Настя плакала довго-довго. Обірвалася остання нитка, що зв'язувала її з батьківщиною. Глибокий розпач паралізував її. Не було сили ані підвестися, ані озирнутися. Довго, ритмічно гойдалися ноші. Тричі змінялися негри-носії, а Настя не рухалася, лежала, як мертва, заплющивши очі, і тільки коли-не-коли здригалася з болю.
Що думала, що відчувала вона, сидячи на терезах, — вона й сама не знала. Та й тeпep була вона як уві сні. Чи не все одно, де понесуть її і до кого?! Тепер вона вже не людина, а рабиня, куплена за гроші і зважена на терезах.
Як ось урвалося ритмічне коливання. Міцні руки підхопили Настю і внесли до палацу. Вона не оглядалася,
не бачила, скільки промайнуло перед очима високих покоїв з ліпними барвистими стелями і склепінчастими вікнами та дверима. Її спустили на низький і м'який диван, і носії беззвучно вислизнули за гаптовану запону, залишивши її на самоті.
Хвилину лежала вона нерухомо, ніби силкуючись забутись, розвіяти важкі примари, потім розплющила очі.
Кімната була невелика, напівтемна. Візерунчаста стеля, де без краю повторюються зорі й многокутники, поділені опуклими смужками; звислі карнизи, низькі склепінчасті двері, такі ж самі вікна з кольоровими шибками і мушарабіями [156] від сонця. На кам'яній долівці — килим на всю кімнату. Вздовж стін — дивани, а посередині — маленький восьмикутний столик із перламутровою інкрустацією, не вищий від звичайного дзиглика, та кілька строкатих подушок. От і все.
Клітка. Чепурна, барвиста клітка, звідки не судилось їй видертися на волю. Як божевільна, схопилася вона і припала до вікон. Але вікна виходили в сад, де на тлі безкрайого моря повзли візерунчастим різьбленням альтанок виткі троянди й виноград, а міцні кам'яні мури з гребенем, пообтикуваним склом, відбирали останню надію на втечу.
Крижаний спокій охопив Настю. А думки запрацювали гостро й напружено.
Мовчати! Удавано скоритися. Не намагатися втекти, але жити самою думкою про втечу. А коли все тутешнє життя стане відоме і зрозуміле, коли заговорить вона по-татарському, як справжня кафф'янка, коли обізнається з усіма звичаями татар, — тоді втекти, і привести козаків, і стерти з землі свою колишню в'язницю, і донесхочу впитися жахливою і солодкою помстою.
«А Петро?» — здригнулося болем дівоче серце.
Що, коли він ударить на Каффу і скрізь шукатиме її, а вона сидітиме в цій клітці, не знаючи, що він тут?! Настя мимоволі зціпила зуби, щоб не застогнати. Ні, це було б надто жахливо! О, вона хитруватиме! Вона вивчиться по-татарському так, щоб жодний татарин не підозрівав, що вона його розуміє. Вони одверто розмовлятимуть при ній, як розмовляють при хортах або при глухонімих.
«А беглер-бей?»
І знов заборсалася вона по кімнаті, як підстрелена ластівка. Хоч яка вона була наївна, але все ж розуміла, що не для праці куплено її на вагу золота. І дрож жаху й огиди перебіг її тілом. Ні, вона цього не допустить! Вона битиметься, кусатиметься, дряпатиметься, вона змусить його зненавидіти себе й вигнати в поле робити, Це все ж таки краще, ніж бути втіхою похітливого татарина та з мукою і огидою зраджувати того, далекого й безмежно кoxaного.
— Ні, ні, краще вмерти!
Настя зціпила зуби з огиди й ненависті. І тому, що беглер-бей був молодий і вродливий, гостріше палала її ненависть до нього.
Щось тихо зашаруділо за спиною. Настя рвучко обернулася. Маленька чорноока татарочка років десяти сором'язливо ховалася за гаптовану запону.
Настя ступнула до неї з перекошеним люттю обличчям. Татарочка перелякано відскочила, і за запоною швидко-швидко залопотіли її маленькі папучі [157], а Настя сіла і замислилася. Порив стих. Вона відчувала безкраю втому й сум. І, опустивши очі, побачила вона на своїх грудях заповітне намисто. Крапельками крові палали рубіни в золотому павутинні різьблення. Тільки не було середньої підвіски з найбільшим, найкоштовнішим рубіном. Десь загубила вона його в рідних степах, а може й тоді, коли Сафар тягнув її, непритомну, з рідної хати.
