— Я радий, пане професор, що ви повернулися. Признаюсь, мені вас бракувало. Як, власне, посувається моя справа? Чудово, це мене тішить; але з іншого боку, якщо говорити правду, я з острахом чекаю хвилини, коли вже зможу піти звідси. Знову опинитися за мурами лікарні, після тривалої заборони полювати один на одного, що діє на території божевільні, знову бути відданим усім на поталу — мені будуть непереливки. Вас не було тут дванадцять днів? Навіть чотирнадцять? Що, що? Ви розповідали колегам про мій випадок? Це вельми люб’язно з вашого боку, пане професор. Хто знає, може, в такий спосіб я проторую собі шлях в літературу (принаймні в спеціальну), і я вас дуже прошу, з’ясуйте, будь ласка, чи не змогли б ви передати мене вашим колегам, коли вже не знатимете, що зі мною робити. Звичайно, не як людину, а як випадок; в цьому я вбачаю якусь можливість очиститися від нікчемної буденності. Я починаю усвідомлювати, що сенс мого життя, моє покликання — бути випадком!
Чого мені досі бракувало, так це принципів. Я людина без принципів і без мети; це завжди було моїм пробним каменем, навіть тоді, коли я мало не одружився з тією порядною дівчиною. Нині я був би поважним головою родини, мав би кількох ніжних, хай навіть не зовсім вдалих дітей; став би тим, кого називають корисним членом суспільства. Але нічого не вдієш — мені бракує почуття товариськості, хоч я нерідко соромлюсь у цьому признатися. Цей недолік — не хочу цього приховувати — пригнічує мене. Саме так, як ви сказали! Відчуваєш себе виключеним, а може, краще сказати: відчуваєш, що ти сам себе виключив з життя, що ти не учасник його, а тільки спостерігач, поступово починаєш сумніватись, чи існуєш ти взагалі. В такому фатальному стані (вашою професійною мовою це, очевидно, формулюється як неіманентне усвідомлення поняття суб’єктивності буття) я перебував до сьогоднішнього дня. І от нарешті я відчуваю, що і в темряві ночі мого життя заяскріла зірка долі, тієї долі, що була заздалегідь визначена для мене в день сотворіння світу: бути випадком! Тільки заради цього помер Сократ і, в ім’я цього, бринькаючи на арфі, Нерон з насолодою споглядав палаючий Рим. Провидіння дбало про мене протягом тисячоліть, і мій випадок передбачався як неминучий наслідок ще за часів троянської війни, хоч легковажна Єлена про це, звичайно, і гадки не мала. Без мене збідніла б наука. Ви знову смієтеся, пане професор? Якщо ви допоможете мені залишитися випадком, я подбаю про те, щоб продовження моєї розповіді вас не розчарувало. Отож до діла! На чому ми зупинилися? Ага, пригадав — я розказував про компаньйона з сивим волоссям.
Чи говорив я вам, що обличчям, манерою ворушити губами і кусати нігті та своєю вертлявістю він нагадував мені вивірку? Одне з тих розумних і кумедних звіряток, що годинами бігають у колесі або спритно крутяться, наче прагнуть упіймати себе за хвіст. Коли дивишся на ці потішні створіння, мимохіть дякуєш провидінню, яке створило нам на втіху таке чудо.
Отже, мій компаньйон, — я навмисно вживаю це слово, бо ми справді стали чудовими компаньйонами, — відвіз мене в готель і дав трохи грошей. Наступного дня я прокинувсь аж перед полуднем: минулого вечора я добряче хильнув, а, крім того, ось уже кілька тижнів ночував під голим небом або в сараях. Може, це звучить і романтично, але насправді неприємна і негігієнічна штука.
Тож передусім я вирішив прийняти ранкову ванну і, поки набігала вода, силкувався розібратись у всьому, що сталося. Я розумів, що моя мандрівка до моря знову відкладається, і від цього мені стало прикро. Але Вивірка так благав, що в душі у мене народжувалось нове, радісне відчуття: я комусь потрібний! Позаду зостався цілий період убогого животіння, а це людину дуже втомлює. І тому я вирішив прийняти пропозицію, хоч якою дивною й химерною вона не була. Це партнерство, яке зненацька звалилось мені мов сніг на голову і від якого я міг, звичайно, коли завгодно відмовитися, видалося мені слушним засобом для відновлення фізичної та духовної рівноваги. Коли трохи згодом старий постукав у двері, — я саме лежав у ванні, — і запитав, чи обдумав я його пропозицію, я з радістю підтвердив свою згоду.
