу шинкарку. Хомі, було боляче за Сагайдачного. Але він вірив у нього, любив його і палко чекав на його відповідь. Доки він мовчатиме перед майстрами? Хотілося почути міцне щире слово, від якого замовкнуть усі і схилять перед ним голови, як покарані діти.
— Чого ж ти мовчиш? — не витримав він нарешті. — Скажи, доведи їм, що вони брешуть. — Змусь їх замовкнути. Як тут говорити, коли вони репетують, наче перекупки на ярмарку.
Причепа схаменувся, вихопив з рук у розгубленого діда Омелька ціпок і загрюкав ним по столу.
— Цить, бісові діти! — гримнув він на весь голос, Камінь воску з пики за бешкет! Забули статут, чортові горлаї?!
Оклик був такий загрозливий, що майстрові вщухли. Не дивлячись на цехмістра, вони покірливо зайняли свої місця.
— Соромно за вас! — гримав Причепа? розпалюючись. — Камінь воску штрафу! Як ви наважилися пороззявляти пельки на пана гетьмана! Що він вам — сват чи брат? Та він вас на порох зітре за такий бешкет!
Майстри ніяково м'яли шапки.
— Даруйте — нам, пане гетьмане, — низько вклонився старий майстер із блідим іконописним обличчям. — Це ми з дурного розуму.
— Та хіба ж ми не вдячні… Це все Грицько баламутить, хай він подавиться своїм язиком, — запобігливо підхопив Кузьменко.
І дивно було бачити, як ця груба, уперто-жорстока людина улесливо зазирає в вічі, наче собака в провині.
Сагайдачний мовчки постукував по долівці довгою срібною острогою. Він ніби не чув, що говорили йому майстри.
— Не гнівайтеся, пане гетьмане. Ми люди темні, невчені, - лунали голоси.
А Грицько мовчав і спідлоба дивився на Сагайдачного і на збентежених майстрів, і очі його блищали, наче у вовка. Сагайдачний потроху заспокоювався. Звик він загнуздувати буйних січовиків. Ще мить — і він опанує себе і заговорить. І майстри перетворяться на м'який віск в його руках, коли раптом очі його зустрілися з гарячим Грицьковим поглядом. І стільки невблаганної ворожнечі, стільки зневаги було в цьому погляді, що напівпритамована лють знов спалахнула пожежею. Сагайдачний зблід, рвучко підвівся, і очі його блиснули, як блискавки.
— Так і на Січі здіймае галас голота, поки добере, що й як! — кинув він гостро. — Можна подумати, що прийшов до вас не ваш козацьким гетьман, а коронний гетьман з старостами та воєводами. Тим гірш для вас, що ви не розумієте різниці. Хай шляхта сама встановлює для вас закони! Скоряйтеся їм, як отара. Хай не буде у вас своїх представників на соймі! Проживете й без них; проживете й без школи, і без науки, і без закону, і без війська Запорозького, що всією своєю громадою увійшло б до братства, як ваше передмур'я і ваш оборонець. Нащо до вас звертатися, пильнувати ваших інтересів, боліти на кожен ваш біль! Не діждеш від людей подяки! Спалили люди Яна Гуса, так і від вас не дочекаєшся нічого, крім гострої палі або плахи.
І твердим кроком, із презирливою усмішкою на вустах, Сагайдачний вийшов із хати. Це було так несподівано, що ніхто не встиг ані відповісти, ані затримати його. Мовчки перезиралися шевці, а дід Омелько так розгубився, що навіть не замкнув дверей. І полився крізь них нічний вітер, роздмухуючи на покутті рушники й фіранки на вікнах.
— Що ви наробили?! Сучі діти, — завищав Причепа, хапаючись за голову. — Що ви наробили! Верніть його! Поверніть!
Кузьменко кинувся до дверей, але за мить повернувся сам до хати і важко впав на лаву. Піт котився з нього в три струмки. Він сопів, віддихувався і водив навколо очманілими очима, як людина, що її вдарило громом. І раптом погляд його впав на Грицька. Жили йому напнулися. Шия стала червоно-синя.
— Це ти, ти, шибенику, все наробив! — заревів він не своїм голосом.
— Атож! Він, стерво!
— Галган! Голота нещасна!
Майстри всі говорили разом, раді зірвати на ньому свій гнів.
— Та хіба це майстер! Нетяга вошивий!
— Що тільки вміє каламутити людей!
