Літо. Спека. Безмежний степ. Блідо-жовта каламуть над обрієм, а в розпеченому синьому зеніті величезний вогняний кактус. Високо висить він; не дістанеш ані рукою, ані списом, ані стрілою чи кулею. Але боляче колють його незліченні вогняні шпички, і така яскрава сама квітка, що тільки степові орли зазирають в її пелюстки.
Випиває жар-квітка степові річки. Випиває нічну росу, буйну, як влітку злива, і свіжу, як виноградний сік. І гадючаться землею тріщини-розколини, і жовкне трава, а полин стає каламутно-сірий чи то від пороху, чи то зсихаючись від звару.
Сірішає ковиль і низько стелеться білим димом, наче ось-ось спалахне під ним земля. І нема де сховатися від жахливої вогняної муки.
Корж лежить у пожовклих кущах нехворощі і ледвe рухає порепаними губами. Ребра виступають йому з-під шкіри. Жахливий він своєю худиною, довжелезний, кістлявий, зарослий клоччям волосся. Шорстким, як кора, язиком марно ляже він пожовклі зуби і струпи на губах. І тупий спазматичний біль стискає порожній шлунок.
— Пити…
В ушах дзвенить. Чи то цвіркуни, чи кров? Зелене коло попливло в каламутно-червонім тумані, повисло перед заплющеними повіками морською медузою. А всередині виникла чорна пляма. Чи то дірка, чи то шматок чорного оксамиту. І раптом пляма попливла разом із колом десь убік.
Ворухнутися б… Та сили немає… Яке воно важке, це сонце: навалилося розпеченою у вoгнi периною і душить, притискає до землі. Тепер вогняне коло стоїть перед очима, заступивши весь світ. Сотнями молоточків стукaє щось у скронях і виповнює вуха тонким скляним дзвоном…
— Пити…
Корж на мить очуняв. Думка про товариша розвіяла червоний туман.
Абдулка лежав за кілька кроків. Щось клекотіло йому в грудях, булькало в горлянці й пінилось на губах червоно-чорними бульбашками. Але в голові було ясно. Вночі Корж укрив його листям німиці, і його свіжий вогкуватий дотик притамував страждання хворого. Абдулка бачив праворуч Коржеве коліно, але покликати його не міг, тільки тихий стогін вирвався з його вуст.
Корж зібрав останні сили, напівпідвівся і зустрів знайомий схвильовано-кличний погляд запалих очей. Абдулчині вуста ворухнулися, але саме хрипіння вирвалося з горла, та ще дужче запінилася кров, стікаючи по щоці. Важко, як витягнута на берег риба, перекинувся Корж на другий бік і підповз до татарина.
«Що тобі, братику? Не кину я тебе. Hе журись. Разом мучилися, разом тікали, разом і помремо», — хотів він сказати, але тільки стиха погладив його руку.
Абдулка впіймав його пальці сухими гарячими пучками і притягнув до себе. Знов зусилля. Корж підповз ближче і нахилився до хворого. Великі газелячі очі, вже сповиті смертною імлою, щось намагалися сказати, і раптом, виплюнувши криваву піну, Абдулка прошепотів:
— Слухай… Ухом до землі… Ідуть…
Корж думав, що йому мариться, і стиха пестив худі гарячі пучки.
— Гукай… Кричи… — повторив Абдулка і захлинувся.
І більше, щоб заспокоїти хворого, ніж довіряючи його словам, Корж припав ухом до землі. І раптом почув далекий гул, ритмічне ледве чутне тупотіння і звук, що скидався на рипіння коліс.
Корж недурно виріс у степу і знав, що означають голоси землі. Їдуть. Далеко-далеко їдуть. І не татарські дво колісні кантари, що гуркотять колесами, як грім, а начебто чумаки або караван.
Невідомо звідки взялися сили. Корж підвівся на тремтячих ногах. Він хитався, щось кидало його з боку на бік, нібито під ногами була не земля, а хитка палуба галери. Мужність розпачу гнала його, як човен у бурю, на могилу, під якою звалилися вони вчора. Чіпляючись за бур'ян, подерся він угору і випростався на весь зріст. Затуляючи очі долонею, шукав він очима тих, у чиїх руках було життя і смерть його та Абдулки. Інший нічого б не помітив, але Корж був син степу. За півмилі щось мріє, то зникаючи в зморшках землі, то знов випливаючи й розтягуючись у ланцюг з великими рідкими ланками.
