Бучно й весело було другого ранку на Базавлуку. Замість стукотіння сокир, гуркоту ковальських молотів та крику вантажників і рибалок — зранку лунали на Січі пісні, сміх і жарти. Біля шинків і на причалі, в передмісті та по колінкуватих завулках сновигали в юрбі кобзарі. Козаки залюбки слухали їх співи та оповідання або танцювали під дзвінкострунні кобзи, і де-не-де гула вже земля від дрібного тупотіння підбора, і вихором мчали по колу танцюристи, пускаючи по вітру чуприни, віддираючи веселого буйного гопака.
Бородавка прокинувся злий і похмурий з похмілля. Він пригадав розмову з Сагайдачним та Барабашем — і жагучий сором опік йому обличчя. Справді, не треба було лізти до гетьмана. Справді, Сагайдак тепер не той, що колись. І кращі землі, і кращу здобич віддає він срібляникам-дукам, усяким танцюрам та свиридовичам. Навіть замість відданого голоті джури взяв він до себе цього шмаркатого Юзика, з якого не витягнеш ані слова, «Пан гетьман забороняє будь про що комусь розповідати», — тільки й чути від нього. Нащо, нащо поліз він до цього панського підлабузника?! Мабуть, він і не зрадник, але краще було-б промовчати. І що ж вийшло? Перекрутив він розмову по-своєму, обізвав його п'яницею, присоромив… Ось і довів він Сагайдакові його гріхи… Воно справді краще не пити, бо завжди бовкнеш під чаркою щось зайве, а потім і самому соромно на світ дивитися… А тут ще справа така серйозна… А що, як він справді у змові з панами? Хто ж тоді зрадив голоту? Хто сам пішов і розпатякав ворогові про всі її плани й наміри! Як тепер глянути Барабашеві в вічі? Хоч у зашморг лізь, як Юда.
Боліла голова. В роті було кисло й гидко, і ввесь він був як розварена риба.
Бородавка тріпнув чуприною і пішов до криниці. Скинув сорочку й штани, вилив на себе з півдіжки холодної води, паруючи під нею, як кінь на морозі, але й холодна вода не зарадила йому.
«Треба піти похмелитися», — подумав він.
І, важко зітхаючи, подався до шинку…
Побачивши Бородавку, нетяги гучно запросили його до свого кола, всадовили на покуті й піднесли йому, за звичаєм, чарку.
— Еге, хлопці, - посміхнувся Бородавка. — Це не чарка похмелитися, а така, що й знов упитися можна.
— Аякже! Ти в нас, батьку, найбільший — тобі й чарка найбільша, — весело підхопили нетяги.
— Така, що в ній можна й щуплого панка втопити.
— Що й собака її не переплигне.
Бородавка взяв коряк двома руками и перехилив собі під вуса. А нетяги гукнули шинкаря, і той приніс величезну рибину і, за звичаєм, поставили її головою до отамана.
— Ну й рибина! — ахнули нетяги. — Справжній кнур!
Щука справді була пудова. Недолугий шинкар ледве доволік її до стола. Зубата паща дивилася на Бородавку безбарвними вареними очима, а гладке тіло плавало в масній підливі з родзинками.
— Іч, як пащу вищирила, наче панство на хлопів, — розреготався один із нетяг.
— А ти її шаблею в морду! Хай спробує козацького частування.
Бородавка відрізав собі здоровенний шмат риби і щось хотів сказати, але в цю мить у дверях з'явився кобзар.
— Ідіть сюди, дідусю! — крикнуло разом кілька голосів. — Випийте з нами.
— Дай, боже, здоров'я, — стримано вклонився кобзар і переступив високий поріг.
Повільно скинув він торби й віддав поводиреві.
— Жити вам многая літа, не знаючи, по чому ківш лиха.
Нетяги трохи потіснилися і всадовили старого. І знов наблизився шинкар із жбаном горілки і налив кожному по михайликові.
Бородавка пригадав, як присоромив його Сагайдачний, і відсунув від себе корець, але нетяги не в жарт образилися:
— Що ти, батьку, потурнак, чи що? Або гидуєш нашим частуванням?
— Запишався в старшинах.
— Гординя — смертний гріх, — підтримав і кобзар, заїдаючи рибою.
— Вже чого-чого, а горілки та вина жодна християнська душа не цурається, — пробасив довгий та кістлявий рибалка, якого жартома прозвали на Січі Куцаном. — Писано-бо єсть: «Його же і монасі приємлють».
Бородавці й самому хотілося випити: і свято, і товариство веселе, і кобзар прийшов. Але треба було якось вмотивувати свою незвичну стриманість.
— Діла в мене багато, соколята. Хто за вас потурбується, як не курінний отаман? А горілка очі заллє — випивши, всі справи переплутаєш.
— Та які ж сьогодні справи, у свято?
— Бо хоча й нема в нас церкви й попами не смердить, а свята ми завжди дoдepжуємo.
— Звісно: гріх працювати без відпочинку.
— Оце так, — загудів і Куцан, перехиляючи в горло здоровенний михайлик. — Оце так. А попів нам не треба. Коли здибаєш попа — не поталанить. Та й без них добре житя.
— Ми церкву і забули, яка вона.
