Знову йде дощ, знову дощ! Вчора я був у гостях в мого професора. Він навіть запросив мене повечеряти разом з ним. Ми їхали автомобілем; він і справді живе зовсім недалечко, у затишному двоповерховому будинку, кухонні вікна якого захищені залізними гратами, його дружина має здоровий вигляд, більше сказати про неї нічого не можу. Вона мало говорить і здебільшого ховається за личиною стриманої гідності, яка так личить дружинам наших професорів. Під час розмови вона часто посміхається, не гордовито, але самовпевнено: саме так, на її думку, мусить вона ставитись до гостей свого чоловіка. Дітей я не бачив — вони їдять на кухні. І це приємно: не тому, що я не люблю дітей, але гість завжди змушений або терпіти на собі їхній критичний погляд, або безперервно посміхатися у відповідь на докучливу дитячу цікавість; і те, й друге обтяжує.
Служницю їхню звуть Долорес, це досить кремезна дівчина з міцними ногами.
— Готувала Долорес, — каже дружина професора у відповідь на мою похвалу.
— Моя дружина очолює гурток аматорів культури, — вставляє слово її чоловік і кидає на мене безтурботний і трохи визивний погляд; він, певна річ, знає, що я змушений поводитися чемно і що мені це дається нелегко. Професор, виявляється, значно дотепніший, ніж я сподівався, часом у його риб’ячих очах спалахують навіть пустотливі іскорки. Відтепер я впевнений, що здебільшого помиляюсь, коли суджу про людей з їх зовнішності.
Я відповідаю якоюсь люб’язністю, а його дружина накладає на тарілки рибу й усміхається. Потім каже:
— Зате я погана хазяйка.
А коли мені на думку не спадає більше жодна люб’язність, я мовчки починаю длубатись у кістках форелі. (О суєта суєт! Люди виставляють напоказ свої маленькі слабості, аби тільки уникнути розмови про їхні справжні недоліки).
Ми випили по чарці коньяку.
— У мене для вас приємна новина, — промовив професор. — Мою доповідну записку прийняли. Гадаю, десь за тиждень ви будете вільні — зрозуміло, настільки, наскільки взагалі може бути вільною людина. Ви задоволені?
— Не знаю. Мені сподобалося бути під вашим захистом. Скажіть, пане професор, чи ви самі принаймні впевнені, що поза стінами вашої лікарні живуть нормальні люди, а в лікарні — божевільні? Чи, може, навпаки?
— І взагалі ваша справа вважається закінченою, — веде далі професор. — Ви ще не відмовились од своєї мандрівки?
— Бувають хвилини, коли мене можна втримати на одній жіночій волосині.
— Сподіваюсь, не на рудій?
— І на рудій.
Дружина професор а всміхається (вона, безперечно, дружина, жінка від такого фривольного жарту навіть бровою не повела б). Потім вона підводиться й просить вибачення, мовляв, їй треба до дітей. Ми вибачаємо й залишаємося самі. Професор знову наливає.
— Кажіть далі, — говорить він трохи згодом. Мається на увазі моя історія, і я оповідаю:
— Як і слід було сподіватись, я одержав два виклики в суд. Про процес у справі підриву кредиту не варто й говорити. Все було дуже просто. Адвокат зовсім легко довів, що фотоальбоми та нічні горщики мають велике значення для нашої нації. Мій соціальний стан не дозволяв йому відверто назвати мене комуністом, але він виразно натякнув, що я людина чужа для суспільства і підступна. Суддя, — цього разу товстий іпохондрик зі здутими жилами на лобі,— визнав мене винним.
Кримінальний процес у справі ухиляння від сплати податку, навпаки, мав характер урочистої інсценізації, майстерно розіграної за допомогою прокурора. Знову кілька суддів, знову публіка, журналісти, і таке ж задушливе, бідне на кисень повітря, в якому так пишно розквітає судочинство. Щоправда, цей процес відбувався в іншому залі, але й тут були надійні стіни. Знову суддя запитав мене, чи я — це справді я? (Мабуть, у судах міцно вкорінилася неподобна практика: засудженими прагнуть стати ті, хто не має на те права!)
