В хаті жарко й душно. Липневе сонце весь день розпалювало стрімкий дах, а гарячі страви парували на столі гетьмана Бородавки. Гості тільки що пішли. Бородавка наказує Юзикові прибрати, сідає біля розчиненого вікна і розстібає на грудях червоний жупан коштовного англійського сукна. Вітер звиває завіску, і знадвору долинає аромат бальзамистого полину, дзюрчання степових цвіркунів, річкова вогкість і шелест верб і тополь.
Бородавка задоволено мружиться і сопе, підставляючи вітрові розхристані волохаті груди, де, як у вусах, пробивається перша сивина. Вуса його старанно розчесані і розпушені, на ногах — модні гостроносі чоботи, а новозбудований, по-святковому прибраний гетьманський будинок тхне не звиклою для Бородавки заможністю і навіть претензією на пишноту.
Бородавка тепер не будь-який сотник чи то полковник або курінний отаман, якими хоч греблю гатити на Січі. Він гетьман, володар могутнього війська, що тримає під загрозою все Чорноморське узбережжя. До нього йдуть посли від Венеції та Молдавщини, від Волохів і від шаха Абаса, з якими ще Сагайдак розпочав якісь перемови.
А зараз надіслав до нього послів і сам пан круль.
Розгубився Ясько Бородавка. Не знав, як вітати почесних гостей, та врятував його Юзик, добре обізнаний на панському звичаї, і влаштував бенкет, гідний найпишніших панів.
Доля Юзикова не багато в чому змінилася. В першу мить, довідавшись, що Сагайдачний вже не гетьман, Юзик похолов з жаху. Він кинувся до причалу, шукаючи човна або порона; але порожньо було на Базавлуку, а кинутися в льодові хвилі — він не наважився.
Hа майдані вирувала переможна голота, забивала старшину і святкувала свою перемогу. Юзик заховався в якусь щілину і з жахом прислухався до лайки і вигуків, співів і стрілянини, а на ранок виліз на світло, зухвало збив шапку набакир і звідкись витягнув цебер горілки — похмелитися переможцям. Частуючи знайомих і незнайомих, він безупинно розповідав їм різні справи Танцюри і Сагайдачного, про які міг знати тільки він, як довірений гетьманський джура.
— Іч ти! А ми гадали, що ти за них тягнеш, — щиро дивувався Грицько.
— Гонору слово, не тягнув! Але ж я єстем сиротинка, а панство з мене глузувало через те, що я не могем добже по-козацькому мувити, а тен Сагайдак почав мене захищати. Ну, а якщо він захищав, так я й ховався за його спину. Тільки ж я це дурень і не сліпий і завжди бачив, що він є пся крев, — палко виправдувався Юзик, але очі його бігали, як у зацькованого мавпеняти.
І якось само собою сталося, що з джури Сагайдачного став він джурою Бородавки.
Коли ж загинув в морі Барабаш, а Бородавку обрали на гетьмана — Юзик став його правою рукою. Він і кармазини йому купував, і чоботи за останньою модою; і навчив його знатися на різних коштовних речах.
І Юзик з чудернацьким виразом догідливості, поблажливості і підлесливості ставився до свого принципала, а з голотою і старшиною тримався гідно і незалежно.
Помалу повернулися на Січ і Танцюра з Бурдилом, і Байбуза зо всіма іншими. Тільки Харлик Свиридович сидів на своїх грунтах і очікував кращих часів. Старшина привозила Бородавці добрі подарунки, пиячила з ним, приятелювала, а потай оброблювала свої справи й крутила голотою, як і за Сагайдачного.
З'явилися на Базавлуку і венеціанські та молдавські, болгарські та грецькі бригантини і шхуни, і кожен з приїжджих поспішав до гетьмана з подарунками. Тоді чимало перепало і Юзикові, як його мажордомові[323].
А Бородавка потроху входив у смак старшинського побуту. Як і раніше, він казав; що горою стоїть за голоту й щиро вважав себе її захисником і обранцем; але тепер він вже це обурювався, коли старшина вимагала після походу третину військової здобичі за розум і досвід військовий і за те, що голота б'ється старшинськими шаблями й мушкетами; а коли Бородавка, за порадою Бурдила, збудував і собі аж три добрих човни, — здалося йому цілком природним і справедливим, — щоб ці човни приносили йому щорічний прибуток і від перевозу вантажу, і від рибальства, і від нових походів. І наймав він на них голоту на таких же умовах, як і вся інша старшина.
І, відчуваючи свою заможність і незалежність від примх юрби, зажадав Бородавка жити по-старшинському, і збудував собі нову хату на шість покоїв, і за Юзиковими вказівками оздобив її з пишнотою, про яку мав дуже неясне уявлення.
Староста канівський і староста черкаський прибули до Базавлуку в дуже дражливій справі. Треба було втлумачити Бородавці, а через нього і голоті, що перед турецькою навалою мусять змовкнути всі суперечки і що треба негайно виступити в похід.
Справа була не з легких. Цілі повіти і волості палали у вогні селянського повстання і приписувалися до козацького війська, а головне, вже два роки було на Україні аж два гетьмани, і ніхто з них не думав відступити один одному свою булаву. Вони не дійшли до відкритих боїв, як колись Байбузин батько з Полоусом, але мовчазно розподілили владу: Бородавка сидів на Базавлуку, а Сагайдачний господарював у Києві, над усією Наддніпрянщиною і над Поліссям. Між ними залягли зелені пустині Дикого Поля, і цей природний кордон мимоволі, виправдував і їх відокремленість, і самостійність.
Але грізна звістка про похід Османа розгойдала селянське море, розбуркала козацьке військо і неминуче мусила привести обох гетьманів до якихось стосунків, а, можливо, і до відкритої боротьби. А тому, що для Варшави Петро Конашевич був єдиним прийнятним командувачем, — треба було якось замулити Бородавці очі, щоб він не переплутав варшавських планів і карт.
— Жахливе лихо насувається на наш степ, — сказав староста черкаський, цокаючись з Бородавкою за вечерею, — бо перед рабством всі однакові, і всіх заберуть у неволю.
— Еге ж! Чисто виметуть степ! Живої душі не залишиться, якщо ми не втрутимось, — мотнув головою Бородавка. — Дав я їм чосу восени. Тікав від мене Кантемір-мурза, мало штанців не загубив. Скільки ясиру від нього відбили!.. Але ж з Османом буде гірше; сила в нього незліченна. Чисто вимете степ, — сумно додав Бородавка по хвилі.
— Ото ж я й кажу. Треба нам забути всі чвари і пам'ятати: ми — одна країна, один у нас найясніший пан круль, і всі ми віруємо в пана Єзуса і в свєнту панну Марію, і свєнтему Христові вклоняємось. А якщо пани ксьондзи і пани попи пересварилися, то це їх хатня справа і воно нас не стосується.