Валка: Чумацька валка.
Корж кликав її вciмa силами своєї знесиленої душі, свердлячи очима гаряче повітря й посилаючи в простір могутній мислений заклик, а сухі гарячі губи ковтали повітря й хрипко та тихо кликали:
— Сюди! Сюди! Рятуйте!
З мукою надії й жаху намагався він накреслити собі чумацьку путь. Так, ідуть сюди, на північний захід, і пройдуть за кілька сот кроків від них. Коли б дістатися сусідньої могили… Вона й вища і ближче до чумацької путі…
— Не бійся, братику. Я покличу. Піду назустріч. Потерпи! — крикнув він і кинувся вперед.
Ішов він, шкутильгаючи і спотикаючись, грудьми прогортаючи бур'яни, наче були вони міцні й пружні, як чагарник. Ішов, збираючи останні сили, знаючи тільки одне, що від цього залежить їх життя. Він падав, підводився і знов ішов, ішов…
Повільно ступали чумаки в червоноверхих шапках-бирках, заправивши за вухо оселедці. Від сонця, від вітру й куряви груди, шия і обличчя їх стали як темна бронза. Широкі домоткані сорочки і брижчаті штани, тверді й чорні, як кора: чумаки навмисно просочують їх дьогтем «від чуми та від гадини». У кожного за спиною мушкет: На боці — шабля, а на шиї в шкіряному гаманці — татарський ярлик на право переїжджати ногайським степом.
На добру чверть милі розтягнулася валка. Риплять довжелезні мажі, ковані залізом, як рипіли за часів Святославових. Мотають головами круторогі воли, повільно переступаючи міцними ногами.
Везуть вони сіль із Криму на Січ, з-під самої перекопської вежі. Отаман іде біля першої мажі і пильно оглядає степ. Не вперше веде він чумацьку валку крізь зелену пустелю, впізнаючи шлях по сонцю, по могилах та балках, по річках та зорях уночі. Але цього разу помилився він трохи, взяв він убік від Солоного шляху — і рідше трапляються на путі джерела та безіменні степові річки, що пересихають наприкінці літа від спеки.
Південь. Притомилися воли. Час відпочити, але нема долини, де вода й зелене свіже пасовище… І глибока зморшка залягає йому поміж брів, і запитливіше мацають далечінь його пильні очі.
Як ось чорна цятка на могилі впала отаманові в вічі. Стовп не стовп. Людина не людина. Але хіба ж здибаєш людину в степу?
3атуливши очі долонею, довго вдивляється в цятку чумак і кличе товаришів:
— Ану, подивіться, панове, що там манячить на могилі?
Найближчі озирнулися вбік, куди показував він пужалном.
— Хто ж його зна… Мо, орел над здобиччю, а мо, й татарюга.
Про всяк випадок передали назад, і кожен перевірив, чи набитий його мушкет і пістолі, бо зустріч у степу завжди багата на небезпеку.
— Та це ж, батьку, людина! Шапкою махає, - скрикнув один із чумаків, коли валка підтяглася ближче.
Тепер і отаман побачив високу худорляву постать, що вимахувала шапкою чи то на шаблі, чи то на чабанській гирлизі. Але, певно, був це останній проблиск надії, що підвів на мить напівмертву людину. Людина захиталася й впала обличчям у бур'ян.
«Невільник. Утік від татар. Гине зі спраги та голоду», — блимнуло в голові.
І гучно обізвалися чумаки:
— Держись! Ідемо-о-о!!!
Троє чумаків відокремилися від валки, кинулися до могили, і за кілька хвилин засмаглі руки підіймали Коржа, підстеляли під нього полотнину й лили йому на голову воду з бурдюка.
Розплющилися запалені очі. Насилу проковтнувши налиту йому в горло воду, Корж прохрипів щось незрозуміле. Чумаки перезирнулися і ближче нахилилися до нього.
— Там… товариш… рятуйте, — простогнав він і знепритомнів.
