У цій строгій приймальні, яка стала ще строгішою, коли з неї вийшла тендітна дівчина з білою шкірою на колінах, під пильним поглядом круглих лікаревих очей я раптом відчув, що моя природжена весела байдужість потроху зникає, і я повторив:
— Так, з цього усе й почалося! Вам слід знати, пане доктор, що ще в дитинстві я з насолодою поринав у мрії, яким не було ні меж, ні краю. Не лише уві сні, але й після пробудження, а також перед сном в моїй уяві поставали картини, що бентежили мене своєю красою. Бентежили, бо в них ішлося і про моє безрадісне життя: я бачив, скажімо, кухонну шафу або дорогу до школи; але в мріях моїх все це губило свою жахливу нудотність і безсумнівну корисність, і хоч зовні залишалося незмінним, здавалося, починало випромінювати якесь надзвичайно приємне й радісне світло. Мене розчаровувала, однак, та обставина, що картини втрачали свою чарівність, тільки-но я починав їх сприймати свідомо або ж коли мені варто було поворухнутися. Але коли я стомлювався і засинав, зринали нові картини, які супроводжували мій сон.
Ви, певна річ, можете не повірити в те, про що я розповідаю, мовляв, це нічого не варті спогади дитинства, хоч мені добре відомо, що для вашої професії сни такі ж важливі й приємні, як, скажімо, для різника відгодоване на заріз теля. Смієтеся? Гаразд, але не заперечуєте? Щоб ви знали, я і нині поринаю щоночі в ті самі сни; навіть отут, у палаті, до якої ви знайшли за потрібне помістити мене разом з дев’ятьма божевільними, кожному з яких запросто може спасти на думку весела ідея вхопити мене, коли я сплю, за горлянку. Отож і тут я щоночі тікаю з цього світу практичності й користолюбства. А вдень мені нічого не лишається, крім інертної байдужості і надії, що наступної ночі мене чекає новий радісний сон.
І хоч мені досі ще ні разу не щастило зберегти чіткість уявної картини принаймні на секунду після її усвідомлення, я з часом помітив, що при одному положенні тіла цей стан радісного піднесення наставав швидше, ніж при іншому. Скажімо, коли я лягав на живіт і заривався обличчям у подушку так, що ставало важко дихати; або, заплющивши очі, закочував їх так, що вони починали боліти; або ж коли я з усієї сили притискав до піднебіння язик і мені починало здаватись, ніби рот і горлянка у мене вщерть забиті густою кашею. Більш того, я вже наперед знав: певне положення викликає певну низку картин. Коли я, наприклад, притисну язик до піднебіння, до мене обов’язково приходить те, що я називаю мрією про море. Правда, переді мною не обов’язково постає море. Це може бути який завгодно предмет, про який лише мені відомо (пояснити цього я не можу), чому саме він належить до мрій про море.
Ще в дитинстві тікав я у світ мрій (причому, як я вже говорив, не чекав пасивно, поки хвиля викине мене, наче деревину, на його мальовничий берег, а старанно й систематично вивчав умови, за яких найпевніше і найлегше в нього можна перенестись), і причина цього криється в тому, що мої дні і загалом увесь тісний світ, у якому я жив, були дуже безрадісними. Моя мати була жінка нечула. Вона, наскільки це було можливо для її черствого серця, любила мене, однак через виразку шлунка вела самітне, відлюдницьке життя, і мене, — особливо після смерті сестри, а також коли я закінчив школу, — не відпускала од себе ані на крок; день у день я допомагав їй. Вранці ми розносили газети, а потім тихими темними вуличками мовчки котили лозові коляски з чужими дітьми.
Торік вона померла, і хоч я розумів її не більше, ніж розумієш, скажімо, людину, з якою тричі зіграв у карти, вона завжди зустрічала мене з якимсь зворушливим хвилюванням. Мій батько був п’яниця. Ну, ще б пак! Ви одразу ж подумаєте про спадкову схильність. Її, звичайно, не можна заперечувати; але ж хіба не всі ми вкрай обтяжені брудом наших предків?
