Пурпурними наметами палають юдині дерева серед чорних струнких кипарисів, і Насті здається, що не дерева стоять навкруги і ронять у повітрі вогняно-малинові пелюстки, а прискають у небо водограї крові, яка незабаром проллється в поході.
Вже три місяці стоять на північ від Біюк-сарая султанові бунчуки — ознака того, що на північ поведе своє військо молодий падишах. Блищать на сонці їх золоті маківки, всипані самоцвітами. Вітер теліпає конячі хвости, нагадуючи стамбульським мешканцям безкраї степи та пустині, міжгір'я та полонини, якими помчить кіннота османська і понесе на списах і ятаганах жах і руйнування. І Гюль-Хуррем безсила зупинити невблаганний плин часу і невблаганну долю, як не стримати течію води у темній безодні Босфору, як не спинити плину днів її молодості…
І марно астрономи і ворожбити з мечеті Селіміє[307] і з обсерваторії Саад-ед-Діна по той бік майдану Топ-Хане наказували й радили падишахові залишитися в Стамбулі. Осман уперто стояв на своєму.
Тоді зібралися візири з усіма іншими вельможами Стамбула від дефтердара і нішанджі до кадіаскера[308] та реїс-ефенді[309] разом з шейх-уль-Ісламом і муяті. Всі, як один, говорили, що похід у далекий і холодний Ляхистан небезпечний і небажаний тому, що коротке літо в Ляхистані і три чверті року триває там пекучий холод, згубний для війська з південних країв. А до того ж не годиться падишахові вирушати з Стамбула і лишати країну без свого мудрого всевидющого ока, бо серце всесвіту мусить стояти, як сонце, посеред небесної бані і на всі боки вилучати проміння своє.
І знов ніщо не похитнуло упертості молодого падишаха. Один лише великий візир Алі-Баша, так званий Гюзельдже, тобто красунь, підтримував войовничий дух падишахів і все нашіптував йому, що час шукати слави Тимура і Чінгіс-хана і покарати Ляхистан за зраду, бо ще Мурад, дід Османів, проголосив себе протектором і заступником Ляхистану, підніс на трон його свого прибічника — Стефана Баторія і наклав на Ляхистан данину-харач на користь кримського хана, а тому Ляхистан став таким же васалом Стамбула, як Молдавщина, Волощина та Трансільванія. А тепер Ляхистан ухиляється від сплати харачу і не приборкує козаків, отже, він постає проти свого володаря і ласкавця, і треба його розчавити, знищити, стерти з землі.
Слова Алі-баші падали на добрий грунт. Осман глузував з прикмет і порад і стягував військо з усіх кінців своєї держави, і в сьомий день місяця джумажиль-ахира[310] наказав нап'ясти свій намет на майдані Дауд-баша за муром Стамбула, а через дванадцять днів вирушив у похід.
Алі-Баша недурно роздмухував войовничий настрій султана. Він розумів, що лише війна на деякий час злютує кров'ю нетривку державу Османа.
Надмірні податки довели населення до жахливих злиднів і здичавіння. Сірія і Мала Азія вже двадцять років кипіли у полум'ї невпинних повстань, і населення їх не скорялося падишахові. Марні були найжахливіші страти, тому що тубільці або гинули зі зброєю в руках, — відстоюючи свою волю, або тікали у гори і безкраї пустині, де тільки леви і скорпіони жили біля колодязів і джерел.
По містах беглер-беї, валі та сардари змінялися зі швидкістю днів на схилі людського життя, і кожен новопризначений, купивши в сералі посаду, починав продавати посади підлеглих собі урядовців, а вони дерли з тубільців останнє, щоб якнайшвидше повернути витрати на своє призначення. Навіть яничарські гідності та бойові винагороди купувалися й продавалися, наче кавуни або дині з баштана, і тому, що яничари були звільнені від будь-яких мит і податків, покупців знаходилося на них багато. На випадок війни такі фальшиві яничари виставляли замість себе наймита або давали сераскерові[311] хабара, тому сераскери збирали значно більше грошей, ніж воїнів, а знесилені здирством люди бралися до зброї й вимагали страти своїх катів або забивали їх, щоб через деякий час загинути під ятаганами карних загонів.
І тоді ще нижче хилилися беззахисні голови, а ватажки повстань або гинули по катівнях, або деякі з них продавалися урядові і за покору діставали вигідну посаду і з визволителів перетворювалися на таких же здирців, як ті, з якими весь час воювали.
Але не всі ватажки продавалися урядові. З багатьох провінцій Стамбул роками не діставав ані парички податків. А Осман вимагав і вимагав грошей. І в вимогах своїх спирався на спагі та яничарів.
Проте й вони ставали непевною підтримкою. Через знецінення монети та через дорожнечу яничари почали крамарювати і головним чином довозити кіпрське вино. Незабаром усе узбережжя Босфору і околиці Адріанопольської брами вкрилися їх тавернами і остеріями, де можна було випити і попоїсти, пограти у кості і в карти, до непритомності накуритися опіуму або годинами смоктати каву і наргіле під співи дзвінкоголосого ашуга або під барвисті оповідання єгипетського казкаря.