— Та чорт їм у печінки — і попам і ксьондзам! — згодився Бородавка. — І без них покуштуємо лиха з тими клятими турками.
Cтapоста черкаський поморщився від такого надто одвертого вислову, але з удаваним захопленням відповів:
— О, зараз видно, що пан гетьман є людина доброго розуму! Бо ж інші політики плутають на рівному. А я так вважаю, що треба спочатку відбитися від зовнішнього ворога, який несе загибель — не самим лише нам, воякам, — але й нашим старим батькам, жінкам та дітям, а головне — має намір стерти з землі Запоріжжя. І хай пан гетьман не забуває, що корона поблажливо і шляхетно ставиться до козацького звичаю. Вона ніколи не втручалася у ваші справи і завжди шанувала волю ради козацької, - підніс він значливо палець. — Хай у перший раз Іскандер-баша небагато чим тут поживився, але коли за його пропозицією тyрки збудують тут кільканадцять фортець і вивчать плавні, як свій Босфор, — доведеться Запорозькому військові попрощатися із своєю волею і з звичаєм, а пану гетьманові — з булавою, якщо не з життям, бо за реляціями чужоземних дипломатів і наших шпигунів турецьке військо нараховує зараз півмільйона вояків.
Це зовсім не всміхалося Бородавці. З хвилину сидів він, широко розплющивши очі.
— А що ж вирішила в цій справі корона?
— Перш за все, треба припинити будь-які суперечки в надрах народних. По-друге, треба обміркувати цю жахливу і пекучу справу, а тому треба зібратися докупи і домовитися про все.
— Де зібратися? Як? — нашорошено перепитує Бородавка.
— Очевидно, доведеться скликати раду, бо корона бажає вислухати голос народу, — обережно вибирає слова староста черкаський. — Спеціальний королівський посол оголосить перед військом універсал його мосць пана круля, і тоді ж корона сплатить війську всю свою заборгованість і домовиться щодо загального плану кампанії як на морі, так і на суходолі.
— І про головного командувача, — бовкає староста канівський, що весь час куняв і прокинувся так не до речі.
Стapocтa черкаський тільки оком блимнув на невдалого дипломата, але з невимушеністю світської людини підхоплює недоговорену фразу.
— …бо ще невідомо, хто керуватиме всіма збройними силами Речі Посполитої — великий гетьман литовський, Ян-Карл Хоткевич, чи Любомирський, гетьман польний, замість Конецпольського, який ще й досі мучиться у полоні.
Але Бородавка відчув нещирість відповіді.
— А цей прихвостень та нахлібник Сагайдак де тоді буде? — рубає він з плеча, і шия його наливається кров'ю.
— Пан старший над військом козацьким, певно, теж буде на раді, бо на ній мусять бути присутні геть усі козаки, які тільки існують на цілому світі.
— Як-то?! Козацьке військо вигнало його геть, як собаку, а він знову-таки до війська полізе? — з люттю у голосі підводиться Бородавка.
Староста знизує плечима.
— Якщо військо козацьке — вигнало його, як козака, то воно не може вигнати його як представника його мосць пана круля, тим більше, що навіть найзапекліший ворог не може заперечувати, що, в справах військових Сагайдачний людина з великим хистом і досвідом і в таку жахливу хвилину може подати добру пораду. Невже пан гетьман перед. загрозою знищення Запорозького війська бажає зняти бунт проти свого короля в особі його представника?
Бородавка стоїть, спираючись долонями на край стола, і слова стають йому впоперек горла. Власне кажучи, нема чого сперечатися, бо староста тактовно не назвав Сагайдачного гетьманом, і твердо наступив на ногу своєму супутникові, щоб він вдруге не бовкнув зайвого.
Бородавка мовчки хапає баклагу меду, наливає собі добрий кухоль, перекидає його під вуса, потім важко сідає на лаву.
— А хто буде на чолі війська козацького у поході? — хрипить він, а очі з п'яною настирливістю шукають погляд пана старости.
— Звичайно, той кого оберуть пани козаки. А оберуть вони того, хто пильнує військовий інтерес від вовків, хоча б то й у шкурі овечій.
Нічого не сказав пан староста черкаський, але Бородавка розуміє слова його, як ухвалу своєї тактики, і лють його вщухає так само раптово, як і спалахнула. Він хитається на лаві, широко розсунувши під столом ноги, і раптом починає хрипко реготати:
— Еге-ге! Правду каже вельможний пан староста! Ну й хай йому чорт!.. Хай приходить!.. Бo ж мої хлопці хутко насиплють йому солі на хвіст. Хай гетьманує над київськими попами, а нам таких, як він, не треба.
— Ну, так, пане гетьмане, так. Але вам, як державному мужу і дипломатові, доведеться чинити йому поблажливу гостинність переможця і народного обранця, — всміхається староста черкаський.
А староста канівський, що вже трохи протверезився, підхоплює:
— Або як король-переможець — своєму подоланому супротивникові.
Це надзвичайно подобається Бородавці і приємно лоскоче його самолюбство. І коли гості зникають, він ще довго сидить біля вікна, пригадує їх слова і з самовтішною усмішкою покручує вуса.
Зеленим оксамитовим килимом розкинулася широка галявина серед Сухої Діброви. Ледве помітним схилом спускається вона до Дніпра. Вузлуваті дуби, обступили її пишною зеленою рамою в молодому червневому листі, і лише в одному місці розкривається вона на Дніпро. Ані помосту, ані хати на цій свіжій галявині, тільки там, де земля трохи випинає невеличким пагорком, мабуть, стародавньою скіфською могилою, викотили і поставили три величезні барила, на яких можуть уміститись кільканадцять чоловік. Барила вкриті перськими килимами, до них приладнано хитку драбинку, а поруч височить міцний стовп з кільцем — для військового прапора.
Гуркочуть литаври низьким лунким гуркотом. Довбиш не розгинає спини, не витирає поту, що струмками тече у нього з лоба і скронь.
І з усіх боків поспішають на галявину строкаті групи людей, і розквітає вона барвистими жупанами, білими і сірими сорочками, червоноверхими шапками і барвистими шалевими або срібними поясами. Голоти тут майже немає. Грає сонце на пряжках і держаках, легкий дим від люльок тане у повітрі павутинням, і в усій юрбі — жодної жінки, як і на Базавлуку. Проте незвично чорніють в ній гострі підкапки, каптури та схими ченців, наче чорні кипариси на тлі строкатих весняних квітів, і темно-бузкові камилавки попів.
Юрба гусне, зростає, а козаки все сунуть і сунуть крізь ліс і з боку свого табору, і від найближчих селищ за узліссям. Вже не видно трави — затоптали її мазані чоботи і личаки, постоли і червоні сап'янці. Однією щільною масою дихає і коливається на галявині чорно-строкате тіло юрби.
Негучні розмови зливаються в рівний гамір, і ширяться й ростуть тривожні чутки, що турецьке військо наближається до Дунаю, а галери стежать за гирлом Дніпровим, щоб, бува, не промкнулися в море козацькі чайки. І повзуть інші чутки про знамення на землі і на небі, про сонячне затемнення і про те, що наближається кінець світу.
