За часів Сагайдачного Січ була розташована при «Чортомлицькому Дніприщі», — на острові Базавлуку. Це був сухий, пагористий острів. Весняна повідь ніколи не затоплювала його. Густі плавні оточували його гущавиною очеретів, трав і навіть лісів. У цьому зеленому лабіринті проток, єриків, лиманів та річок легко було заблудити навіть звиклій людині. І не раз гинули тут турецькі галери, заплутавшись серед островів, під влучним вогнем Запорозького війська.
Цей лабіринт нижче від острова Базавлуку називався військовою скарбницею, бо козаки ховали там гармати, гроші й скарби. Тут же закидали вони неводи й ловили рибу. Сотнями барил курили вони її, солили, в'ялили або маринували, — ось чому брак солі загрожував чималими збитками не тільки старшині, але й сіромі, яку наймала старшина на свої човни за частину улову.
Щодня приходили й відходили байдаки, вантажені рибою або різним крамом. Майоріли турецькі фелюки і томбази, молдавські дуби, а іноді й італійські та далматські шкуни. Велику торгівлю провадило Запорожжя з суміжними країнами і водою, і степом. Багатішала військова скарбниця від торговельного мита й плати за проїзд через мости й порони — по всіх кінцях запорозьких земель. А що шляхи були дуже небезпечні від татар та харцизів, то приставляли до кожного каравану конвой із перначем або булавою, а частіше з прикріпленою до булави військовою печаткою. Давали такий конвой кожному, однаково, чи просив він його, чи ні, і стягували за нього гроші. Та й самі переїжджі не скупилися і ще від себе додавали своїй охороні ситий ралець, тобто подарунок.
Ішли з Криму на Січ килими, сап'яни, тютюн, шовкові тканини, збруя, олово, горіхи, мигдаль і сушені овочі. А головне — сіль. З Туреччини, крім тютюну та шовків, ішли чудові черкеські сідла, зброя, олово, бавовна, галуни, кінські ронди, кава, пахощі й прянощі. Вивантаживши все це на Січі, відходили заморські кораблі, виповнені воском та медом, льоном, сирими шкірами, вовною, ікрою, пшеницею, соняшниковою та конопляною олією, рибою, прядивом та лісом.
Життя січовиків точилося мало не ввесь час просто неба, і навіть хмари комашні — справжнє лихо дніпровських плавнів — не могли загнати їх під стріхи.
— На березі завжди було гомінливо й людно. Тут вантажили й розвантажували кораблі й човни, тут тельбушили й солили свіжу рибу, будували байдаки, маленькі човники й великі морські чайки, на яких пускалося козацтво в Чорне море. Від зорі до зорі стукотіли сокири, рубаючи тa обтісуючи сухе смолисте дерево; вищали пилки, скрипіли линви, кипіла смола у величезних казанах, підвішених на ланцюгах над ватрами. Напівголі, а іноді й зовсім голі запорожці, бронзові й мідно-червоні від засмаги; швидко й спритно працювали і пересипали роботу або міцним словом, або жартами чи співами. І незвиклу людину вражало те, що в цьому киплячому скупченні людей та кораблів не було жодної жінки.
Недалеко від причалу починалося передмістя.
Тут розташувалися ятки та рундуки «базарних людей», кузні, бондарні, слюсарні та інші майстерні, без яких Запорозька Січ не могла існувати. Кремезні кожум'яки мочили в красниках і м'яли шкури, зброярі кували списи, шаблі та запоясники, ковалі підковували коні. Тут зупинялися чумацькі валки та каравани чужоземних купців, ремигали воли, ревли верблюди та осли, юрбилися люди в мальовничих шатах або в лахмітті, але ж центром всього передмістя були шинки, де після походу деякі козаки спускали за кварту меду чи то горілки шинкареві все, аж до останньої сорочки.
Але більшість козаків, прогулявши після походу кілька день, зраджували своїх горілчаних братів і, вірні своєму селянському звичаю, потроху заощаджували і нагромаджували здобуте шаблею; бо мріяли про власний хутір та родинне кубло десь у зеленій безмежності Дикого Поля. Глузували й глумилися з них шинкові завсідники, невиправні п'янюги, звали скупердяями. Ось чому розсудливі козаки тримали своє майно у військовій скарбниці, щоб не впадала в око їх ощадність та хазяйновита стриманість.