Довго не звертав на це уваги Осман, але після страти Мохаммед-хана вдача його різко змінилася. Він став відлюдний і мовчазний, уникав товариства і розваг. Годинами блукав він палацовими садами або тижнями полював у скутарійських та румелійських лісах на вовків і вепрів, навіть не гребував дрібною дичиною. І, повернувшись до Стамбула, замикався в Біюк-сараї і махав рукою на всі справи, і тоді лише муфті та дервіші мали до нього вільний доступ.
Вони тлумачили йому, що все лихо походить від розладу й падіння побожності й звичаю. І Осман підпадав під їх вплив, видавав суворі закони проти розкоші і навіть скарав на смерть п'ятнадцятьох вільнодумців за те, що вони вивели своїх жінок з-за грат гарему і дозволили їм скинути фередже. Він почав будувати мечеті і дарував їм багатющі вакуфи, і палко повстав проти кави і тютюну, вина і опіуму, що за виразом кращих поетів, стали чотирма кутами дивана насолод, а за виразом фанатиків-дервішів — чотирма стовпами намету похоті й гріха і чотирма слугами шайтана.
Яничари обурились на падишаха, а Осман грав з вогнем і жорстоко карав їх за розпусту. Часто переодягався він звичайним горожанином. З двома-трьома агами обходив вночі Стамбул та околиці, одвідував гральні притулки й таверни, будинки розпусти й дешеві грецькі їдальні, де гостро пахло пряними підливами, плациндами і свіжою рибою, смаженою на оливковій олії, і пізнавав серед хазяїв і одвідувачів яничарів та спагі, які, за наказом, мусили бути після заходу сонця в казармах. І вранці сипалися на них найжорстокіші кари за пиятику і за порушення дисципліни.
Тоді яничари остаточно відступили від падишаха і навіть не приховували своєї ворожнечі до нього. Одного разу проїжджав він Босфором. П'яні яничари пізнали його з тераси таверни на узбережжі і здалеку показували йому свої чарки, вигукуючи щось образливе. Осман оскаженів і наказав відрубати їм голови.
Яничари притаїли лють, але при кожній нагоді намагалися показати падишахові свою силу і потроху стали карою й бичем Царгорода. Як тільки затримували їм сплату грошей або видавали їм платню неповноцінною монетою, вони відмовлялися від чорби і хліба і вимагали голів візирів і своїх агів, дійсних чи то уявних винуватців несплати. А коли баші і візири приходили умовляти і заспокоювати їх, вони зустрічали султанових посланців градом каміння, а вночі підпалювали місто, щоб надолужити своє чужим майном.
Осман тремтів від люті, скликав диван, надсилав до бунтівників великого муфті Есаада, але навіть біла чалма з золотими смужками втрачала владу над розбурханою стихією, і вони зустрічали шейх-уль-Іслама лайкою і загрозами побити його і навіть падишаха, якщо він сунеться до них у казарми.
Тоді Алі-баша удавався до останнього засобу і скликав булюків та спагі на допомогу.
Спагі давно ворогували з яничарами. Вони смертельно заздрили яничарським привілеям і охоче йшли приборкувати їх, звичайно, захороші гроші, але коли і їм почали затримувати платню і сплачувати грішми, легкими, як лист з мигдалевого дерева, і дешевими, як краплина нічної роси, вони зрозуміли, що яничари мають рацію, і, замість приборкування їх, ладні були з'єднатися з ними.
Повстання було придушене, але Алі-баша зрозумів, що треба за всяку ціну винищити у війську бунтарський дух, і наказав найнепокірливішим загонам вирушити до Едрене[312]. Яничари відмовилися виконати наказ, хоча причина для цього була важлива і невигадана: треба було приборкати повсталих албанців і босняків.
Тоді зрозумів Алі-баша, що лише війна врятує Стамбул від внутрішньої пожежі, і розпочав доводити султанові кончу потребу походу.
Польські дипломати швидко довідалися про його наміри і почали різними засобами добиватися зміни настроїв у Біюк-сараї, але всі їх зусилля розбивалися, як об кам’яний мур, об непохитну позицію Алі-баші. Він або зовсім не доповідав падишахові про різні кроки і пропозиції Ляхистану, або розповідав про них, як доказ того, що Варшава тремтить перед загрозою війни, бо нема в неї ані війська, ані коштів для боротьби, а тому перемога над нею цілком забезпечена і без великих втрат вкриє державу Османів і його самого всесвітньою славою. Осман п'янів від слів Алі-баші, і гнівна зморшка залягала йому поміж брів, коли хтось з вельмож наважувався натякнути на небезпеку такої боротьби. І вельможі замовкали і полотніли, як засуджені на страту.
Військо виступило вранці, коли шляхи оксамитово воложні від нічної роси, коли датури згортають на день свої кунгани-квіти і тонко й ніжно пахтить морем, а прохололі й відсвіжені за ніч береги тануть і мліють у блакитних серпанках.