Припущення, здогади і тлумачення враз перетворюються на факти, відомі з певних джерел, і щільна маса юрби гуде тривожним гудінням, приголомшена та пригнічена новинами.
— Ех, краще б не ходили на море наші пани-молодці дрочити султана! Всім доведеться тепер помирати, — хрипко зітхає старий козак, спираючись на сукуватий ціпок.
— Так це ж не ми, а ваш Сагайдак проклав нам у море дорогу, — огризається хтось з юрби.
— Тю, згадав! Про Сагайдака і пам'ять розвіялася. А хіба Барабаш не ходив? А Бородавк? — лютує Бурдилів син, що вперше з'явився проміж козаків.
А приятель його, незграбний луцький бурсак, догідливо підтакує:
— Так, але тільки Сагайдак бив турка, а Барабаш дав собі накласти в три вирви. От і попер до нас султан, бо вже й страху не має.
Починається суперечка.
— Ніколи такого сорому не було, щоб потопали козаки, не нюхнувши пороху. І добре б ще в морі, у хвилю, а то ж у лимані!
— Так човни ж були гнилі та діряві!
— А де ж були ваші очі, щоб на гнилому в море йти?
А старий козак, звільнений з Каффи, підносить-гачкуватий палець:
— Кінець волі козацькій, кажуть: вже Покуття димом пожежі пішло, лютує Кантемир-мурза з Алі-шахом…
— Та що ви, діду, крячете? Чи то шабель у нас немає, щоб відстояти рідну землю? Відстоїмо! Головами ляжемо, та не пустимо турків в наш степ. За все одразу з ними порахуємось. А потім і панам подамо остаточний рахунок, — додав він по хвилі.
І ніхто не пізнав би в стрункому і зграбному козаку колишнього невільника з Каффи Юрка Шибеника, тепер ватажка одної з найбільших і найзавзятіших ватаг на Брацлавщині.
Тісно стає на широкій галявині. Тут і реєстровики, і ремісники з Львова, Переяслава і з самого Києва, і просто «непрслушні» селяни і міщани з містечок. Але найбільше загартованих у боях вояків. Гречкосії, старі діди з білими оселедцями, легкими, як пасма ковилю, переплуталися, з шинкарями і крамарчуками, а лоцмани і чумаки — з голярами і рибалками; тут і селянські безпарафіяльні попи, що заробляють випадковими требами. Але військових значно більше.
Довбиш замовк. А в глибині лісу заспівали мідні сурми гетьманських сурмачів, і поплив над юрбою червоний шовковий прапор війська козацького, а за ним вийшов на галявину Бородавка, його осавули писар Лаврін Пашковський та ціла зграя дідів та старшини.
І одночасно, ніби за знаком невідомого розпорядника, відокремився від свого полку Сагайдачний з київськими братчиками. Братчики приєдналися до кола старшини, а Петро Конашевич став осторонь, разом з своїми сотниками та осавулами.
Бородавка стрибнув на середнє барило, постояв з хвилину, оглянув юрбу і підніс булаву. Булава бризнула в очі Сагайдачному іскрами самоцвітів, але жодний м'яз не ворухнувся на обличчі колишнього гетьмана. Рівно і тихо говорив він щось своїм сотникам, потім спокійно глянув на свого супротивника.
Юрба замовкла. Козаки ховали недокурені люльки, у повітрі танули останні димки, і тільки чорні баранячі шапки та кружальця облич дивилися з усіх боків на Якова Бородавку.
— Панове товариство, славне військо Запорозьке, — кидав він уривчасто. — Пре на нас турчин! Піший! Кінний! На галерах та на сандалах! Загрожує нашу рідну Січ димом пустити. Села наші повипалювати. Землю осадити турками. Ну, сядуть нам на шию, кров почнуть пити не гірше від панів магнатів з їхніми прихвоснями. І тікати не буде куди, бо вже й Січі не буде. А Дике поле буде турками заселене. О! Зараз прислав до нас найясніший пан круль. Просить допомоги. Спочатку стримував нас: не займав турка. А як побили його військо та засолили голову коронного гетьмана, та виставили її на списі десь у Стамбулі, так він і зарепетував: «Рятуйте!» І рятувати нема кому, крім війська козацького. Ось і кажіть, що спочатку робити, чи то вислухати посла, чи, то порадитися, що йому відповісти.
— Посла! Давай спочатку посла! — заволали козаки.
— Посла так посла, — згодився Бородавка.
І зробив знак головою.
Від кола старшин відокремилися кілька сотників та полковників і зникли під склепінням узлісся, а юрба заколивалася і знов загула розмовами, чутками і суперечками, вигуками і зітханнями. Найбільше хвилювалася молодь. Повернення на батьківщину загрожувало їй панським судом і повним покріпаченням, а турецька навала — загибеллю або неволею, про яку наслухалися вони з дитинства жахливих оповідань. І не бачили вони виходу і порятунку, і в своєму безпорадному розпачі шукали винуватця, і ті, що кілька днів тому мало не обожнювали Якова Бородавку, тепер готові були раптовим вибухом гніву помститися на ньому за свій жах і за нездійснену мрію про волю.
Гучний гуркіт литавр і сурм сповістив юрбу про наближення посла.
Бартоломій Обалковський в'їхав на галявину верхи з невеличким почтом панів та каноніків[324], і в ту мить, коли з'явився він над юрбою, гучний випал гармат, мушкетний салют і сурми зустріли його привітанням.
— Ого! Вивчив-таки двірський звичай, — здивовано вигнув брови Сагайдачний…
І знов завмер у своїй непроникній машкарі.
А Бородавка вже підносив булаву, і юрба замовкла, і напирала на барила, і жадібно витягувала голови.
Посол вклонився війську, розкрив скриньку, загорнуту в шархаловий шовк, і витяг з неї пергаментний згорток, на якому теліпалася печатка з тарілку завбільшки.
Рух цікавості і напруженої уваги пройшов юрбою, а Бородавка ще більше випнув своє неабияке черево, начебто свідомість важливості історичного моменту надимала його пухирем.
Ми, Зигмунд Третій, з божої ласки круль Польський, великий князь Литовський, Руський, Прусський, Жмудський і Мазовецький…
Пишно і довго перераховує посол всі титули короля Зигмунда, потім читає довго, однотонно і урочисто, ніби гіпнотизує юрбу, і тільки наприкінці підвищує голос:
…а тому ми закликаємо славне військо козацьке стати пліч-о-пліч з нашим військом і рицарством проти ворога святого Христа і віри Христової, одвічного і запеклого ворога землі нашої, - боронити честь і волю ойчизни і держави нашої і, згуртувавшись навколо трону, піднести зброю в свідомості великої правоти перед нахабним зазіханням Туреччини на наші суверeннi права…
Урочистий і піднесений тон королівської грамоти, її незрозумілі і складні звороти примушують пітніти і важко зітхати не одного козака.
