Таке вже літо у цих краях: кілька днів стоїть спека, а потім без упину періщить дощ. Світ ніби тоне у воді.
Лікар кудись поїхав. Як сказала мені пізніше дівчина-Полум’я, — на якийсь міжнародний конгрес. Правду кажучи, я трохи пишаюся, що нашу країну представляв саме він. Свій обов’язок він виконає добре, за нього я абсолютно спокійний. Як може підвести часом зовнішність! Наш лікар — людина мисляча, зараз у мене щодо цього вже нема ані найменшого сумніву! Два тижні лікаря не буде, і мені бракуватиме його. Я дуже звик до нього. Невже він не міг хоча б натякнути, що поїде кудись?! Адже останнім часом ми справді заприязнилися.
Сьогодні я знічев’я залицявся до Полум’я. Сказав дівчині, що її чудове волосся нагадує розпечену лаву. Бона запитала, невже я нічого не бачу в ній, окрім волосся і колін, що говорю тільки про них.
— Бачу, — відповів я, — але в моєму становищі не личить про таке говорити. Однак перш ніж піти звідси, я будь-що занурю руки в ваше волосся.
— Глядіть не обпечіться, бо моє волосся — це розпечена лава, не забувайте!
Дівчина, безперечно, знає, що вона гарна (щоправда, в неї трохи завеликі очі, але я вже звик). А тому я кажу їй, що вона розумна, може, вона того й не відає. Дівчина посміхається, і я веду далі:
— Я дав собі слово не закохуватись у вас.
— Охоче вам допомагатиму, — каже вона, але я відчуваю, що вона жартує.
Пополудні (дощ сіє й досі, правда, не такий густий, як кілька днів тому) у мене відбулася розмова з Шукачем. Надворі довго гуляти не можна, нам це заборонено, та й немає великого бажання мокнути на цьому млявому дощі, якого майже не помітно, а тільки чути, як він хлюпоче у ринвах. Ми сидимо в залі і, щоб якось розважитись, час від часу обходимо попід стіною навколо будинку або пробираємось аж до сарая; та світ скрізь однаковий — старий і мокрий.
Косоокий незадоволений мною, бо я так і не вислухав розповіді Шукача. Недавно він зупинив мене й запитав:
— Ну, що ви скажете, юначе, про цю історію?
Довідавшись, що я і досі не знаю про неї, він, сильно скосивши очима, вигукнув:
— Вам, молодий чоловіче, потрібен щабель! Так, щабель! Не набридайте мені. Я не щабель, а вершина!
Тому сьогодні я, нарешті, мав розмову з Шукачем; знайшовши його під однією з лавок, я сів поруч нього. Він одразу ж почав просторікувати. Дивна річ: люди тут говорять не так уже й безглуздо, як звичайно гадають. Тільки надто докладно про все оповідають і охоче відхиляються од теми (я вже також перейняв цю звичку).
Однак Шукач оповідав досить лаконічно. Насамперед він признався мені, що це не його власна, а батькова історія.
— Авжеж, авжеж, — почав він, — те, що робить мене таким невеселим, — не моя особиста справа. Зі мною такого не буває… Невже я видаюсь вам божевільним?.. Ні?.. Мабуть, що ні… Ото ж бо воно і є, це сумно, мені бракує слів, щоб пояснити, як це сумно. Ви тільки подумайте, любий пане, вдома у мене лишились дружина і троє діток. Чудові дітки, всі троє… а батько тут! Що вони можуть сказати в школі?! І чим, скажіть на милістъ, чим усе це скінчиться? Ви, напевно, вже знаєте, любий пане, що я — сумний; але коли я думаю про жінку й діток, то ще більший сум огортає мене. Уявіть собі: мене тримають у лікарні тому, що я сумний, а я сумний, бо не можу піти звідси!
— А що ви, власне, шукаєте?