Мрія про море була чи не найпершою моєю мрією і водночас такою, яка ще й досі живе в моїй душі. Певна річ, зміст її змінювався, але сама вона постійно належала до тієї ж самої групи мрій, німа, захоплююча краса яких відкривалася тільки мені. В дитинстві це була, як правило, картина, яку я бачив, коли довго притискав язик до піднебіння і, внаслідок неприродного напруження, втрачав зв’язок з реальною дійсністю й переносився у благодатні сфери, де все було ясне та спокійне: я стояв на березі моря і вдивлявся в його далечінь. Переді мною — смуга піску, праворуч і ліворуч — південні дерева, назв яких я не знаю, і над усім цим — безхмарне небо. А далі — море! Неосяжне, вдалині воно зливається з небом, непорушне, як на поштовій картці, з одноманітними хвилями, ніби на зачісках, які бувають в чоловіків у кращі роки їхнього життя, коли вони пишаються тим, що ніхто не вгадує їх віку.
Чи я вже згадував, що мрії мої ніколи не пов’язувалися з дією? Вони були, так би мовити, звільнені від дії, і я в них виконував лише роль захопленого глядача. А що мені ввижалося море і саме отаке скам’яніло-спокійне, хоч з берега ніби й долинав шум прибою, — це, мабуть, зв’язане з якоюсь хворобливою звивиною у моїй душі. Мені здається, що я йду крізь життя легко, наче танцюючи, але обтяжений душевним камінням, подібно до того, як цілком нормальні люди часто бувають обтяжені камінцями у жовчному міхурі. У тонкощах усього цього я ніколи не міг розібратись, однак не сумніваюсь, що ви, досвідчений лікар… Ну, от ви знову посміхаєтесь, але можете мені повірити: я думаю, коли говорю. Це, між іншим, також одна з моїх особливостей — я майже завжди думаю, коли розмовляю з кимось. Не через якісь там переконання, а тому, що навіть найменша брехня лягає мені на плечі непосильним тягарем. Ви, безумовно, маєте рацію: брехня часом буває корисна і навіть вигідна. Але з іншого боку, для мене навіть вигода стає тягарем. І от ви, як досвідчений лікар, зробите висновок про надломлений стан моєї душі. Але хто знає, може, коли я закінчу оповідати, ви не приховуватимете од мене цих висновків.
Не приховуватимете? Так? Дякую! Буде дуже повчально дізнатися про себе те, чого не знаєш. У вигляді якої картини постає сьогодні переді мною мрія про море? О, звичайно, я про це зовсім забув… Нині це вже не море, хоч, по суті, це все-таки море, розумієте?! Мені ввижаються три чоловіки. Чорні чоловіки, і все навкруги темне, тільки вони освітлені. Рис їхніх облич я, зрозуміла річ, згадати не можу і тому припускаю, що вони взагалі не мають облич. Втім, це не має ніякісінького значення; ще слід пригадати, так це їхнє волосся, з точнісінько такими хвилями, як на моєму морі. Безперечно, було б дещо спрощено говорити, що ці три чоловіки з хвилястими зачісками уособлюють море. Я добре розумію, що це не так, і все ж таки вони — море! Ну? Невже ви справді це розумієте? Браво! Отут якраз і видно, яких дивовижних успіхів можна досягти, ретельно вивчаючи людей.
Мені було б прикро, якби всі ці дурниці, про які я вам оповідаю, такі нікчемні для інших, ви сприйняли як ознаку мого божевілля. Якщо ви (а можливо й не ви, а ті, хто доручив вам цю справу, тобто органи влади) хочете з’ясувати, чому саме втяв я ту штуку з фабрикою, то знайте: тут важливу роль відіграла моя мрія про море. Мені дуже прикро, якщо я наганяю на вас нудьгу, але ж хіба я винен, що світ влаштований так невдало, що в ньому все суттєве майже завжди здається нудним? Вам смішно? Мені це приємно, оскільки і я починаю відчувати задоволення від розповіді, а ви — чудовий слухач. Так, так! Де потрібно, ви киваєте головою, не дуже часто позіхаєте, завдяки чому зовсім не створюється враження, ніби ваші думки витають десь-інде.
Гадаю, на цьому нам слід сьогодні закінчити. Вже пізно, мої товариші давно повечеряли і чекають, коли погасне світло. Якщо ви завтра або в будь-який інший день викличете мене сюди, я охоче оповідатиму далі; до того, мені хотілось би скласти певний план, щоб не дуже відхилятися від основної теми.
Ні, ні, запитуйте, будь ласка! Чому я тікаю у світ мрій? А чи справді я тікаю? Гадаю, що ні; у всякому разі, життя не лякає мене, якщо ви це маєте на увазі. Я не знаю, як ясніше висловити свою думку, але мені здається, що у мріях людина значно ближче добирається до суті речей!