— Хо-хо! — реготали нетяги. — По десять років не бачили. — А Куцан затягнув п'яним голосом:
І хором підхопили нетяги:
Ревли незгодні голоси. Забувши свій добрий намір, Бородавка перехилив під вуса й другий корець. Рука сама простяглася до риби. В хмарах тютюнового диму майоріли розпалені червоні обличчя. На столі з'явилися ковбаси, миски галушок, бринзи, саламахи, пшоняної тетері, смаженої риби, солоних огірків та інші улюблені козацькі страви.
— Гей, шинкарю! Горілки! Не жалій, сучий сину! За все сплатимо!
А Куцан виводив, як сурма:
Бородавчині очі скляніли з хмелю. Шия стала червоно-синя. Машинально наливав він чарку за чаркою і пив не рахуючи. А кобзар, випивши й трохи закусивши, сидів проти нього і дивився в одну точку незрячими очима.
— А звідки ви тепер, дідусю? Що чути на білому світі? — спитав його один з нетяг.
— А з Криму, — стрепенувся кобзар, ніби зрадівши запитанню. — З Каффи проклятої, щоб їй згоріти, бо там нашого брата продають, на базарі, як худобину…
— А що там чути? — поцікавилися нетяги.
За тих часів оповідання захожої людини були єдиним засобом довідатися про те, що діється на світі, і люди бувалі, як чумаки та кобзарі, були живою поштою і газетою.
— Що чути? — зітхнув кобзар. — Ой братики! Мо, й краще, що бог позбавив мене світла й очей, щоб не бачити муки невільницької. Знущаються бусурмани над нашими людьми. Хто здоровший, — того продають на ринку, а хто знесилів, заслаб дорогою — віддають на глум і розвагу підліткам. А ці хлопчиська — справжні звірі. Дорослий татарин пильнує невільника, як коня чи то іншу худобину, бо за нього гроші плачено, а вони з бешкетництва, його камінням побивають або поставлять та й стріляють, як у мертву ціль. Або ще витягнуть на високу скелю та й штовхнуть у прірву. Звалиться старий — і добре, коли вмить розіб'ється на смерть, а бува й так, що поламає собі руки-ноги, лежить і піднестися не може, а вони щодня бігают, подивитися, чи він уже сконав з муки та голоду, чи ще стогне.
— Ах вони, гади кляті! — заскреготіли зубами. нетяги. — Так-таки й замучать стару людину?
— А що ж, ясна річ! Мо, знали ви старого батька Нечуйводу? — казав далі кобзар. — Взяли і його татари, сподіваючись на добрий викуп. А в старого давно вже дітям очі китайкою закрили. Побачили погані, що нема з нього користі, та й почали люто мститися. Били його батогами, цвяхи під нігті заганяли, а потім віддали підліткам на глум і загибель.
— Батька Юрка? Нечуйводу?! Господи! — ахнули козаки. — Такого вояку хлопчиськам! Як собакам.
— І нема на світі людей, щоб помстилися за сиву голову, — гірко казав кобзар. — Так і лежав він під скелею два тижні, поки помер. Так і залишився без погребання… І собаки тягали його білі кістки… І вопіє кров його про помсту. Помстіться за нього, панове! Побийте звіра во образі людському, пустіть огнем жахливу Каффу, де кожен камінь политий сльозами і кров'ю, де сама земля вопіє про помсту й невільницьку муку…
Нетяги мовчали, приголомшені оповіданням старого.
— Нема на світі совісті, - казав далі кобзар, зітхнувши. — Нема на світі правди. Нема вже хороброго лицарства. Сидять собі козаки по хуторах біля баб'ячих спідниць, а вам тут ні до чого діла нема. Хай гинуть старі батьки. Хай матерів гвалтують поганці, а сестер та наречених продають у гареми розплоджувати татарчат. А вашого брата козака хай кують у кайдани на галерах, випалюють їм тавра на лицях, вішають на гаках за ребра або на палю садовлять. Але почекайте! І на вас прийде загибель. І ви потрапите в неволю, і на власній шкурі відчуєте, як воно терпіти і не мати надії на визволення.
Кобзарів голос забринів несподіваною міццю. Він скидався на грізного біблійного пророка, що накликає грім або кам'яний дощ на нечестивий Содом та Гоморру[257]. Не було тільки сивої бороди та довгої біблійної патериці.
— Та що ми — баби стали, чи що! — зненацька скочив Куцан, випростовуючи плечі. — До чортів горілку! До чортів тафи! Бий татар!
Одним змахом скинув він зі столу миски, чарки, сільниці, ложки й ваганки.
— Що ми — баби чи козаки? Чи в нас шабель немає?!
— А правда, — підвів голову Бородавка. — Падлюками ми останніми стали! Та щоб такого вояку, як Нечуйвода, хлопчиська забили на смерть! Та він мені замість рідного батька був! Сиротинкою підібрав та на Січ привів. Годував, пестив…
Сльози покотилися йому з очей. Він підвівся на весь зріст і так грюкнув по столу кулаком, що дубова дошка тріснула на дві половини.,
— Ой лишенько! Ой панове! Не бийте хоч столів! — заверещав шинкар, кидаючись з-за шинквасу.
— Бий татар! На Каффу підемо! — гули козаки.
І ватага рушила з хати, похитуючись, лаючись і розмахуючи шаблями та кулаками.
Тим часом на березі, біля порона, вилежувалися голі запорожці, граючи в чупрундер. Брудні, замусолені карти розпухли від довгого вживання і так стерлися, що важко, було впізнати, що на них намальовано. Але гравці відрізняли їх за якимись тільки їм відомими прикметами. Грало четверо, решта стежила за грою і або реготали, аж падали, коли ті, що виграли, дерли за чуприну того, хто програв, або сперечалися й лаялися, коли хто-небудь, на їх думку, зшахрував у грі.