— Оце і є історія мого батька. Я розповім її вам, і ви дізнаєтесь, що я шукаю. Я абсолютно певен, що нічогісінько тут не знайду, адже воно лежить у нас вдома. Але оскільки я змушений тут сидіти, то краще вже де-небудь шукати, аніж ніде. Як вам здається? Втім, ви маєте освіту? І чи ви багато думаєте? Я не люблю балакати з неосвіченими людьми. Сам я думаю невпинно то про одне, то про інше. Зараз я обмірковую дуже складне питання, вже давно обмірковую. Знаєте яке? Хочете довідатись?.. Я думаю про людину на Місяці. Чи думали ви коли-небудь про це?.. Ніколи?.. Ясна річ: на Місяці ніхто не може жити, тим паче людина. І все ж там вона є, зовсім самотня. Хіба це не сумно? Але я відкрив іще одне… Ага, ви здивовані, ви, я бачу, освічена людина!.. Помізкуйте як слід: якщо на Місяці є людина, то і в людині повинен бути Місяць… На це просто ще ніхто не звернув уваги. І я говорю цілком нормально, як ви маєте змогу в цьому переконатись. Абсолютно нормально, без жодних ознак божевілля! Коли я хочу, то поєдную слова у надзвичайно гарні фрази. І довгі! Це дає мені величезну насолоду; часом, коли журба моя розвіюється, я складаю сам для себе довгі-предовгі фрази. Я вже друкувався у нашій газеті, тобто в газеті того містечка, де я мешкав. Це було тоді, коли автомобіль задавив собаку м’ясника. Я написав цілу сторінку. Ви навіть не уявляєте собі, як це важко: цілу сторінку про собаку, та ще й дохлого; про нього, наприклад, не можна сказати, що він гавкає і таке подібне. Надрукували, звісно, не все, але мені це байдуже. До речі, я оповідаю вам про це лиш для того, щоб ви зрозуміли, що, скажімо, про свого батька я зміг би говорити цілий день.
Я сказав, що в нас, мабуть, не знайдеться для цього стільки часу, і він зі мною погодився.
— Авжеж ні, я тільки хотів вам довести, що я не божевільний, а лише сумний. Ціла сторінка про дохлого собаку! Після мене більше ніхто так не писав. А знаєте, про що я напишу, коли вийду звідси?.. Ні?.. Я напишу довге оповідання. Про що? Та ні про що, просто оповідання. Певна річ, це буде ще важче зробити, але я не боюсь, я — добрий писака. Мені знадобляться найгарніші слова, і багато їх я вже записав, наприклад: «Філадельфія», «чарівний», «отутечки», «радіола». Коли вам спаде якесь на думку, скажіть, будь ласка, мені, я збираю гарні слова.
— Гаразд, я пам’ятатиму про це, але розпочніть уже свою оповідь!
— Згода! Сядьте поруч мене, сюди, ще ближче. Голову, будь ласка, засуньте під лавку… Отак добре. Ви, мабуть, не повірите мені, що я пишу й вірші? Саме так, я часто складаю вірші, і всі вони сумні. Сьогодні я вже видумав два рядки, звісно, їх іще треба відшліфувати, та ось послухайте:
Непогано, правда? Гарні вірші і дуже ніжні… Скажіть, ви нічого не помітили?.. ні?.. нічогісінько? Ах, любий пане, ви не поет, інакше у вас виник би той самий сумнів, що й у мене: а чи не… чи не краще замість мандоліни підібрати щось інше? Передусім я маю на увазі мандарини, можливо, вони краще пасуватимуть до настрою.
Я сказав, що мені особисто подобається і мандоліна.
— Обіцяю вам нічого не міняти, — заявив він, — але, з іншого боку (з іншого боку! Бачите, як я добираю звороти), постає питання, чи можуть мандоліни бути веселими. Доводиться зважати навіть на такі дрібниці, якщо ти справжній поет.
Схрестивши на грудях руки і закинувши голову, Косоокий стояв біля вікна й спостерігав за нами. Обличчя в нього було похмуре, борода настовбурчилась. Я сказав Шукачеві, що, може, краще відкласти нашу розмову, бо я втомився сидіти в такому незручному положенні під лавкою, але він не погодився.
— Ні, — прошепотів Шукач, — зараз я почну. Обережно, за нами стежать! Ворог! Отже, я почну оповідати про мого батька, хоч немало знаю і про діда. Ще раз нагадую, це історія мого батька! Його звали Яном. Чому саме так, мені невідомо. Мій батько колись був молодий і нежонатий. Він багато пив і нічого не робив. Про це він мені сам розказував, отже, можна вірити. Він працював так мало, а пив так багато, що всі люди називали його «п’яниця Ян». Це теж сумно. Він виконував у селі всіляку роботу, але коли приходив по гроші, селяни розплачувалися пляшкою горілки. За горілку батько ладен був робити що завгодно, про це він мені теж сам казав.
Одного дня якийсь селянин гукнув йому: «Гей, Яне, викорчуй на вигоні над потоком пень!Коли ти це зробиш, я дам тобі те-то й те-то і на додачу пляшку горілки». Мій батько попросив дати горілку одразу, але селянин сказав: «Зараз ні, а після того, як усе зробиш».