А посол вже згортає пергаментний згорток і говорить, що лихо неминуче, як пожежа в степу, як повідь або моровиця, і що честь козацька мусить показати себе саме тепер, в цей загрозливий час.
— Посполите рушення вже оголошено. Підіймається на боротьбу геть уся земля. Невже військо козацьке, уславлене своїми подвигами в минулих походах, не простягне руки до вигострених шабель, коли озброюється і плугатар, i ремісник, і крамар, і навіть чернець, який ніколи не тримав зброї?!
Невиразний гомін пішов юрбою.
Пан Обалковський звернувся до Бородавки і щось неголосно сказав йому. Бородавка ступнув наперед і підніс булаву.
Юрба замовкла.
— Бачу я, панове-молодці, що справа той… Тра на турка посунути, бо ж на галери потрапити або на палю — нікому не солодко… О!.. А тому, ніж довго думати кидайте шапки, панове, хто ладний на турка йти, — раптом вигукнув він, надсаджуючи голос, щоб було його чути по всіх кутках лісової галявини аж до урвища, де ніжно синіла і золотавилася піскуватими косами імлиста задніпрова далечінь.
— Ні! — раптом розрубав слова Бородавки лункий уривчастий голос.
І крізь юрбу рушив до барил, продираючись ліктями і плечима, Петро Одинець.
— А чому так? — зніяковів Бородавка.
— А тому, що не можна ламати звичай. Ти що нам волю свою нав'язуєш? Тра поміркувати, подумати, вислухати розумних людей. Справа неабияка. Та мо, в цій війні більша частина нас поляже головами. А ти рубаєш одразу: «Кидайте шапки!» Так не годиться!
— Вірно! — підхопили голоси. — Подумати треба, порадитись!
— І так зрозуміло!
— Завжди встигнемо панам прислужитися!
— Ми ж не баби, щоб одразу так, не подумавши!
— Та думай не думай — час шаблі гострити.
— А чи чув, що турки вже до Дунаю дійшли? Чекати, щоб вони нас, як горобців, накрили шапкою!
Вигуки ставали гучнішими, настирливішими. В повітрі заблищали шаблі і кулаки, почулася лайка.
— Хай погано, та з власної волі!
— Ах ти, панський лизуне!
— Хлопська пико!
— Міркуйте, міркуйте, все одно в похід вирушите!
— І вирушимо, та з власної волі!
— Ми не вівці: чабанів нам не треба!
— І хай пан посол піде звідси, щоб нам порадитися без зайвих ушей.
— Оце правда! Без викрутасів!
Бородавка розгубився. Він так вихвалявся своїм вмінням зважити на настрій козацтва, і ось обвинувачують його в порушенні волі і звичаю.
— Та цитьте, чортяки! — гримнув він. — От розгелготілися, як гуси на ярмарку! Ну, добре, добре! Міркуйте! А пан посол піде собі в намет, поки ви горлатимете.
Юрба клекотіла, як кип'ячий казан. Обурився і Обалковський і, певно, гостро висловив Бородавці своє незадоволення, бо Бородавка став червоніший від свого жупана і все витирав рясний піт на чолі і щоках. Він тупцював на барилі і то кидався улесливо підтримувати королівського посла, то гримав на юрбу і вимахував булавою, як чабан своєю гирлигою. А коли Обалковський зник під склепінням узлісся, він кинувся знов до барила. Але замість Бородавки раптом виріс над юрбою митрополит Борецький в білому каптурі з діамантовим хрестиком.
Це було так несподівано, що юрба враз ущухла. Іов Борецький змахнув над нею рукою, і враз оголилися всі голови, нaвiть тих, хто роками не переступав порога церковного і не визнавав попів та ченців.
— Братіє, - тремтячим, співучим вигуком пролунало галявиною аж до найдальших дубів і урвищ, — сини віри Христової, віри грецької! В моторошний і тужний час вперше бачите ви мене, свого архіпастиря. Чорною смертю насувається на нас військо Османове, і стоїть перед ним земля руська з відкритими, беззахисними грудьми, і внутрішні чвари пустошать і катують її. Королівський посол закликав вас стати пліч-о-пліч з панами магнатами і з прелатами костьолу римського на захист ойчизни, коли ж ті самі пани і ксьондзи проливають нашу кров від Самари до Московщини і від Бугу і Сану аж до Дінця. І паче всіх доводиться терпіти нам, архіпастирям вашим. Вже мало не рік, як прийняли ми святу хіротонію[325], але ще й досі не визнав нас за ієрархів король. А коли єпископ Мелетій Смотрицький приїхав до Вільно і почав правити там за архієрейським чином, єретик йосип Рутський доповів королю, ніби патріарх Теофан є самозванець і турецький шпгигун, і король повірив його брехні і видав універсал, ніби ми, архіпастирі, є підсобники турецького шпигуна і баламутимо народ, а тому треба нас ловити і ув'язнювати і судити за державну зраду і за образу величності. Єпископ Мелетій жив у князя Огінського. Король вимагав, щоб Огінський видав його, а тимчасом уніатські комісари викликали його до Вільно на канонічний суд[326]. Тричі викликали його, і тричі він не з'явився, бо не підсудний він єретикам-апостатам[327]. Тоді ксьондз Рутський наклав на нього анафему. А тимчасом мало не вся Віленська та Полоцька єпархія відпала від унії і визнала Мелетія за свого архіпастиря. Так ксьондзи-уніати, втратили найбагатшу з своїх єпархій і бенефіцій та найзаможніших парафіян і лютували проти нас, як біснуваті. А поки тривав цей незаконний суд, заарештували дванадцятьох віленських братчиків за підтримку свого архіпастиря, а на братство напали якісь збройні ватаги і кілька разів обстрілювали його.
Серед старшин-католиків почувся рух:
— От негідник! — просичав полковник Ян Костржевський. — Вони ж порушили прерогативу[328] короля призначати єпископів та ще й удають з себе безвинних. Хіба ж це не образа величності?
— І як вони насмілюються так висловлюватися про митрополита Йосипа Рутського! — обурено підтакнув Станіслав Злочевський.
А Борецький веде далі не так, як звичайно провіщають попи та ченці. Він ніби забув всі писані правила хрій[329] та схоластичних риторик[330]. Простими, народними словами розповідає він про пережите. І юрба замовкає, боїться прогавити хоч слово.
— А згодом оголосили ще другий універсал, що ми, як бандити і державні злочинці, підлягаємо соймовому суду, і цей суд ще й досі загрожує нам смертю. Доводиться нам ховатися, як душогубцям, переїздити з місця на місце, плутати слід, лякатися кожного незнайомого обличчя, щоб не загинути десь у катівні.
