Наблизившись до перших будиночків, я одразу ж відчув, що потрапив до нудного кубла. Це було звичайне містечко, перерізане навпіл головною вулицею, якою так пишаються місцеві жителі, з перехрестям, куди після роботи сходиться молодь, сподіваючись побачити щось чи почути якусь новину. Можливо, трапиться нещасний випадок або принаймні прочвалає, похитуючись, п’яний. Вам, безперечно, відомі такі містечка, вони є по всьому світі. Головна вулиця тут брукована, її тротуари високі, а будинки гнітючі, сірі. Тут і універмаг, і бар з рулеткою. І скрізь безпідставний гонор і нудна пиха крамарів. Вони об’єднані у «Товариство комерсантів Головної вулиці», і те, що робиться їхніми зусиллями, а часом і з допомогою місцевої інтелігенції, називається тут громадським життям міста.
Неділя — непідходящий день для шукання роботи. Передусім я зазирнув, як це робив завжди, у двір до кількох господарів. І скрізь мені відмовили з отією зневагою, яку осілий житель виявляє до волоцюги. Коли я блукав вуличками, люди дивилися мені вслід і перешіптувалися; і я певен, що за годину вже знало все містечко, що на його вулицях з’явився заброда. Звісно, у своєму зім’ятому костюмі, в брудній сорочці, зі скуйовдженим волоссям (недарма колись мене прозвали Пелехатим) я мав не дуже пристойний вигляд для мешканців містечка; сповнені щасливої впевненості у своїй близькості до бога, вони неквапливо поверталися з церкви додому.
Перед самим полуднем мене затримав поліцейський. Він заступив мені дорогу і, переконаний, що влаштовує приємне видовище для платників податків (полегшено зітхнувши, вони дивились, як мене заарештовують), запитав: «Що ти тут робиш?»
Я відповів, що поки що не роблю нічого, але буду йому вдячний, коли він підшукає для мене яке-небудь заняття з відповідною оплатою. Поліцейський вхопив мене за руку і, звертаючись більш до присутніх, ніж до мене, сказав: «Ходімо!» — й повів мене в темне приміщення, де за письмовим столом сидів його колега. Таке траплялося зі мною вже не раз; здебільшого, спитавши, хто я, звідки та з якою метою прибув у даний населений пункт, мене відпускали, наказавши негайно забиратися геть. Тут, як і завжди, мене розпитали про се, про те, а коли я пояснив, що шукаю тимчасової роботи, чоловік за письмовим столом мовив: «Я довідаюсь у Бабусі; можливо, він їй на щось знадобиться». Він набрав номер телефону і когось повідомив, що мене затримали. Коли я жебрачив, і що я вдаю, ніби шукаю роботи; чи не потрібен я, бува… Ні? Гаразд, про це він подбає.
Потім мене відпустили, запропонувавши якнайшвидше піти з міста і надалі вести пристойніший спосіб життя. Я хотів щось заперечити, але поліцейський урвав мене: «Годі! З пройдисвітами у нас балачки короткі!» Він бідолаха, і гадки не мав, що коли згодом вітатиметься зі мною на вулиці, краска сорому заливатиме йому лице від згадки про ці слова.
Перш ніж рушити з міста, я вирішив чогось поїсти за решту своїх грошей і на головній вулиці зайшов у бар з рулеткою, низькими чотирикутними стільцями та мідним поруччям уздовж прилавка. Тут сиділо кілька юнаків з дівчатами, за одним із столиків грали в карти, і на мене майже не звернули уваги. Я замовив собі чогось випити, й оскільки мене досить-таки здивувало, що тут поліцейському наказує якась «бабуся», спитав у кельнера, хто вона така. Кельнер, жвавий хлопчина з обличчям розбишаки, враз зупинився, ніби чогось злякавшись, і прошепотів: «А в чім річ? Щось трапилося?»
Я розповів йому все, як було, і він мені пояснив, що «бабусею» тут називають стару, розбиту паралічем жінку, якій належить більша половина міста. Вона орудує в місті всіма справами. Щоправда, сам він ні разу її не бачив, так само як і решта молодих людей, бо вже багато років вона прикута до ліжка. Однак «бабуся» завжди поінформована про все, що діється в місті, і якнайсуворіше стежить, щоб ніщо не робилося без її відома, а тим більше всупереч її волі.
