— Спочатку мені було тяжко, але незабаром я призвичаївся проситись на ніч у перший-ліпший селянський будиночок. Загалом я був задоволений і зовсім не думав про завтрашній день. Часом, помітивши в далечині дзвіницю, я навпростець ішов до села, щоб пошукати підробітку. Бувало, я залишався на кілька днів у якомусь селі чи містечку і розчищав від снігу вулиці. Під час таких екскурсій я збочував з прямої дороги, але доброго гумору мені це не псувало, бо я запевняв себе, що коротша дорога не завжди краща. Як би там не було, а збігали дні й тижні, і коли минув дозволений мені термін, я не віддалився од рідного містечка й на сто кілометрів.
Одного дня, — це було вже десь напровесні, сонце скупо сипало свої промені на мокрі й багнисті поля, а в борознах іще поблискував сніг, — мені трапилося на моєму шляху перше чимале місто. Я сподівався провести тут кілька днів і, шукаючи якоїсь роботи, блукав незнайомими вулицями. Аж ось я вийшов на ярмаркову площу з каруселлю, гойдалками, чортовим колесом, балаганом і яткою, де продавалися дешевенькі прикраси. Дівчата-підлітки, — вони ходили зграйками, по три, по чотири, — як скарб, несли перед собою свої юні груди, і хлопці, жваво жестикулюючи, з жагою пригод в очах не відставали од них. Я люблю цей гамір ярмарку: він завжди щось нагадує і кудись вабить. Вештаючись по площі, я зупинявся то тут, то там, аж поки не натрапив на цирковий балаган; на його підмостках немолода вже жінка саме знайомила публіку з артистами. Голий до пояса чоловік із татуїровкою на руках майстерно звільнявся від ланцюгів; довготелеса сухорлява жінка вміла зазирати в майбутнє і вгадувати таємниці, її відрекомендували як міс Фатіму. Ось уперед вийшов похмурий на вигляд метальник ножів із своєю партнеркою — напрочуд стрункою вродливою дівчиною приблизно мого віку, в короткій спідничці й білому трико на по-дівочому струнких ногах. Бона стояла в недбалій позі, схиливши набік гарну голівку, її волосся розсипалося по правому плечу. Я зроду не бачив такої вродливої і граціозної жінки; в своєму фантастичному вбранні вона ніби була втіленням усієї краси життя. Їй було холодно. Час від часу вона потирала голі руки і стегна, байдужим поглядом озираючи натовп. Я добре розумів, що змальовувати вроду жінки не має ради. Хіба можна сказати щось значніше і краще за те, що жінка гарна? Особливо вам, пане доктор, адже у вас є дружина й діти, і вас ні на мить не полишає невсипуще почуття справедливості й добропорядності; вам, що, підписавшись у акті про одруження, ви зреклися будь-якої незаконної насолоди красою чужої жінки. Мабуть, не гоже, змальовуючи деталі, — лебедину шию з чарівною ямочкою, або пухкі чутливі губки, — спокушати вас? Правда ж? О, ви мовчите! Ну що ж, ваші сучасні погляди на життя (чи не краще назвати їх ліберальними?) тішать мене і зближують з вами. Адже й свободу ми любимо тільки тоді, коли вона до нас ласкава. Колись і я був заручений (це вже лишилося далеко позаду і втратило всі ознаки дійсності), але жіноча краса — я певен цього — незалежно від мого сімейного стану завжди вабитиме й захоплюватиме мене, збуджуватиме мою фантазію. Як фахівець, ви, можливо, скажете, що збуджується зовсім не фантазія, а, скажімо, печінка або ще якийсь там орган, і тільки згодом відбуваються зміни у відповідних клітинах головного мозку. (Я не розуміюсь на фізіологічних процесах, однак люблю дивитися на гарних жінок, це повсякчас дає мені насолоду; і хоч я напевно знаю, що вони не варті тих старань, які треба затратити, аби їх завоювати, а тим більше клопоту, щоб потім їх позбутися, щоразу із зростанням пристрасті груди мої аж розпирає від повноти життя).
