Два дні не вщухала буря. Вітер упав, вияснилося небо, але йшли морем широкі плисковаті хвилі, усі у піні, що тяглася за ними лахміттям брудно-білого мусліну. З розгону налітали вони на скелі і, шугнувши вгору білим фонтаном, падали додолу, гребли скрипучий груз і зникали у вирі. А далечінь мінилася на сонці зеленим і синім металом, наче розпущений під небом павиний хвіст.
Горпина сиділа нa порозі, дивилася на море — і дивний спокій виповнював її. Як це все сталося просто. Ніжною, цнотливою і обережною ласкою приспав Нур'ялі її бурхливу душу, давши їй теплінь, без якої важко прожити самотній людині.
Кохає він! Koxaє її, свою Горпіне.
Ну, а вона?
І глибокий щасливий подих здіймав Горпині груди.
З новим почуттям дивилася вона на саклю, на дворик, на виноградник. Невже це її хата, її господарство? І боязно було повірити в своє щастя. І навмисно сперечалася вона сама з собою.
«Адже ж я йому не дружина. Приведе він другу жінку, справжню, законну. Тоді що?»
Але пригадувала цнотливо-палкі пестощі Нур'ялі, його oчi, слова, і бліда усмішка миготіла на Горпининих устах. І шепотіла вона зітхаючи:
— Ні, кохає він мене… Кохає. І не кине ніколи.
Як птах, що в'є собі кубло, взялася до господарства Горпина. То білила саклю, то варила обід, то годувала ягнята або перекопувала по-осінньому спустілий город, вибирала каміння і угноювала його.
І, щоб допомогти Нур'ялі налагодити господарство, почала шукати роботи. Горпина вміла добре гаптувати і вишивати. Знайшлися замовниці, і часто сиділа вона до півночі коло каганця, схилившись над оксамитовими фесами або прозорими татарськими фередже. За роботу брала вона не грошима, а птицею, ягнятами або козлятами — і щотижня прибавлялося в їх маленькому закутку щось живе.
— Дивись, Нур'ялі, яке воно гарненьке, — радісно тягнула вона його за руку, коли Нур'ялі повертався з Каффи, продавши улов. — Я йому й сіна підстелила, і травички свіженької дала.
— Джаним [181], серце моє, - пестливо пригортав її Нур'ялі, - Горпіне — як бджілка; все несе до свого вулика. І стане наша сакля — як щільник, повний солодкого меду.
І, щоб зробити їй приємне, пестив ягня, давав йому свіжої травички.
І знов полюбив свою саклю Нур'ялі, і ніколи не ходив до кав'ярні курити наргіле і пити аравійську каву, а сидів на порозі, милуючись з місяця, що вставав із-за блакитного моря, і розповідав про себе або розпитував Горпину про її життя. І, підшукуючи слова та доповнюючи їх рухами, розповіла Горпина про своє сумне дитинство на хуторі в Повчанських.
— День і ніч я в них робила, як хлопка. Ще маленьким дівчам бавила я їх доньку, носила її, надриваючи свої рученята, пасла гуси, вівці, пряла вовну довгими вечорами. Спати хотілося. Сидиш, прядеш, а очі тобі самі заплющуються, а голова валиться з плечей. А стара лається: «Ледащо, дурепо. Вмієш хліб їсти, вмій і працювати». А той хліб сирітський мені у горлі ставав. Тільки й щастя було, коли виросла, на мить вибігти в садочок побачити Данила. Та не хотіли Повчанські віддавати мене заміж. Або хай залишиться в них Данило назавжди пахолком. А Повчанський той — статечний був козак, старшина. От як Сафар-ага у вашому війську. Отари в нього були, що й кінця-краю їм нема, як тим хмаринкам, — показувала вона на безмежну смугу баранців, що мліли у вечірньому небі. — І коні були в нього, як вітер. І добра повні скрині… Пильнувала я їх майно, хоч і чуже воно було, панське… А вони все придивлялися, чи не з'їла, бува, ласого шматочка, чи не одрізала собі якогось окрайка на хусточку… Ох, як це боляче було, як образливо…
І Нур'ялі розумів і тихенько пестив пучками її руку.
— Не сумуй, джаним, серце моє. Буде в нас всього досить. Житимемо вдвох, он як ті ластівки в кубельці над скелею.
Але Горпина несвідомо відсахнулася від Нур'ялі.
— Не бійся, джаним, вір мені, - щиро говорив тоді Нур'ялі. — Знаю, що налякали тебе людолови, що спогад про них стоїть, як мара, тобі в очах. Змучили вони тебе, образили. Але ж не я це робив. Це тати [182], ногайці. Не хочуть вони орати землю або прийняти реван [183] і чесно ремісникувати. Живуть із грабіжництва, а беї женуть їх, як хортів, у напади. І заробляють людоловством. А чабанам теж нелегко живеться. Адже ж чабан-бідолаха за шматок коржа мокне під дощем день і ніч, узимку і влітку. А мурза щороку рахує свої вівці, вимагає приплоду. А що чабанові робити, коли вовки розірвуть кільканадцятеро баранів або почнеться пошесть? Б'ють тоді чабана батогами з волов'ячих жил, вимагають сплатити збиток. І забирає мурза десятеро овечок, що дають йому за роботу щорічно. А якщо відіб'ють у гойдара отару, — його посадять на палю або зв'яжуть та кинуть на мурашник за те, що не допильнував хазяйського майна.
Горпина мовчала.
— Ну, а потім що було з тобою? — урвав Нур'ялі її думки.
І розповіла Горпина, як пішов Данило під Москву, як потрапив до реєстру… Приїхав він тоді по наречену — і забрав її на волю з нерідної хати, і поставили вони хутір у Дикому Полі, за півмилі від Сивери, насадили садок, город, розвели вівці та свині, купили воли… А потім народилася в них дитина. І тоді з'явився пан Бжеський.
— Наша була там земля, дикий незайманий степ. А король подарував його Бжеському, дав йому грамоту. Сів він нам на шию і почав з нас кров пити. Почав данини правити, забороняв полювати, рибалити.
— Як то? — здивувався Нур'ялі. — Так це зовсім як наші мурзаки. Вони теж собі землю загарбали, а з чорних татар вимагають данину.
— Тоді вони ваші пани, — зраділа Горпина. — А як воно у вас було? Хіба ж це не ваша земля?