Трохи згодом до бару зайшов якийсь чоловік, сів за мій столик і почав читати газету. Час від часу, не підводячи очей, він перекидався кількома словами з хазяїном бару, що сидів на стільчику за касою. Раптом чоловік зауважив: «Учора ж відбувся розиграш. Мабуть, хтось, прокинувшись уранці, неждано-негадано став багачем».
За столом припинили гру, бармен підвівся, і юнаки, що сиділи з дівчатами, теж насторожились. «Який номер виграв?» — поцікавився бармен, і тут — називайте це випадком чи провидінням — чоловік відповів: «Триста одна тисяча п’ятсот тридцять».
Навряд, щоб випадок, скоріше веління долі, гадаєте ви? Ну, це вже ні, пане професор! Не можу повірити, щоб доля робила такі дурниці й отак тонко все влаштовувала. Дивно — гаразд, з цим я згоден. Просто чудасія! І все ж провидіння до цього непричетне. Раз я живу, в мене повинна бути якась доля, і чому якась інша, а не саме ця? Але говорити про якесь веління, про таємниче скерування і плани долі — це вже занадто. Адже в такому разі слід було б припустити, що чиясь вища воля керувала мною не лише тоді, коли я лягав спати біля тенісного корту, але й значно раніше, коли покинув Бійю, або ще давніше, коли розпрощався із своєю нареченою! Тільки куди тоді зникає таємнича взаємодія між причиною і наслідком, рабом якої я є? І як усе це узгодити з вашими високими поглядами на свободу?
Нещодавно я прочитав (між іншим, це дуже прогресивно з вашого боку, пане професор, дозволяти хворим читати щодня газети), що якогось хлопчика, коли він їв яблуко, в горло вжалила оса. Бідне дитя вдавилось. Чи в даному випадку не занадто сміливо було б твердити про волю провидіння, до чого охоче вдаються добросерді жінки, коли натрапляють на щось незбагненне? Варто лише усвідомити, що хлопчик мусив померти (причому такою жахливою смертю — це підбурює мене проти вашого провидіння), як одразу починаєш міркувати про нескінченний ряд передумов, необхідних для того, щоб хлопчик укусив яблуко саме в той момент і якраз те, а не інше яблуко. Невже, скажімо, бджолу, котра сіла весною на яблуневу квітку і запліднила її, послало провидіння для того, щоб через сім місяців помер хлопчик? А якщо заглибитися ще далі в минуле, перед нами знову постане довга низка передумов, кожна з яких є наслідком попередньої, і так аж до утворення світу! А ще далі? Ні, краще вже не приплітати до нашої безглуздої діяльності провидіння, і давайте облишимо думати, нібито ми — обранці або пасинки долі. Ви не згодні? Воля, кажете ви, проявляється в силах природи? Згоден! Але ж цієї волі ми неспроможні збагнути, і нашому вбогому розуму вона надто часто здається страшенно безглуздою.
Я пригадую один шкільний урок, що справив на мене глибоке й незабутнє враження. Наш учитель теж був переконаний, що провидіння (адже серед освічених людей просто «бог» не кажуть) піклується не тільки про нас, людей, а й про найдрібніших тварин, що для пізнання його намірів необхідне лише старанне спостереження. Він розповів нам про павука; я добре пам’ятаю суть, хоч, може, й забув якісь деталі. Так от, живе собі павук, і одного дня його самка відкладає в пісок яєчка. Але спершу обмазує їх розмоченою в слині глиною, що, підсихаючи, обертається на міцну, як цемент, масу. Інакше яйця поїли б мурашки. До цього моменту все йде як слід. А далі настає чудо: самка гине, ледве встигнувши відкласти яйця, отже, з власного досвіду вона не може знати, що на відкладені нею яйця зазіхають мурашки, не доживе вона також і до того часу, коли вилупиться її малеча. Незважаючи на це, самка видовбує в кульці маленьку круглу виїмку, не настільки глибоку, щоб усередину могли вдертися мурашки, але таку, щоб, вилупившись з яєць, павучата могли впертися у протилежну стінку кульки і проламати собі вихід. Що спонукує її, запитував нас тоді вчитель (а потім я сам не раз ставив собі це питання), робити цю кругленьку виїмку? Адже вона не може знати, чи вирвуться на волю її діти, перш ніж помруть від задухи або від голоду? Що це, як не воля творця, який дає цим створінням можливість продовження роду? Чудово! Тільки я додам, що протягом мільйонів років на світ з’являлися і гинули тисячі видів павуків, які не подбали про круглі виїмки або які клали свої яйця відразу під ніс мурахам.