І пригадала вона хутір, явір, що тихо шелестів над головою, батька з новою люлькою і Сагайдачного, веселого й щасливого. Ох, чому, чому не послухав він розважливих порад її татка?!
Сідало сонце. Море забарвилося аметистовими тонами. Мліли над ним темно-бузковими пасмами хмари, облямовані золотом. У кімнаті сутеніло. Прийшли невільниці, знаками покликали її, привели до галерейки, де музично дзюрчав фонтан. Спритно роздягли її і обмили з голови до ніг водою, напахченою трояндовою олією, принесли їй одяг, прозорий, як світанковий туман.
На дворі й на галереях заблимали олійні лампи, підвішені на ланцюжках до стель. Їх мінливе полум'я здригалося від морського вітру, і вибагливі тіні гойдалися по кутках, розмахуючи сірими рукавами. Настя повернулася до знайомої кімнати й лягла не роздягаючись. Серце напружено билося, слух ловив кожен шелест, кожен шепіт у сералі. Але повільно линув час, і все було тихо.
На сході вставав повний місяць. Побігла до нього морем срібляста стежка іскор. Солодко й ніжно пахтіли кипариси, лаври й величезні дзвоники, що скидались на лілеї чи то дур-зілля. Незчисленними бубонцями дзюрчали нічні цвіркуни. Ішла над землею південна, любашна ніч.
Настя непомітно заснула. Втома і все перебуте зморили її. Розкинулося на м'якому дивані змучене тіло, і Селім мимоволі замилувався сплячою, завмерши на порозі. Але, хоч як тихо він увійшов, погляд його збудив Настю. Вона схопилася і, вмить пригадавши все, за билася в куток.
Селім спустився на диван і рухом покликав Настю до себе, щось говорячи їй по-татарському. Настя гнівно хитнула головою. Селім щось відповів їй, шкірячи білі зуби, але Настина упертість, певно, набридла йому. Він наблизився до неї і зненацька схопив її за стан. Настя відкинулася всім тілом, розпачливо й вороже. Він тягнув її до себе і підтримував за потилицю, намагаючись поцілувати. Вона вперлася руками в груди, пручалася, билася, як риба в рибалчиних руках, і раптом намацала на Селімовому поясі кинджал. Яке щастя! Блиснуло загострене лезо, але він вчасно впіймав її руку і, незважаючи на розпачливий опір, вирвав його і викинув за вікно. Кинджал блиснув срібним променем і впав на грядку серед квітів. Лезо встромилося в землю, і ще довго тремтів його держак, блимаючи при місячному сяйві діамантами, наче крапельками роси.
Селім випустив Настю і сів на диван, витираючи чоло, потім ляснув у долоні. Ввійшов євнух і, схрестивши руки на грудях, мовчазно очікував наказу.
— Перекажи їй, — кинув Селім, — рано чи пізно вона все'дно належатиме мені. Нащо ж ці примхи й опір?
Євнух уклонився і переклав Насті Селімові слова. Вона глянула на нього очима, повними ненависті, і відрізала:
— Ніколи! Так і скажи своєму володареві.
І Селім зрозумів, що іншої відповіді сьогодні не буде. Роздратовано вдарив він кулаком по дивану і вийшов.
Минали дні, а Настин опір не меншав. Селім уже не намагався взяти її силоміць, але щовечора приходив до сералю і довго сидів біля неї, курив наргіле і, вивчивши кілька українських слів, повторював:
— Насте — троянда! 3апашна й колюча троянда. Солодко дихати її ароматом, але чому вона холодна, як медуза, і як медуза опікає своєю красою?
Настя мовчала й байдуже відверталася, нібито не до неї були його слова. І Селім мимоволі губився. Вперше за своє життя бачив він таку байдужість. Упертість, жах — це було зрозуміло, але байдужість — ні. Для Насті він не існував, ніби замість живої істоти перед нею була порожнеча.
Він надсилав їй пишні оздоби й подарунки. Венеціанські й перські купці приносили їй коштовні мережива, обручки найтоншої роботи, шовковий газ, прозорий, як ранкова імла над морем, усипаний діамантами, ніби оббризканий росою. Настя байдуже переглядала все, наче книжку з малюнками, і відсилала купців, не залишаючи собі нічого.
