Мені хотілося з кимось порадитись, але я був самотній. Відчуття, що я стою осторонь людей, не залишає мене навіть тоді, коли довкола вирує шумливий натовп. Тільки цю самотність я усвідомлюю рідко. Хіба коли думаю про Бійю або коли до болю хочеться, щоб поряд була щира людина, з якою можна поділитися своїми планами. Я згадав про Бабусю і негайно подався до неї.
Було вже пізно, але старі люди сплять мало. Коли Мишка ввела мене до кімнати, стара замість привітання мовила:
— А чи не здається вам, що вдиратися серед ночі у спальню жінки непристойно?
— Авжеж, — відповів я. — Тільки палка любов або ж доконечна потреба можуть бути виправданням.
— Потреба? Вам потрібні гроші? Скільки?
— Ні, не гроші, а порада.
— О, яка підступність! Ви хочете, щоб я разом з вами несла тягар відповідальності за ваші злощасні махінації?
Я розповів їй, як закінчився процес, і спробував змалювати своє становище. Бабуся слухала, і в очах у неї спалахували лукаві вогники. Трохи згодом вона сказала:
— Хіба я першого ж дня не радила вам іти геть? Що ви тут загубили, дурнику? У цьому закутні, де нудно, наче в акваріумі!
— А я піду звідси!
— А старий мотлох продасте?
Бабуся мала на увазі фабрику. О, це була гідна подиву жінка. Ця багачка ніколи не соромилась виявити зневагу до власності. Я відповів, що гроші в дорозі мені скоріше заважатимуть, аніж допоможуть, і що я маю намір усе підприємство подарувати робітникам. Мовляв, я прийшов сюди, щоб почути її думку з цього приводу.
Якусь мить вона мовчки дивилась на мене, а потім мовила:
— Справді, вам пора тікати звідси. Ідея такої добродійності може сяйнути тільки тут. Подарувати робітникам! Ще, чого доброго, біля входу на фабрику стоятиме ваше погруддя з написом: «Засновникові — вдячний колектив». Чи не у власному носі виколупали ви цю оригінальну ідею, садовий гноме? Та ви ж нудніший за вчителя недільної школи! Або ви додумаєтесь до чогось розумнішого, або я шкодуватиму за кожною годиною, яку змарнувала, розмовляючи з вами. Подарувати робітникам! Наплодити цілий мурашник дрібних капіталістів! І з отакою ідеєю ви наважилися прийти до мене, відібрати хвилину сну та ще й розхвилювати! Щось оригінальне, мій любий, і до того ж, не дбаючи, чи приємно це комусь! Якось ви розповідали мені про одну дівчину… як її звали?
— Бійя.
— Правильно! Бійя. Розшукайте її і, коли знайдете це дитя, приведіть до мене! Я хочу з нею познайомитись. А зараз ідіть! Дайте мені на прощання вашу руку. Я хочу побачити вас із Бійєю, або зовсім не приходьте. І не баріться, в мене лишилося небагато часу.
Легко було їй говорити! Мій мозок наче затуманило, я нічого не міг придумати. Кілька тижнів я марно сушив собі голову і, можливо, так ні до чого й не додумався б, якби одного ранку, сумно ідучи на роботу, не побачив біля дротяної сітки, якою було обнесено мою фабрику, незнайомого волоцюгу. На ньому були світлі стоптані черевики, брудні штани й подертий піджак.
Я став поруч нього, і ми разом спостерігали за гомінкою метушнею на подвір’ї фабрики. Кілька разів він крадькома зиркнув на мене, потім плюнув крізь дротяну загорожу й запитав:
— Кому все це належить?
-— Та є тут один, — відповів я.
Він іще раз сплюнув.
— Нічогенько, мабуть, живе, як гадаєш, приятелю?
— Власник? Та тобі в його шкурі, певно, не дуже б сподобалося. Ти сьогодні їв?
— Як тобі сказати? Переходив трохи.
— Ходімо зі мною!
Я повів його в їдальню і звелів нагодувати. Спершу я подумав, що можна було б йому подарувати увесь цей мотлох, але коли побачив, як він спокійно жує, мені стало шкода його підводити. Наївшись, він витер рота тильною стороною долоні і сказав:
— А ти тут, мабуть, неабияке цабе, коли усі тебе слухаються.
— Я — хазяїн фабрики.
Це був чарівний волоцюга з зарослим підборіддям і брудною шиєю. Він спокійнісінько подивився на мене й перепитав:
— Ти? — Відригнувши, трохи згодом додав: — Чого ж це ми з тобою на «ти»? Так не годиться.
— Облиш, — відповів я, і мені захотілось поцілувати його, — адже я теж волоцюга.
Спочатку він начебто силкувався в усьому розібратись, а потім кивнув головою.
— Одначе ти живеш непогано! Працювати не треба, їж, скільки хочеш, і шампанського досхочу. — Він підморгнув. — І жінки, правда ж?
— Ти живеш краще!
— Е, ні. Бурлакувати добре, поки молодий. В моєму віці пора вже десь осісти. А який у тебе клопіт?
— Конкуренти, — відповів я. І тут у мене з’явилася ідея: конкуренти, авжеж! Це сподобається навіть Бабусі. — Ходімо до мене в кабінет! — вигукнув я і потяг його за собою.
Я звелів подати шампанського, ми пили, співали, обнімались, і він натискав на всі кнопки й радів, коли на сигнал з’являлася вродлива дівчина або бундючний службовець, яким він говорив:
— Ні, ні, не треба нічого. Я просто так…
Не надокучатиму вам подробицями, пане професор. Що було далі, ви знаєте. Моєму побратимові з брудною шиєю я не міг подарувати всієї фабрики. Було б надто жорстоко обдурити того, хто навіть не підозрює, що на нього чекає. Я подарував йому тільки один цех, а решту — своїм конкурентам.
— Що я з ним робитиму? — схвильовано запитав він.
Я пояснив, що йому взагалі нічого не доведеться робити, бо нові власники фабрики куплять у нього цех.
— Скільки мені з них заправити?
Я відповів, що не знаю, але порадив йому перших п’ять пропозицій відхилити і погодитися лише на шосту.
— Гаразд, я запам’ятаю! П’ять разів — ні, а потім — так. Ну, а в тебе які наміри?
— Піду мандрувати.
Він поцікавився, куди я подамся, і, почувши мою розповідь, дав мені багато добрих порад, адже сам він сходив чимало доріг.
Все інше ми владнали досить швидко. Коли я підписав дарчий акт, у панів конкурентів на очах виступили сльози. Мовляв, до суду вони й гадки не мали, що все так обернеться.
Я дав побратиму-волоцюзі трохи грошей, щоб йому легше було чекати купчої, узяв собі кілька банкнот і рушив у дорогу, випивши в барі на Головній вулиці чарку коньяку.