День був прозорий, безхмарий. Вночі випав дощ. Повітря було чисте й свіже, наче щось вимило далечінь. Ріка стояла, як скляне озеро. Сніжними кучугурами відбивалися в ній пружні білі хмари, громадячись біля протилежного берега перекинутими гірськими кряжами. Низько над водою кружляли ластівки й де-не-де черкали воду гострим лезом крила. А на світлому піску жевріли червоноверхі козацькі шапки бронзових від засмаги козаків.
— Го-го-го! — іржали козаки. — Програв, Грицьку! Програв! Потаскаємо тебе за чуприну стільки разів, скільки вічок у тебе на картах.
— А скільки?
— Ану, підрахуємо. Ой, матінко! Весь оселедець вискубемо. Десятка, та король, та сімка, та ще туз… Скільки ж воно буде?
Вони почали рахувати, але щоразу плуталися і знов починали спочатку.
— Ніяк не підрахуємо. Давайте, хлопці, від карти: віддеремо за десятку — десятку геть. Віддеремо за короля — короля викинемо.
— Ану-ну!.. Починай, Скалозубенку.
Міцні руки почали мотати з боку на бік голену голову з довгим оселедцем.
— Рахуйте, панове, щоб нікому кривди не було.
— Оце тобі раз… А оце тобі — два… Почекай, почекай, ще не такої заспіваєш, це я тебе ще жаліючи.
— Ану, пусти, хлопче! Дай і другим поскубти. Оце тобі три… А оце чотири…
За картами й реготом ніхто не помітив, як наблизився Танцюра і сів на днище перевернутого човна. Пихкаючи коротенькою люлькою, дивився він, як теліпається в руках гравців безпорадна Грицькова голова.
— Ану, дай і мені, бісів сину! Годі тобі!.. Оце буде вісім. А оце тобі дев'ять.
— …і десять! Кидайте, хлопці, десятку набік. Одну відробив. Тепер за короля.
— А кого ж з вас, панове, за чуприну дерти за ваші борги? — зненацька спитав Танцюра, примруживши очі.
— О-о!.. І ти тут, батьку! А ми й не помітили, — зніяковіли хлопці, перезираючись.
А червоний, спітнілий Грицько витирав чоло, наче після важкої роботи.
— Потерпи, батьку! Віддамо! — заговорив той, що перший скуб Грицька за чуприну. — Ми — люди певні: не втечемо.
— Та ми ж у тебе на тафі… Як наймити… Відрахуй сам, скільки належить.
Але Танцюра тільки похитав головою.
— Еге-ге! Погано з вас стягати борги. Погано… Ви ж і чверті боргу не відробили. Обіцяли на Іллю віддати, а сьогодні вже Маковій. Торік не довелося вам нагадувати. Самі віддали.
— Але ж торік не те було, — палко заговорив один із козаків. — Торік ми в поході були. А цього року походу нема. Де ж грошей узяти козакові? Пани хліб перехоплюють. Самою рибою живемо.
Він ніяково м'яв шапку, як хлопчисько, що накоїв шкоди.
— А чому ж ви боки відлежуєте! Хіба мало срібла та золота в Туреччині? Поганий той мисливець, що в хаті лежить, а добрий той, що сам за дичиною біжить.
— Та що й казати… Воно справді…
— Не підемо ми проти турків, коли треба йти проти панів, — втрутився чорний, як жук, козак, що весь час мовчки лежав на череві біля води.
— З стриженої отари вовну дерти? — примружився Танцюра, — Хіба є в жовнірів пожива? Та їм за два роки не плачено.
— Та не вовну дерти, а панів бити!
— Оце справді. Так і люди кажуть.
— Не багато лика надереш з сухої колоди. Туди по хліб ідуть, звідки печеним тхне, а не туди, де всі кутки цвіллю та павутинням взялися, — змушено всміхнувся Танцюра.
Козаки зареготали.
— А на чому ви до Туреччини дістанетесь, коли у вас ані коней, ані човнів? — насмішкувато кинув чорний, як жук, козак, вибиваючи докурену люльку.
Танцюра знизав плечима.
— А на чому торік ходили? Не твоїми ж ногами!
— А потім півздобичі старшинам за човни віддали?
— Ну, так зроби собі власні човни й пливи хоч до самого чорта! — обурився Танцюра. — Людям бажаєш добра: показуєш як сліпим цуценятам, де їх пожива. А він сміється!
Засмаглий козак спокійно заховав у кишеню люльку й підвівся на ноги. Думав щось відповісти, та глянув на Дніпро, затуляючи очі долонею, і раптом звернувся до хлопців.
— Еге-ге, хлоп'ята! Ось і байдаки з Києва.
Хлопці схопилися і, скупчившись біля води, дивилися в далечінь.
— Байдаки і є. Один… два… три. Це останні Ничипоренкові.
— Але чому ж вони так стирчать над водою, наче пливуть порожні?
Байдаки йшли на веслах, і весла здіймалися рівно й плавно, як крила водяного птаха. Коли байдаки наблизилися до берега, на першому з них підвівся на весь ріст отаман і крикнув, махаючи шапкою:
— Біда, панове! Жолкевський перехопив нас біля Канева. Забрав борошно, крупи, сало!.. Все!.. Порожні втекли! А один байдак так у них і залишився!
