Ідея була грандіозна. Тепер, коли Бабуся підказала мені вихід, для мене вже не становило особливих труднощів знайти вид продукції, яку можна було б запустити у серійне виробництво і яка, завдяки своїй непридатності, привела б, згідно моїх розрахунків, до значних збитків.
Склавши кілька планів і обговоривши їх з найближчими співробітниками, я вибрав нарешті три найцікавіших з них і негайно доручив нашому будівельному відділу виготувати проект трьох нових найсучасніших цехів, які через дев’ять місяців можна було б уже здати в експлуатацію. В кожному цеху мала працювати тисяча робітників. Любо було глянути на оті сміливі мрії із плексигласу і граціозних залізобетонних опор. За порадою наших науковців-психологів, стіни цехів були прикрашені фотографіями кінозірок та спортсменів на повний зріст, біля кожного робочого місця ми поставили радіоприймач і телевізор, а під кожним верстатом вмонтували складане ліжко, яким робітник міг скористатися, коли під час роботи його змагала втома. Спеціальна будильна служба стежила за тим, щоб ніхто не проспав кінця робочого дня.
З усім цим я залюбки погоджувався, плекаючи в душі надію, що тепер дедалі зростатимуть не прибутки, а видатки.
Оскільки до двох тисяч робітників, що працювали на фабриці, додалося ще три тисячі, конче необхідно було провести великі організаційні заходи. Частина робітників жила далеко від фабрики, і ми купили шістдесят автобусів, що вранці привозили їх на роботу, а ввечері розвозили по домівках. Всі робітники обідали на підприємстві, і тому ми були змушені побудувати також власну бойню, бо міська більш не встигала пропускати ту кількість корів і телят, які щодня привозили в місто.
Я з радістю спостерігав, як тануть мої мільйони. Спочатку в мене сяйнула думка платити робітникам вдвічі більше, але цьому перешкодила колективна угода, укладена свого часу між профспілкою і підприємцями, згідно з якою встановлювався максимум заробітної платні. Тому в своїй вітальній промові, звертаючись до п’яти тисяч робітників, я лише заявив, що дирекція підприємства не заперечуватиме, якщо той чи інший працівник раз або двічі на тиждень не вийде на роботу з нагоди якоїсь важливої спортивної зустрічі, що вимагатиме його присутності, і що було б смішно через такі дрібниці думати про якесь там зменшення платні.
Авжеж, пане професор! Я мало не забув про це! Вас, звісно, цікавить, що саме виготовляли ми в наших скляних цехах. Я вже казав, що було прийнято три проекти. З гордістю можу додати: кожен з них мав усі підстави претендувати на приз за оригінальність.
В одному з цехів ми виготовляли фотоальбоми з м’якою сап’яновою обкладинкою червоного кольору і написом золотими літерами «Незабутні хвилини». О, ви, безперечно, знаєте, як це ведеться: ви приходите в гості до знайомих, і ось неминуче настає момент, — скажімо, за чашкою чорної кави,— коли господарі, ніби ненароком, заводять розмову про минулу відпустку, про свою подорож або щось подібне. Часто це робиться так уміло, що перехід здається зовсім випадковим і невимушеним; іноді ж створюється враження, ніби вас тальки для цього й запросили, і не встигнете ви озирнутися, як на столі вже лежить фотоальбом, котрий господиня заздалегідь витягла й тримала напохваті. Ви всміхаєтеся посмішкою, яка здається вам підхожою для такого випадку (не дуже широкою, щоб не втомитися протягом наступних двох годин, але такою, що свідчила б про ваш інтерес і мала відтінок дещо жартівливої цікавості); господар або його дружина — залежно від того, хто з них балакучіший, — сідають напроти вас і, поглядаючи то на ваше обличчя, то на повернуті до них догори ногами знімки, пояснюють кожний з них.
— Це тітка Анна в гондолі… А ось тут, ліворуч, на жаль, його не видно, стоїть палац, у якому моя дружина забула сумочку.
Відтак вони починають сперечатися, а ви відзначаєте про себе, що ця нещасна сумочка вже не раз спричинялася до дружніх вечірніх суперечок.
— А це хто? — питаєте ви.
— Ах, то одна родина, з якою ми познайомилися на пароплаві. Він — директор великої фабрики у Швеції, але обоє такі прості, скромні люди, правда ж, Терезо?