Ми пішли до нотаріуса. Був сонячний ранок, по небу пливли шовкові хмарки. Перехожі віталися з нами, часто зупинялись і дивилися нам услід. Старий задоволено потирав руки.
— Вже подіяло. Я знаю цих людей. Ще вчора ніхто не наважувався навіть привітатися зі мною як слід. Боячись Бабусі, вони ледь кивали головою. А сьогодні я йду з вами, багатієм! — і вони, мабуть, бачать уже в нас рішучу силу, здатну протистояти таємному терору цієї жінки. — Він іще раз виклав мені свій план. — Якщо я хочу, щоб моїх гномів купували й надалі, в них треба вмонтувати механізм із губкою. Я вже два роки морочуся над цим, всі мої шухляди заповнені кресленнями. Але для реалізації ідеї мені потрібні гроші. Такі кардинальні нововведення за один день здійснити неможливо. Мій винахід переверне догори ногами все виробництво садових гномів не лише у нас, але і в Японії, що є найзапеклішим нашим конкурентом. Щоправда, японські гноми гіршої якості, спеціалістові це одразу впадає в око. Особливо жалюгідні у них обличчя, вони не мають такого життєрадісного виразу, який притаманний моїм гномам. Скажіть самі, хто захоче купити собі непорушного карлика, коли кожний домовласник і садовод-любитель майже за ті ж гроші може придбати жвавого гномика, забавку для старого й малого?
Бабуся збавляє мені віку. І знаєте за що? Одного разу я сказав, що боятися її просто смішно. Адже ніхто за останні роки ні разу не бачив її і, можливо, вона давно померла, а страх перед нею — просто забобон. І раптом того дня, коли банк не тільки відмовив мені у збільшенні позики, але й пригрозив, що не видасть навіть повністю тієї суми, яку мені пообіцяли, вона подзвонила.
— Я привид, — сказала вона. — Ну що, добився ти свого, чи, може, люди просто забобонні?
— А ви справді вірите, — перебив я старого, — що завдяки мені банк видасть вам гроші? Якось аж дивно.
— Ви просто не знаєте людей.
— Скажете, що у мене головний виграш? Він розсміявся, ворухнув губами й поквапно озирнувся.
— У цьому, бог мені свідок, не буде потреби. Я лише покажу контракт, де зазначено, що ви — мій компаньйон, який одержуватиме п’ятдесят процентів прибутку. Мене тут знають як людину обережну, і це переконає навіть найбільшого скептика в тому, що ви — багатій. Я сам залагоджу справу, ви мовчатимете. А втім, можете навіть повторити, що нічого не виграли; ви здобудете славу бувальця, але вам все одно ніхто не повірить. У такому місті, як наше, однісінький необдуманий рух може позначитися на житті людини. Мене не здивує, коли ще сьогодні ви одержите від Бабусі якусь звістку.
Владнавши справи у нотаріуса, ми зайшли до банку, і мій компаньйон сказав, що хоче бачити директора. Службовець повів нас до нього. Скрізь було чисто і прохолодно, як у госпіталі.
Директор, пихатий, як верблюд, сидів за своїм бюро. Старий одразу перейшов до діла:
— Я взяв оцього пана (він назвав моє прізвище) собі в компаньйони. Ось наш контракт, погляньте, коли бажаєте. Як бачите, обставини змінились. Одне слово, зараз нам потрібні гроші, щоб розширити виробництво.
Прочитавши контракт, директор звернувся до мене:
— Отже, ви маєте намір тут осісти? Я радий цьому і дозволяю собі висловити надію, що свої фінансові справи ви влаштовуватимете теж через наш банк. Особливо ж радий, що ви віддаєте свої кошти і здібності у розпорядження нашого друга. Він чудовий підприємець і заслуговує на всіляку підтримку.
Мій компаньйон, відчувши, що справу виграно, іронічно зауважив:
— Не так давно ви відмовили мені у будь-якій допомозі.
Директор, як і досі, звертаючись тільки до мене, пояснив:
— У нас були для цього певні причини: деякі труднощі на грошовій біржі, перспективи підвищення облікових ставок і… — нарешті він звернувся до Вивірки, — скільки вам потрібно?
Той скорчив зневажливу гримасу і назвав таку жахливо високу суму, що я аж розгубився. Однак директор спокійно запитав:
— Вам необхідна саме така сума?
— Так, — Вивірка скривив губи. — Зважаючи на велику кількість замовлень, ми змушені будемо розширити виробництво.