А чумаки вже нишпорили по бур'янах, тикали в кущі пужалном, кружляли навколо і кінець кінцем знайшли ледве живого татарина. Побачивши чумаків, він здригнувся чи то з жаху, чи то з радості, рвонувся підвестися і знову впав додолу.
— Не бійся, не бійся. — ласкаво гудів над ним кремезний чумак з волячою шиєю. — Ми не звірі.
І вайлувато підносив йому до вуст ханькову пляшку та обмотував голову вогкою ганчіркою.
— Ой, та й худі ж вони. Просто жах! — дивувалися чумаки, розглядаючи врятованих.
А вони пили й не могли напитися з бурдюка огидної теплої води, що смерділа баранячим салом і шкірою.
— Покладіть його на мою мажу, — наказав отаман. — Хай відпочинуть, та не розливайте зайвої води: бозна-коли натрапимо ми на криницю.
Але Корж почув, трохи підвівся, озирнувся з могили, слабо махнув рукою.
— Там… річка… Миля, не більше… Ледве втекли…
— А що там? Татарва чи харцизи?
— Полоз. Це він його здушив…
Татарин справді ледве дихав. Де-нe-дe на його вустах виступала кривава піна. Видко було, що жахлива гадина здушила йому ребра. Оглянувши хворого, чумака тільки головами хитали. Але кинути в степу людину при смерті ніяк не можна. Обережно поклали вони його на отаманову мажу, поруч Коржа, зробили над його головою намет від сонця. І знов зарипіли вози, замотали головами круторогі воли, плавко й сонно йдучи таким же сонним пожовклим степом.
За косогором відкрився положистий схил, долина, очерети, а серед них напівпересохла річка тьмяно вилискувала в зелені, наче жахлива гадина, що ховається десь на її берегах.
За півгодини дісталася валка води. Випрягли воли, напоїли й пустили пастися на зелену травицю. у таборі палало величезне вогнище. Чумацький кухар варив на тагані галушки з салом, чумаки, поставивши варту, купалися в річці, фиркали, плавали й радісно хлюпоталися у воді.
А тим часом отаман уважно оглядав Абдулку.
— Мало не всі ребра поламані. Печінки відбито. Не виживе — зітхнув він, обкладаючи хворого свіжою м'ятою і обережно вкриваючи полотниною.
— Обідати! — гукнув кухар, витрушуючи з торби ложки.
Їли мовчки, не кваплячись, дотримуючи черги. Замість хліба заїдали білими татарськими коржами «від перекопської башти» й запивали свіжою водою. В дорозі пити горілки не було заведено. Везли тільки одне барильце для слабих та хворих та про всяк випадок. І тепер піднесли Коржеві та татаринові по чарці.
— Пий, братику. Плюнь на муллу. Це тобі замість ліків, — умовляв його Корж, підводячи хворому голову.
Від їжі та горілки Корж відживився. Легкий червінь виступив на його жовтих засмаглих вилицях. І, випроставшись біля напівзагаслого вогнища, в тіні отаманської мaжi, почав він розповідати:
— Був я веслярем на галері. Якось восени, під Пилипа, знялася буря. Пішли хвилі, ось як ці могили, а мо, й вищі. Вивернуло нам щоглу та просто на нас. Сусіду мого забило, а мені перебило руку та ребро. Думала татарва кинути мене в море, як каліку, але капудан вигадав краще: записав, ніби нас обох забито, а сам продав мене мурзакові… Там і Абдулка був невільником, — хитнув він головою в бік хворого. — Заприятелювали ми. Він з черкесів і потрапив до живої данини ханові. Бачу я — хороша він людина. «Даваймо, — кажу, — братику, тікати. Разом бідували, разом і відпочинемо». Почали ми з того часу удавати хворих. Мурза лютує, б'є нас, а ми перезирнемося та й терпимо. Почали в чабани проситися. Подумав мурза — та й послав нас пасти отари. Тут ми трохи підгодувалися бринзою та молоком, насушили торбу коржів — і гайда. А тиждень тому скоїлося лихо. Дісталися ми до цієї річки, зраділи. Поліз я у воду скупатися. Тільки чую я крик. Повернувся. А Абдулка біжить до води, як навіжений, а полоз за ним колесом котиться. Я туди. Поки підплив, полоз його догнав, обвив та й почав душити. Ніколи я не бачив такого. Думав, брешуть старі люди, що є на світі такі гадини. Почав я його шаблею рубати. Рубаю, а, сам боюся, щоб разом із полозом і Абдулку не порубати. А гадові шматки спадають на землю і плигають, наче живі ковбаси. Та такі товсті, як чоловіча рука біля ліктя. А він, — хитнув Корж на Абдула, — лежить весь синій, і кров йому з вушей та горла так і б'є. Почав я його водою обливати. Розплющив він очі, а в них такий жах, така мука. «Кине він мене, мовляв, напризволяще». Не міг я того погляду витримати. «Нетужи, — кажу, — візьму тебе на руки, донесу до волі». Так і ніс… Тиждень мучилися. Торба наша з коржами десь залишилася в очеретах. Води не стало. Заслаб я. А кров йому з горла так і ллє, а сам горить, як у вогні.