— Була наша, нашого джемаата [184], - виправився Нур'ялі. — Давно це було. Ще діди наших батьків були маленькими хлопчиками. Кочували ми тоді, як тепер тати, не вміли ще землю орати. А був тоді в нас хан Сагіб-Герай [185]. Змусив він нас сісти на землю, а коли татари його не слухали, — він наказував рубати сокирами наші кантари. І тоді кожен ряд почав оселятися окремим аулом. Тоді й наші предки оселилися тут і збудували собі Чабан-Таш, бо були вони чабанами. Був у нас свій шейх, свої старшини і свій джемаат. І земля тоді була наша. А предок того Халіля, в якого я був три роки невільником за борг, відвів коня ханові [186], і дав йому хан ярлик [187] на нашу землю. Чи говорив він з нашим джемаатом, чи ні — невідомо. Давно це було, і всi, хто був тоді живий, уже померли, але, як і тепер, орали ми землю, пасли вівці й кози, засаджували сади й виноградники та думали, що земля наша. Навіть забули про те, що є на світі мурзаки.
Минуло стільки років, що немовлята стали дідами й лягли в чорну землю, а діти їхні поросли бородами [188], як ось одного разу Веліша-бей, Халілів батько, та інші мурзаки його роду покликали наших дідів Асан-Хаджі, Мегмет-Деде та всіх інших до суду і сказали, ніби грунти, де стоять наші саклі, і всі наші лани й пасовища належать йому, а ми всі живемо на землі не як власники, а за угодою з померлим мурзою. І хай суд відхилить від землі наші руки [189], а вирок запише до книги седжіль [190] і видасть копію Веліша-бею.
Почав суддя розпитувати Асан-Хаджі, Мегмет-Деде та інших. А вони присягаються на корані, що володіли землею понад сто років як власники, бо наказав пророк, щоб кожен, хто відживить мертву природу, зросить або заоре її, володів нею, тому що прикладає він до неї руки свої. І ніхто не втручався в наше володіння, і ніякої угоди не було між нами й мурзами одвіку.
Тоді наказав каді, щоб Веліша-бей довів своє право на землю, бо наші старшини доводили, що нові хани, наступники Сагіб-Герая, не давали нових ярликів синам та внукам Халілевого предка, отже, той старий ярлик давно втратив силу. Ну, та що говорити… Мурза захищає мурзу, а мулла — муллу. Так і в прислів'ї кажуть. Знайшлися свідки у Веліша-бея. Вони присягалися, що Веліша-бей каже правду, а наші свідки присягалися на тому ж корані, що земля наша. А каді — нема йому рації сваритися з беєм через наш джемаат — визнав присягу його свідків за справедливу, а наших дідів — за брехню. І відхилив він від землі наші руки, і вирок записав до книги седжіль і копію видав Веліша-бею.
З тих часів живемо ми на мурзянському грунті і відробляємо йому за це по вісім день на рік, та ще на толоки ходимо збирати виноград, стригти вівці тощо. І ще даємо синові Веліша-бея, Халілеві, десяте ягня, десятий сніп, десяте яєчко, десятий вулик і десятий кошик садовини. Пригадуєш, як я навантажив осла виноградом? Це я йому повіз десятину від виноградника.
Нур'ялі замовк і замислився, дивлячись, як золотавиться над морем тонкий ріг місяця. Сонце сідало праворуч, за далеким Кастельським мисом, а просто перед саклею мінилося море рожевим і золотим перламутром із смарагдовими борознами поміж хвиль. По-зимовому був прозорий обрій і руді трави на скелях. Холодало. Розпалена за день земля швидко простигала, і легкий холодок поповз Гропининою спиною.
Але Горпина не рухалася. Все це було таке нове, таке несподіване. Все своє життя думала вона про татар, як про щось єдине і хиже, як вовча зграя. І ось виявляється, що серед татар є і пани і хлопи, бідні й багаті, і кожен намагається підкорити бідних, живитися з чужої крові і чужих рук та сил. Як багато в них спільного: жили вони, не знаючи одне одного, і кожному здавалося, ніби живуть на власному грунті, а вдарив грім — і виявилося, що вони тільки безправні пожильці у власній хаті. Та й не тільки Нур'ялі, але й ці мовчазні діди в зелених завивалах, що курять наргіле біля кав'ярні, коли спадає південна спека і проспіває муедзин свій четвертий азан.
Сутеніло. Місяць над морем став срібний. Побігла до нього від берега стежка іскор, і глибока тінь лягла під ним уздовж синього обрію. Горпина здригнулася від холоду, мовчки підвелася, мовчки почала розпалювати в кабиці. Але кремінь давав дрібні іскри, і вогкий трутник довго не займався. Нур'ялі розгорнув попіл, знайшов під ним кілька жаринок, роздмухав їх і запалив каганець.
— Не журись, Горпіне. Я вже звик, що земля не наша. Є в нас здорові руки, є молодість. Якось проживемо, — сказав він їй бадьоро.
Вона підвела на нього очі і вперше побачила в ньому не людолова, не господаря, не коханця, а брата по нещастю — людину однієї долі в житті; але не знаючи, як це висловити, схвильована й зніяковіла, всміхнулася сором'язливо і опустила очі додолу, начеб відчула себе винною перед ним.
Другого дня Нур'ялі попросив її піти з ним до Каффи продати улов, бо Ахмет поїхав до Ескі-Криму, а Шафіге, як правовірна, не могла говорити э чоловіками.
Горпина одягла нову вишивану сорочку і нові мешти Нур'ялі з жовтої козлячої шкіри.
Човник мчав, наче ластівка. Гойдало. Горпина відчувала, що її починає нудити. Не бачила вона ані краси Каффської затоки в строкатих парусах, ані розкішно оздоблених галер і бригантин на рейді. Ледве дочекала вона, щоб човник пристав до берега, і вийшла на землю, хитаючись.
Нур'ялі чуло обминув невільницький ринок і попростував на базар, де торгували вони з Ахметом.
Майдан був виповнений строкатою галасливою юрбою.
Греки, вірмени, сірійці, черкеси, караїми і євреї, араби та італійці всуміш з валахами та далматами хапали один одного за строкаті халати, за каптани, за плечі, руки й поли, штовхалися, вигукували і волали всіма мовами Сходу й Півдня. І, як зачаровані острови мовчання серед крику й галасу, були ряди, де торгували татари і турки. Вони не волали, не заламували божевільної ціни, односкладно відповідали на запитання і тільки поводили бровами на надто балакучих покупців.
У такому тихому кутку серед татарських рибалок примостився і Нур'ялі з сапетами живої риби.
І підходили жінки в білих фередже, і чоловіки в завивалах, і чужинці, питали ціну і спокійно відходили або купували те, чого їм треба. Горпина була вражена. Навколо шум і галас неймовірний, а тут усе тихо, стримано й чемно: ніхто не торгується й не лається. Тільки туркочуть голуби на карнизах, пустують і бігають діти та іноді пронизливо реве осел, навантажений рибою.