— Та тепер гетьман нас із світу зживе! — репетували вони, підступаючи до Грицька з кулаками. — Ми тобі покажемо, цуценя! — гримнув Кузьменко і, розмахнувшись, ударив його в ухо.
Грицько з несподіванки ойкнув і сів, але за мить кинувся на ворога. Зчинилася бійка. Над кашею голів і тулубів блимали жилаві кулаки. Хтось здер скатертину. З гуркотом упали мідні світочі. Свічки погасли, і ввішла до кімнати срібна місячна ніч. Лайка, сопіння, глухі удари не вгавали.
Тільки Причепа стукотів по столу ціпком і, надсаджуючи груди, репетував на весь голос:
— Чорти! Шибеники! Цить, бо покличу нічну варту!
А Саrайдачний простував вузькою зміїстою вулицею, роздратований і лютий.
«— Бидло! Бовдури! — думав він, і ніздрі його роздувалися з обурення. — На який біс я поліз до того вертепу! Тепер я розумію кира Єлисея.
— А що ти їм приніс своїми промовами? — лукаво спитав унутрішній голос.
— Як то що? Школи, культуру, науку, закони, визволення з-під католицького опікунства! — обурився Сагайдачний на власні вагання. — Як це добре сказано: «Не кидай бісеру свиням, щоб не стоптали вони його ногами». Ось і стоптали. Прийшов до них — по-дурному, як хлопчисько. Розвів теревені. І добре! Нема чого вдавати з себе Ціцерона в свинячому хліві!
З насолодою підшукував він найобразливіші порівняння; щоб знов роздмухати своє обурення.
— Насмілитися обізвати мене здирцею, старшинським обранцем і заступником!!!
— Та хіба ж ти не старшина? Хіба не старшина тебе обрала на гетьмана? — єхидно і в'їдливо засміявся другий голос. — Так, ти був з голотою, підтримував її, поки обрали тебе на військового писаря, поки припливала тобі до рук здобич. Поки почали співати про тебе пісень, а татарські жінки — лякати дітей твоїм ім'ям.
— Брехня! Я нікого не визискую. Моє життя — саме кипіння, походи, боротьба за право і справедливість, складна дипломатична гра, де переможе той, хто обачніший і розумніший. Нема нікого, — хто міг би зрівнятися зі мною. Дратувати турків так, щоб Польща жила під щохвилинною загрозою війни, але не доводити до неї ані Порти, ані кримських беїв. Хіба це не принадна гра? Хіба не високе мистецтво? Служити ляхам як досвідчений ландскнехт, але завжди з каменем у пазусі, гартувати в бою своє військо, щодня підсилювати і збільшувати ту силу, під якою колись провалиться не тільки шляхта, але й хитрий трон Зигмунда ІІІ.
— Задля кого? Навіщо? — примружило сумління насмішкувато-пронизливі очі.
— Для народу, для його волі, культури, віри, мови. Невже це важко зрозуміти? — Якого «народу»? З чийого доручення приїхав ти до Києва? Старшини, що прагне шляхетства й потроху перетворюється на таке ж саме панство? Чи голоти, що прагне землі і хліба і не знає жодної молитви чи догмату, навіть не вміє перехреститися? Та яке їй діло до попів та церков, коли вона по десять років не переступала церковного порога».
— Та чорт їх забирай, коли так! — щиро вилаявся Сагайдачний і сіпнув двері до своєї хати.
А в шевському цеху знов заблимали вогні. Хтось із майстрів схопив цебер, зачерпнув із діжки біля порога і вилив на тих, що билися. Це одразу протверезило їх. Лаючись і струшуючись, розійшлися вони по кутках, не дивлячись один на одного.
— Ну що, панове? І вам тепер соромно, — примирливо заговорив Причепа. — Як же тепер — іти додому чи розглянути скарги й подумати, чим і як спокутувати свою провину перед паном гетьманом.
— Тра подумати, батьку. Погано вийшло! Так погано, що просто н-ну… — зітхнув хтось.
І мовчазний віддих ствердив такий висновок. Причепа скористався з цього настрою і запропонував послати трьох старших майстрів до Сагайдачного перепросити його.
— І хай скажуть: «Спасибі вам, мовляв, пане гетьмане, за турботи. Ми люди темні, не добрали, що й до чого. Ми не проти братства; якщо й інші цехи до цього пристануть, то й ми разом…» Ну, і взагалі…
Пропозиція припала до вподоби. І чемності додержимося, і себе не зв'яжемо: «як люди, так і ми».