— Це в нього антонів огонь у грудях, — зітхнув отаман.
— Та й то добре, що хоч на волі помре.
— А хіба йому від того легше? — відгукнувся хтось з чумаків, лаштуючись спати.
Погомонівши ще трохи, чумаки лягли відпочити під мажами.
Тільки пильна сторожа стерегла табір, знаючи, що татари найчастіше нападають на валки під час відпочинку. Прилягли й воли, повільно ремигаючи і поводячи на всі боки вільготними імлистими очима. Абдул стогнав, кидався. Він увесь палав. І ніщо — ані вогкі ганчірки, ані свіжа вода, — не могло притамувати його жару.
О п'ятій знову рушили в путь. А коли червона сонячна куля, обважнівши, скотилася до обрію, стали вози на ночівлю.
Абдулка конав.
Важкий нерівний подих ледве підводив його напіврозчавлені груди, а жовті пальці з сині ми нігтями вже холонули. Прозорим потойбічним поглядом дивився він на чумаків і не бачив їх. Перед його очима квітли сади аллахові, про які так принадно розповідали мулли, закликаючи його до вічної рабської покори. «Там, — казали вони, — він буде щасливий і вільний. Там прекрасні гурії задовольнятимуть його змолоділе тіло. Там не буде ані канчуків, ані голоду, ані грізних наглядачів. Там будуть соковиті плоди й страви і не доведеться думати, як здобути собі хліб щоденний». І в ім'я цього вічного щастя терпів Абдул усі сорок pоків свого життя. Мовчав. Скорявся. Працював, як гірський осел, як терплячий сумирний верблюд. Жодного разу не зняв він руки на наглядача, не відмовився дати останнього гроша відгодованому муллі, не пропустив намазу, не забув жертви в день святого байрама. І жодного разу не ворухнулася думка про те, чи справді є той казковий принадний рай, нагорода за голод і муки.
І беззвучно ворушились уста його, і не могли вже вимовити слова…
Мовчали й чумаки, оточивши його щільним колом, зосереджені й урочисті свідки конання.
— Прощай, братику, — тихо й чуло шепотів Корж. — Тобі буде краще. Відстраждав ти своє. Годі! Поховаємо тебе, спом'янемо, як брата рідного…
А він уже не бачив ані чумаків, ані степу, ані сонця, що легко торкнулося обрію за рожевим серпанком куряви. Ясними уривками миготіли в напівзагаслій пам'яті сніжні гори батьківщини… материне обличчя, рідна сакля… і кінь, — той кінь, якого виростив він, мов дитину, годував із своїх рук, напував холодною джерельною водою… Потім зникло все. На мить почулася чи то сопілка, чи то знайомий спів… І розпливлося, зникло в небутті.
Здригнулися наостанку губи, безпорадно ловлячи повітря.
Щось хрипіло в горлі, наче дрібні бульбашки… Потім усе стихло.
Мовчки скинули чумаки шапки і довго стояли, задумані й нерухомі.
Рожевою парою стояла курява в повітрі. Сонце повільно провалювалося в золотаво-червону безодню за краєм землі. В траві підпадьомкали перепілки… І гірко й пряно запахли трави під росою…
Поховали його на світанку, перед тим як рушити в путь. Вирили глибоку яму, щоб не рознесли його кісток шакали та ворони, загорнули в чисту полотнину, «як велить їх закон мусульманський», поклали у землю і засипали, втоптали могилу. І на сирий її горбок насипали зеленого гілля від чагарника.