А над базаром і юрбою сліпучо-синє небо, наче з туркезової емалі. Короткі тіні — як бузок, а натовп — як витканий строкатий килим. Пахтить рибою, смоленим канатом, городиною, апельсинами і лимонами, і якимись надзвичайно свіжими пахощами від моря.
Ще дихали величезні пестрюги та чечуги. Тріпотіли срібні баламути із спинами кольору павиного пера. Блищали рожево-чорною лускою морські коропи й вигиналася в шапликах казково гарна ремінь-риба, золотаво-рожева з блакиттю, наче парчевий пояс.
В Горпини очі розбігалися на всі боки. Як тут гарно, весело та строкато! Ось проходить ухастий осел із двома кошиками на боках. Яка в нього кумедна й розумна морда! І чому це люди вигадали, ніби осли — дурні? А ось — верблюд із негром на спині. Ой, яка він потвора, той негр! Жах!.. Так і вилискує на сонці, наче чобіт, помащений дьогтем. Тільки зуби блищать свіжими мигдалинами та викочуються крутими яйцями очі. На сонці спека, але холодно в затінку. І все ж таки важко собі уявити, що десь, за горами, виють метелиці…
Рибу розкуповували швидко. Коли раптом наблизився до Нур'ялі якийсь літній татарин у строкатому халаті, владно вказуючи на сапети, наказав:
— Збирайтеся геть! Ти не прийняв реван і не маєш права торгувати.
І Горпина здивовано побачила, що Нур'ялі, замість вилаяти нахабу, низько вклонився йому, притуливши руку до чола, вуст і грудей, і покірно відповідав:
— Так, господарю. Але сьогодні я торгую не для себе, а з наказу Ахметового. — Він поїхав до Ескі-Криму і доручив мені продати улов.
— Тоді продай, але він мусить ствердити твої слова перед цехом, — наказав чоловік у завивалі й пішов далі, не глянувши на Нур'ялі.
— Хто це? Чому тобі не можна торгувати? — захвилювалася Горпина.
— Це уста-баші [191]. Я не прийняв реван і тому не маю права торгувати.
Горпина нічого не зрозуміла. Уста-баші… Реван… А до чого ж тут риба?
— Хто це? Мурзак? — перепитала вона.
— Ні, це головний у рибальському цеху. Він стежить, щоб на базарі торгували самі цехові. А я не цеховий рибалка, а Ахметів помічник. Тому я й не маю права торгувати.
Горпина все ж не зрозуміла. Який це реван і чому Нур'ялі його не прийняв? Хотіла розпитати його докладно, але в цю мить жіночий голос гукнув її рідною мовою:
— Почому камбула, молодичко?
Горпина злякано обернулася.
Біла примара в фередже стоїть перед нею, але в прорізі для очей сміються степові карі очі. І знов бринить далека рідна мова.
— Злякалася, молодичко? А я побачила землячку та й думаю: тра рибки в неї купити.
Горпина мовчала, розгублена і схвильована. Що це — потурначка чи така ж невільниця, силоміць одягнута у фередже? — Звідки ж ви самі, молодичко? — нарешті вимовила вона. — І нащо ви по-татарському замоталися?
Жінка в фередже весело розсміялася.
— Іноді ці фередже дуже придатні! Кожну справу можна влаштувати потай, бо жодний татарюга не звернеться до жінки й не почне допитуватися, що і як. В них це суворо: вмить голову з плечей за такі речі.
— А давно ви тут, молодичко? — не витримала Горпина.
— Та вже давненько. Років із вісім. А ви?
— Ой, не пригадуйте! Три місяці, - зітхнула Горпина, і сльози блиснули в її очах.
— З чоловіком чи caмi? А це хто? — розпитувала жінка в фередже, хитнувши головою в бік Нур'ялі.
— Це хазяїн мій. Живу в нього на селі, а чоловіка на галери продано.
— Ой-ой!.. — зітхнула біла мара. — І мій теж на галерах був. Мало не загинув. Правду кажуть про них — каторга. Гірше не вигадаєш… Та я, молодичко, його викупила. Тепер живемо вільні: своя хата, вівці, садок… Горпина стояла бліда, розгублена. Жінка цокотіла весело, несилувано і нібито щиро. Але не це хвилювало Горпину. Як ножем різонуло її одне слово: «Викупила». Невже це можливо? І раптом глибокий біль і сум за Коржем охопив її серце.
Нур'ялі нічого не бачив. Він вибирав рибу сивобородому шейхові в зеленому завивалі й повільно відраховував йому решту. І навіть коли б він був вільний, нізащо не втрутився б у розмову з жінкою в фередже. А коли шейх відійшов, він навмисне відвернувся і заговорив з сусіднім рибалкою.
— Як же?.. Як же ви його викупили?.. Господи, та невже це можливо? — прошепотіла Горпина, мимоволі знижуючи тон, ніби Нур'ялі міг її зрозуміти.
— Еге-ге! Дай вам мед — так і ложку подай, — засміялася жінка. — Заходьте! Тоді розкажу все! А поки що давайте рибу, щоб люди не подумали зайвого.
Горпина нахилилася до риби, вибрала щe живу камбулу ока з два вагою і вкинула її в жінчин кошик.
— А де ж вас, тіточко, знайти можна? — спитала вона напівголосно.
— На карасу-базарському шляху, за кладовищем. Біла сакля праворуч, а навколо — садок та соняшники. По соняшниках і пізнаєте. А замість тополь — кипариси. Мо, й сьогодні зайдете після базару?
— Спасибі… Тільки не знаю, як він… Не вільна я… купована, — похнюпилася Горпина.
— Спитайте козачку Ельмас. Олена, по-нашому, — нашвидку кинула покупниця і пірнула в юрбу
— А гроші забули? Так і занесла б вашу рибу на дурничку? Що б хазяїн вам заспівав? — зненацька знов засміялися перед Горпиною карі очі.
Ельмас порилася десь у складках фередже і висипала на Горпинину долоню цілу жменьку мідних акче. Горпина мовчки передала гроші Нур'ялі. Той перелічив їх і частину віддав Горпині.
— Камбула варта сорок акче [192], - пояснив він. — Поверни решту.
Ельмас засміялася, замиготіла карими очима і сунула гроші Горпині.
— Не візьму! Скільки дала — стільки й буде. Це мій почин на викуп вашого дружини.
І, не чекаючи на відповідь, зникла.
Горпина скам'яніла. Що це? Примарилося чи насправді?
Але в долоні міцно затиснуто мідні акче, і печуть вони їй руку, як червоні жаринки.
В душі знялася буря. Викупити чоловіка! Це можливо… Можливо!.. Але як? І що тоді буде з нею? Нур'ялі, може, відпустив би її на волю як рабиню, але ніколи не звільнить її як дружину. Проте яка вона йому дружина! Ось Шафіге — це справді Ахметова дружина. Вона прийняла з ним, хай бусурманський, але все ж закон. Справили весілля, співали над нею весільних пісень, читали якісь там молитви… А вона, Горпина? Татарська коханка, наложниця, а не дружина.