Оскільки моєму батьку кортіло випити, а горілки в нього не було ані краплі, він одразу ж узявся до роботи. І хоч наближалася ніч, він закинув на плечі сокиру, заступ і пилку й пішов угору понад потоком. Його мучила страшенна спрага, але він корчував пень. Невдовзі зовсім стемніло, проте зійшов місяць, і батьку все було видно. Отак він копав, копав, аж поки зненацька не натрапив на щось тверде; то був великий круглий глечик із покришкою. Батько відклав убік заступа і сплюнув (він умів дуже далеко і влучно плювати, причому сам цього навчився. Люди в селі знали про це, і ніхто ні разу не насмілився сказати: «Я можу плюнути далі, ніж ти, Яне», бо мій батько дуже розлютився б). Потім він промовив сам до себе, оскільки поблизу нікого не було: «Що воно такс, хай йому всячина?» — і, знявши покришку, побачив, що глечик по вінця наповнений щирим золотом. Пробачте, любий пане, але коли я про це думаю, у мене на очі завжди навертаються сльози. Батько сів, поставив глечика між коліна і не міг відірвати очей від золота. Спочатку він абсолютно ні про що не думав, лише кілька разів сплюнув, але згодом вирішив: «Треба дізнатися, що воно варте». Відставивши глечика набік, батько викорчував пень. А коли настав ранок, він узяв одну золоту монету, а глек закопав десь у іншому місці про яке ніхто, крім нього, не знав. Відтак прийшов до селянина й сказав: «Робота зроблена». Селянин дав йому горілки й трохи грошей. Батько взяв це і подумав: «Дурний ти селюк. Ян значно багатший за тебе». Проте вголос нічого не сказав, тому що був дуже хитрий, як ви зараз і самі матимете нагоду пересвідчитися. Він навіть не торкнувся горілки, хоч як йому хотілося випити, і подався пішки в сусіднє місто до одного чоловіка, який розумівся на золоті. «Чого вартий цей золотий?» — запитав його.
Чоловік, поглянувши на золотий, назвав таку суму, що батько одразу ж запропонував купити монету. Того дня у нього в кишені було стільки грошей, як ніколи досі, але це було ніщо в порівнянні з золотом, закопаним у такому місці, про яке ніхто, крім нього, не знав. Він закопав скарб уже не на вигоні, над потоком, а у відлюдному місці, де його знайти було зовсім неможливо.
Спершу батько подумав: «Сьогодні я напрацювався, цілу ніч не спав, можна було б і напитися». Проте він цього не зробив, а пішов до іншого чоловіка, що тямив у законах, і запитав: «Кому належало б золото, яке б я випадково знайшов?» — «А де ти збираєшся його шукати?» — поцікавився чоловік. — «Наприклад, у річці», — відповів батько. Це він сказав для того, щоб не прохопитися жодним словом про вигін чи оте глухе місце, де лежав скарб. Чоловік заявив, що скарб належатиме державі — мовляв, його не можна привласнювати, якщо не хочеш бути покараним. Коли щось знайшов, негайно неси сюди, а він тим часом перегляне закони, чи не знайдеться можливість якусь частину залишити тому, хто знайшов скарб. Батько вирішив нізащо не робити цього, але вголос мовив: «Гаразд, піду пошукаю. Якщо знайду, то принесу сюди». Він заплатив за консультацію, вийшов надвір і сів на лаву, хоч йому страшенно кортіло випити. На свіжому повітрі він довго роздумував і нарешті сказав сам собі: «Так не годиться, Яне! Якщо ти знову хильнеш, то почнеш хизуватися своїм скарбом. Я тебе знаю! Варто поставити перед тобою пляшку горілки, як ти викажеш, де заховане золото. Селяни сміятимуться з тебе, а ти назавжди залишишся п’яницею Яном».
Отак розмовляв сам з собою батько, і раптом йому стало ясно, що він мусить поводитися так, щоб нікому й на думку не спало; що він розбагатів. Спочатку він мало не занепав духом, бо яка ж користь від золота, коли з нього не можеш скористатися, але згодом збагнув, що в нього лишився один-єдиний вихід: працювати і потроху заробляти гроші, тоді він нікого не здивує, коли час від часу купуватиме якусь річ. Найбільше ж батька сердило те, що як він не мізкував, а пити було не можна. Та його втішала думка, що потім, якщо він буде розумний тепер, можна буде пити ще більше, ніж він пив раніше. Він повернувся в село і з нудьги почав працювати. Напрацювавшись удень, надвечір він стомлювався і рано лягав спати. «Що сталося, Яне? — дивувалися селяни. — Ти зовсім кинув пити». А батько відповідав: «Ще питиму!» — і цікавився, скільки, приміром, може коштувати та чи інша садиба.