Сама Січ розташувалася на горішній частині острова і була оточена валом та глибоким ровом. На валах стояли гармати і гаківниці, щоб відбивати наглі напади ворогів.
Але центром військового життя був великий чотирикутний майдан, де збиралася рада. З трьох боків оточували його довгі одноповерхові курені, де жили козаки.
Років за двадцять до описуваних подій був на острові Базавлуку посол від цісаря Рудольфа, Еріх Лясота, але за ці двадцять років Січ багато в чому змінила свій вигляд. За Лясоти курені були плетені з хмизу, обмазані глиною і криті шкурами від дощу. 3 того часу зміцніла й збагатіла Січ. Замість злиденних напівкатраг-напівземлянок виросли міцні рублені будівлі, кроків на сорок завдовжки і кроків на дванадцять завширшки. З чільного боку кожен курінь мав чотири вікна, а з причілка — два вузенькі віконця та двері з напівкруглими поперечинами та різьбленими одвірками, пофарбованими в зелений або червоний колір. Висока триярусна стріха низько насувалася на вікна, і три димарі гордовито височіли над нею.
Розуміється, навколо майдану вміщалася тільки частина куренів. Решта мальовничо розсипалася вздовж суміжних улиць. І, як курчата квочку, кожен курінь оточували дрібні будівлі: чепурні сніжно-білі старшинські хатки з круглими, «як тарілочка», вікнами, курінна скарбниця, комори, склепи, льохи, комірки, а іноді й другий, — менший курінь, коли головний не міг умістити всіх козаків.
З четвертого боку майдану розташувалися військові споруди: будинок гетьмана чи то кошового, писарева, суддева та осавулова хати, склепи на зброю, порохові льохи, комори на кінський запряг та всякий припас і скарбниця, де переховувалися військові клейноди та трофеї. За ними йшли будинки для чужоземних послів та мандрівників, для поважних купців Сходу і Заходу, різні майстерні та дрібніші господарські споруди.
І з усіх боків огортала Січ скляна гладінь ріки та зелена драговина островів.
І цей бучний людний острів вабив до себе, як магніт, сотні тисяч народу. І що далі були вони від Січі, то принаднішою і прекраснішою видавалася Січ покріпаченому поспільству, голодному підмайстрові або безземельному шляхтичеві, що жив у магната за машталіра чи лакея, і монастирському хлопові, що відробляв «заради порятунку душі» зайвий день панщини на монастирських ланах, і тому гулящому безпритульному людові, що виповнював міста, здобуваючи собі шматок хліба поденною працею…
Для всіх безправних і поневолених людей Запорозька Січ була серцем і передмур'ям волі, - недосяжним і неприступним середовищем і штабом всенародної боротьби проти визиску і покріпачування. Це не була фортеця з кам'яними мурами, залізними брамами і глибокими ровами навкруги, але кожен знав, що це надійний притулок, де можна почувати себе в цілковитій безпеці і звідки ніякі цупкі й пазуристі лапи не можуть видерти його на нове горе і нові утиски. Тут кожна пригноблена людина могла сміло підвести завжди схилену голову, бо ніхто вже не наважиться чавити його людську гідність і самолюбство. Тут кожен міг вибрати собі діло або роботу на свій смак і за своїми здібностями і стати на захист і оборону своїх прав, своєї любої фортеці і передмур'я. І тільки тут, на Січі, люди вперше починали виховувати в собі справжню, свідому любов до своєї батьківщини, тому що тільки тут, в цьому орлячому кублі, батьківщина дійсно ставала для них рідною матір'ю, а не лютою мачухою, якою була майже скрізь, по фільварках та староствах, містах і містечках країни.
На Січі не було рівності, як це здавалося здалека. Не було і повної волі, про яку мріяли тодішні раби. І все ж таки була безодня між січовим життям і тим, що було на волостях і по містах. На Січі кожен відчував себе людиною. Новачкові спочатку здавалося, що тут можна діяти все, що спаде йому на думку: працювати, спати чи рибалчити, полювати чи вилежуватися на пекучому сонці, якщо є шеляги на обід… Але й новаки швидко починали розуміти, що треба братися до якогось діла, бо ніхто не годуватиме його на дурничку. І, відпочивши після довгої небезпечної подорожі, ішов сірома найматися на старшинську тафу рибалчити, або до січових майстерень ремісникувати, або десь на хутір чи то на зимівник до того ж старшини, бо всі землі і мисливські та рибальські угіддя були давно розподілені між старшиною та багатими статечними козаками, що сідали на землю, ставали гречкосіями в межах вольностей запорозьких.