Мені здається, єдине, що є в цьому прикладі повчального, — це неймовірна щедрість (при абсолютній відсутності планування), з якою природа знову і знову повторює свої творіння, щоб урятувати вид від його старих і новоявлених ворогів. Звісно, людина із своїми найсучаснішими засобами винищування щасливо добирається і до цього багатства; можна, наприклад, передбачити, що за допомогою радіолокації ми незабаром розшукаємо і винищимо усіх китів, полювання на яких уже й тепер обмежується. Про дрібніших тварин, яких ми з вами пожираємо або хутром яких прикрашаємо прив’ялі плечі підстаркуватих дам, — і говорити годі. Можна втішати себе лише надією, що, винищивши все довкола, ми пожиратимемо найменші і найнікчемніші створіння на землі — мікроби. Гаразд, пане професор, можливо, ви маєте рацію: я помиляюсь. Але бог наділив мене здатністю радіти навіть із своїх помилок.
Отже, чоловік прочитав номер триста одна тисяча п’ятсот тридцять. Я, зрозуміло, аж підскочив на місці й вигукнув: «Що ви сказали?!» Потім витяг блокнот: справді, те саме число! Я був такий здивований і збентежений, що не зразу помітив, як довкола запала цілковита тиша. Коли я підвів голову, люди дивились на мене з боязкою пошаною. Мій сусід пробурмотів «вибачте» і трохи відсунувся.
Усі враз заметушилися, почали розплачуватися і квапливо виходити з бару. Чоловіки чемно знімали переді мною капелюхи й говорили «до побачення», дівчата по-дитячому всміхалися мені. Скоро у барі не зосталося ні душі, крім мене й хазяїна.
— Гм, — озвався він, підійшовши до мене, — вам неймовірно пощастило! Від усього серця поздоровляю вас.
— З чим, власне? — не розумів я.
— З головним виграшем, звичайно!
— Я нічого не виграв.
— Вірно, — підтримав він мене. — Про такі речі не варто бити у всі дзвони. Боюсь тільки, чи не забагато свідків було при цьому. За годину новина облетить усе місто.
Я сказав, що мені буде прикро, коли всі повірять у цю нісенітницю. В мене не було жодного лотерейного білета, отже, про який виграш може іти мова? Однак похитати його впевненість мені не вдалося.
— Уже пізно, — мовив бармен. — Чи не принести вам чогось попоїсти?
Я відповів, що хоч мені й хочеться їсти, однак платити за вечерю немає чим. У відповідь він засміявся і запевнив, що мені про це нічого турбуватись, бо я ж — його гість. Мене це, природно, влаштовувало, і ми вдвох сіли за стіл. Хазяїн старанно пригощав мене, звелів принести ще одну пляшку, а потім заходився розпитувати. Які в мене наміри, що я відчуваю (адже це така несподіванка!) і чи довго пробуду в містечку.
Поступово в бар знову набилось повно людей, з виразу облич яких я прочитав, що вони уже все знали. Я добряче хильнув після тривалої перерви і поступово почав входити в роль. Коли бармен побачив, що бар буквально забитий відвідувачами, настрій у нього став зовсім райдужний. Дедалі приязнішою робилася і його посмішка. Він ляскав мене по плечу і так голосно сипав дотепами, що тільки його й було чути; часом він давав мені такого щирого стусана в бік, що кожен міг подумати, що ми з ним давні друзі.
Аж ось відчинилися двері, і до залу ввійшов проворний невисокий чоловічок із сивим розкуйовдженим волоссям, вольовою лінією носа і блискучими очима. Йому було щонайменше сімдесят років, він трохи сутулився, але голос у нього був дзвінкий.