Потім підвівся державний прокурор. Свою промову він почав досить безпристрасно, заявивши, що його цікавить не моя персона, а сама справа. Але, вже навчений досвідом, я не дуже здивувався, коли він раптом заходився горлати, показуючи на мене рукою, хоч у залі, природно, і так кожен знав, що він говорить про мене. Під час попереднього слідства, вигукував він, підсудний намагався оправдати себе тим, що буцімто був надто дурний, щоб зрозуміти помилковість своїх дій. З цим, ясна річ, важко погодитись, однак таке самовикриття яскраво свідчить про суперечливу натуру підсудного. (Схвальні посмішки тих, що сиділи за суддівським столом, і лагідно, наче для благословення, піднята рука судді). Але хіба відсутність здорового глузду звільняє від покарання? — запитав прокурор (як не дивно, звертаючись до публіки, котра з цього приводу нічого не могла сказати). Ні, і ще раз ні! Правда, цей факт міг би бути пом’якшуючою обставиною, і він, мовляв, довго розмірковував, чи не слід на нього зважити. Та оскільки у данім випадку глупота поєднується з нахабством, він вважає, що мене слід судити з усією суворістю закону!
Цього разу я взяв собі оборонця. Під час промови державного прокурора він кілька разів крадькома усміхнувся, ніби намагаючись заспокоїти мене, що все буде гаразд. І дійсно, коли черга дійшла до нього, адвокат енергійно взявся за діло. Він сказав, що не має наміру вводити когось в оману і не заперечує, що, сам того не відаючи, я переступив закон, але, мабуть, не варто було згадувати тут про глупоту. Отож це залишається на сумлінні прокурора. Дала він охарактеризував мене як людину кришталево чисту, котра повсякчас дбає про добробут своїх підлеглих і використовує кожну нагоду, щоб зробити ближньому добро. Він вважає за свій обов’язок внести поправку до того спотвореного портрета, який тільки-но намалював прокурор.
Потім ще раз підвівся державний прокурор і заявив, що ті кілька штрихів, якими його колега доповнив портрет підсудного, мають виняткову цінність. Але щоб цей портрет засяяв перед панами суддями всіма барвами, він також хотів би дещо додати. І тут почався допит приблизно такого змісту:
Державний прокурор. Коли, власне, ви прийшли у це місто?
Я назвав місяць і рік.
Державний прокурор. І чи мали ви намір в ньому оселитися?
Я. Ні.
Державний прокурор. Що, в такому разі, спонукало вас тут залишитися?
Я. Мій компаньйон попросив мене допомогти йому.
Державний прокурор. Чи були в нього якісь причини зробити вам таку пропозицію?
Я. Не розумію, яке відношення має це запитання до процесу?
Суддя(стомленим голосом, не підводячи очей). Відповідайте на запитання державного прокурора і дозвольте судові вирішувати, має чи не має воно відношення до справи.
Державний прокурор. Відповідайте!
Я. Точно не знаю, що він мав на думці.
Державний прокурор. Він про це ніколи вам не говорив?
Я. Не пригадую.
Державний прокурор. Можливо, мені пощастить відсвіжити дещо у вашій пам’яті. Ви вклали які-небудь кошти у підприємство?
Я. Ні.
Державний прокурор. А чи не могли б ви нам сказати, скільки у вас взагалі було грошей, коли ви прийшли до нашого міста?
Я. Напевно не знаю, в усякому разі, дуже мало.
Державний прокурор. Будьмо точнішими. Чи вистачило б у вас коптив, щоб купити, скажімо, костюм?
Тут підхопився мій оборонець і заявив протест. Але суддя махнув випещеною рукою, і оборонець самовдоволено сів на своє місце.
Державний прокурор. Відповідайте!
Я. Навряд… мабуть, що ні!
Державний прокурор. Виходить, у вас зовсім не було грошей, і все ж компаньйон прийняв вас у пай на п’ятдесят відсотків. Загадково! Та ми спробуємо розгадати цю загадку. Розкажіть нам, що трапилося з вами в цьому місті перед тим, як ви познайомилися з вашим майбутнім компаньйоном.
Я. Не пам’ятаю.
Державний прокурор. Охоче вам допоможу. Чи не затримувала вас поліція як волоцюгу і жебрака?
Я. Так.
У залі приглушений гомін; присутні кивають один одному головами.
Державний прокурор. Отже, підсудний прийшов до міста, не маючи жодних засобів для існування, і, як волоцюга, змушений був давати пояснення органам охорони порядку. А чи не запропонували вам тоді негайно залишити місто?
Я. Авжеж.
Державний прокурор. Однак ви не послухалися. А що сталося потім?
Я. Ви ж знаєте, розкажіть самі!
Суддя(блимнувши очима поверх окулярів без оправи). Прошу без зухвальства!
Державний прокурор. Гаразд, я розповім. Ви пішли у бар і зуміли переконати відвідувачів і навіть самого хазяїні в тому, що на ваш білет випав головний виграш лотереї. Потім, — це теж доповнить ваш портрет, — ви, як справжній аферист, наїлися й напилися! Певна річ, задарма — чи не так?