Виряджальна молитва тривала довго, Шейх-уль-Іслам і сорок два муфті благали всемогутнього аллаха дарувати перемогу і славу Османові і всім воїнам його, бо газават, священна боротьба з гяурами, ширить мечем віру й закон Мохаммедів. Потім лунко й пронизливо засурмила сурма, і першими рушили яничари трьох вогнищ, що постійно стоять у Стамбулі з розвіяними у повітрі султанськими бунчуками і зеленим прапором Мохаммеда. Перед яничарами крутилися дзигами дервіші і мало не потрапляли під коні тисячоначальників та їх агів. Вони несли й підкидали картонні гармати, сокирки і келепи або тягли на ланцюгах своїх же дервішів у ведмежих шкурах і машкарах.
— Гу! Гу! — лунко вигукували вони й кололи себе ножами і кинджалами, в нестямі фанатичного екстазу знову кpyтилися дзигами і розвівали у повітрі розкуйовджені бороди і халати.
За яничарами йшов загін малоазійської кінноти на розкішних конях, потім араби і бедуїни в білих бурнусах і таких же чалмах, спaгi, булюки і велетні-солахи, зібрані з усіх кутків Оттомaнcької держави.
І за ними рушив у дохід сам падишах в білому оксамитовому каптані на золотій кольчузі і сніжно-білій чалмі, перехоплений двома егретами з пір'я білої чаплі, які мали право носити тільки султани і хани османської крові.
За падишахом, стримуючи баских сніжно-білих коней, мчали баші і аги, візири та інші вельможі, командувачі туманів[313] та тисяч або цілих племен — від забарно-спокійних феллахів[314] до чорно-коричньових друзів, нубійців та арабів, від сірійців і албанців, болгарських гайдуків та греків в газових спідничках і вишитих золотом безрукавках до струнких чорногорців, черкесів і босняків.
Гущавина списів і бунчуків, прапорів та корогов зибучим гаєм линула на північ, як кригоплав, як вулканічна лава.
З усіх боків стояли юрби цікавих і родичів, що відряджали воїнів у похід. Молитви, сльози, зітхання й прощальні вигуки змішувалися з лункою командою, ревом верблюдiв, іржанням коней, тупотінням ніг і копит, з військовою музикою і вигуками дервішів.
На роздоріжжі зібралися цехи з прапорами і ознаками свого ремества, — виснажені і запорошені курявою, бо вже три дні невпинно ходили вони стамбульськими вулицями з войовничими й патріотичними вигуками. Вони втомлено вимахували руками і охриплими голосами посилали загрози і прокльони Ляхистанові і лише де-не-де запалювалися справжньою живою цікавістю і здивуванням, коли проходив повз них темно-сірий велетень слон з важкою мортирою на спині або загони вчорашніх повстанців з Сірії і найдальших кутків Малої Азії, приваблені обіцянкою прощення і навіть винагороди за священну війну.
І дійсно, чудернацькі були ті загони. Після струнких яничарських шерег і могутньої зибіні кіннотників-спагі вони задавалися чи то мандрівними штукарями, чи то ордою доби великого переселення народів. Одні з них ішли або їхали верхи, напівголі, обвішані амулетами і талісманами, строкаті від барвистого татуювання або візерунків, наведених фарбами на засмаглі й кістляві тіла. Інші мали довге волосся, розкидане по спині і плечах, і, замість зброї, велику палицю, наче голоблю, викручену з гарби, на якій теліпалися строкаті стрічки. Верблюжі кістки «на щастя» гойдалися біля їх стремен, звірячі шкури та пір'я прикрашували їх спини і голови. Ішли вони до Стамбула і, позначаючи свою путь грабунками і душогубствами, прийшли до султанського війська такими ж фантастично чудернацькими дикунами, якими були в рідних пустинях і рідних горах.
А війську ніби й не було кінця. Йшли піші й кінні, їхали ослами, одногорбими і двогорбими верблюдами, мулами і навіть буйволами. У глядачів йшла обертом голова від цього безкрайого струмування облич та озброєнь, рогатих і безрогих морд, від команди, войовничих співів і вигуків, барабанів і бубнів, пронизливих сурм і рогів, і тупотіння мільйона ніг і копит, що розтерли на дрібний порох шляхову землю, яка тепер підіймалася у повітрі сіро-жовтою хмарою куряви, сушила горла, очі, вуста.
Давно знеслося пекуче сонце у зеніт. Давно тіні втиснулися і заховалися від нього у найглибші щілини, під дахи і гратчасті балкони. Давно південна спека випила світанкову свіжість, і безхмарний день весняного місяця дмумажиль-ахира звернув із півдня на захід. А військо все йшло і йшло у гуркоті гарб і гармат, у ревінні верблюдів і тупотінні коней, муканні буйволів та волів. Коли ось раптом день став тьмянішати. Здригнулося військо, і всі голови підвелися до неба.