— Ах, вони чортові сини!.. — заревли козаки.
— Ах, вони сволота нещасна!..
І далеко за Дніпром відгукнулася луна:
— A-a-a!..
Мирні гравці наче сказилися. Замайоріли в повітрі шаблі та кулаки. Вигуки, лайка, прокльони.
— Бий панів! — котилося бepeгом.
— Бий!!!
— Кишки підсмажити!
— На осиках повісити!
Як з-під землі, набралося з двісті козаків. І всі вони кричали, лаялися, загрожували шаблями та кулаками.
Тоді засмаглий козак спокійно підійшов до Танцюри і підніс йому здоровенну дулю:
— Ось тобі, стерво, турецький похід.
Буйний натовп, ревучи, сунув до майдану, де збиралася рада.
— А подайте сюди довбиша!
— Тягніть його за комір!
— Бий на раду! — гриміли голоси.
— Довбиша! Довбиша давай!
— До чорта довбиша! Давай литаври!
Біля самого майдану натовп натрапив на танцюристів, що шпарко віддирали гопака. Танцюристи здивовано спинилися, важко переводячи дихання, і бурхливий натовп змив їх, увібрав у себе й потягнув за собою, як весняна повідь, що прорвало греблю і несе з собою уламки своїх кайданів.
Хтось уже тягнув за комір довбиша. Хтось ставив на землю литаври — два срібні казани на трьох ніжках з натягнутою на них барабанною шкірою.
І ніхто не помітив, що назустріч суне інший бурхливий натовп за проводом кобзаря та Якова Бородавки.
— Давай довбешки, чортів сину, бо втопимо в Дніпрі, як собаку! — волали вони.
— Давай довбешки!
Тремтячий довбиш витягнув з-за пазухи довбешки й кинув бурхливій юрбі, а сам пірнув убік, рятуючи собі життя. Сотні рук потяглися до них.
І вдарили литаври, скликаючи військо Запорозьке на велику чорну раду.
Свиридович сидів у своїй хаті, нетерпляче позираючи на клепсидри. Справа загаювалася. На столі лежала готова шапка і ознака його гідності — облямована сріблом мала булава. Про всяк випадок надів він під сорочку кольчугу й засунув за пояс кинджал.
Почувши литаври, військовий осавул налив собі повний келих горілки, перехилив його у горло, взяв шапку, булаву і пішов до Сагайдачного.
Біля порога чекали на нього кобзарі.
— Ну що? — спитав Свиридович, нервово покусуючи вус.
— Усе гаразд, пане осавуле, — низько вклонився дід Онопрій. — Ревуть, як бугаї. Вимагають походу на Каффу.
— Ну, а як у вас? — звернувся він до інших.
— Та й ми їх здорово підкрутили. Всім казали, що татари знов спустошили Полтавщину і погнали в неволю ясир.
— Ще й Січ збираються зруйнувати та вирізати до ноги.
— Чуєш, батьку, як гудуть? Наче море в негоду. Іди собі з богом на готовеньке, — задоволено гомоніли вони.
— Ну, спасибі вам, божі люди, за добре діло. Ось вам за роботу.
І Свиридович кинув у шапку діда Онопрія жменьку монет, де блищало і дрібне срібло, і золоті флорини, і дукати, і навіть єгипетські гасене.
Дід Онопрій похитав сивою головою і простяг шапку осавулові.
— Ні, батьку! Не треба. Ми це робили від чистого серця, ну й для порятунку душі. Візьми свої гроші.
— Бери, бери, — всміхнувся Свиридович. — А коли не хочете заробленого, — віддайте на шпиталь свій у Києві.
— Добре. Віддамо, — низько вклонився дід Онопрій. І, спираючись на плече поводиря, пошкандибав з хати.
— Ідіть на раду та підсипайте жару, де мокре горить, — кинув Свиридович. — Треба цю справу завершити. Визволяйте бідних невільників!
І швидким кроком пішов до гетьмана.
Майдан кипів. Пробили один раз дроб, і з усіх боків посунули на майдан козаки, хто напівголий із бронзовим м'язистим тілом, покусаним до крові комарами, хто в розкішному жупані, облямованому соболем, хто в домотканій сорочці, а хто в лахмітті, але з коштовною золотою шаблею при боці. Але геть усі були у волохатих чорних баранячих шапках із верхом червоним, як степовий мак, у широких штанях, напущених низько на чоботи або просто на босі ноги.
— Що таке? Що трапилося? — лунали запитання.
— Чого б'ють на раду?
— Коронний гетьман захопив байдаки!
— Татари напали на Полтавщину!
— Байдаки?! Та невже? Ах, вони сучі сини!
З блискавичною швидкістю облетіли натовп обидві новини.
— Бий панів! — зривалися люті вигуки й танули в реві юрби, як іскри на дніпрових хвилях.
— На Каффу! — ревли інші. — На Каффу!
— Визволяти бідних невільників! — підтакувала старшина, сновигаючи серед сіромашні.
— Щоб чортові пани не ганяли на панщину!
— Не дерли з нетяги останньої сорочки!
— Ой лишечко: женуть у неволю… І козаків, і дівчат, і дітей, і батьків.
— Та що ти брешеш! Які татари?
— Аякже! Он, кажуть, вогнем і димом пішла вся Полтавщина! — Сараною налетіла орда. А ви тут сидите, і нікому й на думку не спадає перехопити їх у дорозі.