— Де він? Де він? Ага! Тут. — Чоловічок підійшов до мене. — Так ось ви який! Мені конче треба з вами поговорити, бог мені свідок, що треба. І то негайно!
Бармен відповів, що не буде діла, бо я ще майже нічого не їв і не допив навіть коньяку. Старий був явно схвильований. Він зауважив, що на чарку більше, на чарку менше — це не має значення, а в нього, мовляв, надзвичайно важлива справа, з якою не можна зволікати, бог йому свідок, що не можна. Тоді я сказав, що ладен вислухати його, але старий заявив, що в барі надто людно, і попросив вийти з ним на вулицю. Мені страшенно не хотілося вставати з-за столу, — я не знаю нічого кориснішого для здоров’я, як можливість після тривалих злигоднів хоч на мить відчути себе багатим, — але маленький чоловічок так наполягав, і пошепки, і вголос, що я, зрештою, підвівся й пішов слідом за ним. Бармен провів нас до порога і, привітно махнувши рукою, крикнув, щоб я вернувся до бару.
На вулиці було темно, рвучкий теплий вітер гойдав ліхтарі. Мій попутник сказав, що він приїхав на автомобілі і, коли я не заперечую, ми побалакаємо у нього вдома. Я був трохи напідпитку й залюбки погодився:
— Звісно, вдома краще. Гадаю, у вас знайдеться щось випити?
Тільки-но я зачинив за собою дверцята, як машина рушила. Сидячи на самому краєчку сидіння, старий тримався за руль обома руками, наче обіймав кохану. Він весь час мовчав, тільки раз запитав мене:
— Ви вже були у Бабусі?
— Ні. З якої це речі? І взагалі, чого ви всі тут з глузду з’їхали з цією «бабусею»? Скрізь тільки й балачок, що про неї!
Він їхав досить швидко, то різко гальмуючи на перехрестях, то знову натискаючи на повний газ.
— Коли ми приїдемо до мене, я вам усе поясню, — відказав він. — В мене є для вас цікава пропозиція; свідок мені бог, що є.
Старий жив на околиці міста, в гарненькому будиночку, що, як і його хазяїн, був невеличкий. Через садову огорожу, — заввишки не більш як півметра, — дорослому чоловікові, мабуть, легше було б переступити, ніж нахилятися, щоб відчинити хвірточку. Старий, однак, акуратно відчинив її і, тільки-но ми увійшли в двір, відразу ж замкнув на замок.
В кімнаті, до якої ми зайшли, панував страшенний безлад: скрізь лежали порозкидані якісь плани, креслення, предмети туалету, посуд і книги. Щоб зробити хоч невеличкий прохід, він просто відсунув усе це вбік і зауважив:
— Отут я мешкаю. Відразу скажу вам, що я старий парубок і живу сам. До цього розгардіяшу я вже звик, бог мені свідок, що звик! Поруч із цією кімнатою — моя майстерня, я покажу її вам пізніше.
Коли ми посідали, старий налив вина і одразу ж почав викладати свою пропозицію.
— Я чув, що на ваш білет випав головний виграш лотереї. Тому…
— Нічого подібного, — перебив я його.
І розповів, як виникло це непорозуміння. Старий кілька разів провів рукою по сивому волоссю, і обличчя його осяяла посмішка. До речі, посмішка в нього теж була досить своєрідна: все його лице враз укрилося безладним плетивом зморщок. Він заплющив очі, і обличчя його прибрало пустотливого виразу, як у хлопчиська, що обмірковує якусь нову витівку.
— Але ж люди в барі, вони повірили в це? Я відповів, що марно силкувався переконати бармена в тому, що тралилось непорозуміння.
— Чудово! — вигукнув він. — Просто грандіозно! Значно краще, ніж я сподівався.
І тут старий розповів мені свою історію.
