Все йде так, як я собі й уявляв. Правда, життя здається мені трохи гомінкішим, бо я відвик од людей. Пісок, дерева з темними густими кронами і морська блакить із тремтливими мечами сонячних променів. Вже багато годин підряд я відчував його близькість.
«Он за тією низкою пагорбів, — говорив я собі, — або ж за наступною!» Але й цього вечора я ще не дійшов до моря, а вмостився під якимсь деревом на зігрітому сонцем камінні; моє обличчя обвівав солонкуватий вітер, навкруги тріщали цикади.
Прокинувся я раннього ранку і за годину, вийшовши з лісу піній, побачив його внизу, прямо піді мною. Море!
Я зійшов на берег і, сівши у якомусь парку, де поміж деревами снували офіціанти в білому, написав дві листівки: професорові і Полум’ю. Бійї написати я не міг — хто зна, де вона зараз? Але я думав про неї, стоячи на піску, тримаючи в руках черевики і підкотивши штани, нічого не бачачи, окрім хвиль, що пестили пальці моїх ніг. Я безперервно думаю про неї, і навіть коли вимовляю «море» або «пісок», щоразу думаю «Бійя».
Ніч тиха, спокійна. Я сиджу біля старовинного кам’яного муру, підібгавши ноги і спершись підборіддям на коліна. Зорі і далеко в морі вогні рибальських човнів. Незабаром я піду звідси: ще якусь чверть години — а може й більше — потішу своє серце, а потім піду.
Де може бути Бійя? І де ще можу бути я, коли не біля неї? Бабуся — мудра жінка, я шукатиму Бійю!
Адже в мене немає мети; переді мною простяглися лиш дороги. І ці дороги — моя мета!