— Їх перехопиш! Пішла орда, як вода втекла, — зітхнув інший, проштовхуючись до помосту. — Тепер її можна тільки в Каффі застукати, поки не продадуть і не відвезуть за море наших бранців.
— Ідуть! Ідуть! — пронеслося натовпом.
І все замовкло.
Побачивши старшину, довбиш віддав їй шану литавровим боєм, і оголилося кілька тисяч голів із довгими чорними або рудими, чи сивими, як степовий ковиль, оселедцями. Козаки натискали один на одного, ставали навшпиньки, лізли на колоди, на дерева, на ганки найближчих куренів, щоб краще бачити своїх отаманів.
Блідий від стриманого хвилювання йшов попереду Свиридович із червоним шовковим прапором і малою булавою. 3а ним твердо й широко ступав Сагайдачний, не дивлячись ні на кого. Рівно й міцно ніс він у руці розкішну булаву, обсипану коштовними самоцвітами, але ті, що його добре знали, могли помітити, як напружено стиснуті його щелепи і яка глибока зморшка лягла в нього між бровами.
За Сагайдачним ішов військовий суддя з срібною печаткою і писар з таким же каламарем та пером, а за ними по двоє — тридцять вісім курінних отаманів.
Діставшись помосту на середині майдану, Сагайдачний ступив на нього разом з осавулом, суддею та писарем, а курінні отамани та інша старшина розташувалися навкруги. І всі вони: і ті, що стояли на помості, і ті, що під ним, — вклонилися на всі чотири боки славному, низовому товариству. Козаки все ще стояли без шапок і повинні були — за звичаєм — відкланятися своїм отаманам, але козаки надто розпалилися. І залунали вигуки, перебиваючи. один одного.
— Бий панів!
— Жовніри захопили байдаки!
— На Каффу!!!
— Геть коронного гетьмана!
— Веди на Каффу!
— Турків шарпати!
— Визволяти бідних невільників!
Сагайдачний наблизився до краю помосту й підніс булаву. І вмить ущухло все.
— Не можна, панове, говорити всім разом. Хай скаже хтось один.
— Барабаш!
— Дмитро Барабаш!
— Замотайло!
— Кобиленко-Бурдило!
— До чорта Замотайла! Барабаша!!!
— Добре, вислухаємо і Барабаша, і Бурдила, — згодився Сагайдачний, відносячи булаву. — Говори, Барабаше, перший.
Барабаш зліз на барило, виринувши з моря волохатих червоноверхих шапок.
— Справа, панове, проста. Пани думають заморити нас голодом, а потім загарбати нашу Січі всіх нас повиписувати з реєстру, залишивши при волі козацькій тільки чотири тисячі чоловіка самих багатирів, старшин. А ви всі, панове, будьте нашими хлопами. Хто ж із вас не стане грудьми за оборону своєї волі, на оборону Січі, нашого передмур'я?! Треба вдарити на коронного гетьмана, поки мало в нього сили, щоб він не прочухався, та такого дати йому чосу, щоб пани штани губили, тікаючи від козацького частування.
— Го-го-го! Вірно!
— Тоді вже більше не полізуть.
І заревіли буйні голови:
— На панів!!! Веди на панів!!!
— Ріж до ноги! Щоб жодного шляхтича не залишилося на насіння!
Свиридович нервово смикав вуса. Чому Сагайдачний, дає їм так довго кричати? Але Сагайдачний уже підносив булаву.
— Добре, панове. Це ми зараз обміркуємо. А тепер хай скаже Кобиленко-Бурдило.
Прихильники походу на Каффу виштовхнули на бочку старого Бурдила. Він скинув шапку і, смикаючи ріденьку борідку, чекав, щоб ущухло бурхливе море юрби.
— Добре йти нa ведмедя, — почав він, вилискуючи хитрими жвавими очима, — коли знаєш, що не плигне тобі на потилицю пардуч. Добре й на панів іти, коли спокійно в Дикому Полі. А тепер ногайці знов гуляють нашим степом і женуть у неволю двадцять тисяч бранців. А це наші кревні сестри та брати, жінки та діти, друзі та старі батьки. Невже ж кинемо їх напризволяще і підемо на панів? Та який хижий звір піде полювати, коли мисливець лізе до нього в барліг? Вовчиця — і та біжить за мисливцем, що забрав її вовченят. Невже ж ми, панове, гірші за хижого звіра? Невже ж ми не кинемося навздогін? Ще два-три тижні — і буде пізно. А тепер ще можна накрити Каффу мокрим рядном. Війська там катма. І яничари, і капи-кулу[258] пішли на перську війну. Стоїть Каффа без оборони. Ще ніколи ми не шарпали Каффи. І добре діло б ми зробили, визволивши наших бідних невільників.
— Оце справді, - зітхнув хтось у юрбі.
Але Барабашеві прихильники не піддавалися.
— А тим часом пани старости потягнуть на панщину наших сестер та жінок!
— Почнуть нас на осиках вішати!
— Судити, як власних хлопів!
— Брешеш сучий сину! Тра невільників визволяти! — наступали на них інші.
— Поки тавра невільницького на чолі не випалять!
— Поки не згвалтують наших дівчат!
— Не заберуть хлопчиків у яничари!
Юрба кипіла. Всі кричали, сперечалися, не слухаючи і наступаючи один на одного. Лайка, вигуки, прокльони, загрози стояли над юрбою бучним гамором. Хтось збирався когось утопити в Дніпрі. Когось називали зрадником. І, покриваючи найбучніші голоси, гуло, як грім:
— На Каффу!