Він робив фігурки садових гномів, і справи в нього йшли непогано. Його гномів охоче купували і на батьківщині, і в інших країнах, особливо в Америці — почасти за їх колоритність, але переважно за радісний вираз, якого він умів надавати їхнім обличчям. Протягом низки років йому, як кажуть, велося просто-таки добре. Спочатку він сам виробляв фігурки гномиків у підвалі будиночка, але невдовзі спорудив майстерню, в якій працювало п’ятнадцять спеціалістів, так би мовити, гноморобів.
Та раптом попит на гномів припинився. Чи то їх витіснило телебачення, чи, може, частіше стали лити влітку дощі, ясно було лиш одне — люди менше тепер приділяли уваги оздобленню своїх садів. І сталося це зовсім не тому, що знизилася якість фігурок; вони були чудові, як завжди, весело усміхнені.
Якось уночі, коли він заклопотано стояв біля вікна й дивився в залитий місячним сяйвом сад (прямо перед ним височів здоровенний гном, зображення якого прикрашало, наче герб, паперові бланки фірми), у нього майнула думка, що гномам бракувало життя. Вони були зовсім непорушні й тому невдовзі набридали своїм власникам. Здавалося, що може бути простіше, як умонтувати в кожну фігурку механізм з пружиною? Але, добре помізкувавши, мій старий відкинув цей найпростіший і найлегший план, що свідчило про його велику комерційну далекоглядність і усвідомлення відповідальності митця. Він зробив правильний, висновок, що люди в наш час надто інертні для того, аби заводите щодня своїx гномів і щонайменше раз на тиждень змащувати механізм. Його пускатимуть у рух всього раз або двічі на рік, коли в гості приходитимуть діти. Механізм заржавіє, а гном з іржавою пружиною всередині стане ще менш привабливим, аніж зовсім без неї.
І от, я не хочу зупинятися на деталях (мені маленький чоловічок послідовно описав кожний етап розвитку), він зважився нарешті на сміливий, прямо-таки відчайдушний крок — задумав створити гнома майбутнього, з невеличкою губкою в шапочці. Губка під час дощу мала набухати і приводити в рух механізм, який одразу ж піднімав руки гнома. Як тільки губка висихала, фігурка опускала руки.
Але саме в цей радісний момент його спіткала невдача: він накликав на себе гнів Бабусі якоюсь реплікою, що невдовзі дійшла до її вух.
— Бабуся — зла жінка, — пояснив він мені, — і нічого проти неї не вдієш. У цьому місті всім, бог мені свідок, командує вона одна. Вона хоче, щоб я збанкрутував, а чому — про це знаю лиш я. От вона і стежить пильно за ходом моїх справ.
Стара вирішила показати йому свою силу, коли він спробував позичити десь грошей для здійснення своєї ідеї. Йому скрізь відмовили, тому що ніхто, навіть місцеве відділення банку, не наважувався допомогти йому всупереч Бабусиній волі.
— Отакі-то мої справи, —пояснював він далі. — І ось з’явилися ви! Вас ніхто не знає, але всі гадають, що ви — багатій. Цього досить! Тепер вислухайте мою пропозицію: ви вступаєте до мене в пай, і я роблю вас своїм компаньйоном… Стривайте, стривайте! Дайте закінчити… У вас і в мене будуть однакові паї. Саме з вашою допомогою, бог мені свідок, я одержу гроші.
Я відповів, що все це — лише гра уяви, що я не маю ніяких грошей і ніхто не дасть мені в кредит навіть кухля пива; але він запевнив мене, що все буде гаразд, і я повинен допомогти йому.
— Завтра ми підемо до нотаріуса й підпишемо контракт. Потім у банк. Ні, вам зовсім не доведеться брехати, в цьому немає жодної потреби. Ви тільки будете присутні. Все інше — мій клопіт!
Я сказав, що на мене чекає мандрівка і що я не можу зв’язувати себе словом, але він не зважив на мої аргументи.
— Ага, іще одне, — мовив він, — я старий і довго, мабуть, не протягну. Після мене все успадкуєте ви. І дім, і майстерню. У мене немає рідні, отож завтра я перепишу свій заповіт.
Я відчув страшенну втому й кінець кінцем погодився, Він тут-таки дав мені грошей, щоб я купив собі нове вбрання, і повіз мене до готелю. Зустрітися ми домовились наступного дня перед полуднем.