Тоді приходили садівники, прикрашували її покої гірляндами зелені, приносили китиці рідких квітів і кошики смуглявих персиків, прозорих виноградних грон, синій інжир і свіжий мигдаль. Настя нюхала квіти й відверталася. Все це було таке чуже, таке відмінне від рідного степу, від безмежно дорогої рідної батьківщини.
І Селім божеволів. У розпачі наказував він привезти з-за гір степових, сором'язливих квітів: рум'янок, медуницi, червоної калини, чебрецю й ковилю. Настя рвучко пригорнула їх до себе, довго плакала над ними, цілуючи напівзів'ялі пелюстки, але коли Селім наближався до неї, ставала ще мовчазнішою і відчуженішою.
Селімові западав під ногами грунт. Він відчував, що сам стане невільником своєї бранки, що покохав уперше за своє життя. Він наказав двірському поетові складати на пошану Насті газелі [158] та рабайяти [159] на зразок творів Газі-Герай хана [160], Омара Хайями та Хаканія [161] — і поет щовечора приносив йому нові пісні; написані арабською в'яззю на довгих згортках пергаменту, але Настя презирливо зиркала на ці згортки, а коли євнух ламаною польською мовою спробував перекласти їй складні витончені метафори двірського поета, обурено тупнула ногою й вигукнула:
— Ану, геть звідси! Не розумію і не хочу розуміти, що тут надряпано! І без того все мені тут остогидло.
І Селім вигнав улюбленого поета, а вірші його кинув у вогонь. Він наказав своїм колишнім одаликам прислуговувати Насті і вчити її по-татарському і здивовано помітив, що вчиться вона охоче, навіть намагається вимовляти як справжня татарка. За місяць Настя так призвичаїлася до татарської мови, що Селім заговорив із нею одверто:
— Я пильную і шаную тебе, як квітку, створіння аллахове. Чому ж ти така жорстока до мене?
— Я вільна жінка, — гордо відповіла Настя, — а вільна людина ненавидить того, хто купив її за гроші і держить у неволі.
І знов пішов Селім, розгублений і збентежений. Відчинити свій палац і перетворити свій побут на європейський, як у греків та генуезьких купців, він не міг: весь мусульманський світ повстав би проти нього, як проти віровідступника, та й не наважився б він піти проти свого закону та звичаю, тому, не знаючи, що робити, викликав відомого шейха, щоб тон дав йому добру пораду.
Вислухавши Селіма, шейх довго мовчав, чи то міркував, чи то удавав, що міркує, щоб надати своїй пораді більшого значення, і нарешті відповів тайнозначно і пишномовно, як всі східні вчені та мудреці:
— Вода м'яка, гнучка і текуча, а камінь нерухомий і твердий. Але минає час — і вода пробиває каміння, вигладжує його, та для цього треба багато часу і ще більше води.
— Хай ворон чекає сторіччя, живлячись мертвячиною, — спалахнув Селім. — А я, як орел, хочу живої крові. Хай мить, тa моя, поки я молодий і поки квітне її дівоча краса.
Шейх ще нижче схилив свою мудру голову і зітхнув:
— Ти відповідаєш, як метелик, що живе один ранок. Не шукай хвилинної насолоди, бо кохання догорить на світанку і білий саван без швів покриє твоє шлюбне ложе. Але кохання — це життя.
— Так що ж мені робити?
— 3робити її господинею свого дому. Хай хоча б у межах його відчує вона свою волю і владу. Привчай її до себе, шануй її, будь покірливий у дрібницях: щоб у головному скорилася вона тобi. Не ображай її земляків і невільників, її віри. Не чіпай ані словом, ані рухом того, що їй дороге. І пам'ятай наш мудрий закон: «Якщо ти хочеш взяти собі дружину з невільниць, — введи її в свій дім, обріж їй нігті, скинь з неї одяг і ім'я рабині, і хай вона сорок днів плаче й сумує за рідною землею, за братами своїми, за матір'ю і за батьком, а потім ввійди донеї, і розділи ложе її, і назви її дружиною своєю перед аллахом і перед людьми».
Селім стенув плечима:
— Вона вже сто сорок днів живе під моєю покрівлею і однаково фиркає на мене, як дика кицька.