І незабаром починали вони розуміти, що не варт бовкати все, що на думку спаде, бо старшинські підлабузники пильно прислухалися по шинках до козацьких розмов, і надто балакучому нетязі доводилося іноді зазнати чимало лиха за зайве слово.
Старшина навмисне розповсюджувала чутки про січову волю, про веселу гульню по шинках, про безтурботне й сите життя, щоб зманити на Січ найбільше народу, бо сірома потрібна й поповнювати військові втрати від походів, і ловити рибу, і пасти незчисленні старшинські та військові отари й табуни, і кувати, і шити сідла, чоботи та різний одяг, робити діжки й барила на рибу й мед, будувати хати, байдаки й човни та лагодити ті, що погнили або побиті бурею та гарматами.
На папері Січ підкорялася Польщі, була частиною Речі Посполитої, а насправді Запорожжя жило своєю державою. Керувала нею старшина і, замість писаних статутів, мали вони свій неписаний звичай із жорстокими карами в дусі свого часу. І хоч голота й тут часом голодувала, але дихала вона вільніше, після панського фільварку, після задушливих брудних майстерень, після суворих монастирських келій.
І виросла Січ, — стала грізною військовою силою.
За часів Сагайдачного мало не удесятерилося число козаків. Сагайдачний гартував козацьке військо в боях та походах, але про око залишався вірний підданець короля Зигмунда. Спирався він на старшину, але не рвав і з сіромою, бо розумів, що голота — велика сила. І голота обирала його на свого ватажка, ідучи в небезпечний, але принадний і корисний похід на турецькі й татарські береги.
Проте голота часто обурювалася проти Сагайдачного й підозріло та вороже стежила за його дипломатичними кроками. Частенько говорили по шинках буйні голови, що наївся він козацького хліба, викохався на ньому й шиється в пани, а тому — час скинути його геть та обрати на його місце іншу людину, простішу, ближчу й зрозумілішу.
Але після останніх блискучих походів на Сіноп та Царгород Сагайдачний був у зеніті слави. Він знав і відчував свою міць, та зовні й ознаки не виявляв, тільки зважував кожну дрібницю, щоб при першій нагоді скористатися з неї.
Місяць тому дістав він грамоту з Москви, від яснобородого боярина, що їздив до Криму торік викупити невільників.
Не додержав слова лукавий боярин, не написав Сагайдачному про долю Коржеву. Опинившись у Москві, пірнув він з головою у двірські інтриги і забув про зустріч на невільницькому ринку. Добивався боярин воєводства. Але видирали бояри один в одного ласий шматок і діставали «кормленіє» не ті, що краще розумілися на справах, а ті, що нижче вклонялися, не шкодували грошей на хабарі, на частування й подарунки, хто краще прислуговував впливовим людям.
І тільки тоді, коли обминули його, покривдили й забули винагородити, — пригадав боярин, що є на світі Литва, є країна, куди тікають від московського деспота гоноровиті бояри, від катівні або «опали». Пригадав Курбського[235], Глинських[236]. І виплив із небуття флегматичний, простодушний козак з блискучими чорними очима, чорними, як дьоготь, вусами та оселедцем…
«Допоможи нам, боярине, — забринів його щирий голос. — Викупи з жінкою та з дочкою хазяйською. Ще й заробиш на цьому. Є в мене золото, є перли. А панна Повчанська — наречена гетьмана Сагайдачного. Він озолотить тебе, якщо ти нас урятуєш».
І помчав надійний боярський холоп крізь Путивль та Чернігів. Сів він у Києві на козацький байдак і поплив через пороги, здригаючись із жаху перед грізними стромовинами Дніпра-Славути.
Закрутисто й хитро писав боярин. Говорив, що в Москві і заморські купці, і торгові люди тільки й гомонять про подвиги Петра Конашевича. Що славиться він на всесвіт як перший оборонець віри від бусурманства. Що всі вважають його славетним витязем і звитяжцем, який охороняє мечем православні землі від невірних.
І перед тим, як висловити своє прохання — влаштувати його в Литві на вільних і родючих землях, — вплів у свою грамоту те, від чого здригнулосяз агартоване в походах козацьке серце.