— От сволота, що вигадала! — щиро зітхає хтось у юрбі. І не одне зітхання відповідає йому. Майже кожен з козаків колись пережив такі ж моторошні хвилини; коли тікав від свого пана, і мимовільне співчуття народжується в юрбі до цього невідомого ченця, чий сан викликає побожність і пошану, виплекану довгими сторіччями сліпої віри і покори церкві.
— Але на захист нас, архіпастирів, виступило чимало сміливих людей: одну протестацію від імені віленських княжат, панят, рицарства, шляхти та всього народу віри грецької вписано до Ошмянських гродських книг, тому що віленський суд їх протестації не прийняв, а другу протестацію вписав князь Огінський з Корсаком до Трокських книг від імені Віленського братства. В цих протестаціях скаржиться паства наша на утиски за віру, бо життя нестало православній людині. Церкви в нас відбирають, обертають їх на шинки, крамниці, костьоли, навіть мусульманські мечеті, як було нещодавно у Мінську, а іноді роблять з них навіть хліви на худобу. Забороняють православним володіти землями і будинками, торгувати, шинкувати, ремісникувати, так що доводиться іноді й голодувати або тікати світ за очі з рідного міста. Хапають нас без права, без суду віддають катам, гниємо ми в катівнях, не дозволяють шляхтичеві віри грецької посідати будь-яку посаду, заробляти собі шматок хліба, хай буде він тричі вченіший і розумніший за католика. У Вільно навіть не дають нам води з рури міської[331], а православних мерців дозволяють вивозити з міста тільки через ту браму, де вивозять сміття. Так, безправні і беззахисні вмирають люди без каяття, без божого благословення в блуді живуть, а діти ростуть нехрещеними, як собаки.
— Правда! — ляснув себе в груди Хома Причепа. — Ще й цехмістра шевського цеху вкинули до ратушної вежі, і кати катували йогo на колесі, ще й свічками підсмажували, наче свиню, прости господи.
— А наших не катують, не забивають на смерть?! — напівголосно кидає Станіслав Злочевський. — Оклінського забито. Грековича — теж. Навіть на Йосафата Кунцевича[332] шкірять ікла.
— Жадібність… — зітхає Ян Костржевський. — Все через землі церковні, через багатющі парафії та бенефіції…
— А з Львова повиганяли геть усіх православних, — подає з юрби голос Остап. — Кажуть, що й без нас на всіх не вистачає роботи.
Майстри загомоніли всі враз. Кожен згадував всі образи і знущання, що довелося їм терпіти по містах та містечках.
— У підмайстри та учні наших хлопчиків не приймають.
— Не треба, кажуть, нам татар, євреїв та козаків.
Борецький двічі підносив руку, намагаючись договорити, але пристрасті розпалювалися, і юрба не могла заспокоїтися.
— Та тихше там! — гримнув з барила Борадавка. — Не заважайте владиці.
І коли Причепа та інші замовкли, Борецький повів далі сумно і гірко:
— Та не одного цехмістра, братіє, закатували католики. А тому, коли вас кличе корона, яка вірить усім наклепам, я архіпастир ваш, питаю вас: що відповісте ви тому, хто пригноблює і цькує вас і знущається з вас, аки древлє поганці? Тому, хто позбавляє вас шматка хліба, роботи, прирікає немовлят та дідів на жебрацтво і голод, хто виганяє вас з насидженого місця, бо нема шматка хліба православному там, де ласує католицький патер, католицький пан та бурмистер?!.
— Оце дійсно. Та хай вони всі — чорту в пуп! — враз заревло чимало голосів. — Пали їх, ріж до ноги!
— Підемо трощити їх фільварки!
— Бий панів!
Петро Сагайдачний увесь час стояв біля барила.
І не встигла опуститися благословляюча рука з широким чорним крилом рукава, як через два щаблі злетів на барило Петро Конашевич і став поруч Борецькоro.
Бородавка зирнув на нього кутком ока, почервонів від лютi, демонстративно відвернувся і поліз по кисет у кишеню.
— Тільки ворог народу руського, війська і вoлi козацької може закликати вас на захист панів! — лунко вдарив юрбу баритон Сагайдачного.
Рух здивування і цікавості прокотився галявиною і віддався аж коло найдальших дерев біля урвища.
— Коли тануло наше військо під час козацьких комісій, коли мерзло, голодувало і розходилося по домівках, довелося нам де в чому поступитися. Доводилося тоді торгуватися, хитрувати, очікувати нагоди, коли знадобляться короні наші шаблі. А зараз ми — єдиний оплот, єдиний порятунок Речі Посполитої. Де королівське військо? Де пишне панство? Ландскнехти? Гусарія? Всі гниють на Цоцорському полi! Наближається військо Османове, а пани ще по маєтках сидять. Та ми — останній козир королівський! Ось чому ми можемо дорого продати наші шаблі. А сила в нас зібралася чимала: в мене самого двадцять тисяч добірного війська з кіньми, харчами, арматою, порохом. І що краще й що міцніше наше військо, то більш покладається корона на нас. Ну, а коли так і бажаєте ви, пани, щоб ми вас рятували, — пишіть реєстри на двадцять тисяч. Визнайте наших архіпастирів і — руки геть від нашої віри і совісті! Звільніть наших мучеників з своїх катівень та в'язниць, не чіпайте братств, прийміть до цехів православних майстрів і не заважайте їм чесно заробляти свій хліб. І хай наших сотників і полковників і шляхетних козаків не грабують магнати наїздом гвалтівним. І не забирають пахолків та підсусідків, ланів та лісів. І не ганяють козацьких жінок на панщину, поки десь чоловіки страждають у поході. Ось коли король видасть такий універсал, а сойм — таку конституцію, — тоді можна буде й батьківщину боронити, бо стане вона нам справжньою матір'ю, а не лютою мачухою.
Наче вихор зірвався в юрбі.
— Вірно!!!
— Щоб данинами не сушили!
— З хат не виганяли з немовлятами! — І щоб «слободи» відстрочили!
— До реєстру повписували!
Бородавка зблід. Bін обернувся до Сагайдачного і щось намагався сказати йому тремтячими від люті губами, але юрба так ревла, що ані Сагайдачний, ані Борецький не почули його.
А сотні голосів гриміли бурею:
— Так і перекажіть королеві: виріжемо всіх до ноги, якщо обдурите!
— Хай не роздаровує наші землі панам!
— Геть панів з Дикого Поля!
— Бо ж подолаємо турків і їх не помилуємо, — надсаджувався Юрко Шибеник і з гострою насолодою пригадував, як порахувався він з Долівою-Ясенським. Сагайдачний стояв на барилі, і очі його хижо блищали. Він відчував, що видер грунт з-під Бородавчиних ніг, але треба було закріпити свою перемогу, а це мусив зробити хтось інший. І ось, ніби вгадавши його думку, став поруч з ним Петро Одинець. Знаком попросив у юрби слова.
На Бородавку він і не дивився, наче той був другорядний козак, на якого можна не звертати уваги. Але юрба зрозуміла, що Одинець має сказати щось важливе, і вже замовкла сама.