— Якщо камінь твердий, — треба більше води, — невловимо посміхнувся шейх і підвівся з місця.
На тому й закінчилася їх розмова. Шейх повернувся до себе, діставши багатющий вакуф [162], а Селім хоч спочатку й обурився, — вирішив скоритися шейхові.
Він більше не докучав Насті своїм коханням, але дозволив невільникам-козакам святкувати неділю й дав їм кращу їжу, а коли Настя зустрічала його привітніше, — сипались на них нові милості.
— І Настя повільно й непомітно перестала дивитися на нього, як на недолюдка, проте суворо відштовхувала кожен натяк на зближення. Перед Селімовими очима нібито замайоріла надія, що Настин опір незабаром розстане, але султан, викликав його до Стамбула. й послав на перську війну. Селім був у розпачі. Він надіслав Насті розкішні подарунки й наказав своєму заступникові Абдулові виконувати всі її накази, як справжньої господині, але стежити, щоб вона не втекла.
Настя полегшено зітхнула. На добрих півроку, а може й на рік, звільнилася вона від щохвилинної небезпеки, але думка про втечу ані на мить не покидала її. Вона жваво цокотіла по-татарському, вивчилася всіх кримських звичаїв і замовила собі кілька простих фередже, ніби щоб подарувати їх бідним татаркам, які приносили їй гірських ягід та квітів, і одне з них заховала для себе.
«Одягну фередже, вийду — і ніякий шайтан мене не знайде, бо татарам заборонено, під загрозою смерті, наближатися до чужих жінок Аби дістатися до Каффи, до чужоземних кораблів. Подарую їм свої перли, хай відвезуть мене за них до християнських берегів, а там уже все обійдеться».
А час минав, і воля не приходила. Коротшали дні, море гнівно билося об скелі і вило ночами. Минав листопад, коли Настя мусила їхати до Києва і подорож, що так збентежила її дома, здавалася тепер недосяжною, казковою мрією.
І вмирали надії, як листя восени. І вночі, коли засинав беглер-беїв палац, часто плакала Настя в своїй розкішній клітці й билася об грати вікон, щоб болем притамувати розпачливий сум. А на ранок підводилася з важкою спорожнілою головою й червоними повіками, і тоді покірливо вклонялися євнухи перед царицею сералю. Тоді ховалися від неї колишні наложниці баглер-бейові, лякаючись її погляду, і тільки маленька татарочка крадькома зазирала в її покої і пошепки розповідала жінкам, що знов сумує Гюль-Хуррем, Троянда Щастя, як прозвав Селім свою господиню.
Шейх Ель 3акі — хай буде благословенне ім'я його, — шейх 3акі утворив цей водограй на схилі гори в трьох фарсахах [163] від Отузької долини, щоб стомлений подорожній міг заспокоїти спрагу свою і відпочити біля води, в тіні сторічних горіхів.
Мудрий дар був у старого шейха: чув він воду в надрах гори, як чує лікар хворобу в грудях недужого. Не раз відшукував він у горах джерела, завалені камінням і землею, відкопував, розчищав їх — і народжувалися від них струмки й фонтани з холодною і чистою водою. І йшли до них отари з чабанами, і йшли жінки з околишніх селищ, загорнуті в білі фередже з вузькою щілиною для очей; і дівчатка в маленьких оксамитових шапочках, розшитих золотом і дукатами, з-під яких рудими гадючками збігали на плечі кіски, пофарбовані хною. І яничар, що напував у водоймі коня, задивлявся на газелячі очі, наче чорні сонця під довгими чорними віями. А дівчата, виповнивши по вінця вузькошиї глеки-кунгани, спритно підхоплювали їх наплече й, легко перебираючи по стежці папучами, зникали під зеленими наметами лісу. Довго дивився їм услід яничар, милувався, як спадали сонячні бліки з їх одягу, і не помічав, що кінь давно напився і тягнеться оксамитовими губами до навислих над водограєм віток.
Вірша натхненного Джамія [164] вирізьбив на камені мудрий шейх, щоб, заспокоївши спрагу свою, міг подорожній припасти до іншого джерела, бо відпочинок збуджує думки, а думки — спрагу знання.