«…А еще могу обрадовать тебя, Петр Кононович, зело для тебя радостной весточкой:
Летось біл я в татарской земле послом государевым и на рынке невольничьем, в граде Каффе, земляка твоего, козака Коржа, в добром здравии видел. А его татарва с женой и с дочкой хозяйской в неволю взяли и на продажу, аки тварь бессловесную, бесстыдно вывели.
И просил меня оный Корж-казак от неволи агарянской его вызволить. Хотел я его слезную просьбу уважить, да денег при себе не было, а в деньгах государевых — как тебе ведомо — мы не вольны и за них перед его царским пресветлым величеством ответ держать должны.
И дал я слово Коржу отписать тебе с надежной оказией, да оказии в зимнее время в запорожскую сторону не случилось.
А слышно было, что продал Коржа хозяин его, Caфарбакан, на галеры гребцом, а жену его и твою, пан гетьман, суженую у себя держал, подыскивая богатого покупателя. А что сталося с ними — можно и теперь доведаться: есть в Каффе цыганка Кайтмаза-знахарка. А живет та знахарка и чернокнижница у мечети Биюк-Джама, на самом углу, при дороге. Имеет она доступ во все терема татарские, и женский пол татарский видит без фаты. А если случится на рынке рабыня-красавица, так продают ее через Кайтмазу в гаремы за хорошую цену, и на том Кайтмаза имеет великий барыш».
Ці слова зняли гетьмановому серці бурю. 3гарячу думав він проголосити похід на Каффу, але заперечив Свиридович, військовий осавул, та інші найповажніші старшини, що чекали з Туреччини великі каравани суходолом і кораблі морем. А що можна було вдіяти на Січі, коли старшина не давала згоди? Хоч жменька старшини ніби и танула в морі голоти, але крутила вона нетягами, як хотіла. Повернувшись із походу, нетяги віддавали лев'ячу частку власникам човнів — за човни, за зброю, за військовий припас і всі інші борги. І знов залізали нетяги в борги, голодували, продавали пишні шати, і знову йшли пасти старшинські отари й табуни, шевцювати, робити діжки на рибу, м'яти шкури, косити луки, рибалчити, полювати або працювати на військо…
Скликати раду всупереч волі старшинській і просто розповісти козакам своє лихо — було неможливо. Затюкали б його козаки. А коли б і зважили на його горе, — старшина скористалася б з цієї нагоди, сказала б, що він збабився, що ладен він лити козацьку кров заради власного щастя, і скинули б його, відібрали б владу, яку він так довго й хитро тримає в руках.
І, зціпивши зуби, мовчав Сагайдачний, очікуючи якогось випадку, мало не чуда. І тільки уникав людей, ховав від них своє горе…
— Зажурився наш батько, — говорили проміж себе козаки, хитаючи головами.
— А може, заслаб? — припускав дехто.
— Е, ні, панове. Не така він людина, щоб з хворобою панькатися. Але погано, коли людина мовчить і замислюється: або задумала вона темне діло, або смерть свою чує — ось що!
Погомоніли про це козаки та й забули. Інше хвилювало Січ: уже другий тиждень не приходило до Базавлуку жодного каравану, жодної чумацької валки — і бозна-звідки поповзли чутки, ніби коронний гетьман перехоплює все, що везуть на Січ.
Чутки були правдиві. Магнати та заможніша шляхта вимагали від старого гетьмана вжити суворих заходів, щоб приборкати козацьке свавілля. По соймиках тільки й мови було про те, що треба виконати постанови житомирської комісії, і на адресу Жолкевського лунали образливі й різкі промови.
Жолкевський довго барився, розуміючи, що кілька сотень чоловік кварцяного війська нічого не вдіє проти сорока тисяч запорожців, і, замість походу, звернувся з відозвою до панства Київського, Волинського та Брацлавського воєводства, просячи підтримати й дати військову допомогу.
Кожен магнат мав тоді власне військо — полки кінноти, піхоти і навіть гармати, але магнати принципово не бажали скорятися наказам коронного гетьмана. Почекавши ще трохи, Жолкевський видав наказ, яким забороняв під страхом смерті надвозити або продавати Запорозькому війську будь-яку живність чи харч. Але кожен пан волів краще корисно торгувати з Січчю, і наказ старого гетьмана залишився мертвою літерою.
Тоді Жолкевський надумав діяти на свій страх.