Сонце швидко згасало. Коли глянути крізь муслін чалми або жіночий прозорий серпанок, від нього залишався тоненький серп, та й його перегризали вже зуби жахливої чорної тіні, що ніби ковтала його вогняний серп. Заревли осли і верблюди. Завили собаки. Заверещали діти в юрбі. Злякані воїни репетували, або брязкали зброєю, щоб відбити сонце від темної сили. А дервіші всіх шести орденів закружляли ще несамовитіше і заволали пронизливими гугнявими голосами:
— Гу! Гу! Геть від сонця, шайтане! Віддай нам світло й день!
А сонце вже зникло, і там, де воно тільки що сяяла, ледве помітно мерехтів прозорий блакитнувато-зелений вінець. На небі, в зеніті, тьмяно заблищали сузір'я. Вздовж обрію низьким колом замкнулася зоря неприродного, зелено-брунатного відтінку. І раптом зірвався холодний вітер, наче війнуло на військо подихом смерті й одвічним холодом міжпланетних просторів.
Вили собаки, билися у запрягах мули, волали люди. А дервіші шалена крутилися дзигами і щось кричали пронизливо й лунко.
Прозорий і примарний німб сонячної корони раптом розірвався. Спалахнула вогняна бризка, за нею ще кілька, і люди враз примружили очі від сліпучого світла. Вогняний місяць вже плавав у височині, і день вступав у свої права під несамовиті зойки дервішів.
— Гу! Гy! Моліться, правовірні! Тільки молитви праведних рятують від загибелі сонце!
І збирали у подерті халати, у пригорщі й мисочки дрібні монети зляканої і вдячної пастви.
І тоді з мінаретів позаміських мечетей раптом полилися співучо-прозорі звуки азану. І військо стало на молитву обличчям до Мекки, дякуючи аллахові за те, що сонце не загинула у надрах одвічного мороку і небуття.
І хоча дервіші і ворожбити ордену Мевлеві і ордену Джевлеті вимагали, щоб падишах зупинив військо, бо всі справи, розпочаті в день затемнення сонця і в три наступних дні за ним, закінчаться нещасливо, — вирушило далі Османове військо, заколивалося й посунулося на північ тисячоногим безкраїм потоком, як лава вулкана, як сарана, що знищує все живе. До дна випивали вони колодязі й криниці, витоптували поля, сади, городи, винищували птахів і худобу, вирубували на багаття гаї та ліси, гвалтували жінок, забирали гарби та коней, і пограбовані, знесилені люди посилали їм навздогін не побажання перемоги й слави, а прокльони і плач.
Повільна і гойдлива хода верблюда вколисує Гюль-Хуррем. Над її головою блакитний намет з блискучими золотими китицями й френзлями, з довгими завісками, що охороняють її від сонця, поглядів і куряви. Дере в горлі. Болять очі від весняного сонця. До запамороки пливуть праворуч і ліворуч смугляві горбоносі обличчя, зливаються в строкату зибінь. Від вигуків на пошану султанові, від брязкоту зброї і від спеки голова її іде обертом, заплющуються втомлені очі, і султана починає куняти.
Але глибокий, настирливий душевний біль не дає забуття.
Війна, загибель Ляхистану.
Бачачи це незліченне військо, валки, гармати, слонів та верблюдів, Настя відчуває себе крихітною і безпомічною, як у перші часи свого перебування в Стамбулі. Хіба щось встоїть проти такої сили?! Вона пригадує рідний хутір, мигцем побачену у дитинстві Звенигородку, ще два-три селища та хутори, загублені в зеленій пустині Дикого Поля. Та така ж сила розчавить, потопить, зітре на порох, як затоптує череда степову рум'янку або весняні проліски.
А проте чого турбуватися султані Стамбула?! Рідного хутора й батьків давно нема на світі. Давно обмили дощі і висушили степові вітри їх непоховані кості. Давно поросло буйним зіллям рідне згарище, а озеро, де так любила вона збирати латаття, взялося тванню і мулом.
Рідна земля!.. А хіба не батьківщиною стала їй оця пишна Туреччина, Стамбул, де має вона казково прекрасний палац, чоловіка й дитину, де всі уславляють її красу і скоряються їй, як господині?!
Рівно й плавно гойдається спина верблюда. Повільне коливання навіває їй сон, очі мимоволі заплющуються, засліплені весняним сонцем, блакиттю і строкатими плямами.
Але знов якась сила наче штовхає Настю, і вона здригається і розкриває очі.
Патріарх.
Ось він стоїть перед нею, високий, худорлявий, з гачкуватим носом й вогняно-чорними очима під кашеміровим каптуром. Адже Гюль-Хуррем так і залишилася християнкою, та й ніхто не схиляв її силоміць до ісламу. Мулли і улеми люблять і шанують її і дякують за багатющі вакуфи, без яких жодний з них не виходив з Біюк-сарая. Правда, й патріарха приймає вона і також щедро обдаровує грошима, перлами на ікони і всім, що тільки може вигадати, аби молився він за неї, за Османа і за їх дитину і розгрішив її за шлюб з мусульманином. І патріарх завжди розгрішує її і дарує їй проскурки, пляшечки святої води, іконки і хрестики, свячені пальми і чудові персики й яблука на спаса або червоні яєчка на великдень, а у святий вечір — кутю з родзинками та цукатами, медом та різним пряним корінням.