І понад сто років дзюрчала цівка водограю, і кожен читав на камені ім'я мудрого шейха і благословляв пам'ять його і працю на користь нащадків. І в перший день місяця мухарема збиралися вони до мечеті і замовляли муллі одну благословенну фатиху [165] за упокій душі померлого шейха, і сипали йому дрібні мідні пара та акче, зароблені важкою надмірною працею.
Все літо стояла посуха. Зміліли гомінкі гірські річки, а струмок посеред вулиці Чабан-Таша мало не пересох. Довелося ходити по воду до джерела мудрого шейха і, як дорогоцінність, нести в долину холодну вологу його цівок. Навіть рибалка Нур'ялі, що жив по той бік затоки, приходив сюди двічі на день і ніс до саклі важкий, потьмянілий від роси глек, спритно підтримуючи його на тім'ї.
Тут зустрічав він красуню Джевгер, яка довго милувалася своїм віддзеркаленням, перше ніж розбити його, занурюючи в воду свій глек; і Салтанет, і синьооку Медже, і багатьох інших, що так любили потай побалакати з рибалкою далеко від суворих матерів і воркотливих бабусь. Росли вони разом з рибалкою, гралися з ним і з сестрою. його Шафіге, стрибали по скелях за козами, ласували солодкою чорною морвою і диким кизилом, ловили в затоці драглих медуз і виганяли з шкарубин полохливих крабів.
Дівчата жаліли Нур'ялі. Стільки лиха зазнав він за останні два роки! Навіть насмішкувата Медже не казала про нього слів гострих, як шпички держи-дерева, і довго дивилася йому вслід, сумно замислившись.
Позаторік восени, коли пішла в морі лобань, змовився Нур'ялі з братами Медже позичити в мурзака Халіля рибальський баркас з трьома козаками-невільниками і вийти на лов. І лов винагородив рибалок. За добу виповнили вони баркас по борти. Час було вертатися додому, але жадоба потьмарила розум. Запалала їх кров невідомим завзяттям. Ще раз закинули вони невід, хоч насувалася з заходу хмара і вмилилося море пінявими кучугурами. Козаки з тривогою позирали на небо, щось. тлумачили рибалкам, вказуючи на хмару, але не розуміли вони невільницької мови і міцно вірили в свою долю. Думали: встигнуть утекти від бурі за виступ Кастельського мису, але інакше судила їм доля.
Шквал знявся несподіваний і жахливий, зорав своїм гнівом блакитний степ і, перш ніж устигли вони прибрати паруси, вивернув щоглу. Рибалки з жахом кинули невід, повний сріблястої риби, і схопилися за весла.
Хвилі йшли важкими олов'яними горами. Піна клоччям стікала з їх грив, коли здіймалися вони над бортами, ладні звалитися на рибальський баркас. Тепер усі зусилля скерували рибалки на те, щоб стати впоперек хвилям і не потрапити на скелі.
А вздовж берега гуркотіло щось божевільне, наче сотні гармат відстрілювалися від наступу вирів. Море стало каламутне від мулу. Сутеніло. Дрібний дощ леденив змучених рибалок і заступав густим туманом обрій, де світив маяк на вершині Кастелі і другий — на сході, на мисі Святого Іллі.
Ані зір, ані вогнів. Тільки гучнішав гуркіт бурунів, сповіщаючи про те, що баркас невпинно наближається до загибелі. Рибалки напосідали на опачини, але що могли вони вдіяти проти стихії!.. Жахливий вал підхопив баркас, розгойдав і кинув на скелі. Нур'ялі плигнув у море, і коли нова хвиля кинула його до берега, рвонувся вгору, щоб не розбитися. І раптом повиснув у повітрі. Одійшла водяна гора, а він висів, зачепившись за камінь. Нур'ялі не пам'ятав, як видерся кручею, як упав на землю без духу.
Загинули брати Медже і троє невільників. Нур'ялі довго був між життям і смертю, а потім Халіль покликав його на суд.
І розсудив мудрий каді [166] так, як наказує закон Магометів, викарбуваний у серці його, і як підказала совість, голос аллахів.
Нур'ялі мусить сплатити збиток: ціну баркаса, невільникір і невода, що загинув у вирі, а також половину влову, який здобули рибалки. А що не було в Нур'ялі ані срібних аспрів і грушів, ані золотих дукатів, чи то мідних акче і пара, — забрав Халіль його поле, забрав вівці й кози — і влилися вони непомітною краплиною в незчисленні отари мурзакові, а сам Нур'ялі мусив, як невільник, працювати в Халіля два роки.