І сором, і біль опікали їй лице окропом. Сaмa, сама кинулася йому в обійми!.. Caмa побажала своєї неслави… Нур'ялі такий сором'язливий, такий стриманий. Та коли б не вона — він, певно, й досі не займав би її.
А Корж десь страждає на галері, закутий у кайдани, голодний, холодний, в зотлілому лахмітті на тілі. А навколо — море, по-зимовому бурхливе й холодне… Веслуй, мовчи, не смій стогнати під таволгою, червоною від козацької крові… Як глянути йому в страдницькі очі? Як вимолити прощення? Але викупити його треба. Треба! Тільки — чи прийме він волю з рук зрадниці-жінки?!
Думки кружляли в голові, мчали, як уривки хмар під бурю. Горпина не чула, що казав їй Нур'ялі, дивилася на покупців і не розуміла, що вони кажуть…
Викупити Данила.
Врятувати.
Визволити.
Ельмас навчить, де і як дістати гроші. Але як потрапити до неї? Що сказати Нур'ялі?
І раптом вирвалося:
— Дозволь мені, Нур'ялі, піти до Кайтмази після базару. Вона обіцяла купити мені ниток і підшукати роботу.
— Добре, — трохи здивувався рибалка. — Мені теж треба до Халіля. Він вимагає, щоб я полагодив йому невід. Приходь до човника, коли почнеться аср, і почекай на мене, якщо я спізнюся.
Горпина зраділа. Вистачить часу збігати до Ельмас і до Кайтмази. Бачачи, що рибу мало не всю продано, Горпина кинулася в завулок, у тому напрямі, куди показувала Ельмас.
Боязко було їй у незнайомому місті. Аби не заблудитися. Спитати в татарина не можна. Хіба що в жінок. Вона озирнулася. За нею коливається шовкове блідо-зеленe фередже. Ні, вже краще спитати когось із бідних. І, помітивши жебрачку-татарку, Горпина кинулася до неї.
За мідну монетку на два акче татарка докладно розповіла їй, як вийти на дорогу. Швидко-швидко затупотіли тоді по каменю її жовті мешти. І озиралися здивовані татарки, і довго дивилися вслід жінці без фередже, що мало не бігла вулицею.
Ось і шлях, довгий, білий і рівний, як річка. А ось і кладовище. За невисоким муром, наче чорні свічки, — кипариси. Білі тюрбе [193] здіймають свої баньки, як велетенські гриби-печериці. І густим натовпом стоять серед кущів і кипарисів надгробні стовпики, мізар-таші.
А позаду розкинулася пишна Каффа, і за лісом мінаретів та дзвіниць, за білими кубиками будинків і похмурими зубчастими вежами здіймається й міниться обсипане іскрами море…
Вітер в'ється в хустці, в широкій запасці, котить дорогою кучеряву куряву, а Горпина не зупиняється, не дивиться ні на що. Кладовище залишилося праворуч. Де ж вона, Оленина хатка з соняшниками? Невже це вона? Але соняшники давно пообрізувані. Стирчить саме руде бадилля. Привітно всміхаються вікна, в'ються над ганком в'юнкі троянди. І, як на кладовищі, тихо хилить вітер чорні стрункі кипариси.
Горпина підбігає до дверей, а господиня наче очікує її: стоїть на порозі й сміється карими очима. Тепер на ній вишивана сорочка, керсетка, червоні сап'янці-чобітки.
— Еге! Знала я, чим вас привабити, молодичко! — сміється вона, і маленький кирпатенький носик задерикувато здіймається над червоними губка ми. — Заходьте! А ось і мій чоловік… Ось і тавро на ньому невільницьке, як у всіх галерників-веслярів.
Горпина низько вклонилася, переступаючи поріг, і запитливо зиркнула на покуття. Олена перехопила її погляді засміялася:
— Потурнаки, думали? Так? Ну; сідайте, сідайте!.. Відпустив-таки ваш хазяїн. З чоловіками легше, — хитро підморгнула вона. — Баба не відпустила б, почала б допитуватися, що та хто…
Горпина сіла край столу і обдивилася. Все, як у рідному степу: і піч, і сволок, і скрині, і божниця з вишиваними рушниками, а під ними — писанки, й китиці сухоцвіту, і мисники, вазони з квітами…
Весело цокотячи, сміючись, виблискуючи намистом і зубами, подавала Олена коржі, вареники й смажену баранину. А її чоловік покручував чорний ус і, всміхаючись, терпляче очікував, коли вона вщухне й дасть йому кинути слово.
— А давно ваш чоловік потрапив на галери? — спитав він, коли гостя покуштувала всього.
— Перед першою пречистою, — похнюпилася Горпина. — Я лежала хвора в Омировому караван-сараї, а захопив нас брат його, Сафар.
— Знаю. Ногайський ага. Собака! — уривчасто визначив колишній невільник. — Були тут тоді очаківські галери. Кожної осені купує капудан-баша нових веслярів. А як звуть галеру, де ваш чоловік?
Горпина розгубилася. Про це вона й не подумала. Могла б тоді дізнатися, але не знала, що є в галер імення.
— Не журіться, — заспокоїв її господар. — Я розпитаю колишніх галерників. Вони кожну галеру за милю впізнають. А за скільки його купили?
І цього не знала Горпина.
— Та їх купували не поодинці, а разом вісімдесят чоловік, — пригадала вона уривок розмови.
І, завмираючи від хвилювання, спитала те, що давно крутилося на язиці.
— А за скільки вас викупили?
— Мене? Недорого, бо я шість років просидів біля опачини і силу свою напівспрацював. Тисячу п'ятсот аспрів дала за мене Олена, спасибі їй по гроб життя.
Тисячу п'ятсот аспрів! А за вишиваний рушник дають п'ятнадцять. Отже, треба вишити сто рушників, а якщо Корж іще міцний і здоровий, то й усі півтораста. А на рушник витрачає вона мало не тиждень. Скільки ж це? Два-три роки? Та й чи буде в неї завжди робота, і головне — чи виживе Корж такий час? Ото б довідатися, звідки знайшлися в Олени такі гроші…
І, ніби читаючи її думки, заговорила Олена.