Тоді все було ясно, просто й зрозуміло, і раптом все переплуталося.
Від патріарха довідалася вона про бій під Цоцорою, про загибель польського війська, і про те, що вирішено знищити всіх козаків з їх селами, хуторами і містечками, забрати все Дике Поле, всю землю Руську під падишаха і, замість козаків, заселити її турецькими пересельцями.
— Відхили руку диявола від рідної землі, грізно казав їй патріарх. — Десниця господня скарає тебе, коли ти віддаси її на поталу ісламові, бо невимовними муками спливе вона, і загибнуть на палях, на залізних гаках і по катівнях сини твоєї віри і крові.
Настя полотніє. Як-то? Невже падишах почав ховатися від неї з найважливішими державними справами? Хіба він вже не радиться з нею про кожну дрібницю? Чи то вельможі оплутали розум його і відхилили від своєї дружини? Але звичка носити личину примушує Настю стриматися, і вона всміхається патріархові повною величі всмішкою, ледве помітною крізь серпанок.
— Не турбуйся, отче святий. Падишах скарає лише тих, хто руйнує й плюндрує наше квітуче узбережжя і забирає правовірних у неволю. Адже кожен володар мусить дбати про спокій і захист своїх підданців.
Патріарх гнівно блимає очима.
— А хто нападає на падишахову країну? Твої брати-козаки зі своїм гетьманом Сагайдачним.
І Настя мимоволі здригається.
Він! Петро!
Забуте, далеко минуле виринає з небуття, і на мить Насті здається, ніби вона знову у Дикому Полі, на хуторі, знов чекає Сагайдачного, тремтить за його життя.
— Гнів господній скарає тебе і дитину твою, якщо ти не виконаєш волі Всевишнього — грізно повторює патріарх і виходить чорний і стрункий, як кипарис, серед білого мармуру галерей та альтанок.
Настя довго стоїть мовчазна і розгублена, потім коліна у неї підламуються, і вона сідає на край водоймища, де грають маленькі золоті рибки, але не бачить вона ані рибок, ані весняного ранку, ані падишаха, що поспішає до своєї Хуррем.
— Не слухай, джаним, цього чорного грака, — сміється падишах, коли Настя благає його відмовитися від походу. — Невже ти бажаєш, щоб мене мали за полохливу жінку або боягуза, не гідного меча моїх предків? Чимало років існує дeржaвa Османів, і ще ніколи султанські бунчуки це зазнали такої неслави, щоб не здійснився похід, задля якого виставлені вони перед Біюк-сараєм. Воля аллахова вказує мені йти на Ляхистан і покарати його за зраду і непокору. І хай ці чорні граки не порушують твого спокою, моя променяста. Не вір їм! Хіба я не справедливий?
Хіба я караю безвинно? Або примушую когось вірити по-нашому? Навіть тут, у Стамбулі, чимало християнських церков. Аби сплачували вони податки, аби працювали — і ніхто їх не чіпатиме, якщо нема в них провини проти свого падишаха. Винних я, дійсно, не милую.
— Але ж чому, чому ти приховав від мене таку важливу справу? Хіба я не люблю тебе і не гідна твого довір'я? — вирвалося у неї.
— А навіщо було тебе турбувати? Хай демони сумніву відійдуть від чола твого. Все, що роблю, — на твою користь, на користь нашого сина, — додав він і пригорнув Гюль-Хуррем.
Мовчить Гюль-Хуррем, Троянда Щастя, але камінь не впав з її серця. Боязко їй. Адже ж патріарх прокляне її жахливим прокльоном, якого не відхилити і не позбутися ані амулетом з левового зуба, ані розвіяти, як прозорий димом наргіле. І, готуючись до походу, Настя тремтить перед майбутнім…
Вона переказує патріархові розмову з Османом, обарвивши її і прикрасивши по-своєму. Вона дарує йому найкращі перли Назлі-ханум, щоб не прокляв її цей жахливий чорнявий дід з м'якою грецькою вимовою і вогняними очима ворожбита. Навіть випросила в нього благословення супроводити падишаха у поході, «щоб відхилити його караючу руку від полонених».
Але інше жене Настю у далеку і важку дорогу. Вона до нестями боїться, щоб десь не підсунули падишахові іншої жінки, яка підкорила б його красою і здобула собі владу й силу, яку вже понад три роки не поділяє Настя ні з ким на світі.
Що поруч цього незручності й втома і навіть небезпеки походу?!
— Осман іде!!! Осман іде!!! — зойками розпачу й жаху пролунало по степах Ляхистану. Заганяючи до смерті коней, мчали до Варшави гінці від молдавських і волоських кордонів. Диміли чорно-руді гриви підпалених на курганах «фігур», і дрожем жаху прохоплювало міщан і селян, хуторян і уходників, коли бачили вони на обрії їх заграви. Всі розуміли, що турецька навала змиє і знищить усе, як морський приплив, як смерч і вихор у пустині, і примара рабства, жебрацтва і загибелі якось одразу тьмарила сонячний день своєю жахливою тінню.
