Професор хотів відвезти мене до лікарні машиною; але я волів пройтися пішки. Я попрощався, ще раз побачив застиглу посмішку його дружини, коли вона пошепки (діти вже спали) побажала мені в коридорі «на добраніч», і пішов додому. Як це зараз дивно звучить, коли я кажу: «додому»! Я пішов назад у лікарню. Періщив дощ, і мене огорнув легкий смуток. Було темно, хоч в око стрель, і ця коротенька нічна прогулянка закарбувалась у мене в пам’яті, як і мандрівка з Косооким, враження від якої я й досі не можу позбутися.
За п’ять днів мене виписали. Всі поводилися зі мною чемно: професор, Полум’я і санітар. Лише Косоокий гукнув мені навздогін:
— Свиня! Бодай тебе вовки з’їли!
Я вийшов на подвір’я, за спиною в мене рипнули двері, але я не обернувся, хоч і знав, що нагорі стоять Полум’я й професор і дивляться мені услід. Я вирушав у дорогу з боязкою безпорадністю. Опуклою доріжкою, посипаною жорствою й схожою на паперову смужку, кинуту на зелений килим, парку, я вийшов на вулицю.
І от я знову мандрую. Я постарішав; не втомився, а тільки постарішав; я насолоджуюсь кожною миттю життя і здивовано спостерігаю, як із неї вилущується майбутнє. Мені здається, ніби пісок, ліси і луки поволі плинуть повз мене, а я стою на одному місці. Куди це все несеться? Чого? Я цього не знаю, але природа затамувала подих, наче перед якимось важливим рішенням. Може, вона теж вагається, перед тим як порвати з надійною сучасністю і пуститися в непевне майбутнє?