— Ви хочете побудувати нові цехи? Але ж у вашому становищі… я маю на увазі… чи не спричиниться це до певного роду ускладнень?
— У зв’язку з тим, що Бабуся скупила всі навколишні землі? Нас це не обходить, ми будемо надбудовувати майстерню.
Одним словом, за годину кредит був відкритий. Коли я повернувся до готелю, на мене чекав кремезний чоловік; йому було доручено привезти мене до Бабусі. Мовляв, вона хоче зі мною поговорити. Ми поїхали на околицю міста. Стара розкішна карета без особливих труднощів подолала досить крутий спуск, і в кінці березової алеї вималювався невеликий замок у стилі барокко, з зубцями і баштами.
Можете собі уявити, як мені кортіло познайомитися з Бабусею. Коли кремезний чолов’яга провів мене до неї, вона лежала чи, точніше, сиділа в ліжку; її сиве ріденьке волосся прикривав чепчик. Тільки-но я увійшов, як вона швидко підвела голову, окинула мене своїми жвавими очима й мовила:
— Сідайте! За кілька хвилин я закінчу пасьянс!
Я оглянув кімнату. Саме такою уявляєш собі кімнату старої жінки. На стіні висіли дві темні картини в позолочених рамах, поруч із ними — кілька старих фотографій; біля вікна — крісло на роликах; купа подушок та безліч гарних дрібничок. Стара поринула в пасьянс, зрідка б’ючи себе картою по синюватих губах. Зненацька вона запитала:
— А ви любите пасьянси?
Я відповів, що ні, й подумав, що в неї глибокий і низький голос, майже як у чоловіка. До розмови з нею можна було сподіватися, що в цієї сухенької старої голос сварливий і різкий.
В кімнаті панувала півтемрява, і мене почав змагати сон; я з усіх сил витріщав очі, але не міг побороти дрімоти. Раптом мене розбудив голос Бабусі:
— Прокиньтеся! При дамі хропіти не годиться.
Я опанував себе і ледве встиг подумати, що в цьому містечку живуть справді-таки дивні люди, як стара вигукнула:
— Чудово, от і кінець! — І подзвонила. Ввійшла одягнена в сіре вбрання несмілива дівчина.
— Я закінчила. Забери карти. — Обернувшись у мій бік, вона сказала: — Це — Мишка, моя онука. Познайомтеся!
Дівчина зробила легенький кніксен, спритно зібрала карти й зникла за дверима.
Якусь мить стара мовчки розглядала мене, і мені здалося, що на її зморшкуватому обличчі блукає посмішка: десь в очах, у куточках губ чи, може, навколо гострого носа.
— Он ви який! — мовила вона. — За те, що ви зуміли розворушити тутешніх соньків, вам можна багато дечого вибачити. А тепер кажіть прямо: вам справді випав головний виграш чи ні?
— Хіба це має значення?
— Для вас — так, для інших — ні, бо містечко все одно скоро засне знову. Але було б добре, коли б ви нічого не виграли і це була б тільки людська віра!
— Ніколи не слід нехтувати можливістю зміцнити віру людини в добро.
— Ви гадаєте, що гроші — добро?
— Принаймні щось корисне, а для більшості людей — це те саме.
— Браво! Ви маєте рацію. Ну що ж, дурнем вас не назвеш! А ви, мабуть, уже чули, що я — зла відьма?
Я відповів, що чув щось подібне, і тоді вона знову вигукнула «браво!» — мовляв, окрім усього, я ще й чесна людина.
— Якщо ви ще якийсь час поживете в нашому місті, то на спомин про вас почеплять меморіальну дошку. Але сподіваюсь, ви не маєте наміру тут оселятися?
— Якраз навпаки!
— Виходить, мене проінформували правильно. Ви разом із Гномом будете виробляти гномів? — І вона засміялась, хихикаючи, наче дитина. — Вам не слід було погоджуватись,— додала трохи згодом. — Чи усвідомлюєте ви, яке чекає вас тут життя? Ось ви посиділи у мене щонайбільше півгодини і вже почали куняти. То хіба ж ви зможете просидіти усе життя в цьому закутні, де набагато нудніше, ніж у моїй кімнаті? Тут так нудно, скажу я вам, що навіть пастор позіхає за кафедрою. Це не для вас — нехай мерці ховають своїх мерців. Тікайте звідси!
Я пояснив, що в мої наміри аж ніяк не входить залишатися в містечку назавжди, і розповів про свою мандрівку до моря. Мишка принесла чай, і стара запитала:
— Ви любите чай?