Ви перегортаєте сторінку за сторінкою і, спокійно муркочучи, слухаєте присипляючі пояснення господаря. Розглядаючи групові фото, ви вигукуєте «чудово»; якщо на передньому плані стоять діти, вчас сказати «дуже мило», коли ж на лоні природи бачите самого господаря, то захоплено бурмочете «граціозно» або ж «імпозантно».
Особливістю наших альбомів було те, що вони не потребували пояснень господаря. Це були, так би мовити, незалежні альбоми; вони лежали на гарних пультах з горіхового дерева, у які було вмонтовано звуковідтворюючий пристрій, синхронізований, з автоматичним перегортачем сторінок. Переваги такого пристрою, — його можна порівняти хіба що із звуковим кінофільмом, — безсумнівні. Господареві не доводиться давати без упину пояснення; текст, що супроводжує знімки, записаний на пластинку в той день, коли у господаря був особливо хороший настрой, і щоразу вражає гостей своєю свіжістю. Крім того, альбом може бути використаний як засіб виховання у людей сімейних почуттів.
У нас були всі підстави гадати, що, виготовляючи цей пристрій, ми задовольняємо справді необхідну потребу; водночас ми сподівалися, що людина з середніми прибутками не дозволить собі такої розкоші. Здавалося, можна було не боятись, що альбом стане загальнодоступним. Нам тільки цього було й треба. Адже виготовляти ту чи іншу річ слід лише тоді, коли в ній є потреба (а це не так легко зробити в наш час, коли спершу треба подбати про створення потреби на продукцію, яка викидається на ринок), і водночас ці вироби повинні бути доступними лише для еліти, яка розуміється на таких речах.
Відповідали таким вимогам і два інші вироби. В другому цеху ми виготовляли невеликі блискучі двоколісні візки, викладені всередині кольоровими подушками й закриті куполоподібними покришками з неламкого скла. Згідно задуму, візки мали використовуватися як причепи, в яких автомобілістам було б зручно возити за собою свої талісмани. Ви, пане професор, самі автомобіліст, і, мабуть, немає потреби пояснювати вам вигоди такого причепа. Ви розумієте, яка це приємність і втіха для водія, коли він має змогу скрізь возити за собою всіх своїх леопардів, кицьок, песиків, ляльок і таке інше, не закриваючи собі ними поля зору ні спереду, ні ззаду.
Не менш геніальним винаходом (даруйте мені цей високий стиль, але тут він справді до речі), хоч і значно інтимного призначення, був третій предмет — нічний горщик із підставкою, що являла собою музикальний ящик, який, коли на нього сісти, починав грати. Я згоден, що, на перший погляд, ця річ видається абсурдною і, можливо, з естетичного погляду дрібною і не гідною решти нашої продукції. Насправді ж це зовсім не так! Завдяки музичному оформленню можна не лише прискорити (це легко довести) постійні функції нашого організму, але й піднести їх естетичну цінність. Та передусім я дбав про найменших громадян, розумінню яких ще не доступні вимоги гігієни і які з радісною безтурботністю бруднять свої пелюшки, в той час як бідолашні мами марно намагаються довести до свідомості цих нерозумних створінь перевагу нічного горщика. Відповідний музичний супровід (я маю на увазі дитячі пісні та військові марші) може дуже сприятливо відбитися на дитячому вихованні. А хіба люди похилого віку менше за молодих потребують піклування і співчуття? Скільки нічних функцій під звуки віденського вальсу можуть перетворитися із важкої постійної необхідності на справжнє свято!
Після того, як я так детально виклав вам ідеї, що лежали в основі нашого нового виробничого плану, ви, певно, визнаєте, що він був розумний і (принаймні теоретично) мав принести успіх, якого ми сподівались. Але дійсність жорстоко насміялася з нас. Заледве ми розіслали пробні зразки нашим представникам, як навколо нових виробів зчинилася справжня буря, і незабаром ми змушені були продовжити термін доставки замовлення з трьох до чотирьох місяців.