Він розкинув по всіх шляхах невеличкі загони, наказавши їм перехоплювати й вертати всіх, хто їхав до Базавлуку. Захвилювалася Січ. Це било по кишенях і рибальські тафи, і чумаків, і мало не кожного козака. На березі біля порона юрбилися козаки, виглядаючи, чи не з'являться в далечині чумацькі мажі або двогорбі верблюди вірменських купців. За їх розрахунком, минули вже всі строки, і сьогодні вони конче повинні були прибути на Січ. Але порони ніби приросли до татарського берега, марно чекаючи на приїжджих.
— Ану, панове, що там курить? Здається, хтось мчить конем учвал? — стріпнувся Гнат Танцюра, дивлячись у кулак.
— Справді, - відгукнувся хтось, помітивши самотнього вершника біля порона. — Хто б це міг бути?
— Під'їде — побачимо.
Порон повільно наближався, розбиваючи сонне скло води. Тихий і широкий був тут Дніпро. Втомився він ревти, клекотіти, розриваючи свої піняві груди об скелясті зуби порогів. Втомився борсатися з безсилою люттю і тихо, плавко та рівно обтікав острови, ясний і лагідний, як небо після громовиці.
— Іч, вражі сини, як тихо пливуть. Кишки мотають з людини, — вилаявся Танцюра, підходячи до причалу.
— Крутиться, — підморгнув один із рибалок. — Недурно Танцюрою прозвали.
— Затанцюєш! У нього три човни свіжої риби, а солі катма, — байдуже почухався другий.
Порон повільно наблизився до Базавлуку і м'яко ткнувся в приплав. Єдиний пасажир його насилу підвівся на нетверді ноги й узяв коня під вуздечку.
Він був худий, як кістяк, у лахмітті, і буйна, давно не голена борода поросла аж до очей на його-запалих засмаглих щоках.
— Справжній сірома, як у піснях співається: шапка-бирка, зверху дірка, — напівголосно переговорювалися козаки.
— Певно, харцизи пошарпали. Іч, як світить голими ребрами.
— А мо, й сам пошарпав кого та втік від погоні.
— Та й коня захопив не про своє дрантя.
— А справді! Дивіться, панове: сідло та вуздечка вся у золоті. Важнющий кінь, хоч самому гетьманові.
Корж обережно звів коня на землю і зупинився. Він увесь тремтів від хвилювання. Нарешті він серед своїх, у безпеці, на волі. Мовчки оглядався він, як мрець, що вийшов з могили, або помилуваний стратенець. Переводив очі з козака на козака і відчував, ніби в горлі стоїть якась кулька й не дає сказати слова.
— А де чумаки з сіллю? — налетів на нього Танцюра, наче Корж мусив знати про них.
— Не чекай, братику: жовніри перехопили в Гадючій Балці та й повернули назад, — відповів поронщик за Коржа.
— Та що він бреше, сучий син!
— Кия йому в горло за такі новини!
— Які жовніри? — посипалися вигуки й запитання. Але Танцюра не міг заспокоїтися.
— Звідки ти чув про жовнірів? — розштовхав він нетягу і звернувся до Коржа.
— Бачив… Їхав із ними… Підібрали мене чумаки напівмертвого… З неволі я втік, — ледве вимовив Корж.
— З неволі?
Козаки розступилися, дали йому дорогу. Хтось узяв коня, інші підхопили Коржа під пахви.
— Іди, іди, братику. Поїж, відпочинь, — говорили вони наввипередки.
— Та це ж Корж з Переяславського куреня! — ойкнув один із рибалок.
— Їй-бо, він!
А Танцюра згріб його в обійми й довго м'яв, як ведмідь, притискаючи до свого гарячого м'якого черева. — Пусти, братику. Знесилів я. Де наш батько? — стиха промовив Корж, хитаючись.
— Не сердься, братику. Зараз покажемо. І коня твого нагодуємо. Не турбуйся за нього.
І весь натовп повів Коржа положистим схилом на Січ.
В сотий раз перечитував Сагайдачний бояринову грамоту. Він знав її напам'ять, але не знав, що вдіяти. Виступ Жолкевського відібрав у нього останню надію зрушити козаків у морський похід, бо вся Січ, від старшини до голоти, кипіла бажанням порахуватися з панством. Щохвилини міг він почути литавровий бій, заклик на раду.
— Де подівся той чортів кобзар Карпо? Тепер він відшукав би Настю, — скрипів зубами Сагайдачний, ходячи з кутка в куток.