— А я була за няньку в одного мурзака. Якось помітив він мене в гаремі, впала я йому в очі. Думав він мене за наложницю взяти, та, на моє щастя не встиг. Вдарив його грець. Лежить колода колодою. Виють над ним жінки та діти, упадають біля нього, а він не живий і не мертвий. Не говорить, не рухається, а все розуміє. І під себе ходить, мов немовля. Сморід від нього, бруд… Поревли над ним родичі, але обридло його пильнувати. Всі від нього ніс відвертають, а я й кажу: «Я його доглядатиму, тільки відпустіть мене на волю, коли він або видужає, або помре — як йому така доля випала». Ну й пильнувала його, мила, перекладала, годувала, як малу дитину. День і ніч без відпочинку… Пішли в нього пухирі, пролежні. Цілий рік мучився, поки вмер. Тут сини його дали мені волю і ще подарували в нагороду сто грошів. Оселилася я біля кладовища, землянку собі викопала і на роботу ходила. Роблю, а коли-не-коли до гавані навідуюся, чи не прийшли часом галери з Очакова. Два роки вижидала, коли ось прийшли якось галери. Довідалася я від знайомих старців, де мій Панас, довідалася, що купує капудан-баша нових веслярів, а хворих та старих продає на берег. Добилася до нього… З того часу ми знов укупі.
Горпина затуманилася. Ні, це путь не для неї. А Олена знов зацокотіла, ніби читаючи в її душі.
— Та ми ж вам, молодичко, роботу знайдемо. Татари люди згодливі. 3 гарему важче видертися на волю, ніж із роботи. Навіть закон у них є, що, проживши сім років у неволі, кожен бранець може викупитися на волю, і хазяї повинні пускати бранця на заробітки, щоб назбирати грошей. В них по закону вісім годин на добу — спати, вісім на хазяїна працювати, а вісім — для себе. Роби, що бажаєш. Так і по їх цехах. Тільки рідко вони, собаки, цього закону додержуються, навіть намагаються, щоб невільники про це й не знали. Все гнуть на те, щоб обернути кожну дрібницю на свою користь. І все ж дехто з неволі врятовується… Тільки жінкам, які одружилися з татарами, нема порятунку. Не відпустять вони ані дружини, ані коханки.
Горпина мовчала. Оленині слова вразили її, але соромно було їй натякнути на те, що сталося з нею. Може, ще вона якось викрутиться.
— Та я вже почала потроху гаптувати. Зароблю… Але не знала, що можна чоловіка викупити, — червоніючи, призналася вона. — Тільки роботи мало в Чабан-Таші. Bигаптувала я три рушники та п'ять фес дівчатам — і більше немає роботи. Тут мені циганка Кайтмаза обіцяла щось дати.
Олена цікавилася, почала розпитувати, як гаптує Горпина і за яку ціну. І обурилася:
— Та це ж ви на дурничку продавали! Не вірте Кайтмазі, серденько! Вона дає вам сто двадцять акче, а продасть ваш рушник за триста. Краще самі продавайте або дайте мені. Я вам допоможу. Або ось іще що: у грецькому монастирі замовляють гаптовані золотом ризи. Ось би вам таку роботу. Це дуже вигідно.
— Я вмію, — зраділа Горпина. — Я вже гаптувала і ризи, і воздухи. Тільки де взяти гроші на оксамит та на золото?
— Вони дають свій матеріал, свій візерунок — усе. Працюй тільки. Я скажу архімандритові. А Кайтмазі не вірте. Вона заробляє на вас.
Панас десь пішов, а обидві жінки ще довго розмовляли одверто і щиро.
— Довелося мені чимало ковтнути лиха, — розповідала Олена, — коли я викупила Панаса. Осінь була, холод, дощ. Землянка вогка, вода стояла по щиколотки до весни. А мій Панас цілий рік ногами не володів. Відвикли ноги від ваги свого тіла, та й застудився він в самому лахмітті в зимові бурі. Треба було добре його годувати, бо ж лишилися від нього caмi кістки, а роботи катма… Скрізь тоді скрута була через неврожай. Думала — не подужаю… Заборгувалася скрізь. Ще й досі боргів не сплатила. Пішла я тоді до земляків, адже ж тут багато наших, ціле селище. Ну, дякувати добрим людям, допомогли. Один раз пішли громадою, напиляли нам каменю-черепашнику на хату, а потім зібралися хто з конем, хто з ослом — привезли нам той камінь і стіни нам вивели. Ну а далі ми вже самі добудували. Я сама стіни обтинкувала і побілила, дах настелила і глиною обмазала. Почав і Панас потроху поратись. Як пригріло сонечко, йому і покращало. І ось вже третій рік, як ми тут…
— Ну а додому ви не збираєтесь? — спитала Горпина.
Олена не одразу відповіла, похнюпилася. Згасли веселі карі очі, і нaвіть пустотливий кирпатенький носик ніби став сумний і якийсь зосереджений.
— Ох, як хочеться, — важко зітхнула вона. — Вдень якось нічого; метушишся, пораєшся, але вночі або в свято так стане сумно і важко на серці. Так і стоять перед очима і наш степ, і гаї, і верби на леваді, і річка. Кинула б усе напризволяще і пішки втекла б звідси… І тепліше тут, і земля багатюща, і ніхто тебе на панщину не жене, а все б віддала, щоб опинитись знов удома, в рідному краї.
Вона замовкла, і дві буйних прозорих краплини повиснули на її пушистих віях і покотилися кришталевими намистинками-бусинками по її засмаглих рум'яних щоках.
— Хіба ж звідси не пускають додому? — спитала Горпина, збентежена цими несподіваними сльозами.
— Чому не пускають. Ми — люди вільні, ніхто нас не затримує, - заговорила по хвилі Олена, витираючи очі. — Тільки ж Панас мій не дочвалає додому. Хіба ви не помітили, як він шкутильгає? Грошей треба зібрати на дорогу та й борги сплатити. Люди ж нам допомогли, гріх ошукати. Панас мій теж за батьківщиною он як побивається. Ще з рік доведеться тут пожити: сплатимо все — і гайда! Мабуть, і вас тоді з чоловіком з собою потягнемо. Чумаки нас і довезуть.
І від самої цієї думки знов наче сонце бризнуло на Олену. Знов заіскрилися карі очі, але не помітила Олена, що від її слів по Горпининому обличчі пішли наче темні тіні від хмар. Кожне Оленине слово падало їй на серце, як сіль на рану.
Довго ще розмовляли вони. Олена частувала гостю халвою, але наближався аср, третій намаз, і Горпина поквапилася.
Швидко бігла вона вздовж кладовища з білими баньками тюрбе серед чорно-зелених кипарисів. Олена докладно розповіла їй, як розшукати Кайтмазу, і, прощаючись, порадила їй:
— А ви пошийте собі, серденько, фередже. Не треба, щоб люди бачили, як ви мене одвідуєте. Почнуть розпитувати, що та як. Ще й розпатякають вашому хазяїнові, а хазяям нема чого знати про наші невільницькі справи. Довідається він про вашого чоловіка, про ваш намір та й за вас заломить подвійну ціну, бо ж тоді і вам забажається піти на волю.