Отож я можу, шановний пане доктор, не боячись принизити себе у ваших очах, додати, що в цьому на диво прекрасному тілі особливо вражали руки. Тендітні і водночас сильні, з нервовими і виразними рухами, вони ніби притягували до себе. Чи розумієте ви мову рук, пане доктор? О, це прониклива й багатозначна мова, позбавлена словесної оболонки і, мабуть, зовсім не придатка для брехні. Ваша правиця, наприклад, що грається зараз ножем для розрізування книжок, говорить (хоч як би ви не силкувалися натягнути на своє обличчя маску приязні і зацікавлення), що ви стомилися від моїх безнастанних відхилень од основної лінії розповіді й чекаєте її продовження.
Отож я вестиму далі, але заздалегідь скажу, що ця дівчина полонила мене з першого погляду, наскільки взагалі можна полонити моє єство. В усякому разі, я зупинився і прислухався до того, що казала конферансьє, яка, наче пантера, походжала по примостці, виставляючи напоказ залишки своєї краси і рекламуючи у мікрофон артистів цирку. Я забув сказати, що збоку на підвищенні стояв товстий літній чоловік, одягнений в найпримітивніший костюм клоуна: навиворіт піджак, насунений на чоло циліндр, вимазане білилом обличчя і великий червоний ніс, що тримався з допомогою резинки. Тільки-но жінка робила паузу, він бив у литаври та цимбали і каркав: «Заходьте, заходьте, розпочинається велика спеціальна вистава — тільки для дорослих!»
Це був буркотливий клоун; він раз у раз грубим голосом відганяв дітей, які, протиснувшись уперед, клали руки й підборіддя на примостку.
Я заплатив і ввійшов до шатра. На лавах мовчки сиділо кілька чоловік та жінок, я підсів до них. Сцену затуляла яскраво-червона завіса; на ній був намальований римський воїн з щитом і в шоломі, він стояв у колісниці — все це, звичайно, було звужене й позбавлене пропорцій складками завіси. Зайшло ще кілька чоловік. Аж ось, ударивши востаннє у литаври, на сцену вийшов клоун і шарпонув убік завісу. Тієї ж миті на сцену вибігла моя красуня, в світлі юпітерів вона здавалася ще граціознішою і чарівнішою. Вона танцювала і виконувала складні акробатичні номери. Почулися оплески; коли артистка, розчервонівшись від напруження, кінчиками пальців підняла й без того коротеньку тюлеву спідничку і легким кніксеном подякувала за аплодисменти, мені видалося, що її усміхнений погляд на якусь мить затримався на мені.
Пізніше я переконався, що так воно й було насправді. Я перепрошую вас за опис цих, на перший погляд, малозначних деталей, але цей світ на певний час став моїм світом, саме йому я завдячую досить своєрідним перебігом кількох років мого життя. Коли б я не потрапив тоді до балагана або коли б мені не здалося, що дівчина затримала свій погляд саме на неї, я б не сидів сьогодні отут перед вами, не опинився б у цій божевільні. Тільки хіба я не говорив вам, що ні за чим не жалкую?! Не думка про те, ким я став, а про те, ким міг стати, примушує мене часом здригатися. Далі мав виступати артист, що звільнявся від пут. Клоун, аби показати, що йдеться про серйозну справу, зняв з голови циліндр і вкинув у нього свого причіпного носа. На сцену запросили двох чоловіків. Ніяково посміхаючись, вони слухали інструктаж про те, як найкраще прив’язати артиста ланцюгом до важкого стільця; на їхню адресу з публіки сипалися численні глузливі репліки. Із щирим запалом вони одразу ж узялися за діло і, заохочувані щедрою на поради публікою, почали старанно прикручувати бідолаху, а старий клоун тим часом пояснював, що цей винятковий номер викликав палке захоплення глядачів у всіх великих містах світу. Життю артиста, мовляв, загрожує небезпека, бо вже не раз траплялося, що люди з такою силою стягували в нього на грудях ланцюг, що він мало не задихався. Після закінчення номера артист зійде зі сцени і запропонує шановній публіці свої фото.
Під час цієї промови артист похмуро і сумно дивився на нас. Коли обидва чоловіки використали всі наявні ланцюги й відійшли убік, щоб публіка могла поглянути на справу їхніх рук, він, крекчучи і шарпаючись, вивільнив спочатку ногу, далі руку, і невдовзі на підлогу з брязкотом упав останній ланцюг. Артист підняв руки, щоб кожен міг побачити, що він дійсно звільнився.