— Вірно сказав наш славетний вояка Петро Конашевич, — залунав голос Петра Одинця. — Спасибі йому за щире та розумне слово. Бити турків треба, але й шаблі свої з головами за дурничку віддавати не варт. Хай же їдуть наші обранці до Варшави і вимагають у короля і у сойму універсалу і незламного тривкого закону, за якими не можна чіпати козаків ані на хуторах, ані по містах і містечках, ані десь на селі, ані по староствах і крулевщизнах. А тому, що Петро Конашевич подав нам таку розумну пораду, хай їде він з кількома товаришами здобувати нам право і волю. Вірно кажу я, панове товариство, чи ні?
— Вірно!!! Вірно!!! — пролунало з кінця в кінець широкої лісової улоговини.
— Ну, то й кидайте, панове, шапки, якщо згодні, - відповів Одинець і перший шпурнув свою шапку в повітря.
Незліченною зграєю чорних граків шугнули в небо і впали в юрбу кошлаті чорні шапки. Навіть ченці і біле духовенство забули чин і звичай і кинули догори свої каптури, підкапки та камилавки.
І лише тоді, ніби згадавши щось значне і важливе, розкрив Сагайдачний кипарисову скриньку з патріарховою грамотою, витяг згорток ясно-жовтого маслянистого пергамeнту, побожно поцілував його і високо підніс над юрбою. З м'яким шелестом розгорнувся і впав до землі пергамент і ледве помітно заколивався від теплого вітерця з Дніпра.
Гучно, повільно і урочисто читав Сагайдачний тріпотливий пергамент. Написана була грамота по-грецькому, але стільки разів перечитав її дорогою Петро Конашевич, що знав її мало не напам'ять, і не стільки читав, як вільно переказував її, хапаючи очима грецькі літери, дещо проминав, а дещо підсилював і підкреслював.
Патріарх Теофан благословляв військо козацьке, закликав його боротися з ворогом хреста, що кров'ю і мечем ширить закон Мохаммедів з кінця в кінець землі. Розповідав про те, що в Туреччині навіть одвічні й природні султанські підданці Христової віри позбавлені прав і сплачують подвійні, а іноді й потрійні податки, і крім того на них накладають окремий податок, як на невірних.
А військовим полоненим або відрубують голови, або забирають їх, як державних рабів, на галери і в каменярні, де ніхто нe виживає більше, як п'ять-шість років. А на цей раз наказано війську султанському залишити за собою пустиню і винищувати населення аж до немовлят у череві матері, а тому, в ім’я віри святої і власного порятунку, — хай б'ються козаки до останньої краплини крові, до останнього подиху.
— От гади! — здригнувся Данило Корж, пригадавши найжахливіший рік свого життя — на турецькій галері.
І цей спогад заступив, розчинив у собі ненависть виписчика до Сагайдачного.
А Сагайдачний згорнув патріархову грамоту, поклав собі на голову, і голос його пролунав м'якою оксамитовою нотою і навіть ледве помітно здригнувся, коли спитав він принишклу юрбу:
— Ну, як же воно буде, панове? Чи підемо ми боронити віру свою, як благословляє і радить нам святий патріарх?
Здригнулися козаки і приглушеними від хвилювання голосами разом відповіли:
— Підемо, батьку! До смерті боронитимемо. І за землю рідну, за віру на смерть стоятимемо в бою!
Королівський посол Бартоломей Обалковський вислухав постанову козацького війська, сплатив йому гроші за минулі роки і дав значний завдаток за перші три місяці походу, і, поки Іов Борецький та Петро Одинець з Єзекіїлом Курцевичем писали відповідь королеві, обмірковуючи кожне слово і кожний зворот, — довго сперечалося військо, як розподілити королівські гроші, потім вибрало для походу сорок тисяч добре озброєного кінного війська і розійшлося по домівках готуватися до виступу, коли тільки прийде відповідь від короля.
Бородавка ходив, як опльований. Гетьманська булава залишалася у нього, але якось так воно сталося, що Обалковський розмовляв з ним, як хазяїн із наймитом, і завжди й неодмінно в присутності Петра Сагайдачного. Він чемно називав Бородавку паном кошовим Запорозького війська, а не гетьманом, і спочатку питав поради у Сагайдака, а вже потім звертався до нього. Та й голота дивилася на Бородавку з погано прихованим презирством і глузуванням:
— Дурень! Пропустив таку нагоду!.. — ніби говорили ці погляди і пекли Бородавку червоним залізом.
Проте Обалковський був задоволений наслідками своєї місії.
— Принаймні добилися того, що нам треба, — покручував він сивуватий вус. — Допомогла і грамота цього чорного грака, що висвятив їм єпископів. Недурно витратили ми на нього стільки грошей.
— А багато? — поцікавився ксьондз Оборніцький.
— Кілька сотень червінців, — знехотя ронить Обалковський. — Але не раджу пану ксьондзу про це розводитися… Щиро кажучи, ми боялися, що через баніцію, накладену на цих хлопських архієреїв, він відмовиться й говорити з нами. На наше щастя, золото робить найгіркіші пілюлі легкоуживаними.
— Але чи не здається вельможному пану, що цей Сагайдак зайняв досить двозначну позицію? Його промова нараді була суто ворожа короні.
Обалковський розреготався:
— Вважаю побоювання пана ксьондза за цілком зайві. Сагайдачний надто відданий короні, і ця відданість корисна йому. Він бив Бородавку його ж зброєю. Ну, а такий спосіб ухвалює і стратегія, і діалектика[333]. Як бачите, він досяг своєї мети і, слово гонору, незабаром він знов буде єдиним гетьманом війська козацького.
Але ксьондз Оборніцький недовірливо й турботливо похитав головою.
— Боюся я, вельможний пане, як би з того не вийшло хлопської війни. Атмосфера надто розпалена. Щодня зростає свавілля цього знахабнілого бидла, а тепер, коли вони почули свою силу і побачили свою кількість… Недурно вихваляється Бородавка, що перед військом козацьким тремтить вся земля. І нема куди тікати нашим бідолашним католикам: міста сплюндровані, фільварки попалені, а хлопство майже цілком позаписувалося в козаки. Навіть Осман не наробив би нам гіршого лиха…
І довго сумно хитав головою ксьондз Оборніцький, хоча ніхто не слухав його зітхань.
У навоскованому паркеті відбиваються високі готичні крісла й строгі лінії склепінь, важкі шафи і драпування. Каламутними ополонками вилискують в ньому відображені стрілчасті вікна з темними вітражами. Виснажені мученики і святі в якихось неприродних позах ледь-ледь пропускали світло в похмурий кабінет короля Зигмунда, хоча за вікнами — яскравий липневий день. Високим темним вівтарем здіймається його напівтрон, напівкрісло. Стіл завалено паперами і стратегічними картами, а в кутку високе розп'яття з слонової кості здається не священним зображенням, а піднесеною на хрест закатованою людиною в останніх предсмертних корчах.