Дійшовши до покуття, він круто обернувся на підборах і побачив на порозі нетягу в дранті.
— Що треба? — незадоволено спитав він.
— Здорово був, батьку! — ступнув до нього Корж. Сагайдачний пополотнів. Мовчки схопив він Коржа за руки й тихо, затамовано спитав:
— А Настя?
Похнюпився Корж.
— Там, батьку… В неволі. Разом із Горпиною…
У Сагайдачного й руки впали. Але за мить він уже кликав Юзика, що став його беззмінним джурою, і метушився, уриваючи самого себе.
— Юзику, мчи до кухаря. Хай дасть, що залишилося від обіду, або підсмажить щось… Так де, кажеш ти, зараз Горпина?
А сам наливав чарку горілки й підносив гостеві:
— Випий, друже! Підкріпись!
Поки Корж обідав, прийшли до Сагайдачного військовий осавул Харлик Свиридович, Танцюра, Балика та ще двоє старшин. Побачивши Коржа, вони забули, чого прийшли, і сіли послухати його скорботну повість.
А Корж набив люльку, викресав огню і, пускаючи клуби диму, розповідав, як налетіли на них татари, як потрапили вони до Каффи, як продали його на галери, де й думав він закінчити свій вік.
Щільніше зсунулися старшини, щоб не пропустити жодного слова, а Юзик, як увійшов із повним жбаном холодного пива, так і прикипів до землі, не в силі вийти з хати.
— Матка боска! Свєнта панна Марія! — шепотів він з жахом. — Як тен пан Корж настраждався…
А Корж, не кваплячись, розповідав, як покалічила його щогла, як потрапив він у чабани і втік разом з Абдулкою з неволі і як кінець кінцем захопили чумацьку валку гусари.
— Слабий я був, не міг битися, — але ж не здригнулася рука: забив ротмістра, як собаку, — доказав він і замислився.
— Туди йому й дорога, — соковито вилаявся Танцюра. — Ну, а Настя? — допитувався Сагайдачний, мимоволі викриваючи себе.
— Не знаю, батьку. Нашу галеру погнали того ж дня до Очакова, а потім під Царгород. Більше ми до Каффи не поверталися.
Бачачи, як хвилюється Сагайдачний, Свиридович перезирнувся з старшинами і підвівся з місця.
— Підемо, панове. Час додому. Данилові треба відпочити, а нашому батькові не до нас.
І, вийшовши з хати, зупинив своїх супутників:
— Треба, панове, допомогти нашому гетьманові. Видно, ця панна Настя прострелила йому серце своїми очима. Шкода людини. Чи не вдарити нам на Каффу — визволити бідну дівчину?
— Що-о?! — навіть зупинився Балика, налилившсь кров'ю. — Ми підемо шарпати кримські береги, коли Жолкевський точить зуби на нашу волю! Бити його треба, поки є в нас руки та голови на плечах!
— Оце справді. Щоб мокро було на місці, де був його табір, — підхопив Гнат Танцюра, думаючи про сіль. А решта тільки головами хитнула й сплюнула, не виймаючи люльок з рота.
— Чого ви лютуєте, — образився Свиридович. — Я діло кажу. В морські походи виходить не більше сотні човнів. Тут і десяти тисяч козаків вистачить. А на Базавлуку зараз тисяч із тридцять, та стільки ж по волостях та на уходах у степу.
— Тільки ворог може говорити про морські походи, щоб відвести нам очі, - не піддавався Балика.
А Танцюра люто зирнув на Свиридовича:
— Авжеж. Скільки не козакуй — усе від тебе шляхтичем смердить. Боїшся, щоб не потрусили і твого тестя пана Кручицького.
Свиридович спалахнув, вхопився за шаблю, але один із старшин став між ним і Танцюрою.
— Стривайте, панове. Полаятися завжди встигнемо, — заспокоював він обох. — Що панів треба бити, це всім відомо. Але дивує мене, пане осавуле, ось що. Місяць тому ти ліз на стінку, вимагаючи миру з Туреччиною і татарами, а тепер співаєш щось зовсім іншої.
Свиридович тонко посміхнувся У вуса:
— Місяць тому ми чекали на вісім турецьких кораблів, вантажених різним крамом, сап'яном та зброєю. Та ще й на караван вірмен і на каффських баканів. А зараз галери прийшли і пішли знов у море з нашим вантажем. А наші ком'яги відвезли до Києва турецький вантаж і вже повернулися до Січі.