Майстри повеселішали і перейшли до дрібних справ. Перший виступив Кузьменко. Один з його підмайстрів та один челядник кинули його майстерню й несподівано подалися в мандри.
— Чорт зна, де вони поділися, — знизував він плечима. — Годував їх, поїв, платив за роботу, а вони пішли саме перед михайлівськими рочками. Тут кожна хвилина дорога, бо кожен купує собі на рочках чоботи, а вони пішли. Навіть грошей зароблених не взяли, падлюки.
Справа була серйозна. Цехи вперто боролися із утечами підмайстрів, бо це руйнувало майстерський добробут і роздмухувало в підмайстрах дух протесту проти кожного визиску. Але підмайстри міцно трималися права вільного переходу з майстерні до майстерні, з одного міста до іншого, бо розуміли, що закріплення їх за певною майстернею потроху перетворить їх на хлопів. Щоб боротися з майстрами та їх визиском, підмайстри об'єдналися в так звану господу, юнацьке товариство, щось на зразок цeхy. В Польщі, Галичині та і в Києві боротьба між цехами і господою часто набирала гострих форм. А все ж таки майстри вперто намагалися закріпити за собою підмайстрів, учнів та челядників.
— Як це так? — обурено доводив Кузьменко. — Кинули майстерню в розпалі роботи?!
— А чому ви, пане майстре, годуєте нас гнилою рибою? — обізвався Савка, один з його підмайстрів, викликаний як свідок.
— Коли?! Брешеш, собако! Ніколи не годував вас гнилятиною, — гримнув майстер, ступнувши до парубка.
— Та хіба ж ви забули, як ми мало не вмерли в петpiвку? Вже панотець збирався нас маслособорувати! Пан Причепа бачили, як ми корчилися. Хіба таке бува від свіжої харчі? А м'ясо з хробаками? Кинули ми його котові, а кіт понюхав та й почав лапою закопувати. Навіть тварина розуміє, що не можна падлом живитися.
— Та хіба ж це від харчу? Напилися п'яні, застудилися, — знизив тон Кузьменко, відчувши, що справа обертається проти нього.
— А де це чувано, щоб працювати в свята?!
— Та хіба ж це на мене? — здивувався Кузьменко. — Треба на святу церкву камінь воску. Це ж богові, а не мені! Гріх про це й казати.
— А хто мусив дати віск? Ви чи ми? — спалахнув Савка. — Чи ви гадали догоджати богові чужими руками?
— Та що ви до мене присікуєтесь! І в Петренка працюють святами, і в Безмощука. Хіба тільки в мене?
Але підмайстер теж був упертий.
— Що ж, через це й пішли їх підмайстри козакувати. І ми підемо. Ми не хлопи і не невільники, щоб спину гнути без відпочинку. Так ми й ухвалили всією господою, — звернувся він до Причепи, — і низько вклоняємося вам, батьку, і просимо вашого захисту, бо тепер, влітку, ми працюємо від зорі до зорі. Сил наших не стало. Отож ми й надумали працювати від зорі до вечерні, бо так більше не можна. 3несиліли зовсім.
— Як це — до вечерні?! Та що вони — сказилися, чи що?! ~ обурено загули майстри.
— Де це чувано — до вечерні!
— Ледарі нещасні! Їм аби з дівчатами гуляти, а робота хоч провались.
Тепер серед майстрів виявилася цілковита одностайність. Навіть Грицько почув себе господарем. А Кузьменко налився кров'ю і стиснув кулаки.
— А канчуків не бажаєте? — ступнув він до підмайстра, нахиливши голову, як бик, готовий підкинути його на роги.
— 3ачепіть-но тільки, — не відступив Савка, хоч від Кузьменкової загрози пішли по його спині дрижаки. — Так ми згодилися, так воно й буде. Або всі кинемо роботу.
— І подохнете з голоду! Тоді не чекайте на обід або на вечерю. Сухої скоринки хліба не дістанете, шибеники! Благатимете тоді «гнилої риби», та дулю вам замість риби дамо.
Замість відповіді Савка кинувся до вікна і рвучко розкрив його. — Ану, хлопці, йдіть-но сюди! Чуєте, що кажуть пани майстри? — гукнув він у ніч.
Затупотіли важкі кроки, залунали голоси, і за вікном виросли молоді засмаглі обличчя.
— Що таке?
— Що там? — посипалися запитання.
— Та пани майстри кажуть, щоб ми й далі робили від зорі до зорі, і не бажають зробити нам будь-якого послаблення, ще й канчуками загрожують.
