— Ви веліли мені прийти, пане доктор, щоб я продовжив розповідати про своє життя. Коли я вже розпочав, то мушу довести цю справу до кінця, хоч у вікно й зазирає сіре хворобливе небо, а я не зношу такої погоди. А ви? Ні? Вам пощастило, пане доктор, для вас усе таке безсумнівне, таке безжурне і певне у цьому непевному світі. Можу закластися, що ви любите свою дружину якимсь абсолютно безсумнівним способом і дозволяєте собі статеві відхилення чи якісь там інші нескромні розваги лише як виняток, та й то, зробивши реверанс у бік медичної пращ, в якій вони описані. Іронія? Чи подобається мені бути насмішкуватим? Боронь боже, пане доктор! Ані на мить я не забуваю про своє становище і про наші з вами стосунки. Хіба конвульсії черв’яка в дзьобі дрозда ви також вважаєте виявом іронії? Адже ви, фахівець з абсурдів, мусите краще за інших знати, що людина нормальна (ви навчили мене любити це слово, його зміст вперше розкрився мені саме завдяки вам) не вміє старітися з почуттям власної гідності. Звільнення від гріхів юності і палких жадань не минає без внутрішньої боротьби, а нерідко і без значних вагань, і ми повинні тільки радіти, що нагоди для прогресуючого старіння все рідшають і насамперед дорожчають. Тепер нормальна людина, хвалити бога, вміє пристосовуватися: їй не дуже важко відмовитися від надто дорогих утіх і бути моральною без надмірних збитків.
Ви маєте дітей, пане доктор? Двоє? О, це чудово! Зрозуміло, ви їх виховуєте з лагідною батьківською суворістю і рано кладете спати. Можна позаздрити вашому тихому, спокійному життю, захищеному від будь-яких несподіванок зворушливим піклуванням дружини і з передбачливою мудрістю своєчасно застрахованому. Мені, на жаль, про таке життя годі й думати. Авжеж, авжеж, у мене непостійний і аж ніяк не нормальний характер. Втім, колись і я стояв на порозі одруження з порядною, гідною поваги дівчиною. І коли я, звичайний собі волоцюга, ненароком кидаю погляд крізь відчинене вікно до старанно прибраної кімнати незнайомої родини, мене тішить ота її добропорядність, як дитину тішить недоступна вітрина кондитера.
О, звичайно! Ви покликали мене не заради цього. Отже, на чому я зупинився минулого разу? На моїх мріях? Точніше, на трьох чоловіках, що уособлюють море. Мені хотілось якомога чіткіше вам розповісти, що і моє життя, попри всю його неповноцінність, не позбавлене своєрідної, хай навіть химерної краси. Особливо в дитинстві, — а воно в мене було не дуже радісне, — я був вдячний цим хвилинам, коли зовсім втрачав відчуття простору й часу. Отак, без особливих зусиль з мого боку, минули і мої шкільні роки.
Пізніше мене запроторили до крамниці металевих виробів, де при тьмяному світлі електричної лампочки, що звисала на проводі зі стелі, я розкладав у підвалі на окремі полиці гвинти, залежно від їх довжини й нарізки. Повірте мені, пане доктор, найбезглуздіша і найнудніша річ з усіх, які тільки вигадала людина своїм жаб’ячим мозком, — це гвинти. Щодня в крамницю надходили нові ящики з товаром: гвинти з шестигранними, циліндричними й конічними головками, гвинти з лінзоциліндричними головками, з дюймовою нарізкою, штамповані гвинти! Вам про щось говорять ці терміни? Ні? Я так і гадав; а в крамниці металевих виробів кожен учень орудує цими словами так само вправно, як ви поняттями травма або шизофренія, і навіть нікчема-підручний назве вас там йолопом за вашу необізнаність.
І знаєте, в цьому лабіринті полиць, серед незліченних стосів ящиків я ще настирливіше мріяв про море. Не те щоб у цих вузьких штольнях морська широчінь мене сильніше вабила, ні, для мене й сьогодні вона не більш жадана, ніж звичайні, буденні речі. Це скоріше була втеча з мертвого середовища, в якому я перебував, у світ спокою і життя. І раптом — не поступово, як це звичайно говорять, а зовсім несподівано, — я усвідомив, що десь і справді є море, що між складеними мною гвинтами і його блакитним берегом простяглося усього лиш стільки-то кілометрів лук, лісів і піску, які можна подолати, маючи здорові ноги й трохи наполегливості. І заледве мені спало це на думку, як я вирішив піти до моря, а прийнявши таке рішення, вже напевно знав, що буду здійснювати його. Я умисне вжив слово «буду», а не «мушу». Тут є певна різниця; адже я не міг би сказати, що море мене непереборно приваблювало. Навпаки, тоді, так само як і зараз, я добре знав, що коли прийду до нього, воно не викличе у мене ні захоплення, ні розчарування. Адже я його тільки побачу і побачу лише тому, що я цього хотів. Я без вагання одвернусь від нього й піду назад, або куди очі дивляться, і згадуватиму про нього без жалю. Зараз я знаю тільки те, що хочу його побачити і що підійшов до нього вже досить близько. Дарма, що на це я змарнував кілька років; адже тут, як і там, до цього, як і потім, мрії мої не обмежуватимуться часом.