День і ніч засідала в Варшаві королівська рада. Мчали гінці до цісаря й до Ватікану, тяглися шляхами валки зброї, харчів і пороху. По замкових дворах і містечках селяни нашвидку вивчали військову науку гуркотіла стрілянина, іржали коні, торохкотіли ковальські молоти, з комор та льохів витягали іржаві панцери та кольчуги, чистили їх, лагодили мури та брами, поглиблювали рівчаки, насипали вали, гатили греблі, тягли на вежі тупорилі мортири і довгасті серпентини та гаківці.
— Що робити?! Єзус-Маріє, що робити?! — питав сенаторів король Зигмунд і дивився на них безбарвними риб'ячими очима. — Адже ж нашого війська невистачить навіть затримати їх на кордонах…
— Треба негайно скликати посполите рушення[315]. Негайно запросити з двадцять ландскнехтів та кондотьєрів[316], - радить хворий на астму великий гетьман литовський Ян-Карл Хоткевич.
— Хіба що на кошти пана гетьмана? — насмішкувато кидає Якуб Собеський. — Невже у державній скарбниці знайдуться гроші на військо?
— Треба зробити складку. Треба віддати останній шеляг, — підводиться Лев Сапега і театральним жестом б'є себе в груди.
Але насмішкуватий вигук Замойського уриває його:
— А поки пан королівський підскарбій[317] збиратиме по замках ці шеляги, наші вороги дійдуть до Кракова і до Варшави.
— Так що ж, на вашу думку, робити? Чекати і сподіватися, що архістратиг Михаїл надішле нам на захист всі дев'ять легіонів небесного воїнства?
Замойський смикає плечима і рвучко обертається до нього на одному підборі.
— Щоб врятуватися і врятувати ойчизну, — карбує він, — треба не губитися і вдатися до єдиної реальної сили, яку ми маємо в нашому розпорядженні — до козаків.
— Щоб ці лотри розграбували наші маєтки і знов почали вимагати нобілітації?! — обурено відсапується Хоткевич.
— І щоб ми мусили визнати їх самозваних єпископів, — сичить біскуп краковський.
Замойський почув його неголосне сичання.
— Ні, мосцьпане, щоб не сісти на палю десь під муром Біюк-сарая, щоб не цілувати стремен падишахових і не визнати Магомета пророком своїм, як це зробив би не один з найпишнішого панства, аби врятувати свою голову від засолювання, — гостро карбує Замойський. — Чому дивитися крізь рожеві окуляри? Грошей нема! Війська нема! І нема де його взяти. А в козаків його сила-силенна. Це вам не наше хлопство, що тримає меч, як батіг, а спис як дубину. Це справжнє, окурене порохом військо. І зброї в нього на три роки.
Зигмунд злісно покусує тонкі губи, і рудувата еспаньйолка його обурено стовбурчиться під хрящуватим носом.
— Щоб, відбивши Османа, потрапити під личаки цього хлопа? Пан воєвода сидить собі в Києві і втрачає нюх до політичної ситуації.
— Або краще мовити, мосцьпане, варшав'яни хворіють на великопольський нежить і не відчувають гару з дунайського берега і з шведських кордонів, — гостро відбиває Замойський, забувши двірський етикет.
Зигмунд демонстративно відвертається від надто запального сенатора. А Замойський також демонстративно звертається до вельмож:
— Вже на кого-кого, а на Петра Сагайдачного корона може покластися. Хто, як не він, двічі врятував армію найяснішого принца Владислава в Московщині? Хто, як не він, допоміг в Інфлянтській війні? І головне, сам, приборкав козацьке свавілля і навіть допомагав ліквідувати хлопське повстання в Московщині. Проте корона краще від мене знає його заслуги перед ойчизною, ну, а якщо він тепер став на захист своєї хлопської віри, то це така дрібниця, яку він має право собі дозволити. Chaque bаron а sa fantaisie[318], - додав він і знизав плечима.
Король мовчить. Він гостро відчуває погано приховану ворожнечу магнатів. Вже не раз ввічливо, але одверто казали вони, що його політика шкодить Польщі і він, а не морські походи козаків, є головною причиною війни з Османом. Він ненавидить козаків, та що може він зараз сказати, коли пани зрозуміли, що без козаків навіть пам'ять про Річ Посполиту розвіється вітром в неосяжних південних степах.
Мовчання триває довго. Любомирський намагається знайти якийсь компроміс і напівзапитливо звертається до Замойського:
— Власне кажучи, Сагайдачний зараз не гетьман. Коли ж кінчиться це чудернацьке двовладдя на Січі?
Замойський відповів не одразу:
— Так, але зараз і Бородавка нам теж потрібний. Одночасно з загибеллю пана коронного гетьмана, Кантемир-мурза вдерся до нас із своєю ордою і дійшов до Львова i Перемишля. Скільки сіл та містечок спустошив він — знає лише пан бог… А тен Бородавка примусив його тікати і згодом пройшов Молдавщину і весь степ аж до Понта Евксинського.
— Сагайдачний — це ще сяк-так, — обурено урвав його Любомирський, — але ж Бородавка… Ніхто не згодний мати справу з тим розбійником і отаманом збіглих хлопів!