У моєму кабінеті на стіні висіла діаграма, на якій червона лінія зображувала чистий прибуток, а чорна — податки. Я з жахом спостерігав, як піднімаються вгору обидві лінії, чорна крутіше за червону. Навіть не спеціаліст легко міг визначити точку, де вони мають перетнутися, момент, коли весь прибуток обернеться на податок. Вскочивши у біду, я не знав, як з неї видряпатися, і вирішив настільки знизити ціни, щоб наші вироби продавались із збитками. Цей захід здавався мені правильним, більш того, мною настільки опанувала гордота, що я мало не вважав себе благодійником. Б’юсь об заклад, що й ви не вбачаєте у цьому нічого непорядного! Правда ж? То ж бо воно і є, пане професор, раніш я теж не так думав.
Всупереч моїм сподіванням, одного дня я одержав виклик до суду. Зниження цін, звісно, не лишилося поза увагою конкурентів — «Корпорації фабрикантів фотоальбомів» і «Національної корпорації по виготовленню предметів широкого вжитку з фарфору та синтетичних матеріалів». Вони подали на мене позов за нечесну конкуренцію.
Під час мого першого пояснення в суді був присутній адвокат обох корпорацій, літній розсудливий чоловік, який понад усе дбав про інтереси своїх клієнтів. Мене запитали, чи продавали ми із збитками, і я відповів ствердно, навіть тоді я ще не бачив у цьому нічого непорядного. Але адвокат поклав на стіл руку, ніби збираючись присягнути, й урочисто заявив:
— Цим суть справи про нелояльну конкуренцію, згідно з параграфом «X», вважається встановленою. Тому мої клієнти повинні обміркувати, чи не краще їм на підставі параграфа «Y» карного кодексу подати позов.
Потім він привітно кивнув мені головою, ніби розраховуючи на мою підтримку. Він справляв враження інтелігентної, добре вихованої людини, і я всміхнувся на знак своєї симпатії до нього, а також тому, що його урочистий тон видався мені трохи зайвим. Поглянувши на адвоката, я враз помітив, що волосся у нього викладене точнісінько такими хвилями, як у тих трьох чоловіків, що уособлювали для мене море. Останнім часом на мене звалилося стільки клопоту, що я майже не думав про мандрівку, і коли якось у перерві між двома діловими нарадами переді мною зненацька постало море, я відразу ж прогнав це видіння, як проганяють спогади дитинства, коли вони сповнюють наші жорстокі будні недоречною сентиментальністю. Але тієї миті, коли я вгледів три паралельні хвилі на сивій голові адвоката, я раптом відчув, як у мене в душі росте глибоке переконання, ба навіть непохитна впевненість у тому, що все, що тут діється, аж ніяк не стосується мого справжнього життя, що моя доля чекає на мене десь в іншому місці. І хоч адвокат, певна річ, виклав собі на голові хвилі не заради мене, а заради своєї секретарки або якоїсь іншої довірливої дівчини, я був йому вдячний за це, як ми буваємо вдячні першим весняним крокусам, що так само не заради нас простягають уперед свої жовті чашечки.
Я сказав:
— Ви маєте рацію, ми… Але суддя звелів мені мовчати. Мовляв, жарти зараз абсолютно недоречні, в чому я матиму нагоду невдовзі пересвідчитися сам. Трохи наляканий, я наважився, однак, додати, що й справді не бачу нічого поганого в своїх діях, адже здоровий глузд підказує мені, що я маю право продавати своє майно за будь-яку ціну, яку вважаю для себе достатньою. Суддя заперечив, що в даному разі йдеться не про здоровий глузд, а про закон, отож він, мовляв, просив би мене взяти це до уваги. Очевидно, суддя був настроєний до мене недоброзичливо, бо, замовкнувши, він двічі виразно кивнув адвокатові, ніби хотів сказати: «Ми йому покажемо!»
Обличчя адвоката прибрало дуже заклопотаного виразу (в душі я тішив себе надією, що він теж відчуває до мене симпатію, що йому неприємно розпочинати проти мене справу; я залюбки сказав би йому, що для мене все це не має ніякісінького значення, і тому хай він не бере цього так близько до серця, але я побоювався нового зауваження сердитого судді). Обернувшись у мій бік, адвокат вибачився і сказав, що після сьогоднішньої зустрічі йому не лишається нічого, як дати хід справі. Його зауваження видалося мені розсудливим (адже з розглядом справ у наших судах не дуже поспішають), отож я радісно погодився з ним. Всі були нібито вражені і якусь мить збентежено дивилися на мене.