Король, блідий і худорлявий, стоїть за столом і покусує тонкі губи. Кістлявий ніс його різко вирізьблюється на тлі похмурих гобеленів[334]. Сіро-блакитні очі з безбарвним риб'ячим поглядом дивляться у просторінь і ніби не бачать Єзекіїля Курцевича з грамотою козацького війська.
За Курцевичем стоять Кизима і полковник Дорошенко[335], а трохи осторонь — Петро Сагайдачний. Зграбний чорний жупан туго охоплює його тонкий стан. На плечах — куняча делія. І жодної прикраси, крім розкішної шаблі на вузькому срібному поясі.
Розмова точиться латиною і частково по-польському. І здивований Зигмунд помічає, що мова Вергіліуша і Ціцерона так само звична і знайома «цьому хлопському гетьманові», як і шабля.
Проте найбільш говорить Курцевич. Він прочитав козацьку грамоту і тепер дає до неї усні пояснення. Сагайдачний іноді подає коротенькі, по-військовому точні додатки, а Кизима з Дорошенком так приголомшені тим, що сам найясніший пан круль дає їм аудієнцію, що остаточно втратили мову. Вони тільки переступають з ноги на ногу, порипують новими чобітьми і з собачою догідливою відданістю дивляться на Зигмунда, ладні кинутися за нього хоча б у вогонь. Трохи хвилюється і Сагайдачний. Вперше за все життя переступив він поріг королівського палацу, став біля щаблів трону. Тільки Курцевич почуває себе цілком невимушено: двірське оточення звичне й знайоме йому, а королівська влада в Речі Посполитій ніколи не доходила абсолютизму. Польські магнати тримали себе незалежно і добре привчили своїх королів виконувати примхи й жадання своїх виборців. Тому й колишній князь Курцевич просто дивиться на короля, і слова вільно линуть з уст нововисвяченого владики.
Місяць тому, в такий самий сонячний день, вирувала юрба на галявині біля Сухої Діброви, але як змінився тон козацьких вимог: замість обуреного протесту — догідливо-пишномовні запевнення у вірнопідданських почуттях; замість рішучих вимог — плаксиві скарги.
Але й ця смиренна грамота здається королеві нечуваною зухвалістю. Він обурений. Як сміють ці голодранці, ці вошиві хами з своєю мужикуватою старшиною чогось добиватися, та ще й ставити якісь вимоги? Хіба порядні люди лізуть з вимогами, коли в хаті пожежа?! Хіба повернеться в них язик на такі мерзенні слова! Вже й так нашкрябали їм останні гроші з державної скарбниці; вже й так спустошили для них склепи крамниць і майстерні гетто, ринку й цехових вулиць. Навіть самому королю довелося вивернути гаманець і дати понад дві тисячі золотих.
Збільшити їм реєстр… Вважати за нащадково вільних всіх учасників московських та турецьких походів… Прийняти до лав шляхетного панства різних сотників та підпанків цього хамського племені…
Ну, це ще сяк-так: Адже ж нобілітують кожного єврейського вихреста, щоб не позбавити його особистої волі і збільшити лави платників динарія святого Петра. Але ж визнати і затвердити єпископів, висвячених тим греком… Ще Курцевич принаймні людина з свого кола, уродзоний князь, але ж інші… І мовчить король, обмірковує відповідь, яку можна тлумачити як завгодно…
— А що скаже пан Курцевич у своє виправдання? — ронять тонкі бліді губи, а очі дивляться також холодним невидючим поглядом.
Курцевич починає здалека. Патріарха Теофана називають шпигуном і самозванцем. Але ж чому московський цар приймав його з усією шаною, яка належить справжньому патріархові? Чому його запросили висвятити на патріарха царева батька, Філарета Романова? Чому царгородські єзуїти дали йому посвідку, що він дійсно є патріарх? І не якісь єзуїти, а члени святої конгрегації. Чому ж, нарешті, сам найясніший пан круль писав цьому шпигунові та самозванцеві і просив його закликати військо козацьке до походу на турків? Ще й надсилав до нього посла, того ж пана Бартоломія Обалковського, що був і в Сухій Діброві?! Та коли б Теофан дійсно був шпигун та підбурювач, — не звертався б він до Віленського братства, як йому закидають універсали, а звертався б до Запорозького війська, схилив би його до союзу з Туреччиною або до повстання, пообіцявши козацтву волю та сорок тисяч реєстру. А він, навпаки, закликає козацтво боротися за віру Христову з бусурманами. Вже коли б дійсно обвинувачувати патріарха у державній зраді, так це міг би зробити лише Осман, а не король Речі Посполитої.
Легкий червінь кропить Зигмундові щоки. Він витягає табакерку, і понюх табаки приховує його розгубленість. А Курцевич веде далі і потроху запалюється власними доказами.
— Нас визнано за зрадників і за бунтівників, але ж ніхто не довів і не перевірив нашої провини. Ніхто не знайшов жодного випадку, який би ствердив обвинувачення. Вже двадцять років нас утискають, пригноблюють, відбирають наші кафедри, землі, церкви та бенефіції; позбавляють нашу паству прав і кажуть, що ми відбиваємо хлібу людей віри латинської. Але ж ми такі ж підданці найяснішого пана круля, як і католики, і ми благаємо рівноправ'я. Ми звертаємось до соймів та соймиків, і що більше нас утискають, то стаємо ми настирливіші, тому що наша мета не потоптання законів, не образа величності, не заколоти, а можливість користуватися правами, наданими нам конституціями чотирьох соймів за останні п'ятнадцять років, а також коронаційною присягою нашого найяснішого пана круля, — низько вклоняється Курцевич, — за якою і сам найясніший пан круль мусить охороняти православ'я і зберігати мир і рівність проміж усіма вірами і народами.
Зигмунд не уривав промовця, тільки обурено стовбурчилася його еспаньйолка, а пальці нервово смикали згорток козацької грамоти.
А Курцевич ніби й не помічав його обурення.
— Ми не шукали висвячення. Патріарх висвятив нас тому, що паства наша була без архіпастирів. Коли б ми ухилилися від хіротонії, ми не були б гідні імені християн. Отже, нєх пан круль зволить удовольнити наші благання, щоб не пішла чутка, ніби римський костьол піднімає гнобительство на християн. Ми не ховалися і не ухилялися від влади свого короля; скрізь паства обирає собі архіпастирів, а корона затверджує їх. От і нас обрала наша паства, і нам залишалося лише звернутися до пана круля по затвердження, коли було оголошено нашу баніцію і ми опинилися поза законом і будь-яким правом на існування.
Курцевич замовк і застиг у глибокому поклоні. Дзенькнув ланцюжок його панагії[336], і тихо стало в похмурому кабінеті, тільки ледве чутно порипували чобітьми та розгублено сопіли обидва полковники.