Пани засперечалися, розбилися на групи і нервово і схвильовано обмірковували події, і всі зійшлися на тому, що всі плани і заходи залежать від стану державної скapбниці. Ось чому вони щільно оточили підскарбія і почали наперебій розпитувати його про фінансові справи.
Відповідь була невтішна. Уряд мав чимало боргів і майже нічого готівкою, і взагалі не було чого й думати про формування нових загонів. Король слухав підскарбія, покусував губи і дививсь кудись у просторінь. Сапега похмуро сопів. Він вперше відчував хиткість становища Речі Посполитої і майже жалкував, що тримає булаву великого гетьмана Литовського. Тільки Якуб Собеський та Томаш Замойський напосідали на принишклих сенаторів і уперто настоювали, що треба негайно звернутися до козаків.
Довго не згоджувався Зигмунд — підраховував на папері, скільки має він особистого війська і скільки має його королевич Владислав та скільки повинні виставити магнати, але підсумок не досягав і тридцяти тисяч.
— Не забувайте, що на папері одне, а насправді буде значно гірше. Наше панство не доросло до рівня стародавнього Риму, де кожен з гордістю поспішав на захист ойчизни. Чимало панів і не подумають вирушити з своїх маєтків і дідизн або так спізняться, що їх загони з'являться після генерального бою. А в інших не буде харчу й коней або пристойної зброї, - напосідав Якуб Собеський.
З сумного досвіду московських походів він добре знав панську вдачу.
— Але ж на цей раз будьте певні, що з'являться всі. Це ж самозахист, а не якась авантюра для завоювання московського трону, — сперечається Хоткевич.
А Собеський обурено бурмоче крізь зуби:
— Той, хто мало не поморозив свого війська в Московщині, має кожну нобілітовану наволоч за Катонів та Гракxiв[319]. О patria!..[320] В яких руках опинилася твоя доля!..
Зигмунд мовчить, думає важко й повільно і дивиться кудись У просторінь олов'яними очима вареного судака. Він ненавидить козаків, ненавидить їх віру, мову, одяг, гoлені голови з оселедцями, а головне — їх волелюбство і незалежність. Як таємний єзуїт, вiн над усе цінує в людях покору, вміння розчинити свою волю і істоту у волі тих, хто керує і панує над підлеглими. Сам він розчинив своє «я» у відданій службі інтересам Ватікану, і тому кожний прояв людської волі йому огидний. А з того часу, як старшина взяла під свій захист православну ієрархію, він здригається від люті, почувши про козаків.
Але магнати думають інакше. Треба добитися перемоги над турками і врятуватися від загибелі ціною найменших витрат і небезпек. Підрахувавши всі рrо і contra[321], вони бачать, що Замойський і Собеський мають рацію.
А коли запорошений і захеканий гонець подав королеві повідомлення, що татари вдерлися у Покуття і грабують і палять Уманщину, замовк і король.
— Негайно пишіть Сагайдачному та Бородавці і посилайте до них повноважного посла з платнею і подарунками, — карбує Замойський. — Хай ударять вони на татар і зроблять диверсію з боку Чорного моря. Надішліть їм дерева для будування човнів, замість попалених восени. І хоч з-під землі відшукайте грошей, щоб сплатити їм увесь борг.
І, як загіпнотизований, диктує Зигмунд метрикантові Маєвському свою першу грамоту до козаків.
Королівський підскарбій краще за всіх розумів, що без грошей нема чого й вдаватися до козацького війська. А тому, що платня ця складалася не з самих тільки грошей, але й з поставів сукна, шапок, чобіт та кожухів, — треба було виготовити їх у найкоротший термін.
І королівський підскарбій виявив тут неабиякий господарський хист.
Поки королівські гінці мчали у всі кiнцi Речі Посполитої, запрошуючи панство на елекційні соймики, він викликав до себе варшавських та краківських лихварів і зажадав, щоб вони внесли до державної скарбниці двадцять тисяч червінців у подарунок короні — на захист батьківщини. Покрутилися-покрутилися лихварі та й кинулися до кагалу. А кагальники розклали цю суму на кагальну голоту і стягли її у подвійному розмірі, не зглянувшись на благання й плач, на прокльони і зойки і так знесилених злиднями і роботою бідняків.
З поставами і хутрами, шапками і зброєю вийшло ще простіше. До майстерень кравців і шевців, мечників та панцирників, лимарів та сідлярів вдиралися жовніри й драбанти, хапали покраяні і не покраяні постави, недороблені делії та кунтуші, жупани та доломани, чоботи й шапки, шуби й рукавиці.
— Але ж це кунтуш пана старости Ошманського! — волав кравець, видираючи в жовніра сфастригований кунтуш на куницях з коштовного венеціанського оксамиту кольору стиглих гранат. — Він мені голову зірве за свій крам.
— Цить, хаме! — ляснув його нагаєм пихливий ротмістр. — У тебе знайдено — отже твоє.
— Так спитайте ж людей!.. Та сам пан староста гостюють в свого родича Радзівілла! — не випускав краму кравець, а на щоці його пухла кривава п'явиця від нaгaя.