Батько працював тепер дуже багато, тому що бажання випити нестерпно мучило його, і батькові хотілося якнайшвидше наскладати грошей, щоб потім мати змогу сказати кожному: «Усе, що я пропиваю, зароблено власними руками». Але щоразу, коли йому здавалося, що в нього вже досить грошей і він може досхочу надудлитися, батько іще раз усе обмірковував і приходив до висновку, що ще чогось не придбав.
Отак працюючи, батько майже не помітив, як минув рік, а потім один за одним збіг цілий десяток. Батько більше не пив. Він купив гарні меблі та деякі інші речі. Згадуючи про скарб, він тепер говорив собі: «Краще замість горілки я куплю садибу, і всі селяни скидатимуть переді мною шапки».
В селі майже всі забули, що колись мого батька звали п’яницею Яном, і він оженився на дівчині, що припала йому до серця. Він сказав їй: «Давай працювати і потроху заощаджувати. Більш я тобі нічого не скажу, тільки давай кілька років як слід попрацюємо, і ми розбагатіємо». Дівчина відказала, що згодна, і вони почали заощаджувати. Аж ось на світ з’явився я. Тоді батьки орендували невелику селянську садибу з кам’янистою нивою; коли вони йшли в неділю погуляти і багаті селяни сиділи на лавках під своїми будинками, батько думав: «Чекайте-но, ось я вам утру носа». Він казав матері: «А що, коли б і ми були такі багаті?» Але вона відповідала: «Добре і так, як є», — і батько погоджувався з нею. Він міркував: «Маючи гроші, ми колись теж зможемо спокійно відпочивати. То навіщо купувати велику садибу, з якою буде тільки зайвий клопіт? Адже ж і так можна дожити віку!»
Минали роки, глечик лежав собі у землі, а батько протягом тижнів, бувало, навіть не згадував про нього. Я виріс (я був рябий і капловухий), а коли став мужчиною, то оженився. Невдовзі після цього — років, мабуть, через два — батько вирішив, що скоро помре. Мене покликали до нього, бо він хотів поговорити зі мною, а всіх інших, тобто матір, братів і сестер, випровадив за двері. Коли ми залишилися наодинці, він запитав:
— Що б ти робив, якби мав багато грошей?
— Це було б чудово! — відповів я.
— Я питаю, що б ти з ними робив?
— Нічого.
— Зовсім нічого?
— Так. Принаймні кинув би працювати.
— Ото ж то, — мовив батько, — я так і гадав. Ти завжди був гульвісою, це ти успадкував од мене. Мати не така. І тому я хочу тобі розповісти, що зі мною колись трапилося.
І він розказав мені все, так, як я оце вам. Наприкінці він спитав:
— Ти збагнув що-небудь?
— Так, —відповів я, —мерщій кажи, де закопаний скарб, він мені знадобиться.
Але він лише посміхнувся:
— Ти гадаєш, я відкрию тобі таємницю? Мовляв, мені вже рясту не топтати, і якщо я вмру, то ніхто не знатиме, де лежить золото?!
Я заперечив, мовляв, він може собі ще пожити, але нехай скоріше назве місце, де закопано скарб, від цього йому полегшає. Проте він знову засміявся:
— Обдумай усе як слід.
Коли ж я запевнив його, що тут думати нема чого, батько мовив:
— Гаразд, тоді біжи пошукай. Скарб лежить там, над потоком, і чекає на тебе. Тобі лишається тільки знайти його.
Більше він не вимовив ні слова і незабаром помер. Всі мешканці села прийшли на кладовище, і пастор сказав, що батько був порядною людиною.
Певна річ, я нікому, навіть своїй жінці, нічого не сказав про глечик, але сам почав шукати його. Вночі я виходив із заступом за околицю й копав у багатьох місцях, а жінка питалася:
— Чого це ти щоночі, коли всі люди лягають спати, бозна-куди вештаєшся?
Я не зраджував таємниці і щоразу відповідав їй:
— Я шукаю одну річ.
Скоро про це дізналося все село, і всі насміхалися з мене. Часто хлопчаки крадькома рушали вслід за мною й, коли я починав копати, зненацька вискакували з-за кущів і горлали:
Після цього я припинив свої нічні мандри, але натомість почав шукати потайки в інших місцях: дома, в лісі, навіть у церкві. Оскільки ж скарбу ніде не було, я ставав дедалі сумнішим, аж поки одного дня не схопили мене і не привезли сюди. Звісно, вони це зробили, бо теж знають про скарб (хто, наприклад, вам про це сказав, хто, мій любий?) і самі хочуть його знайти! Але я їх випереджу, бо шукаю невпинно, навіть зараз, шукаю скрізь, де б не був. Золота тут, звісно, немає, але краще шукати хоч тут, аніж ніде! Як ви гадаєте?