— Крім п'яти Ничипоренкових байдаків.
— Хай буде й так, але було їх усіх понад сто… Отже, кажу, стоять наші човни й марно гниють по затоках.
— Як то? А риба? — стрепенувся Танцюра. — Та в мене три байдаки влову, а солі ані порошинки. Хлопці курять ту рибу або сушать на сонці. Та це ж не діло! А, кляті жовніри!
— А яка у вас риба? — спокійно поцікавився Свиридович, ніби не дочувши останніх слів.
— Як то — «яка»? Що в воді плаває. Сула, вирезуб, короп, таранник. Всяка риба.
— Але не та, що ми її висилаємо за кордон. Вашу рибу і військо Запорозьке з'їсть на здоров'я. А вантажити частки таранником та коропом, коли можна вантажити їх сріблом та золотом, килимами та термоламою просто безглуздя. Кварцяного війська у старого чорта не більше як тисяча, ні, навіть тисячі не буде. Один курінь з ним упорається, як баба з діжею. А забули ви, панове, скільки наша голота проїла нашого в борг? Де їй узяти грошей сплатити нам за все? Чи ми їм зобов'язані давати свої човни за дурничку?
Танцюра аж рот роззявив здивовано.
— Здорово! — ляснув він себе по гладких боках. — Ось як він закрутив… Вліпив у саме око.
Але Балика не піддавався. Він не мав човнів, на яких наживалась старшина. Після наїзду Потоцького він остаточно зубожів і ненавидів панів, як найзавзятіший нетяга.
— Та що ви — крамарі чи козаки? — спалахнув він. — Де ваша совість? Ні в яку Татарщину ви мене не звабите. Не хочу вам тягати жар голіруч. Адже для вас вигода над усе — над совість, над честь. Ну, заждіть. Намнуть вам шиї за такі речі.
— Не намнуть, — посміхнувся старшина. — Чимало козаків покуштували неволі турецької — галер та каменярень.
— Та хіба ж ви про невільників дбаєте? Вам аби користь заробляти на човнах, а до невільників вам і діла нема, коли нема з цього користі.
Свиридович зрозумів, що помилився. Треба було починати з невільників, і тоді Балика не став би дибки. Ось що значить — говорити одверто, не прикрашаючи своєї думки пишними гаслами. Але треба було, хоч би там що, згладити неприємне враження.
— Ніхто й не змушує пана сотника, — удавано засміявся він. — Шкода мені нашого батька. Змарніла з суму людина. В нього наречена в неволі. А щоб ви не закидали мені, ніби я збабився, то я і висунув замість панни Насті перше, що спало на думку… Не те сказав, що думав. Проте це зайва розмова, бо не ми схвалюватимемо, що робити, а все військо Запорозьке чорною радою. Підемо не туди, де нам з вами бажається, а де громада накаже. Вона — наш голова, наш пан.
Балика насупився, буркнув щось не зовсім похвальне на адресу Свиридовича, але той удав, ніби не дочув, і заговорив із Танцюрою про рибальство.
Отак дійшли вони до рогу. Бачачи, що Балика простує до свого куреня, Свиридович стишив ходу і моргнув іншим, щоб вони його не затримували.
— Ф-фу, чорт! — полегшено фиркнув він, коли Балика зник. — Затвердив, як сорока: «Бий панів», — і бовкає, де треба й не треба… Добре йому, коли в нього ані хати, ані грошей… Нам із ним не з руки. Риба шукає, де глибше, а людина…
— Де корисніше, — договорив старий Кобиленко-Бурдило. — А втім, панове, що нам робити, якщо цей бугай стане нам на дорозі?
— А ми йому сінця підкинемо, щоб забажалося попоїсти, або в інший бік привабимо, — підморгнув Свиридович. — А тепер, коли ми зрозуміли один одного, допоможіть мені, панове, зберіть до мене курінних отаманів. Тільки не всіх: такі, як Бородавка, Зануда, Лимаренко та Барабаш, — нам не потрібні. Скажіть, що запрошує негайно військовий осавул у важливій справі, але тихенько, щоб жодний собака про це не довідався.
Князь Курбський — московський боярин, що переїхав з Московщини до Литви і Польщі за царювання Івана ІV Грозного, який переслідував боярство.
Бояри Глинські теж «від’їхали» від московського царя до Польщі за короля Сигізмунда-Августа.