— Он як! Де це чувано, таке знущання!
— Сидиш над чобітьми, як п'яний. Голова від утоми падає.
— Сил не стає!
— Очі заливаються кров'ю!
Майстри мовчали, вражені одностайним виступом господи.
— От сучі сини, скільки часу просиділи під вікнами, — прошепотів хтось.
— Спритно підстроїли, шельми! — перезирнувся Павло з Остапом.
— Атож! Це як у нас, у Львові.
Але майстри вже опанували себе.
— Геть звідси, наволоч! — разом гримнули вони, кинувшись до вікон і дверей.
Одні зачиняли вікна, інші вхопили Савку за плечі.
— Геть, голоштанці! — ревли вони.
— Без вас ухвалимо, що треба!
— Чекайте відповіді надворі!
А Причепа знов грюкнув по столу кулаком і наказав, повершивши голосом гамір.
— Хай підмайстри вийдуть! А ви, панове, заспокойтеся. Обміркуємо все як слід.
Підмайстри не встигли озирнутися, як опинилися надворі. Чиїсь руки щільно зачинили двері і засунули важким засувом.
Залишившись на самоті, майстри дали волю своєму обуренню.
— Іч, сволота: сиділи на присьбі та підслухували!
— І тепер розпатякають усе по місту!
— Так. Ще й про пана гетьмана базікатимуть.
— Чортзна-що!.. От не сподівалися!
Це було вже занадто. Майстри збентежено чухалися або плювалися з люті.
— І хто б міг подумати!
— Та вже не бідкайтеся, панове. Поміркуймо, що робити. Майстри замовкли. Справа була серйозна. Загострювати ворожнечу — це значило б залишитися без доброї половини підмайстрів. Це вони знали з власного досвіду. До того ж, на київських базарах з'явилися запорожці. Вони сипали грошима не рахуючи, частували по шинках першого ліпшого і розповідали про вільне козацьке життя, про морські походи. Так зманювали вони на Низ і підмайстрів, і селян, поповнюючи козацькі лави після походу, або наймали їх на тафи ловити рибу, чи на уходи, або на хутори. А час був гарячий. За місяць-два з'їдеться панство на пречистенськии ярмарок, посиплються замовлення, і тоді робочі руки будуть дорожчі за золото.
— Добре розрахували, мерзотники!
— За горло взяли та й душать?
— А все ж таки, панове, — втрутився іконописний дідок, — не можна їм потурати, бо відома річ: поступись де в чому сьогодні — завтра вони вимагатимуть удвоє.
— Оце вірно!
— Отже, я гадаю, — казав він далі, - що треба нам трохи поступитися, але не в тому, що вони вимагають.
Нема де правди діти: хлопці знесиліли. Куняють над чобітьми. Доводиться й про худобу дбати. Отже, дамо їм зайву годину поспати, але не ввечері, щоб по-іхньому не було, а в обід. Тепер спека, важко працювати. Хай посплять, пообідавши, а ввечері хай працюють до зорі. Тоді й з дівчатами не жируватимуть, і не пиячитимуть, як у неділю.
Майстри задоволено зареготали. Але Кузьменко і ще троє буркотіли:
— Не годиться їм потурати. Це буде так, ніби ми налякалися, начебто тільки й світу, що ці лотри.
— Е, братику, іноді доводиться й помовчати для користі, - умовляли його майстри. — Та й постанова буде від цеху, а не від кожного майстра окремо.
— А це гадюченя, що брехало нам у вічі, треба добре провчити при нагоді, додав один з Кузьменкових прихильників.
На тому й згодилися.
— А про моїх підмайстрів напишіть по всіх містах, щоб їх ніде не приймали до майстерень, — нагадав Кузьменко.
— Добре, напишемо, — відмахнувся Причепа.
Він був збентежений і стурбований. Цілий вечір самі прикрості. Думка про Сагайдачного гризла його, як могильний хробак. Нашвидку щось зазначивши в цеховій книжці, він замкнув скриньку й підвівся з місця.
Сходку було закінчено.
Над містом стояла срібна місячна ніч. Широкий синій Дніпро оперізував Київ скляною дугою. Протилежний берег його танув під прозорим серпанком туману. Іноді в далечині плюскалася велика риба, і довго йшли водою широкі рівні кола. Смоляні запахи лісів і скошеної отави ввійшли в сонне місто, розвіяли сморід людського житла. Свіже й чисте було північне повітря.
А за рікою згасали зорі, і холодна кришталева блакить віщувала світанок.