— А що я вам казав, пане доктор! От і дощ! Я люблю дощ; адже це вже щось певне, що не викликає сумніву і на що треба зважати. Тільки ота гидка перехідна пора з розкислим небом, у якій немає нічого таємничого, викликає в мене огиду, наче в’януча троянда, що нестримно і безстрашно зраджує свою таємницю. А дощ — і саме отакий (придивіться-но до прямовисних смуг за вікном і прислухайтесь до дзюркотіння води у риштаку), — повертає світові властиве йому сіре обличчя і взагалі притаманний йому вигляд.
Продовжити розповідь? Охоче! Це під вашим впливом, передусім під впливом пильного лагідного погляду ваших очей, мені починає подобатися моя історія. Хіба варто заперечувати, що я, хто досі був заглиблений у себе і неприступний, тепер з насолодою прислухаюся до власних слів і кидаюсь у потік балакучості, що пробуджується в мені і, не чинячи опору, здаюся на волю його ніжних хвиль? О господи, захисти мене від клятої балакучості!
Отож ми заручились. Другого дня ми знову пішли на роботу, і спершу в нашому житті нічого не змінилося. Принаймні для мене. Зате з моєї нареченої наші колеги вже більше не глузували, вони навіть подарували нам електрокамін, один з тих, що продавалися у нашій же крамниці. Більш того! Незабаром я помітив, що до неї почали ставитися з пошаною, яку завжди — хай навіть не без заздрощів — виявляють наполегливим людям, що ані на мить не забувають про мету і, завдяки своїй настирливості та прямоті, зрештою, досягають її, в той час як ми, ненаполегливі, марно ганяємося за барвистими метеликами наших мрій. Що з того, що це люди без поривань? Природа наділила їх завзяттям, а в наших головах з’являється тисяча спокус на годину. Вони, оті цілеспрямовані, необхідні для педагога у його виховавчій роботі, як гній для сільського господарства, на їх прикладі непристосованим до життя людям пояснюють, як розумно й справедливо влаштований світ, де лагідні досягають блаженства, а наполегливі —земних благ.
Про одруження поки що годі було й думати, адже моя платня і надалі залишалася такою сміховинно мізерною, що навіть я вважав, що за свою скромну працю заслуговував на більше. І мрії мої були ті ж самі. І моє ставлення до нареченої анітрохи не змінилося. Коли дівчини не було поруч зі мною, я зовсім забував про її існування. Правда, вона докладала всіх зусиль, щоб це траплялося якомога рідше; більшість вечорів я змушений був сидіти разом з нею і обговорювати умеблювання нашої майбутньої квартири. Вона вирішила, що весілля нам слід відкласти ще на чотири-п’ять років, що за цей час на вечірніх курсах (передусім іноземних мов) ми повинні дістати освіту й набути стільки знань, щоб потім зайняти добре оплачувані посади; в перші роки після одруження вона мала намір працювати далі й увесь свій заробіток (а також частину мого) заощаджувати, поки капітал не зросте до таких розмірів, коли можна буде з повним правом плодити дітей. Пізніше, при незмінному бюджеті, ми повинні будемо, незважаючи на зростаюче благословення дітьми, щомісяця відкладати певну суму. Коли нам поталанить — при щасливому збігові обставин, які мали оберігати нас від усякого лиха й хвороб, — через якихось двадцять п’ять — тридцять років ми зможемо купити невеликий будиночок.
І я відвідував курси, які вибрала для мене моя наречена, й підвищував свою загальну освіту, щоб досягти рівня тих суспільних кіл, піднятись до яких вона жадала. Тими знаннями, що ними я зараз володію, я передусім завдячую її обачливій суворості. Частіше ніж звичайно я мусив також відвідувати церкву: особливо її мати не втомлювалась пояснювати мені, яку велику користь нам і нашим нащадкам принесе побожне життя; вона була впевнена, що знає до дрібниць усе, угодне богові. Ці добрі люди мали бога за дурника, якого спритна людина без особливого напруження думки обведе круг пальця; вони вважали, що бог може хотіти лише того, чого прагнуть вони, і швидше сказали б, що бог помилився, аніж визнали б, що могли не знати про його найтаємніші наміри.