Зигмунд відповів не одразу. Думки його рухалися важко й повільно, як драглюваті безформні медузи. Мовчанка ставала нестерпно важкою, і навіть Курцевич захвилювався.
— Ознаймую тобі нашу королівську милость, — сухо забринів нарешті голос короля. — Ми вислухали тебе уважно і наказуємо припинити чинність баніції, а на наступному Вальному соймі — переглянути вашу справу. Перекажи всім іншим… єпископам вашим, — через силу додає Зигмунд, — щоб вони не уникали мене, свого короля. Хай дадуть мені пояснення в своїй справі…
І, не договоривши, простягає руку Курцевичу.
Це велика честь бути допущеним до королівської руки. Але ж єпископи не цілують рук королям… Курцевич на хвилину губиться, але стара двірська звичка низько-низько схиляє його голову, само собою згинається коліно, а губи з побожністю торкаються тонких нервових пальців. Тепер черга Сагайдачного. Він увесь підтягується, як на військовому огляді, але не встиг він сказати слова, як король сам звернувся до «хлопського гетьмана».
— Який стратегічний план порадить нам пан старший над військом козацьким?
І рухом запрошує Сагайдачного до столу. Сагайдачний дзенькає острогами і схиляється над барвистою картою. Запитання його не збентежило: з весни готується він до війни і вже обміркував кожну дрібницю на морі і на суші. Він знаходить блакитну змійку Дунаю і починає свої пояснення:
— За моїми відомостями, турецьке військо зараз стоїть біля Ісакчі. Позаду нього Балканські гори, майже неперехідні навіть улітку. Тільки ішаки та коні перемагають їх стрімкі стежки. Важких гармат там не перевезти, харчу — теж. Отже, харчі довозять Османові виключно морем. Їдучи до Варшави, я вже наказав, щоб наші пани-молодці негайно вирушили в Чорне море і зіпсували йому комунікацію. На жаль, за наказом комісії на козаків, я попалив торік майже всі човни, придатні до морського походу. Отже, налагодити значний виступ неможливо. А він міг би остаточно зіпсувати постачання турецькому війську, викликати в ньому голод, хвороби і навіть повстання, — додає Сагайдачний і тактовно ставить на цьому крапку.
Ніздрі короля здригаються, але він примушує себе стриматися і з чемною увагою слухає Сагайдачного.
— Небіжчик коронний гетьман мав рацію, коли вирішив зустріти ворога десь за межами Речі Посполитої, - веде далі Петро Конашевич. — Але тому, що ми програли бій під Цоцорою, я вважаю за дуже доцільне заманити турків до нашого степу. Тоді буде осінь, степ сухий і пустинний. Розсипавшись дрібними загонами, ми відбивали б отари, валки й табуни і не давали б туркам спокою ані вдень, ані вночі. Потім, дочекавшись північного вітру, ми підпалили б степ і турки загинули б у вогні або були б примушені тікати, тому що коні їх залишилися б без фуражу. А згодом нашим спільником став би мороз, бо більшість турецького війська складається з південних загонів, не звиклих до холоду. До того ж, вони не мають теплого одягу, — і тоді навесні ми збиратимемо самі білі кістки.
Король слухав Сагайдачного з підозрою і здивуванням. Людина, що й казати, неабияка, і вона зараз потрібна державі, як повітря, як зброя, як порятунок. І вимушена, силувана всмішка набігає на королівські вуста, а очі дивляться нерухомо у просторінь.
Довго ще промовляє Петро Конашевич. Двічі зазирає до кабінету великий маршалок, а Сагайдачний все розгортає різні варіанти походу.
— Добре, пане, — нарешті уриває його король, зиркнувши на клепсидри. — Доведеться вам повторити всі ваші міркування на нараді панів сенаторів і, мабуть, на соймі. Я бачу, що поради пана старшого будуть нам дуже до речі. Бажаю козацькому війську перемоги і подвигів, гідних героїв великого Риму. Я не залишу його своєю милостю, а пана старшого буду радий вітати гетьманом-переможцем.
І урочисто простягає йому руку.
Конашевич схиляє коліна і цілує пальці свого сюзерена, коли несподівана згадка наче вколола його. За етикетом аудієнцію кінчено. Треба йти, але як же його піти без універсалу, без будь-якої гарантії виконання козацьких жадань? Адже ж він сам вигадав таку гарантію… І, порушуючи двірський церемоніал, Сагайдачний питає:
— Насмілюсь нагадати, мосцьпане. Козацьке військо благає найяснішого пана круля видати універсал про упокоєння грецької віри і про збільшення нашого реєстру…
Руда еспаньйолка стає дибом. Брови виламуються.
— Я сказав, — карбує король, не дослухавши. — І повторюю: буде тобі і твоїм вдесятеро милостей, ніж, досі. Аби пан Єзус благословив наше військо блискучою перемогою. Нащо тобі універсал? Невже ти не віриш мені, своєму королеві?
І з виглядом обурення і презирства вперше зиркає прямо у вічі Петра Конашевича. Сагайдачний червоніє, як покараний хлопчик. Але ж козаки… Що їм сказати, повернувшись до війська? Він обертається до Кизими з Дорошенком і до Курцевича. Але старшина дивиться на нього очманілими поглядами, а Курцевич мopгaє на двері і непомітно знизує плечима. Сагайдачний до болю стискає пальці, а король мовчки очікує і постукує каблуком по восковановому паркету.
І голова Сагайдачного повільно схиляється в останньому двірському поклоні…
Дванадцять надійних гінців помчало того ж вечора з Варшави до всіх головних міст України і до війська козацького з королівською відповіддю. Дванадцять разів переписав свій лист Петро Конашевич, де сповіщав, що король обіцяв словом честі виконати всі жадання козацького війська і осипати його нечуваними милостями. Не менш радісні і пишномовні були листи Єзекіїля Курцевича. А Кизима з Дорошенком мовчали. Вони були так приголомшені новими враженнями, що майже не второпали, що бачили й чули у королівському палаці.
Мажордом — домоправитель.
Канонік — католицький піп.
Хіротонія (грецьк.) — висвячення в архієреї.
Канонічний суд — суд за церковними законами — за відступ від віри або за викривлення її.
Апостат — віровідступник. Анафема — прокляття і відлучення від церкви.
Прерогатива — виключне право на щось.
Хрія — підручник із зразками казань на різні випадки життя.
Риторика — наука красномовства, ораторського мистецтва.
Рура міська — водопровід з дерев'яними трубами.
Йосафат Кунцевич — віленський католицький єпископ.
Діалектика — одна з дисциплін, що викладалася у середньовічних школах, — вміння сперечатися.
Гобелени — виткані за певним малюнком картини-килими або шпалери для стін. Виробництвом гобеленів уславилася в тодішні часи Франція.
Полковник Дорошенко — учасник Хотинського походу 1622 року.
Панагія — нашийна іконка на ланцюжку, ознака архієрейської гідності.