І знов зашарілася Горпина і опустила очі додолу. І тепер, швидко перебираючи по дорозі м'якими татарськими мештами, не знала вона, що було в її серці — радість чи біль, жах чи надія знов побачитися з Данилом.
У човнику її знов загойдало. І, повернувшись додому, вона не стала ані варити, ані годувати ягнят. Лягла на міндер обличчям до стінки і заплющила очі. Важко їй було дивитися на Нур'ялі, важко говорити з ним.
Нур'ялі сам розпалив огонь, потельбушив рибу, поставив варити юшку. Знехотя підвелася вона, поїла і раптом відчула нудоту. Прожогом вибігла вона надвір.
Нур'ялі перелякався:
— Що тобі, джаним? Може, покликати стару Тайфіде? Вона дасть тобі щось проти різачки.
— Не треба! Це через море, — процідила Горпина і знов відвернулася до стінки. Нудота пройшла, але голова її палала. Що робити? Як тепер? Залишитися назавжди з Нур'ялі і дати Коржеві загинути жорстокою смертю, або викупити його, кинутися йому в ноги і розповісти про все? Може, й зрозуміє він, простить гріх?.. Але коли вона пригадувала минуле, Горпину обсипало морозом. Ніколи не простить він цієї зради. Запальний і гарячий, він сам себе не пам'ятає в гніві — і не життя їй тоді на світі. Невже збрехати, звалити все на Нур'ялі, сказати, що він згвалтував її, безпорадну невільницю? Або мовчати, сховати в серці все й удавати вірну бездоганну дружину? Ні, вона не витримає муки. Щохвилини брехати, дивитися йому просто в вічі, відповідати на його ласку, думаючи про коханця?
Ні, вже краще залишитися з Нур'ялі.
Але ж Корж — її чоловік, справжній, вінчаний, Івасиків батько. Він теж любив її.
А може, сказати все Нур" ялі? Та хіба ж він зрозуміє?! Ніколи чоловік не розбереться в складних і суперечливих почуттях… Адже ж він вважає її за свою власність, худобину, куплену, як ягня або козу, яку вона доїть щоранку й щовечора. І чого кинулася вона тоді в обійми Нур'ялі?
Дорого дала б тепер Горпина, щоб цього ніколи не сталося.
Всю ніч не заплющила вона очей і підвелася бліда, з важкою головою. Мовчки розпалила вона в кабиці, зварила сніданок, подоїла козу. І знов нудота підступила до горла.
Що це?
І раптом Горпина здригнулася і випустила глек, уважно прислухаючись до себе. Так, сумніву немає. Затлілося в ній нове життя, вороже й непотрібне.
«Хай буде він проклятий! Проклятий! Татарча! Покруч нещасний!» — думала вона про свою майбутню дитину.
І жах, і сором, і муки сумління не давали їй спокою. Вона ховалася від Нур'ялі і Шафіге і, коли Нур'ялі йшов з дому, пила густий нудотний вивар з цибулячого лушпиння, носила важке каміння й парила ноги в гарячій воді.
Ось, ось, здавалося, прийде визволення.
Але цупко трималося малесеньке життя материного тіла — і минали дні, виповнені нових вагань і сумнівів. Пригадувалися оповідання про втоплених дівчат, про забитих немовлят, дітей грішного кохання. Пригадувалося, як перехожий рибалта [194] читав на хуторі апокриф про «Ходіння по муках», де говорилося про муки грішників, і, між іншим, про покриток, і про зрадливих жінок.
Думка про Коржа ставала моторошною примарою, страшною, як смерть, і нестерпучою, як пекельні муки. Горпина була дочка свого часу — вмить піднялися з дна душі забуті в неволі забобони, всмоктані з материним молоком, усі поняття і звичаї, всі непереможні закони буття, де на кожен випадок є готова незламна формула і суворий вирок усьому, що хоч на крок відступає від неї.
Тоді було одне бажання — вмерти.
Подовгу стояла Горпина на ковзкому краю безодні. Хотіла плигнути в зелені кучугури хвиль, але не вистачало сили…
Нур'ялі придивлявся до неї, але мовчав, не розпитував і, певно, догадувався, в чому річ, бо ще тепліше і обережніше пильнував свою Горпіне.
— Іди геть! — з гострою зненавистю відштовхувала вона його, коли він закривав їй плече шаллю або просив не бігати босоніж.
Як чоловік, він став їй байдужий, і знов прокинулася ненависть рабині до володаря. З огидою і жахом намагалася вона зрозуміти, що кинуло її в його обійми — і не могла зрозуміти. Не могла без пекучого сорому дивитися на свідка й співучасника свого безчестя. І знов до знесилля бігала стрімкими гірськими стежками, захлинаючись і оббиваючи ноги до крові, і знову тягала важке каміння, шукаючи собі визволення.
— Диявольське насіння! Нехристе клятий, — била вона себе по животу і, впавши на камінь, ридала…
А думка про Коржа не давала заснути. В її руках його життя, і воля. Вона відчувала себе людиною, перед очима якої гине плавець. В руках мотузок, а вона не кидає в хвилі кінця, не рятує того, хто втрачає останні сили. І, відчуваючи себе душогубцем, Горпина з садистичною насолодою уявляла собі жахливе життя галерників, роз'ятрені рани від ланцюгів, повні черви й бруду; ребра, що випинаються з-під шкіри, криваві мозолі на долонях і спину, строкату від кривавих шкарубин і ран.
В її руках ключі від кайданів, а вона бариться, вагається, вона — співучасниця його катувань. А чому? Тому що зрадила його, тому що носить плід свого гріха і боїться зустрітися з чоловіком.
А, хай буде, що буде! Хай заб'є її Корж, злочинницю й зрадницю, що забула свій обов'язок задля ворога, людолова!.. Але ж треба, треба його врятувати!
І тоді, після безсонної ночі, ледве дочекавши, поки піде Нур'ялі, Горпина хапала роботу і гаптувала до присмерків, заклякла від утоми й холоду. Спритно й рівно клала стібок, повторюючи знайомі з дитинства візерунки — тернові ягоди, калину та ожину, або виноградне листя та жолуді.
Швидше! Швидше! Це — порятунок, це — визволення невільника, засудженого на загибель. Хай він кине, хай прокляне її але вийде на волю.
Якось прохолодного ясного дня, коли море вилискувало темним індиго і сліпуче блищали по той бік затоки білі кубики Чабан-Таша, прийшла до неї Олена з Панасом. Нур'ялі не було дома.