Ми вийшли разом з адвокатом. Він гаряче запевняв мене, що йому дуже прикро, що так сталося, і пильно дивився собі під ноги. Я порадив йому не турбуватися, зауваживши, що моя фірма, безперечно, знайде якийсь вихід. Розсталися ми найкращими друзями, і я подумав, що коли поводитимуся розважливо і не пертиму на рожен, мені вдасться швидко й успішно впоратися з цією справою. Тим дужче я був здивований, коли через кілька тижнів одержав написаного плутаною мовою наших судочинців листа, в якому мене повідомляли, що засідання суду «у справі нелояльної конкуренції відбудеться наступного четверга о 8-й годині 15 хвилин і що я зобов’язаний з’явитися на нього «під загрозою штрафу»; в разі, коли я не з’явлюся без поважної причини, поліція припровадить мене силоміць. Адвокат, видно, не зумів переконати своїх клієнтів у безпідставності й марності їхнього позову. А може, він цього й не пробував зробити, подумав я, може, він сподівався, що мої супротивники, — ці могутні об’єднання, представники яких сиділи в обох палатах нашого парламенту, — щиросердо вилають мене на суді, та й годі; адже адвокат — розсудлива й вольова людина.
В усякому разі, я був радий, що знову побачу його, і йшов на суд з якимось приємним відчуттям, хоч мені й довелося встати раніше, ніж це корисно для здоров’я. Але людина значно витриваліша, як звичайно гадають. У вас у лікарні, пане професор, нас щодня зганяють з ліжок у таку пору, яка, мабуть, більш підходить для тренувальних занять школи нічних сторожів, аніж для закладу, де лікують нервовохворих. І все ж таки моє здоров’я не зазнало тут ще майже ніякої помітної шкоди, окрім хіба того, що я почав кліпати очима.
Великий чудовий зал, до якого нас увели, був розділений дерев’яною перегородкою на дві половини. В першій на підвищенні сиділи судді й канцеляристи, займаючи місця відповідно до рангу; друга половина призначалась для обох сторін і досить численної сьогодні публіки. Я прийшов сам, хоч керівник нашого правового відділу й наполягав на тому, щоб я взяв його з собою. Адже я був особисто знайомий з адвокатом супротивної сторони і знав про його прихильне ставлення до мене. Тому мені й не хотілося приводити до суду його колегу і цим змушувати його зайняти надто тверду позицію. Крім того, своїм підкреслено недбалим поводженням і спокоєм я сподівався провчити суддю і моїх супротивників, показати їм, як недоречно зчиняти увесь цей галас заради розв’язання такої дрібниці.
Адвокат поважно кивнув мені головою, його супутники, два добродії в чорних костюмах, суворо поглянули на мене. Оскільки моя фірма була відома по всій країні, я не дуже здивувався, помітивши в перших рядах кореспондентів газет з блокнотами і олівцями в руках.
Суддя, — він сидів на найвищому місці, — відкрив засідання довжелезним вступним словом, у якому було багато само собою зрозумілих речей. Я тим часом роздивлявся вирізану з дерева фігурку Юстиції над його головою, оте жалюгідне створіння, що собі на горе і нам на шкоду навпомацки плентається крізь тисячоліття. Адже саме їй слід було б, перш ніж судити, добре придивитись до всього, а не тільки правити за підставку для власних терезів. Коли б я був начальником на Олімпі, то зняв би з її очей-пов’язку і віддав Венері, її привабливій сусідці.
Суддя закінчив промову й надав слово адвокатові. Байдужа посмішка, з якою я мав намір просидіти весь процес, застигла у мене на обличчі. Я не впізнав цього доброзичливого чоловіка. Він сказав, що його клієнти двічі намагались порозумітися зі мною, але всі їхні пропозиції я відхилив, лиш нерозважливо знизуючи у відповідь плечима. Коли, мовляв, раніше успіхи моєї фірми були для нього загадкою, то відтоді, як він познайомився з моїми способами ведення справ, йому все стало абсолютно ясно. Далі адвокат заявив, що я забрав собі в голову, ніби можу поводитися в нашій країні як самодержець — нехтувати її закони і душити чесних конкурентів за допомогою найогидніших махінацій; причому мені, мовляв, байдуже, що завдяки цьому втрачали шматок хліба тисячі й десятки тисяч чесних громадян. Він готовий навести високому судові докази свого звинувачення. Поки говорив адвокат, суддя не зводив з мене ворожого погляду, а публіка витріщилася на мене, наче на лева в клітці.