Багато їх у степу, цих безвісних, безіменних могил по чумацьких шляхах… Дмуть на них вітри буйні, обростають вони травою, а перехожі чумаки скидають шапки і кладуть на них зелену гілку…
Позапрягали відпочилих за ніч волів. Затоптали вогнище, щоб не спалахнув огнем-пожежею пожовклий пересохлий степ. І знов зарипіли вози над безмежною пустелею степу.
Корж лежав на отамановій мажі, дивився на степ, ще. покроплений перловою росою, і мовчки смоктав свою люльку. Ось і край… Була людина і нема її. І нащо було страждати, працювати, мучитися?!
Потім пригадалася Горпина, хутір, пан Бжеський і людолови. Людолови!.. А хіба Бжеський не людолов, як ногайці Ширинського бея? Хіба Абдулка не такий же хлоп, що працює на татарського пана?!
Гарячішала спека. Розтанула роса, закурило над степом пилом, і все сухіше і дзвінкіше стрекотіли коники в-бур'янах. Але степ став хвилястий, по балках кучерявився чагарник, а подекуди й ріденький байрачок.
— Ось і Гадюча Балка, — кинув мовчазний отаман, не виймаючи люльки з рота. — Завтра дістанемось Дніпра.
Валка повільно спускалася схилом. Гадюча Балка скидалася на глибоке міжгір'я. Коли дві третини валки втяглися у вузький шлях, пробитий на дні весняним струмком, з чагарника раптом вискочили польські гусари і заступили дорогу.
— Стій! — крикнув франтуватий ротмістр з леопардовою шкурою за плечима. — Стій, пся крев! Де їдете?
І вмить гусари оточили чумаків. Опір був марний.
Отаман методично витягнув із гаманця татарський ярлик і подав ротмістрові. Ротмістр подивився на пергамент, списаний чорними гачками східного письма, на тамгу [226] та мигдалювату печатку й люто кинув ярлик отаманові в очі.
— Що це за теревені?! Де їдеш, галгане?
— Не галган, а козак славного війська Запорозького із своїми товаришами. А інших паперів мені не давали, бо їздили ми до перекопської башти по сіль і веземо її на Січ.
— Вертай мажі, - уривчасто кинув гусар із леопардовою шкурою.
Але отаман не ворухнувся.
— Звертай! Тобі кажуть, хаме! — наїхав на нього ротмістр, блиснувши очима.
— Певно, не мені, бо ніякої влади я над собою не знаю, крім пана гетьмана та запорозького коша, — відступив отаман, зриваючи з плеча мушкет.
— A-a… ти так! — гримнув гусар, хапаючись до зброї. — Бий харцизяк!
— Шаблі наголо, панове, — спокійно наказав чумак, кидаючись на ротмістра.
Зчинилась бійка. Безладно відстрілюючись, ховалися за мажі чумаки: де-не-де з свистом миготіло в повітрі шабельне лезо — і падав додолу чумак, обливаючись темною кров'ю. Божевільні з жаху воли билися в ярмах і борсалися, перекидаючи мажі. Гусар із леопардовою шкурою рубав чумаків, ухиляючись отаманської шаблі, і раптом, розмахнувшись, зрубав йому одним ударом голову.
Корж був надто слабий, щоб битися, але на ночівлі примітив він, як сунув отаман під лантухи набитого пістоля. Тихенько витягнув він його і, спираючи ствол на полудрабок, навів його на ротмістра.
— Ось тобі, стерво, за нашого отамана, — прошепотів він крізь зуби, спускаючи курок.
І забитий одразу гусар звалився не зойкнувши. Ніхто не помітив Коржа і його пострілу. Бій стихав, як відгриміла громовиця. Чумаки здалися. Гусари наказали їм підняти перекинуті мажі і знову насипати на них розсипану сіль. Повільно й обережно повертали чумаки свої мажі. Розуміючи, що опір марний, Корж заховав пістоль і лежав на мажі, удаючи важкохворого. Ніхто його не чіпав. Роззброєні чумаки скорилися долі й заляскали батогами:
— Агей, сиві! Агей, полові! — гукали вони.