— Що це ви, молодичко, нас зовсім забули? — зацокотіла Олена. — Мо, хворі були? Ой-ой, як ви змарніли! Висохли зовсім! На себе не похожi! А я чекала на вас із роботою. Отець архімандрит наказав вас привести, щоб ви показали йому своє гаптування. Ні, справді, що з вами сталося? Мо, ворожку привести? Хто тут про вас подбає! Хіба хазяїн?! Та їм байдуже, коли страждає невільник…
Горпина зовсім розгубилася. Оленина поява була надто несподівана. Сумніви щодня глибше і глибше роз'ятрювали їй душу. Іноді здавалося, ніби голова її стала вуликом: гудуть у ній бджоли, кружляють, повзають, дряпаючи мозок, і жалять болюче-болюче… І нема порятунку… Хіба це висловиш словами?
Придивившись до Горпини уважніше, Олена відчула, що скоїлось щось серйозне. Погасли її веселі очі, витягнувся кирпатенький носик. Вона перезирнулася з чоловіком і тихенько зітхнула.
— А ми, молодичко, прийшли вас просити до себе, — урвав мовчанку Панас. — Завтра кутя. І все в нас буде, як на батьківщині: і кутя, і узвар, і сіно постелимо за звичаєм…
Горпина мовчала. Невже вона має право переступити чесний родинний поріг, — вона, забруднена, споганена чужинцем? Та ще й з його дитиною під cеpцeм.
— Приходьте, серденько. Ми по вас прийшли. Крутилися-крутилися, шукали по всьому Чабан-Ташу, ніяк не могли вас знайти.
— Спасибі, - прошепотіла вона. — Заходьте… Бідно в нас… Хазяїн мій рибалка. По рибу поїхав.
Коли гості зручно сіли на міндер, Горпина кинулася до комори — чимось почастувати їх. Олена миттю слизнула за нею.
— Що з тобою, серденько? — пригорнула вона Горпину. — Від тебе половини не стало, а очі такі сумні, такі тоскні…
Горпині й руки впали. Невже всім помітно яка мука в неї на серці? Мовчки стояла вона, дивлячись в одну цятку, і раптом засміялася беззвучним сміхом, від якогo обсипало Олену морозом:
— Що ж, я не ховаюся… Чоловік гине в кайданах на галері, а мене, дружину його, цілує татарин… І тепер татарча в мене під серцем…
Олена мовчки пестила її…
— Бідна моя, самотня, безпорадна, — заговорила вона по хвилі. — Не тужи, серденько, — урвала вона сама себе, — не дитина твій Данило. Знав він, що тобі судиться. І тепер знає. Думає про це, жаліє тебе. Мій Панас теж мучився.
— Не простить він мене! Не прийме волі з моїх рук! — Скрикнула раптом Горпина і, ридаючи, впала на лантух горіхів.
Олена тихенько поклала їй руку на голову.
— Та схаменися, Горпиночко, рідненька. Прийме! В ноги тобі поклониться за те, що стерпіла ти невільницьку муку і його не забула! Кинь татарюзі його виплодок та йди до Данила на волю. А мо, й кидати не доведеться. Мо, воно ще мертве родиться.
Довго втішала Горпину жаліслива Олена, захоплювалася її гаптуванням, умовляла взяти роботу, цокотіла про всі каффські новини і зненацька сплеснула у долоні:.
— Ой, головне й забула! Панас довідався, які галери тут були восени. Було їх дев'ять та два сандали, але нових веслярів розташували тільки на трьох. І звуть їх: «Могреб», «Еріклі» та «Ешіль». Якщо вони знов прийдуть до Каффи, Панас довідається через кобзарів, на якій із них твій Данило, ще й побачення вам улаштує.
Ніжне Оленине цокотіння трохи розважило Горпину. Вона пожвавішала, забула своє горе і, частуючи гостей смаженою рибою та горіхами, ніби помолодшала й розквітла.
Під час розмови увійшла до саклі Шафіге і скам'яніла від здивування, але, побачивши чужого чоловіка вибігла з саклі.
— Почекай! Почекай, Шафіге! Не тікай! — кинулась навздогін Горпина. — Це мої земляки. А це сестра мого хазяїна, — кинула вона гостям.
Шафіге опустила фередже і ніяково м'ялася на порозі.
— Вийди покурити, Панасе, — сказала Олена-Ельмас.
І коли Панас вийшов, звернулася до мовчазної Шафіге: — Ми з Горпиною заприятелювали, ще коли вона лежала в Омировому караван-сараї хвора, а потім побачила я її на базарі і довідалася, де вона живе. Ось і прийшли ми з чоловіком її одвідати.
Шафіге ніяково переступила поріг, опустилася на міндер. А Олена вже цокотіла, запрошуючи її до себе разом із Горпиною. Шафіге заспокоїлася, скинула фередже, але на запрошення трохи зам'ялася.
— Спасибі, в мене ж господарство, дитина…
Але й Олена не вщухала. Та так весело й невимушено, що й Шафіге повеселішала і, нарешті, прийняла запрошення.
І раптом крізь тихий шелест прибою долетів із Чабан-Таша співучий голос муедзинів:
— Лла ілла, іль алла! Магомет регуль алла!
— Азан! — скочила Шафіге. — Час додому!
Вона опустила фередже і вийшла з саклі. Олена з Горпиною слідом.
— Постій, Панасе, не заважай нам. Я піду з Шафіге поперед. Дожени мене за Чабан-Ташем! — крикнула Олена чоловікові і, поцілувавши Горпину та прошепотівши їй щось хороше, пішла поруч Шафіге.
Горпина стояла й довго дивилася вслід. На серці стало легко. Давно вже треба було поділитися з нею думками, розплутати клубок протиріч, що гнітили її серце. Тепер вона знала, що робити. Вона працюватиме. Вона врятує Данила. Це її обов'язок. А там — будь, що буде.
Білий силует Шафіге майорів серед голого чагарника поруч барвистого Олениного одягу і де-не-де поринав у густу зелень лаврів та туй. Повітря було прозоре, як скло. Здавалося, що можна намацати білі саклі Чабан-Таша. Як ластівчині кубельця, ліпилися вони на узбіччі гори і блищали на зимовому сонці. Сивобороді діди виходили на плескаті покрівлі, розстилали свої намазлики і, схиливши коліна, завмирали в молитві обличчям до сходу.
А хвилі йшли до землі, важкі й рівні, як оксамитові складки, і падали на золотаві обмілини, скипаючи білою піною…
Невідомо, що говорила дорогою Олена Шафіге, але з того часу Шафіге, Медже та інші татарки стали часто одвідувати Горпину і або кликали її до себе, або йшли з нею в гори по хмиз чи то по шипшину та горобину. Приморожені ягоди були надзвичайно смачні, і Шафіге варила з них чудове варення з медом.