Мені стало легше працювати в темному підвалі. Вранці, я моторно схоплювався — поки був живий мій батько, я спав на кухні, а пізніше перебрався в кімнату до матері — і, радісно збуджений, ішов до своєї підземної в’язниці; я уявляв собі, як одного дня точнісінько так само вийду з дому (коли мені тільки заманеться) й піду знайомою дорогою до крамниці металевих виробів, однак уже не натисну клямки і не скажу блідим службовцям у сірих халатах: «Доброго ранку», а по-крокую далі й, може, зверну праворуч чи ліворуч і помандрую в напрямку якогось листа, через луки й поля, до моря.
Через кілька років я дістав підвищення, і мене перевели в крамницю. За ту саму платню я працював тепер нагорі, на першому поверсі. Тут була одна дівчина з пристойної родини, яка цілий день писала рахунки; першого ранку, тільки-но я виринув з підвалу й закліпав очима від яскравого сонця, вона приязно всміхнулася мені. Дівчина носила вовняні панчохи і була трохи товстенька, але привітної вдачі й завжди ладна допомогти. Службовці та хлопчаки-учні не давали їй спокою. Коли вона проходила повз них, то один смикав її за волосся, інший щипав за руку, або хтось з-за спини кидав їй за пазуху наконечник олівця, і тоді бідолаха, на втіху всьому персоналу, робила відчайдушні рухи, щоб дістати його, а наконечник зсувався все нижче, у все інтимніші місця.
Я ніколи не брав участі в цьому неподобстві, не тому що вважав себе кращим за інших, а просто не бачив у цьому нічого смішного. І можливо, саме з цієї причини дівчина поступово проймалася до мене симпатією. Одного дня спитала, чи вона подобається мені; я відповів «так», і це не суперечило правді. Тоді вона дозволила мені провести її ввечері додому. Я погодився.
Протягом наступних місяців вона вимагала цього від мене багато разів, і я слухняно йшов з нею, не дозволяючи собі нічого такого, що могло б викликати, шановний пане доктор, докірливий погляд вашої дружини.
Минув якийсь час, — мені тоді вже сповнилося двадцять, — і ось одного дня моя повненька подруга, шаріючи, сказала, що зі мною хоче познайомитися її батько, і запросила мене наступної неділі на обід. Я трохи завагався. Що не кажіть, а перш ніж дати згоду, я подумав про свій поношений, вже короткий на мене святковий костюм, і коли вона запитала, чи я радий запрошенню, сказав їй про свій клопіт. Дівчина заявила, що для її батька це не має ніякісінького значення. В цьому я мав нагоду пересвідчитись, коли наступної неділі прийшов до них. Вгледівши мене, старий промовив: «Отже, це ви!» — й запросив до вітальні. Показавши мені на оббите голубим оксамитом крісло біля круглого столика, накритого плетеною скатертиною, на якій стояла ясно-рожева черепашка, він сів навпроти.
Якусь мить батько дівчини мовчки дивився униз і, здавалося, про щось думав; потім, зненацька різко підвівшись, сказав: «Вип’ємо чого-небудь!», підійшов до шафи, дістав дві чарки та якусь червону рідину, досить міцну, як я невдовзі впевнився, налив мені повну чарку, а собі лише половину, цокнувся, знову опустився в крісло й продовжив: «Отже, ви той юнак, про якого так часто розповідає моя дочка!»
Я відповів, що цього, на жаль, не знаю, і потому ми знову мовчки сиділи один навпроти одного. Трохи згодом він іще про щось запитав, я відповів. Після цього він весь час мовчки дивився кудись у сад, тарабанячи пальцями по бильцях крісла. Я не знав, куди подіти свої довгі й червоні руки, які стирчали з рукавів піджака, якийсь час крутив у пальцях чарку і незабаром перехилив її у рот.
Алкоголь додав мені сміливості, отож я був не від того, щоб трохи побазікати з старим, але він, випростаний і суворий, здавалось, пильно стежив за двома дроздами на дереві, які галасливо ганялися один за одним, пурхаючи з гілки на гілку. Я не наважувався заговорити до нього й мовчки ковтав чудові фрази, що крутилися в мене на язиці. Аж ось відчинилися двері, і з жартівливо-привітною усмішкою до кімнати увійшла мати дівчини. Побачивши, в яке ми потрапили безнадійне становище, вона на мить збентежилась, а потім лукаво всміхнулася і вдавано моложавим голосом вигукнула: «Стіл накритий! Прошу вас, любі! — Вона вхопила мене під руку і, коли ми йшли затхлим коридором до їдальні, прошепотіла: — Дитя само все готувало. — І ніжно стисла мені руку, щоб надати особливого значення своїм словам. — Ах, як наша дівчина любить домашню роботу і з яким захопленням порається!»