Раз на місяць Халіль відпускав Нур'ялі до Чабан-Таша відвідати дружину й сина. І з мукою бачив Нур'ялі, яка прозора й виснажена стала його Есме та маленький Асан, позбавлений молока й чубурека. Есме не скаржилася, але по краплині випльовувала молоде життя разом із кров'ю і харкотинням і незабаром лягла в рідну землю, загорнута в білий саван без швів, як вимагав закон Магометів.
І вслід за Есме пішов у рідну землю маленький Асан, хоч як пестила, хоч як годувала його Шафіге, сестра Нур'ялі. І залишився Нур'ялі сам, як стовп на роздоріжжі, як камінь у безкраїх степах.
Минув ще рік. Відслуживши Халілеві мало не весь свій борг, повернувся Нур'ялі в спорожнілу саклю, де ніхто не чекав на нього з гарячою чорбою, не пік йому в фуруні коржів і не сидів у сутінках на порозі, очікуючи на нього.
І не знав Нур'ялі, з чого почати: з усіх кутків дивилися на нього злидні, шкірячи беззубі щелепи. Почне він підрізувати виноград, а вітер підхопить і кине в море останню сорочку, почеплену біля порога. Запалить піч, а єдина коза забіжить до cyciднього городу і лається, верещить стара Тайфіде, вимагаючи сплатити за спаш.
— Одружися, Нур'ялі, - радила Шафіге, потай зустрічаючись із братом біля джерела мудрого шейха. — Чоловік подарує тобі на господарство двійко ягняток, а я цапеня і квочку з курчатами, та ще й лантух борошна. Поки був ти в Халіля, я ж полола й поливала твій город. Отже, будуть у тебе й сині баклажани, і огірки, і квасоля, і дині…
Але Нур'ялі тiльки зітхав.
— Ех, Шафіге! Навіщо ти знов про це! Нема в мене грошей на агарлик [167] і на весілля. Та й хто з хазяїв віддасть жебракові дочку? Он дивись: уся сорочка в лахмітті. Соромно на люди вийти.
Наступного дня Шафіге принесла голку й нитки і, лагодячи сорочку братові, розповідала:
— Прийшла до нас циганка Кайтмаза. Скаржилася, як обдурив її Сафар. Розпитувала й про тебе. Я розповіла, як тобі скрутно, і просила поворожити на тебе. А вона, замість ворожити, каже: «Допоможи братові: є в Сафара невільниця. В неї на нозі карбункул, тому її ніяк не виведеш на продаж. А жінка вона здорова, вродлива і, як людина, дуже хороша: добра, розумна, працьовита. Хай Нур'ялі купить її. Буде в нього робітниця й господиня. І це буде втроє дешевше, ніж весілля, агарлик і подарунки нареченій».
— З глузду з'їхала твоя Кайтмаза, — обурився Нур'ялі. — Людині нема чого їсти, а вона — невільницю.
— Навпаки, — образилася Шафіге. — Сафар поїхав, а бранка залишилася в Омира. Омир не хоче її годувати. Він ладен віддати її за двісті аспрів. Ти ж подумай, це ціна пари овечок.
— А що, як вона не видужає? Що тоді робити з калікою.
— Видужає, - запевняла Шафіге. — Її вкусив дорогою тарантул, а ми виготуємо масть із морської трави. Це ж чарівна штука — ця масть.
Нур'ялі всміхнувся.
— Ех, Шафіге, Шафіге! Хороша ти в мене, сердечна, але ні в чому ти мені не допоможеш. Доведеться кидати Чабан-Таш та йти до Каффи у вантажники.
— Ні, Нур'ялі, ні! — не в жарт злякалася Шафіге. — Я все влаштую. Я наказала Кайтмазі забігти ще раз. Надвечір повертається вона до Каффи — я піду разом з нею подивитися на цю бранку. А що, коли вона справді хороша людина?
Тепер стривожився Нур'ялі. Невже Кайтмаза ладиться завести Шафіге до притулку розпусти? Від неї можна всього сподіватися. Стурбований, змусив він сестру заприсягтися пророком, що вона нікуди не піде з дому, і залишив її, подякувавши за турботи.