— Бий панів!
— На Каффу!
— Щоб не торгували людьми, як худобою!
— Ну й подихайте панськими хлопами!
— Лижіть панські чоботи!
В юрбі сновигала старшина, сіючи чутки і гуртуючи своїх.
— Уже Насух-баша галери стягнув до Очакова.
— А Ширинський бей збирає ногайців.
— І зовсім не Ширинський бей, а Кантемир-мурза.
— А тобі не все дно? Що бей, що мурза — одне стерво.
Барабаш проштовхнувся до Бородавки, що стояв серед нетяг, і смикнув його за жупан.
— Чого мовчиш сучий сину? У виписчики забажалося? Бидло ти панське, а не вільний козак!
Бородавка зиркнув на Барабаша, і його очі налилися кров'ю. Він нахилив голову, ніби збираючись його буцнути.
— А чув ти, падлюко, як старого Нечуйводу татарські хлопчиська закатували на смерть?
— А мало нашого брата пани з світу зживають?
— Так він мені замість рідного батька був. Він мене на Січ сиріткою привіз. Та я за нього сотні татар шкуру спущу.
— Он як! Ах ти, панський попихачу!
Вчорашні друзі міряли один одного очима, збираючись пустити в діло кулаки.
А Барабашеві прихильники вже хапалися за шаблі.
Прихильники морського походу й собі стали дибки. Ось-ось зчиниться бійка.
— Пане гетьмане! Пане гетьмане! Чого ж ви мовчите? — кинувся до Сагайдачного Свиридович.
— Не лізь, баніте! Сам знаю! — гримнув на нього Сагайдачний і підніс булаву.
Але козацтво не помічало умовного знаку. Вони наскакували один на одного, червоні, спітнілі, розлючені.
— За мовчіть, бісові діти! — гримнув Сагайдачний своїм громовим голосом, який було чути навіть у бою, серед гуркоту гармат і брязкоту шабель.
Найближчі обернулися і помітили підведену булаву, що блищала на сонці різнокольоровими іскрами. Наче хвиля тиші пройшла натовпом, змиваючи рев і відносячи його далеко-далеко…
Забувши свою лють, тисячі облич повернулися до помосту.
— Панове! — владно і бучно прокотилося над юрбою. — Бачу я, що поділилися ви на два табори: одні бажають бити панів, а інші — турків та татар шарпати, визволяти невільників.
— Так, батьку, так!
— Вірно!
— Але ж одне одному не завадить. Вистачить славного війська Запорозького на обидва походи. І на Січі залишимо надійну залогу на той випадок, коли б посунула до нас ногайська орда або той-таки гетьман коронний. Соромно козакам боятися одної тисячі миршавеньких панків, коли в нас он скільки сили! — гордовито й невимушено майнув він булавою над майданом.
— Оце здорово! Що ми — баби? — тремтіти перед ворогом! — вирвалося в якогось козарлюги в оксамитовому жупані на голому тілі.
— Ну й батько ж! Хитрий, як лис!
— Тихше, панове! Тра дослухати.
— Слід нам пошарпати Каффу, — казав далі Сагайдачний, відчуваючи ту відмінну тишу, коли промовець вбирає в себе всі погляди і юрба не сміє дихнути, щоб не пропустити жодного слова. — Каффа — це місце кляте, де земля не родить, бо солона вода від наших сліз, де щодня продають бакани-крамарі наших братів за море і зсипають у скрині зароблене на них золото. А тим кривавим золотом виповнена Каффа, як море — водою. І тепер сидять ті крамарі, як павуки серед свого павутиння, чекаючи на нову поживу: женуть ногайці на продаж наших близьких кревних братів, а вони потирають собі руки і підраховують майбутні бариші. А буде їм замість зиску…
— Дуля! — вигукнув із натовпу якийсь нетяга, розпливаючись широко усмішкою
— Авжеж, синку, дуля. Вернемося з походу тижнів за шість-вісім і весело й бадьоро, як годиться звитяжцям, ударимо на панів. А тим часом настане осінь, холоди, дощі… Не люблять холоду пани. Розійдуться вони по замках та фільварках грітися біля груб та камінів, а жовніри порозбігаються, бо їм уже два роки не плачено. Візьмемо їх голіруч. Така моя думка. А тепер поміркуйте самі, панове, як і що нам робити, — закінчив Сагайдачний, опускаючи булаву.
Юрба ще мить мовчала, нерухома й зосереджена, потім почала ділитися на два кола: старшинське, що оточувало гетьмана, і друге, більше, — з самої голоти.
Промова Сагайдачного справила величезне враження. Так говорив він і торік, і позаторік перед своїми блискучими походами. І кожного разу, висловивши свою думку, Сагайдачний навмисно усував себе, щоб кожному здавалося, ніби він прийшов до такого ж висновку самотужки. І кожного разу, приставши до гетьмана, поверталося козацтво, обкурене порохом і славою, від якої йшла обертом не одна молодецька голова. І звикли козаки вірити в нюх і розум Сагайдачного, і мимоволі підпадали під вплив його авторитету. Отже, й тепер лави Барабашевих прихильників чимало порідшали.
— Чого боятися Жолкевського? Невже ми баби?
— Та й пани не журавлі. За море не полетять.
— Панів жменька, а в нас у штанях мокро з переляку.
— Тьху, ганьба! І оце справді соромно, панове, й очі підвести.
— Та Жолкевський до нас і носа не суне.