У гopax було холодно. З півночі з-за гір віяло кригою і морозом, і міцніше куталися вони у ватяні довгі бешмети, і міцніше пов'язували голови вовняними кашмірськими шалями.
Ліс був рідкий та пустельний. Голі вузлуваті горіхи тa буки переплуталися гіллям, під яким влітку весь день стояли прохолодні зелені присмерки. З гілля звисав мох, наче дервішеве лахміття. А дикий виноград та клематис перекидалися з дерева на дерево, як рибальський невід на кілках. Тільки на південному схилі зеленіла шовкова травичка та синіли фіалки і якісь сором'язливі малюсінькі квіти, схожі на наші проліски. А море сяяло крізь мереживо гілля, мінилося, посипане діамантовими порошинками іскор.
— Невже тобі не холодно? — з жахом і здивуванням питали татарки, бачачи, як Горпина скидає папучі і бігає босоніж серед коріння дерев, що стирчало із землі напівзакопаними полозами.
— Я звикла! — сміялася вона. — У нас тепер сніги, замети, а тут наче осінь.
— А правда, що сніг буває сухий?
— Правда. Замете нас снігом аж по пояс. Так і живемо в заметах місяців зо два-три.
Татарки перезираються і недовірливо хитають головами. Ну, хіба ж це можливо, щоб сніг був-таки зовсім сухий і не танув так довго? Адже ж і в Криму випадає він раз-два на зиму, але за дві години нема від нього сліду. Бідні козачки, як у них там холодно й погано!.. І які вони дурні, що так сумують за такою поганою батьківщиною. І як воно жахливо жити татаркам у козацькій неволі…
І, згадавши козацькі напади й дівчат, захоплених козаками, заводить Медже дзвінким глибоким голосом, повним східної млості і суму, старовинну татарську пісню «Про неволю козацьку»:
— тоскно вимовляє Медже. Ллється лісом пісня про те, як в'яне південна дівчина-квітка в синіх заметах, гине від роботи й суму з єдиною мрією втекти до рідного Криму, де завжди сяє сонце і навіть взимку квітне весна.
Горпина скам'яніла на місці. В її грудях здіймалася буря. Як вона сміє!.. І сльози болю і образи бризнули з очей.
— Неправда! Ми не такі, як ви! Нема в нас невільників! Нема! — істерично вигукнула вона, струснувши Медже за плечі. — Брехня це! Чуєш: брехня!
З мукою і надсадою вилітали з горла слова. Татарки злякано і здивовано оточили її, а Медже здивовано і розгублено виправдувалася:
— Та я не знаю, чого вона… Я співала. Пісня ж така… Адже ж беруть наших дівчат у неволю. Пам'ятаєте, як позаторік в Кучук-Кої?
— Ех ти, розумна! — похитала головою Шафіге. — Вона ж теж бранка. Їй боляче від цього. Насип собі солі на незагоєну рану — не так завиєш.
Горпина ридала, закривши очі руками… Татарки зовсім розгубилися, умовляли, заспокоювали її.
— Не плач, Горпіне, любонько. Дійсно є у нас така пісня. Хто і коли її склав — невідомо, мабуть, дуже давно. Не про самих козаків пісню складено… Taкa вже наша жіноча доля… Медже ненавмисно: просто не подумала, що тобі стане боляче.
Медже й сама мало не плакала, обіймаючи Горпину:
— Та звісно ж… Це я з дурних очей… А ти нам, Горпіне, як рідна сестра. Ми тебе полюбили, звикли до тебе, — казала вона. — Так! Так! Ми любимо і тебе, і Нур'ялі і дуже радіємо, що в нього така хороша дружина.
— Рабиня, а не дружина. За гроші купована, — з мукою вирвалося в неї. — Ви ж не знаєте, як це було. Я ж чоловіка мала, дитинку…
І, забувши все, вперше почала вона розповідати. Перед очима стояв невільницький ринок, галери, розподіл ясиру, смерть Івасика. Замовкли татарки, опустивши очі додолу, слухаючи її безладну, але моторошну повість. І коли замовкла Горпина, схлипуючи і тремтячи всім тілом, довго мовчали, в багатьох блищали на віях буйні світлі краплини.
— Ось що роблять наші беї! — палко вирвалося в Медже. — Прости мене, Горпіне… Я не знала жахливої правди.
— А тепер ти вже не рабиня, — підхопила й Шафіге. — Тепер тебе не можна ані продати, ані вигнати з дому. В тебе буде дитина, а мати у нас завжди вільна. Такий закон. Забажаєш піти від Нур'ялі — підеш. Забажаєш залишитися — залишишся. Тільки кохає він тебе, і було б йому дуже боляче, коли б ти його кинула, — додала вона і зітхнула.
Це було так несподівано, що Горпина сіла і довго дивилася на татарок. І зрозуміла Горпина, що дитина, на яку чекала вона з таким розпачем і жахом, визволить її з неволі.
Джаним — серденько, пестливий зворот до друга, до коханої близької людини — чоловіка і жінки — однаково.
Тати — зневажлива назва, якою південнобережні татари звали тaтap-степовиків, ногайців-людоловів.
Реван — прийом до цеху. Прийняти реван — вступити до цеху.
Джемаат — сільська громада, рештки родового побуту та кочової доби. За описуваних часів власність на ріллю в татар уже індивідуалізувалася, але залишилося спільне пасовище та ліс, що належав цілому джемаатові.
Сагіб-Герай — хан, жив з 1533 до 1551 року, за сімдесят років до описуваних подій.
Підвести ханові коня було великою честю. Це робилося в свята і дозволялося тому, хто мав одержати якусь нагороду за щось. Тоді така особа приводила ханові чистокровного коня і власноручно подавала йому стремено, а за це одержувала ярлик на землю.
Ярлик — ханська грамота. Ярлики видавалися з синьою печаткою і червоною тамгою (гербом); кожен ярлик мав силу тільки на ханування того хана, що його видав. Наступні хани мусили підтверджувати його.
Поросли бородами — означало: стали старими, бо молоді татари голили бороди і тільки після п'ятдесяти років мали право носити бороду. Тільки хан, беї та духовенство носили бороду з молодшого віку.
Відхилити руки — формула судового присуду — вилучати з володіння. Тут подано справжню судову справу, навіть не змінено власних імен, з хрестоматії «Крым», видання Кримдержвидаву за 1930 рік, с. 161 і далі.
Книга седжіль — протокольна книга засідань.
Уста-баші — цехмістер.
Акче — дрібна мідна монета — гріш. Пара — півгроша.
Тюрбе — надгробні каплички з напівсферичними банями.
Рибалта — учень школи, що не довчився й пішов у мандри. Слово «рибалта» походить від італійського слова «Ribaldi».