Але Кайтмаза не брехала. Вона зненавиділа Сафара за те, що він продав Настю, не дочекавшись Гасанової відповіді, і думала помститися, видравши Горпину з його лабет. Навмисно приклала вона до її ноги звичайне горіхове листя, що відбирає жар, але не лікує карбункул і, запевняла Омира, що доведеться відняти їй ногу. Довідавшись про лихо Нур'ялі, вона надумала вбити двох, зайців — продати йому Горпину за дурничку і цією послугою сплатити Шафіге свій борг.
А Шафіге не знала, що й робити. Порадилася з Медже, з Джевгер, із Салтанет, і вони ухвалили допомогти товаришеві дитячих років. Медже дала срібну обручку, друга — золотий дукат із шапочки; третя — гаптовану маграму [168]. І зібралося більше, ніж запросив за Горпину Омир. Досвідченим оком оцінила Кайтмаза зібране. Так, цього, певно, вистачить. Залишиться навіть Кайтмазі з дочкою. І, зав'язуючи свій клунок, Кайтмаза знову і знову наказувала, щоб Нур'ялі конче приїхав у п'ятницю до Каффи.
Нур'ялі справді часто возив туди човником садовину й городину, сплачуючи отак рештки свого боргу Халілеві. І на цей раз наказав йому Халіль відвезти на базар двісті запашних динь і кілька caпeтів персиків та інжиру.
Ранок був сонячний, кришталевий. Тихий, які бувають тільки на початку осені. Море мріло в ніжній млості, і в заштиленому його атласі відсвічували перлові верхів'я хмаринок. Легкі пустотливі хвильки з дзвінким сміхом набігали на обмілини й шепотіли щось ласкаве, спадаючи на пісок. Мліли гори в бузковій імлі, наливалися долини синню і, наче високі чорні свічки, нерухомо стояли кипариси, відтіняючи сліпучу білизну будинків із плескатими дахами, що розсипалися крейдяними кубиками по схилах гір.
Нур'ялі ліниво pyxaв веслами. Ялик ішов плавко, наче тихою степовою річкою, і повільно пливли повз нього шпилясті скелі, урвисті миси й зелені бухточки із золотими серпами відмілин уздовж хвиль. Голі татарчата хлюпосталися сторч головою, лунко й радісно викрикували. І пахтіла земля, огріта сонцем, пахощами лавра, горіха й тамариску, гірськими смолами, кипарисом. І здавалося, що тануть думки в променистій дрімоті, в млосному блиску, в пахощах південної землі.
Обминувши мис Святого Іллі, Нур'ялі побачив Каффу. На тлі похмурих генуезьких веж затока розквітла жовтогарячими, білими й пурпурними парусами, наче роєм тропічних метеликів. Високі, швидкоплавні сандали раз у раз випереджали його човен. Білокрилі фрегати, й бригантини завмирали на обрії, наче повиснувши між небом і землею в опалових випарах моря.
Але Нур'ялі звик до цієї краси і задумливо гріб веслами, мугикаючи протяжний виспів, і тільки коли близько-близько пройшов вантажений рибою баркас і знайомий рибалка гукнув Нур'ялі, блиснувши білими зубами, він наче прокинувся і наполіг на весла.
Коли Нур'ялі вийшов від городника, якому Халіль приставляв овочі, хтось обережно сіпнув його за плече. Він обернувся: КаЙтмаза.
— Шафіге тут, — сказала вона, відводячи його в куток. — Ми прийшли по Сафарову бранку і зранку чекаємо на тебе.
Нур'ялі мовчав, наче громом прибитий. Що діяти? Шафіге завжди вигадає якусь нісенітницю. Хіба є в нього гроші на бранку?
— Ходімо, — настирливо повторила Кайтмаза
Але рибалка не рухався.
— Постій, — зупинив він циганку. — Я ж казав, що в мене нема грошей.
— Не турбуйся, — засміялася Кайтмаза, і смугляве обличчя її освітилося снігом зубів. — Нам тільки треба знати, чи подобається вона тобі, чи ні.
Нур'ялі знизав плечима і рушив за нею. І мимовільне хвилювання стиснуло рибалчине горло. До невільництва він, звичайно, звик, бачачи щодня тисячі бранців, але становище господаря якось не пасувало до його злиденного кубла. Воно, звісно, жити самому не можна, але чим годувати її, де взяти одяг? О, ця Шафіге! Хіба так роблять?