Я сказав, що безмежно вдячний їм усім і що не варт було дівчині заради мене так старатися, на що мати, відчиняючи вільною рукою двері до їдальні, за якими виднівся накритий стіл із срібними виделками і скрученими у конус серветками, відповіла: «Але ж вона робила це з насолодою! Їй хотілося показати, що вона вміє не тільки писати рахунки».
Ми посідали за стіл, і, поки мати насипала в тарілки суп, дівчина теж сказала, що це вона сама все готувала, і просила не бути суворим; мовляв, .у неї досі не було справжньої практики, хоч в особі матері вона має чудову терплячу вчительку.
Я заспокоїв її, запевнивши, що все, безперечно, вдалося на славу, а коли що й не так, то навряд чи я помічу, бо звик до значно гіршої їжі. Старий, так, ніби мене тут і зовсім не було, похмуро заявив, що всім смакуватиме, й одразу ж заходився їсти; господиня додала, що, дякувати богові, вона ніколи не заощаджувала на їжі, адже досі в них завжди всього було вдосталь. Тим часом ми мужньо впоралися з обідом, і мати дівчини запропонувала нам, молодим, піти надвір трохи подихати свіжим повітрям. Вони зі старим годинку відпочинуть — у їхньому віці це корисно. Старий, похмурий, як водій трамвая, не вимовивши й слова, вийшов з кімнати. Гуляючи біля будинку, як нам порадили, ми розмовляли про наших колег з крамниці. Запрошення в гості, незважаючи на важкий перебіг моїх візитів, усе частішали, і через рік я приходив до цих добрих людей кожної неділі. Одного разу, коли я сидів, як і завжди мовчки, навпроти старого й з нетерпінням чекав радісного вигуку господині, яким вона завжди запрошувала нас до столу, старий неждано запитав мене: «Які у вас, власне, наміри щодо моєї дочки?»
Не подумавши, я бовкнув: «Ніяких», що не суперечило правді. Він спалахнув і вигукнув, що це найгірше, чого тільки можна було сподіватися! Коли вже, мовляв, мої взаємини з його дочкою зайшли так далеко, то я мушу, якщо хочу бути порядною людиною, з нею одружитися. Звичайно, нічого зайвого я собі з дівчиною не дозволяв, однак ціна, заправлена старим за недільні обіди, видалася мені не надто високою, хоча різкість, з якою він виклав свою думку, дещо вразила мене. Відверто кажучи, сам собі я здавався не дуже завидною партією, але, не знаючи, як виплутатися з цієї історії без зайвих неприємностей з її батьками, я сказав собі, що ця дівчина з налитими щоками і щирими очима може стати моєю дружиною, як і будь-яка інша. Я відповів старому, який не зводив з мене обуреного погляду, що проти цього нічого не маю, і тоді він пом’якшав: «Вона в їдальні, ідіть і скажіть їй про це!»
Я пішов і усе їй сказав. Мене трохи неприємно вразило те, що дівчина, почувши мої слова, заплакала; я ніяк не міг збагнути чому моя несмілива пропозиція викликала в неї таку зливу сліз, і оскільки вона й не думала припиняти своїх ридань, я хотів уже вийти з кімнати й повідомити старого (я вважав це своїм обов’язком) про невдале сватання. Але дівчина раптом підвела голову й крізь сльози сказала: «Все склалося так чудово й несподівано, що я навіть не знаю, що відповісти». Цієї миті в їдальню нагодилася мати, радісно обняла дочку, поцілувала її й мовила: «Ох, треба було все ж таки дати дитині трохи подумати». Але старий, — він також стояв біля дверей, — буркнув: «Дурні балачки!» Того ж дня ми відсвяткували заручини. Я привіз свою матір, присутність якої, за переконанням батька нареченої,. була необхідна на цій церемонії, і настрій у домі став рожевий, як черепашка на їхньому столі.
Отаке-то було! А зараз я втомився. Якщо ви, пане доктор, не заперечуєте… Ні, мені зовсім не важко говорити про це, але я відчуваю, що починаю пропускати незначні деталі, як і завжди, коли не можу як слід зосередитись. Прошу, запитуйте! Чи любив я дівчину? На це запитання нелегко відповісти. Якщо вас цікавить, чи мене пристрасно і непереборно тягло до неї, то мушу признатись: ні! Якраз таке почуття у мене нелегко викликати; я взагалі люблю людей на віддалі. Зблизька вони видаються мені надто пустими і нікчемними, щоб хоч трохи заслуговувати на мою симпатію.
Якщо для вас це буде приємно, я продовжу свою розповідь іншим разом. Чорні хмари затягають небо; і якщо вночі піде дощ, вітер розжене з неба оцю мильну піну, мені легше буде зосередитись і висловлювати свої думки лаконічніше.