— Та що там думати! На Каффу!!! — здіймалися палкі вигуки тих, хто не бажав чекати.
Барабаш увесь кипів з люті, образи й обурення. Він відчував, що грунт тікає з-під його ніг. Шия його стала бурякова. Рясний піт виступив на чолі. На скронях набрякли жили.
— Панове! — гримнув він, стискаючи жилаві кулаки. — Де ваші голови? Чим ви думаєте? Чи горілкою у вас пам'ять відбило? Хто вас на панщину ганяв? Хто лупив канчуками? Хто відбирав останній гріш? І мед, і снопи, і птицю, і рибу? Хто з землі зганяв на волоки, відбирав під фільварки ваші лани? Пани! Самі пани! Хто забороняв вам судитися в своєї старшини? Знов пани! Від кого бачили ви саме знущання? А кого ви тепер слухаєте? Старшин, таких же панів, як і шляхта. Чим вони кращі? Також ссуть нашу кров, тільки прикриваються всякими хитрощами. Хто вам очі замилює улесливими словами? Сагайдак! Недоляшок! Королівський попихач! Кому король дає грамоти? Кого посилає в походи боронити свої справи під Москву, під Смоленськ? Його, Сагайдака! Як вірний собака, служить він клятому панству і панському королеві. Осавула слухаєте! Свиридовича! Та він і сам шляхтич, колишній староста. Забули, як він колись ганяв вас на панщину? Який з нього козак? А ви й вуха порозвішували. Вони гадають вашими руками заробити собі половину здобичі за свої човни та військовий припас, бо в нетяги ані мушкета, ані шаблі нема путньої. Самі штани, чим сором прикрити, та й ті в дірках.
Голота оточила Барабаша щільним колом.
— Та воно так! — залунали вигуки. — Бити панів — це перша річ!
— Так і веди нас на панів!
— Хіба ж ми від того!
— Бий панів, чого довго думати!
— На ляхів веди!
— На коронного гетьмана!
— Викоренити їх до ноги!
— З родом-племенем!
— На Каффу!!! — насаджувалися поодинокі голоси.
Але юрба ревла чимраз гучніше.
— Бий панів!!!
— Пали! Ріж!!!
— З жінками та дітьми, щоб не розплоджувалися!
Тільки навколо Бородавки та ще кількох юрбилися жменьки козаків і де-не-де кидали своє гасло:
— На Каффу!!! На Каффу!!! Визволяти бідних невільників!
Барабаш відчував свою перемогу. Він стояв на барилі, взявшись кулаками під боки, і звитяжна усмішка заграла в його очах.
— Чого ж ви очікуєте, панове? Кидайте шапки! Бий панів! — гримнув він перший і перший кинув шапку вгору.
— Стій!.. — ревнуло щось за його спиною.
І на барилі поруч Барабаша виріс Корж.
Міцно схопив він Барабаша за комір і обернув обличчям до себе. Нетяги завмерли з несподіванки. Запанувала тиша. Що це таке? Зарослий аж до очей, худий, як смерть, козак трусить Барабаша, кидаючи йому просто в вічі:
— Мовчи, падлюко! Ти бачив, що таке неволя? Знаєш її? Ні? Ну, так заткни собі пельку і не бреши, як собака на вітер!
— He пізнаєте, панове? — звернувся він до юрби. — Справді важко пізнати, бо лихо тільки рака красить. Ну, так дивіться, я — Данило Корж, з Переяславського полку. Втік я з татарської неволі. Бачите: ось і невільницьке тавро на лобі. На все життя, до смерті; знівечили, випалили червоним залізом. А ось спина моя невільницька. Дивіться.
І швидким рухом Корж скинув стару свитинку, накинуту на голе тіло. Він був страшний: ребра і лопатки випинались у нього з-під шкіри, як на здохлій шкапині, і червоні, незагоєні басамани обшморгали його спину і плечі. Це було так моторошно, що козаки опустили очі додолу. Запанувала така тиша, що було чути, як зітхали старі cивi козаки, пригадуючи татарські катівні.
— Бачите ці басамани? — питав Корж, обертаючись на всі боки. — Зняли мене з галери тому вже півроку, а рани від батогів та таволги ще не загоїлися. Отже, подумайте, які були вони на галері. А руки?! А ноги мої! Бачите, як роз'ятрили їх кайдани? Ось вона, неволя татарська! День і ніч у кайданах спи, працюй, їж і пий скарлючившись, прикутий до лави. А по спині б'ють таволгою. А годували чим? Cтepвом та гнилими покидьками! Собаки того не їстимуть, що ми їли з голоду. Важив я торік сім пудів, а тепер більше як три не заважу. На ребрах хоч смичком грай, як на скрипці… А ти ще смієш говорити, що не треба визволяти невільників? — звернувся він до Барабаша, міцно струснувши його за плечі. — Та за таке слово треба було б тебе, як собаку, продати татарам у неволю! Тоді б прочухався, кнур вигодуваний! Накрутить вас отакий дурень, отакий падлюка і зрадник, — звернувся Корж до юрби, — а ви, панове, й вірите! Подумайте, що в турків понад триста галер, а на кожній із них гине по двісті-триста невільників. І всі вони ваші брати, така ж голота нещасна, бо ж старшина відкупається на волю. Гниють вони заживо від ран та голоду, а ви тут пельки дерете з ненажеру. Іч, які ви гладкі та відгодовані! Як кабани проти Різдва. Ткни ножем — ніж у салі загрузне, не дійшовши до м'яса, а там люди мруть з голоду і віку собі вкоротити не можуть, бо в кайдани закуті. Заждіть! Потрапите теж у неволю. Тоді порозумнішаєте. Та пізно буде зарадити лихові.