Я. Про виграш я нікому не говорив.
Державний прокурор. Он як, не говорили! І навіть не помітили, що всі вважають вас за людину, яка виграла?
Я. Ні, помітив.
Державний прокурор. І все сталося, звісно, само собою, без вашої участі!А за їжу та випивку ви заплатили?
Я. Мене частував бармен.
Державний прокурор. Ах, як мило! З якої це речі?
Я. Тому, що він вважав, ніби на мою долю випав головний виграш, хоч я і запевняв його, що це не так.
Державний прокурор(схиливши голову набік). Суд вважатиме ваші відповіді за огидні викрути шахрая, чим вони є насправді.
Знову підхопився мій оборонець. «Це неприпустимо, — вигукнув він, — щоб пан державний прокурор випереджав рішення суду!» Суддя лагідно всміхнувся до державного прокурора і сказав: «Прошу далі!»
Державний прокурор. Хіба вам запропонували стати компаньйоном не завдяки отому уявному виграшеві?
Я. Так. Саме завдяки йому.
Державний прокурор. І ви, з притаманною вам чесністю, пояснили чоловікові все, як є?
Я. Авжеж.
Державний прокурор. І, незважаючи на це, він не відмовився од своєї пропозиції?
Я. Ні.
Державний прокурор. Невже ви справді такий наївний, що гадаєте, ніби суд повірить у це?
Ні, я не був наївним. Справа була настільки ясною, що цього разу не протестував навіть мій оборонець.
Державний прокурор. Ви, певне, волоцюга з неабиякими здібностями!
Схвальний сміх усіх присутніх.
Я. Як бачите!
Я навіть не посміхнувся, однак суддя гримнув на мене: «Не смійтеся, наче дурник!»
Державний прокурор. Наступного дня ви разом із своїм компаньйоном пішли в банк і зажадали, щоб вам відкрили кредит. Вам його відкрили?
Я. Еге ж.
Державний прокурор. І вам не соромно кидати тінь на вашого покійного компаньйона, за передчасну смерть якого ви несете чи не найбільшу відповідальність, твердячи, буцімто він свідомо дав фальшиві відомості, щоб одержати гроші?!
В залі знову знявся гомін. Суддя, що досі і сидів, спершись ліктем на стіл, відкинувся на спинку стільця і заплющив очі. Видно, йому стало моторошно від такої людської підлоти.
Ніхто не йняв мені віри. Державний прокурор вимагав для мене шість місяців ув’язнення, але судді з їхнім ангельським милосердям присудили лише три, та ще й з правом відбути їх умовно. Потім голова суду прочитав сувору нотацію, й мені дозволили піти. Навіть мій оборонець не подав мені руки.
У таких випадках слід пам’ятати про власну гідність і не зважати на людські пересуди. Але коли ви йдете вулицею після судового процесу, на якому вас засудили до трьох місяців ув’язнення, люди здаються зовсім іншими, і ви старанно обминаєте їх. Можна глибоко зневажати наш суспільний лад і всю фальш нашого суспільства, однак у таку хвилину навіть дякуєш суспільству за те, що воно відвертається од тебе і, наче розбещена дитина, береться за нову іграшку.
Того дня мені не хотілося нікого бачити, і я поплентався ген за місто, заклавши за спину руки і, за своєю давньою звичкою, похиливши голову. Щоб дати лад думкам і щось певне вирішити, — я ще не знав, яке буде моє рішення, але воно визрівало в душі, незважаючи на всю мою інертність, — мені потрібен був час і дозвілля. «Щось має трапитися, — сказав я собі, адже недарма останнім часом я з дедалі більшою насолодою поринаю у мрії і, наче школярка після першого поцілунку, прагну щастя і безтурботного життя».
Настав вечір; манівцями я добрів туди, де колись був заснув, перш ніж увійти до містечка. Тенісний корт був порожній, і яблуня, привітна й незаймана, стояла на тому самому місці. Схвильований, я обережно сів на траву й поглянув униз, де в промінні призахідного сонця виблискували величезні скляні корпуси моєї фабрики. Я залюбки подався б геть, щоб більш ніколи не приходити сюди, і, орієнтуючись по зірках, ішов би на південь, назустріч морю, міряв би широкий світ власними ногами. Мені кортіло почати все заново. Але як відірватись од усього, що тримає мене тут? Як?!
І раптом мені на думку спало одне рішення. Геніального в ньому не було нічого, але все-таки це був вихід, і я ухопився за нього, як утопаючий хапається за соломинку.