Я відповів, що люблю, і коли ми знову залишилися в кімнаті удвох, продовжив свою розповідь. В думці я запитував себе, навіщо я про все це оповідаю і чому саме їй? Ви, пане професор, зараз уже знаєте мене як облупленого: варто мені вимовити перше слово, як потім я вже не можу зупинитись. Словом, я розповів їй усе, а також дивний сон під яблунею.
— Отже, ви справді нічого не виграли? — вигукнула вона.
— Ні. Але прошу вас тримати це в секреті, бо мій компаньйон потрапить у скрутне становище.
— Так воно й повинно статися. Я тільки цього й домагаюсь!
— Чому?
Посміхнувшись, вона глянула на мене.
— Тому, що я стара і зла жінка. Хіба цього не досить?
— Ні, я в це не вірю.
— Тоді я вам поясню дещо, але спершу скажіть: ваш компаньйон (до речі, я називаю його Торохтій знає, що у вас немає грошей?
— Так, він про це знає.
Я сказав, що прозвав свого нового знайомого Вивіркою, і стара погодилась, що Вивірка йому теж личить, можливо, навіть більше, ніж Торохтій.
Бабуся поклала свої синюваті руки зі здутими жилами і крихкими нігтями на покривало. Калька разів задумано кивнула головою, а потім тихо мовила:
— Отже, він знав про це, негідник! Як це схоже на нього. Я теж хочу розповісти вам таємницю. Ніхто, крім вашого компаньйона, не знає про це: я на кілька років старша за нього, але він любив мене. Чи любила його я — не має значення. У всякому разі, багато років тому я відмовила йому, тому що мої батьки мали гроші, а його — ні. Ми обоє залишилися неодруженими. — Трохи примруживши очі, вона поглянула на мене, і знову ледь помітна посмішка промайнула по її обличчю. — Незабаром мені стукне вісімдесят, — вела стара далі, — але я і без окулярів бачу подив на вашому лиці. Ви тільки що подумали про мою онуку. Так, я зганьблена дівчина, у мене була дитина. Але ж ми багаті, а багатим залюбки пробачають і не таке. У мене була дочка. Вона давно померла, так само як і її чоловік. Під час війни.
— Якої?
— Не пам’ятаю. Під час якоїсь із воєн… Зять помер у лазареті від тифу, бідолашний. А він так хотів полягти смертю героя!
— І ви прожили тут усе життя?
— Мій батько купив цей огидний будинок ще до мого народження. Розповісти вам про моїх предків? Гаразд, охоче це зроблю, давно вже я не балакала з розумною людиною. Отже, у мене були предки. Двоє з них висять он на тій стіні. Хоч тут і темнувато, але ви можете роздивитися їхні обличчя. «Лівий, отой, що з бородою, — це, так би мовити, засновник нашої династії. Ми встаючи і лягаючи мусимо дякувати йому — так учили мене в дитинстві. Це він вивів нас із драговини бідності й невідомості на світлі простори, ставши під час другої Нідерландської війни1, завдяки відсутності докорів сумління, кимось на зразок скарбника в армії Людовіка XIV2.
У нього теж був батько, але про нього говорити нема чого, бо той був бідний, отож його, само собою розуміється, забули, тоді як син, скориставшись своїми здібностями, за короткий час нажив величезне багатство, за що і одержав титул дворянина. Однак його нащадки мало дбали про збільшення маєтку, а тому їх у фамільній хроніці згадують лише побіжно або й зовсім пропускають. Адже ви знаєте, як це робиться у багатих: батько набуває майно, не гребуючи ніякими засобами; син, дещо соромлячись розбійницького минулого старого лицаря, набирається культури; онук розкошує і розтринькує рештки успадкованого майна.
У нашій фамілії, на щастя, знайшовся ще один енергійний чоловік — його портрет висить на стіні праворуч, — який нажив величезне багатство работоргівлею. Батько з гордістю оповідав нам, що свого часу це був дуже відомий работорговець. Щоправда, батько гидував словом «раб», віддаючи перевагу виразові «чорне золото». Від багатства, набутого внаслідок торгівлі «чорним золотом», на щастя, дещо збереглося й понині. Оце і вся історія моєї родини.