— А в панів хіба солодко? — крикнув Барабаш. — Не слухайте його, гетьманського підлабузника! Пригадайте панські канчуки, панщину, знущання! Панські шибениці. Орендарів пригадайте! Бий панів, голото нещасна!
Але слова його розтанули в скаженому реві юрби, Зблідлий, з гарячими, як вугілля, очима, Барабаш вихопив шаблю з ножем.
— Бий панів! — несамовито крикнув він. І кинувся на Бородавку.
Забряжчали шаблі. Тимко, Савка і ще сотні з дві одчайдушної голоти оточили свого ватажка.
Билися люто, мовчки зціпивши зуби, по держаки застромлюючи леза в груди. Забиті не падали, затиснуті серед живих. Поодинокі постріли й вигуки, брязкіт лез, лайка, прокльони зливалися в глухе гудіння. Барабашівцям запалась під ногами земля. Барабаш бився завзято в першій лаві. Чимало супротивників упало під його рукою. Чиясь шабля змахнула йому оселедець разом із шкірою з голови, оголивши череп. Скривавлений, блідий він бився й бився, ніби не відчував ані болю, ані ран.
— Ось тобі, собако! — просичав Свиридович, націлившись на нього пістолем. Пролунав постріл. Барабаш постояв з хвилину, хитнувся і важко поточився на Тимкове плече.
— Стривай, гадино!.. Ще пораху…ємося з вами… — промовив він з зусиллям.
І знепритомнів.
Сагайдачний увесь час стояв серед старшин, неймовірним зусиллям волі опанувавши себе. Розв'язувалась Настина доля. Вона в руках бурхливої юрби, стихії. Поки він говорив, юрба була приборкана, але Сагайдачний був надто обачна людина, щоб відступити від звичаю. Старшина мовчала. Вона ще вчора ухвалила все. Тепер справа була в руках голоти. Тихо перекидаючись словами, зиркали курінні отамани й діди в бік великого бучного кола. І до Сагайдачного долітали уривки розмов.
— Треба було кудись відрядити цього горлая.
— Зіпсує він нам усе діло.
— Бачите? Бачите, панове? Я ж казав. Ось він: виліз на діжкуl.
Сагайдачний здригнувся: Дмитро Барабаш. Це не палкий і несталий Бородавка. Це — сталева людина, яку можна вбити, але не привернути на свій бік. Сагайдачний ступив на перший щабель помосту, вдивляючись у промовця і намагаючись почути, що він каже. Зовнішньо гетьман був стриманий і спокійний. Тільки нігті його так учепилися в бильце помосту, що з-під них бризнула кров.
Ревуть нетяги. Кілька шапок промайнуло в повітрі. Але що це? Поруч Барабаша раптом промайнула якась постать, Сагайдачний пізнав Коржа. Корж щось говорить, палко й обурено розмахуючи руками. Скидає свитку з плечей, показує юрбі своє знівечене кістляве тіло. І видно здалеку, як принишкли, як щільно згуртувалися навколо нього козаки… Час минає повільно, як тече кров у жилах конанця. І знов шапки летять у повітря. Здіймається гул низький і могутній, як буря. І наче блискавки в темній хмарі, блищать над натовпом шабельні леза.
Бій. Упертий, мовчазний бій. Старшина помітила, кинулася туди. Ось палахкотять серед безбарвного лахміття їх кармазинові жупани, наче плями крові, начебто червоний мак у житах. Брязкіт шабель стоїть у вухах. Як важко стояти і не вхопитись за зброю… Але буря зростає. Лайка, стогін, прокльони — все зливається в гуркіт буруну. Гучніше клекоче козацьке море. Опір барабашців меншає. Де-не-де блимає лезо над головою. І хмара шапок здіймається над майданом, а громовий рев котиться з краю в край.
— На Каффу!!! Веди на Каффу!!!
Нетяги кидаються до старшини, ладні забити тих, хто не пристане до їх волі. І міцний рев заливає поміст.
— На Каффу!!! Веди на Каффу!!!
Віджили старі сивоусі діди. Загомоніли, заворушилися. І теж кинули шапку вгору.
А Сагайдачний, ніби прокинувшись від важкого сну, вибіг на поміст і зупинився перед юрбою. Яке сьогодні променясте сонце! Яка глибока синь над головою! І наче вороняча зграя, кружляють над юрбою червоноверхі шапки.
Очі йому спалахнули вогнем. Тисячі рук простяглися до помосту, і ревли могутні голоси:
— На Каффу!!! Веди на Каффу!!!
Вдарили срібні сурми оркестру, наче заспівало сонячне проміння свого звитяжного південного співу. І коли замовкли їх голоси й ущухли крики — довго ще лунало в гоорах за Дніпром:
— На Каффу!!! Веди на Каффу!!!
Кінець першого тома
Содом та Гоморра — два староєврейські міста, які, за біблійною легендою, за гріхи своїх мешканців провалилися крізь землю, і на місці їх існування утворилося так зване Мертве море. Очевидячки, це перекручений спогад про вулканічний вибух в тлумаченні староєврейських священиків.
Капи-кулу — особиста ханська гвардія, військо, яке своїм устроєм відповідає турецьким яничарам.