І, почувши знайомі хазяйські голоси, покірно рушили воли. Тепер отаманова мажа опинилася наприкінці валки. Двоє гусар прив'язали до неї коня забитого ротмістра і, трохи відставши, куняли в сідлах.
Корж обережно звісив голову й спитав чумака, що заступав забитого отамана.
— Що це таке, братику? Скільки світ стоїть, такого не бачили, щоб гусарія нападала на чумаків.
Чумак обережно озирнувся, побачив, що гусари відстали, і стиха відповів:
— Та й з нами не траплялося такого… Казали люди, ніби коронний гетьман наказав повертати валки, що везуть на Ciч харчі. Певно, це його витівка.
Корж був вражений.
— Та що ж собі думає наш Сагайдак?! Як ви допускаєте таке знущання?!
— Як допускаємо? Знаєш нашого брата: коли сіно в стозі, забудь о бозі, - сплюнув чумак і про гусарське око заляскав батогом: — Агей, полові!! Агей, гей!
Воли завзятіше захитали рогами, немов обурюючись з того, що сталося, і швидше пішли, глибоко занурюючи paтиці в піщане річище весняного потоку.
— А далеко до Січі? — спитав по хвилі Корж.
— Та… Хто ж його зна!.. Мо, завтра надвечір встигли б. — Ця балка виходить до річки, що впадає в Дніпро, на милю нижче Базавлуку. Конем домчали б годин за п'ять, а волами воно довгенько.
Корж замислився. Тра тікати. Невже для того видерся і він із неволі, щоб потрапити в панські лабети?! Ось тільки кволість ця: дзвенить в ушах, наче співають над ним невидимі комарі. А втекти так легко, так принадно. Ось і ротмістрів кінь нетерпляче гризе вуздечку, ніби ображений, що прив'язали його до чумацької мажі. А кінь цей — як вітер. Надивився на них Корж за життя. Знається він на конях. Не доженуть його захекані гусарські шкапини. Корж удав, ніби заснув, але переліз на перед мажі, де ховалися чумацькі припаси. Одрізав собі скибку сала й хліба, поїв, набрав у пазуху сухарів, намацав кухоль і непомітно наточив з барильця міцної горілки.
— Щоб сили побільшало, — пояснив він сам собі, ковтаючи пекуче питво.
І горілка розлилася його м'язами життєдайним теплом. Дзвін в ушах ущух. Корж відповз туди, де був прив'язаний кінь, і обережно озирнувся. Двоє гусарів трюхикало за мажею, куняючи в сідлі.
— Чорти б вас забрали до себе у пекло. Що мені робити голіруч? — вилаявся пошепки Корж. — Ані шаблі, ані мушкета.
І ніби на його побажання — десь спереду засурмили збір. Гусари очуняли і помчали клусом вздовж валки. Шлях був вільний.
«Час», — подумав Корж і по-татарському плигнув з мажі в сідло.
Кінь шарахнувся з несподіванки, але Корж попестив його досвідченою рукою і черкнув повід ножем.
— Держи! Лови! — закричали гусари, коли вершник майнув за поворотом.
Кинулися навздогін. Але шлях був надто вузький. Доводилося мчати один за одним. І Корж шалено гнав коня. Кінь наче розумів, що вершникове життя залежить від його швидкості. Він розпластався в повітрі, і, зливаючись в рівну зелено-жовту стрічку, летіла під ним земля. Кілька куль проспівало над вухом. Корж припав до кульбаки і гикнув. І ще швидше полетіла обабіч земля, а тупотіння погоні почало віддалятися.
— Ех і добрий ти кінь, — шепотів Корж, припадаючи до його шовкової шиї, що так чудово пахтіла ремінним поводом і потом. — Будеш мені рідним братом, коли вивезеш. Кінь мчав його, як на крилах. Балка глибшала і ширшала. І ocь за поворотом блимнула вузька річка. Кінь виніс Коржа на берег і зупинився, важко хропучи і водячи боками.
— Базавлук. Тепер близько. Спасибі, братику, — попестив його Корж і, сплигнувши на землю, повів його вздовж берега, щоб він хоч трохи відпочив.
Тамга — має два значення: тавро, яке випалюють на обличчі невільників-веслярів або на стегні у коней, як ознаку певного табуна; герб, печатка, яку мали право прикладати до своїх паперів тільки представники одної родини.