Будучи об’єктивним, я мусив визнати, що адвокат має рацію. Адже звідки він міг знати про мої справжні наміри? Він дотримувався фактів і по-своєму вміло оперував ними. Говорив він так запально й красномовно, що мало не переконав мене самого в моїй підлоті. У всякому разі, в душі я змушений був визнати, що справжні імпульси моїх дій були не набагато кращі за ті, які він мені закидав. Завдяки його чудовій промові я побачив, як риса за рисою формувався мій характер, і усвідомив, як глибоко я загруз у багнюці гешефтмахерства і обману. Уважно слухаючи адвоката, я не зводив очей з його хвилястого волосся; мені навіть здавалося, що це — мій адвокат, який своєю пристрасною промовою і всією силою аргументації намагається звільнити мене від безплідного кружляння в топчаку, у який я дав запрягти себе, наче коня.
Процес, як бачите, проходив зовсім інакше, ніж я сподівався: замість тріумфу, яким мала увінчатися моя витримка і на який я збирався відповісти скромною гідністю, він, завдяки артистичному талантові адвоката, обернувся на суд проти мене.
Коли суддя надав мені слово, справа була вже майже програна. Я спробував правдиво розповісти, як усе сталося, і заявив, що ніколи не мав наміру заподіяти комусь шкоду. Продукція, яку випускала моя фірма, була, зрештою, зовсім абсурдна і, по суті, нікому не потрібна, і я вибрав її з сотні варіантів саме тому, що сподівався в такий спосіб значно підвищити видатки й дещо знизити прибутки.
Моя коротка промова справила на всіх приголомшливе враження. Адвокат враз підхопився і вигукнув:
— Передусім прошу зафіксувати в протоколі слово «абсурдна»! Ми не помилимось, якщо подамо на нього позов за намагання підірвати наш кредит. Тут твердили, ніби продукція, яку випускають мої клієнти, абсурдна і нікому не потрібна. — Він підняв правицю й став переді мною, величний і серйозний, наче статуя Свободи. — Ви, шановний, помиляєтесь, якщо гадаєте, що можете продовжувати свою непристойну й цинічну гру перед високим судом. Хвалити бога, наша справедлива держава знає, як захистити слабших від підступності властолюбців; наші громадяни, батьки й матері наших дітей, всі як один, незламним муром стануть на захист святості права і закону, якими, пане, ви нехтуєте з нечуваним зухвальством!
Після цієї чудової репліки обидва суворі представники конкурентних фірм потисли адвокатові руку. Кілька чоловіків у задніх рядах зааплодували, і я теж ледве не приєднався до них, так сподобався мені цей порядний добродій у всій своїй величі і так мало, здавалось, все це стосувалося мене.
Голова суду не слухав адвоката і, нахилившись до свого колеги, що сидів ліворуч, стиха розмовляв з ним. Коли знову запала тиша, він лагідно запитав мене:
— Ви не відмовляєтесь од своїх слів?
— Звісно, ні! — відповів я.
— Отже, ви запевняєте, що випускали продукцію лише з метою підвищення видатків і зниження прибутків? Так чи ні?
Я кивнув головою, але йому цього було замало, і він вигукнув:
— Скажіть виразно!
— Так, — відказав я.
— В такому разі нам не лишається нічого іншого, як передати справу до державної прокуратура Факт умисного погіршення балансу з метою зниження податку встановлений.
Скажіть відверто, пане професор, — адже такого ви не сподівалися, правда ж? Ви кажете — приголомшливо? Так, це влучне слово! Приголомшливо! Мабуть, зайве говорити, що я програв процес і знову мусив сплатити кругленьку суму?
Присутні кидали на мене ворожі погляди, і коли б вони щойно не пересвідчились у м’якості й безглуздості наших законів, то, певне, розтоптали б мене на смерть. Героєм дня був адвокат; йому тиснули руку навіть судові чиновники, що сиділи по той бік бар’єра. Він виграв бій за справедливу справу, бій проти підлості (а саме такі перемоги допомагають людству зробити захоплюючий стрибок уперед, назустріч своїй далекій меті), виграв одну з численних битв на захист закону. Яка це хибність і однобічність оспівувати тільки грізних героїв війни, що сидять у воронках від снарядів, і не бачити також героїв-інтелігентів у чорних костюмах, які невпинно й невтомно борються за добро (коли це їм самим дає вигоду)!