А тепер повернімося до Торохтія (гадаю, мені краще й надалі називати його Торохтієм, бо я вже так звикла). Отже, ми обоє залишились неодружені, і пізніше він на мене просто не зважав. Так, наче мене взагалі не існувало. Та коли він, окрім усього іншого, почав ширити по місту чутки, нібито я померла, зотліла, — а він чудово знає, що я переживу його, — я вирішила поставите його на коліна. Адже жінка вибачить чоловікові будь-яке шахрайство, якщо він любить її, але вона ніколи не подарує йому байдужості.
Я хотіла зламати Торохтія, щоб він прийшов сюди, до мене. Йому не довелося б просити ні про що, я відразу ж допомогла б йому. Мені хотілося лиш одного: щоб він прийшов прохати допомоги саме в мене. І ось з’являєтеся ви і зводите нанівець усі мої розрахунки!
— Я дуже шкодую, — сказав я.
Та Бабуся, мабуть, не слухала мене.
— Виходить, він знав, що грошей у вас немає, і все-таки рискнув. Банк, звісно, впіймався на гачок?
— Авжеж.
— Чудово. Правда ж? Він просто геніальний! Він — сонечко у цьому кублі попелиць. Поздоровте його від мого імені. Але нехай не здумає приплентатися сюди, тепер я вже не хочу його бачити. Волоцюга нещасний, як у нього рот розкрився сказати, що я зотліла, що я — забобон! І все-таки цей чоловік, якого я любила, геніальний, правда? Перекажіть йому також, щоб не тішив себе надією, що я помру раніше за нього. Він не матиме такої приємності. А знаєте, чим я займаюся цілі дні, коли не обмірковую планів про те, як вдихнути хоч краплину життя в оце кладовище, що простяглося отам, внизу? Я розкладаю пасьянс або перегортаю газети й вишукую повідомлення про смерть. Це приносить мені насолоду. Час від часу тебе ніби щось шпигає, коли натрапляєш на ім’я знайомого, ніби укол шприца із животворною сивороткою.
«Від чого ж це воно? — міркуєш. — Серце? А в мене серце, дякувати богові, здорове. Печінка? Не треба було стільки пити!» Ах, молодий чоловіче, життя — це захоплююча штука.
Мабуть, давно вже не балакала стара так довго; на щоках у неї виступили червоні плями. Вона розгладила зморшки на покривалі й мовила:
— Підсуньте, будь ласка, під мене подушку. Не так далеко… тепер добре. Коли приходиш у гості до старої, розбитої паралічем жінки, не слід забувати, що, може, доведеться і прислужитися чимось.
Я відповів, що радий їй допомогти, однак Бабуся заперечила:
— Не кажіть дурниць! Я добре розумію, що молодому, здоровому чоловікові це неприємно; навіть гидко. Але нічого не вдієш. Втім, з цього приводу можете мені не співчувати. На той час, коли мені відібрало ноги, минула вже чимала частина мого життя. Та й коли б мене не розбив параліч, я все одно проводила б свої дні у цій кімнаті. Бо що ж іще можна робити? Ходити до міста? Я і без того чудово знаю містечко і його мешканців. Щоранку бачу, як, згорбившись, крокують на роботу чоловіки; вони привітно знімають капелюхи, статечно кивають головою, задоволені з себе і з своїх бездоганних манер. А ще раніше я бачу жінок, які відчиняють вікна й вивішують постелі — цей символ доброчесності господині.
— Чому ж ви не виїдете з містечка, яке вам так остогидло?
— А куди я подінусь? Весь світ — це свого роду містечко із своєю Головною вулицею, де виставляють себе напоказ везучі й самовпевнені люди.
— Здається, ви не дуже полюбляєте щасливчиків!
— Авжеж. Я вам ось що скажу: чорт штукар. Забажавши поглузувати з чоловіка, він дав йому брата — самовпевненого й пихатого, що все знає і на все має готову відповідь. З усіх гатунків людей найогидніші самовпевнені. Що вам іще сказати? Я постаріла і втомилась; у мене не вистачає навіть сили на справжню зненависть. Ви маєте рацію! Залишайтеся тут! Будете удвох шарпати цих соньків, здуватимете порох з їхніх бюро. На це й мені цікаво буде поглянути, заради цього варто пожити ще кілька років.
По дорозі до готелю мене охопило таке відчуття, ніби я познайомився з незвичайною жінкою. Пізніше я мав не одну нагоду переконатися в цьому.
Війна між Англією та Нідерландами в 1665 — 67 рр., яка велася за переділ колоніального панування. Після неї до Англії відійшла голландська колонія в Північній Америці — Нові Нідерланди.
Людовік XIV — французький король (1643 — 1715), правління якого було періодом найвищого розквіту абсолютизму у Франції.