Драбанти нишпорили по шухлядах та шафах, здирали з манекенів недошиті шуби, навіть фіранки з вікон та дверей, бо ж з них теж можна пошити штани чи жупан якомусь козакові.
Зойки й прокльони стояли над колінкуватими вулицями і завулками Старого Міста. Жінки й дочки майстрів тікали задвірками з повними пазухами краму, хутра и срібла замовців. Драбанти ловили їх, обшукували і коли жінка або дівчина була вродлива і, молоденька, дозволяли собі чимало зайвого поза межами своїх службових обов'язків.
Дехто з майстрів чинив драбантам рішучий опір. Тоді міська сторожа тягла того майстра до ратуші, і залякані лавники ув'язнювали його «до ратушної вежі» за опір державній владі в збиранні коштів на порятунок ойчизни.
Потерпіли не самі тільки майстри, чиї вироби були придатні для козацького війська, — і ювеліри, і ткачі-гобеленники, і гранярі самоцвітів відчули патріотичний запал пана підскарбія.
— Бо ж з келехів і з різного срібного посуду можна накарбувати талерів та червінців, — тлумачив він нетямущим ремісникам, — а на ці гроші найняти оборонців ойчизни і свєнтего хреста. А якщо пани майстри не розуміють таких простеньких речей, це свідчить про те, що вони є вороги ойчизни, ладні схилитися під ярмо ісламу, і я буду примушений звернутися до ратуші і магістрату з приводу наявності такого небезпечного елемента, якого не можна терпіти в межах Речі Посполитої взагалі, а в мeжах столиці її — зокрема.
І зблідлі залякані майстри замовкали і, зціпивши зуби, дивилися, як зникають у драбантських торбах та paнцях їх вироби і найкоштовніші речі замовців.
Ввечері збиралися цехові сходки. Всі одностайно обурювалися на денні події, і кожен пропонував свої заходи, як врятуватися від грабунку.
— Чи не піти нам до найяснішого пана круля? — раптом вигадав цехмійстер злотницького цеху. — Адже ж наш пан круль сам вивчав злотницьке майстрування. Він має у себе в палаці власну майстерню, де у вільний час робить церковні чаші і дарохранильниці. Як почесний майстер нашого цеху, він мусить нас оборонити від плюндрування.
Залякані, змучені і пограбовані майстри вхопилися за пропозицію і обрали депутацію до короля з вірнопідданською адресою, коштовними подарунками і покірливим проханням врятувати їх від розору.
Король подякував за подарунок і добрі почуття, а щодо скарг на надмірний службовий запал пана підскарбія відповів, настовбурчивши свою еспаньйолку:
— Війна — великий іспит, де кожен мусить щось покласти на вівтар батьківщини. Шляхетне рицарство лягає за неї головами, а ви даєте лише частку свого виробу. Я теж виряджаю на власний кошт ціле військо, а син мій, королевич Владислав, несе на вівтар ойчизни своє власне життя. Хіба поруч з такими жертвами наше майно не дрібниця?!
— От клятий єзуїт, — плювалися майстри, розходячись по домівках. — Шкода, що пан Пекарський[322] в нього не влучив.
І з насолодою безсилої люті показували один одному модну карикатуру, на якій невідомий художник намалював Зигмунда з покучерявленим волоссям, де з кожної кучеринки визирали чисто виголені єлейно-фальшиві пики ченців-єзуїтів.
— Оце здорово! Підчепив за живе цього мовчазного чорта! — ахали захоплено майстри і, втішені, хоча б гострою сатирою, вирушали додому, де чекали їх заплакані жінки і обурені розчервонілі замовці, що з лайкою і загрозами вимагали повернути їм золото, хутра, постави сукна та шкіри.
Селіміє — мечеть, збудована в ХVІ сторіччі за султана Селімa І.
Кадіаскер — військовий суддя.
Реїс-ефенді — завідувачі окремими галузями державного апарату, що згодом перетворилися на міністрів.
Джумажиль-ахир — назва одного з місяців за магометанським календарем.
Сераскер — головний командувач у поході.
Едрене — Адріанополь.
Туман — десять тисяч воїнів.
Феллахи — єгиптяни.
Посполите рушення — загальнонародне озброєння, коли всі шляхтичі без винятку, крім старих і калік, мусили братися за зброю і озброювати своїм коштом селянство. Одночасно і міщани мусили підсилювати своє місто і теж виставляти міські загони.
Ландскнехти і кондотьєри — наймане військо.
Королівський підскарбій — урядовець високого рангу, який керував фінансами і державною скарбницею Речі Посполитої.
Кожен барон має свої примхи (франц. прислів'я).
Гракхи — два брати, Кай та Тіберій, герої старого Риму.
О батьківщино! (лат.).
За і проти (лат.).
Пекарський — польський шляхтич, не задоволений політикою Сигізмупда ІІІ, якраз перед описуваними подіями зробив невдалий замах на коpоля. Пекарського стратили найжорстокішою стратою, яка тривала 30 днів.