— Тут, — урвала циганка його міркування.
Горпина лежала на соломі в комірці. Вона відпочила після подорожі, засмагле обличчя посвітлішало, помолодшало, стало свіже і, не вважаючи на скорботно-сумний погляд і зморшку страждання між бровами, їй можна було дати не більш як двадцять років. Очіпок загубила вона десь у степу, в ніч, коли ділили ясир, і тепер дві товсті важкі коси лежали на її грудях, наче чорні гадюки.
Шафіге сиділа над нею, очікуючи.
— Бач, яка вона красуня, — зустріла вона брата, сором'язливо загортаючись у фередже.
Нур'ялі мимоволі зашарівся. Не звик він дивитися на жінок з незакритим обличчям. Горпина схвильовано підвелася. Великі імлисті очі дивилися запитливо й тривожно, марно силкуючись зрозуміти горлову татарську мову.
Горпина вподобалася рибалці, але, ховаючи замішання, він роздратовано відповів:
— Все це добре, Шафіге, але грошей у мене немає. Нащо ти мене покликала? На глум і ганьбу?
— Ні, гроші є, - всміхнулася під серпанком Шафіге, — з її тону він угадав її усмішку. — Ми з Медже, Салтанет та іншими надумали зробити тобі подарунок. Нам тільки треба знати, чи подобається вона тобі, чи ні.
— Я не можу приймати таких подарунків, для мене це надто дорого.
— Знов тієї ж! — обурилася Шафіге. — Кажуть тобі, що все зроблено. До того ж, Омир віддає її за дурничку. Кажи просто: вона подобається тобі чи ні?
Нур'ялі мовчав.
— Ну? — допитувалася Шафіге.
— Ну, подобається. Жінка гарна, нібито й здорова. Ось тільки, що в неї з ногою?
Бачачи, що Нур'ялі згоджується, Кайтмаза спритно розв'язала їй ногу, і рибалка побачив звичайний карбункул; як від укусу гадюки або тарантула. Кайтмаза не збрехала. За тиждень-два жінка буде здорова. І радісна усмішка пробігла його вустами.
— Ну, спасибі, Шафіге. Спритні ви, жінки… Завжди доб'єтесь свого. Але як ти сюди потрапила? Як ти не боїшся мулли?
— Я сказала чоловікові, що піду до Біюк-Джами на прощу. А Омир гадає, що я твоя дружина. До того ж, під фередже всі ми однакові.
Нур'ялі більш не сперечався. Кайтмаза віддала гроші Омирові, розшукала ноші, поклала на них хвору. Нур'ялі взявся за один край, Шафіге — за другий.
Швидко поминули вони кілька тихих каффських завулків і, опинившись у порту, обережно поклали Горпину в човен.
Мушарабії — грати з каменю або з дерева в вікнах гарему.
Папучі — гостроносі жіночі татарські туфлі без підборів.
Газель — вірш на 24 рядки, де рима йшла одна через увесь вірш.
Рабайят — вірш на 4 рядки, форма перська.
Газі-Герай — хан, ханував у Криму в ХVІ сторіччі, залишив книгу віршів під назвою «Соловей і троянда». Один із найкращих поетів Криму.
Омар Хайям — відомий перський поет ХІ сторіччя, 1040–1123 років, теж астроном, що запровадив новий календар, де замість року місячного почав рахувати рік сонячний; був директором астрономічної обсерваторії в Мерві. Хаканія — відомий поет ХІІ сторіччя.
Вакуф — духовне володіння, маєток, подарований мечеті або комусь із мусульманського духовенства, або призначений на справи добродійні.
Фарсах — миля, міра довжини, яка дорівнює 4 кілометрам.
Джамія (шейх) — відомий перський поет, що помер 1496 року нашої ери, залишивши чимало віршів та наукових творщ. Розквіт слави його припадає на ХVІ сторіччя.
Фатиха — перша сторінка корану, символ мусульманської віри.
Каді — суддя з мусульманського духовенства.
Агарлик — сума грошей, яку кожен наречений мусить сплатити батькам майбутньої дружини під час сватання, як сплату, за втрачену робочу силу — рештки шлюбу-купівлі.
Маграма — шарф на голову одруженої жінки.