Я терпів усе це п’ять років. Моя наречена постаршала й ще дужче поповніла, але зберегла чисту дитячу душу. Нарешті мої майбутні тесть і теща вирішили, що настав час підшукати мені нову роботу. Коли я знайшов собі місце, яке відповідало їхнім вимогам, — платили тут більше, а працювати треба було менше, — вони назначили день вінчання.
І раптом зі мною це сталося. Щиро кажучи, нічого, або майже нічого не сталося, але ж хіба не дрібниці часом змінюють хід історії? Коли після родинної наради, на якій мою долю розмірювали, наче сувій матерії, я повертався додому, анітрохи не засмучений, мені рантом стало ясно, що в цьому шлюбі з установленим загодя графіком народження дітей мені не буде коли здійснити мандрівку до моря. Переді мною постала складна проблема, для вирішення якої декому знадобилася б не одна безсонна ніч. Я не заперечую багатьох своїх недоліків, але одну рису свого характеру вважаю все-таки цінною. Я маю на увазі здатність приймати швидкі й остаточні рішення, про які я потім ніколи не жалкую.
Отже, наступного дня я розповів про все моєму новому роботодавцеві і попросив у нього тижнів на чотири-п’ять відпустку. Спершу він сказав, що ладен вибачити мені ці недоречні жарти, тільки щоб надалі цього не траплялося; та коли я завзято почав наполягати на своєму й коли хазяїн, врешті, упевнився, що я говорю цілком серйозно, він відкашлявся і заявив, що йому прикро, але він мусить звільнити мене.
Увечері я витримав тяжку баталію з нареченою та її батьками; кожен з них, відповідно до свого темпераменту, словами, сповненими ласкавої суворості, або сльозами намагався відрадити мене від цього «маячного» рішення. Старий спершу не на жарт розлютився, і з його горла час від часу вихоплювався кашель, що нагадував глухий, віддалений шум пневматичного молотка. Нарешті, мене відпустили рівно на чотири тижні, взявши з мене слово, що я вчасно повернуся і надалі без будь-яких «циганських вибриків», як висловився про цю мандрівку мій майбутній тесть, вестиму життя порядного сім’янина. Виконати свою обіцянку я, природно, не зміг; вирушаючи з дому, я був на п’ять років молодший, ніж зараз, і мав значно менший життєвий досвід, однак і тоді знав, що така мандрівка криє в собі багато таємниць і несподіванок, а тому неможливо передбачити, як вона минатиме й скільки часу забере. Мені було прикро, що ці люди марно хвилювалися. Я сказав їм про це й пообіцяв докласти всіх зусиль, щоб не прострочити дозволеного терміну. Потім я пішов і відтоді більше не чув про свою наречену. Я, звичайно, ні разу не написав їй — спочатку не знав, про що писати, а далі писати було вже пізно.
Я купив собі нові теплі черевики (це було в лютому), спальний мішок і все необхідне для дороги, а решту грошей віддав матері; вона сприйняла мій план з цілковитою байдужістю, навіть не поцікавившись, як я мандруватиму до моря без шеляга в кишень Але саме це мене й вабило: я хотів ліси, поля і луки, що лежали між мною і метою моєї мандрівки, зміряти власними ногами, якомога далі відсунути момент зустрічі з морем, а тим самим і необхідність вирушати у новий хрестовий похід по звивистих шляхах життя.
І ось, іще раз добре поснідавши та поцілувавши на прощання в обидві щоки свою матір, я важкою ходою вирушив у дорогу, дав невеличкого гака, щоб пройти повз крамницю, у якій працював (це я вирішив ще кілька років тому). На якусь мить затримався біля дверей, але не відчинив їх і попростував далі. Так я зробив перший найрішучіший крок до своєї мети. Моя мандрівка розпочалася п’ять років тому, однак відтоді до сьогоднішнього дня я пройшов заледве половину шляху.