Поки ми аплодували, старий знову начепив собі носа й почав, як це заведено в цирку, комічно наслідувати рухи артиста-силача. Трохи згодом погасили всі лампи, крім червоної, і на сцену вийшла міс Фатіма. Нам усім запропонували написати на аркушиках паперу свою дату народження, відтак моторна жінка з білявим волоссям зібрала й передала їх міс Фатімі, а та змішала папірці у своїх великих кістлявих руках і, напруживши волю (адже таємниця відкривається лише внаслідок великого зусилля), почала пророкувати кожному його майбутнє.
Останнім на сцену вийшов метальник ножів. Моя красуня, наче казковий паж, була вдягнена у блискуче вбрання, яке щільно облягало її тіло, а юнак скидався на ковбоя: капелюх із широкими крисами, низько спущений пояс, револьвери. Дівчина подала йому ножі з блискучими лезами, і він склав їх віялом у ліву руку руків’ями від себе. Коли красуня стала під дерев’яний щит, ножі зі свистом полетіли в її бік і з глухим стукотом почали впинатися у дерево зовсім близько від її ніжного стану. Щоб іще переконливіше продемонструвати свою вправність, юнак повернувся до дівчини спиною і кинув кілька ножів поміж широко розставлених ніг. Одверто кажучи, цей номер не дав мені великої насолоди, і я полегшено зітхнув, коли ця гра з життям або щонайменше з бездоганною красою дівчини закінчилась.
Другого дня, відразу ж по обіді, я знову рушив туди задовго до початку першої вистави. Грошей на квиток у мене більше не було, але я став попереду всіх і безсоромно витріщився на дівчину. Поки йшла вистава, я тинявся поблизу балагана, а тільки-но люди почали виходити, знову спокійно зайняв своє місце, терпеливо чекаючи. Лише коли розпочалася остання вистава, я подався геть. Не дивно, що артисти цирку звернули на мене увагу, і коли наступного дня я прийшов знову, клоун зненацька запитав мене:
— Що ти, власне, робиш?
— Нічого, — відповів я, — мандрую.
— Це всі ми робимо. Піднімайся сюди! — кивнув він мені.
Я пішов слідом за ним за куліси, де він скинув піджак, циліндр і причіпний ніс.
— Я тут бос, ясно тобі? — мовив він.
Відповівши, що це не так уже й важко збагнути, я поцікавився, з якої це речі він звертається до мене на «ти».
— Тут, у балагані, я до кожного звертаюсь на «ти». А тепер вислухай мене: у нас помер клоун. Надміру пив, верблюд. Я йому завжди казав: так ти довго не протягнеш. Так воно й сталося: три дні тому він звалився он з тієї балки, коли ми ставили шатро. Скрутив собі в’язи. Чудова смерть! Нам, зрозуміло, шкода його, але як би там не було, він помер, в нас немає для нього заміни. Я змушений сам виконувати його обов’язки, а я ж усе-таки бос. Одне слово, йди до мене за клоуна. Робота проста і водночас приємна. У твої обов’язки входитиме якийсь час погупати надворі в литаври та поблазнювати, щоб людям було смішно. Зумієш? Ану спробуй!
Я скорчив кілька гримас, якими він явно лишився задоволений, тому що сказав:
— Ну, от бачиш! А потім іще трохи пострибаєш по сцені та, може, де в чому допоможеш, коли треба буде. Тут усі допомагають один одному, крім мене. Бо я — бос. Тільки під час роботи ніяких фіглів з крихіткою, я цього не потерплю!
— Вона заміжня?— спитав я.
— Дівчина належить тому хлопцеві, отож будь обережний — він часом здатний на підлість. Якщо вже надто присікуватиметься, скажеш мені або Стефанові; ми його не боїмося.
На моє запитання, хто такий Стефан, хазяїн відповів, що так звуть артиста-силача.
— Ота повна блондинка — моя дружина. Найкраще звертайся до неї «пані директорша», вона це любить. Звісно, вона дурна, як і всі жінки, однак діло своє знає. Ну, то як?
Я сказав, що з цього навряд чи що вийде, оскільки я прямую на південь. Старий зрадів — мовляв, усе складається якнайщасливіше, бо вони теж мандрують на південь. Поміркувавши якусь мить, я вирішив, що нічого не втрачаю, і погодився.
— От і гаразді — кивнув головою хазяїн. — Я так і думав. А вона й справді крихітка, чи не так? Можеш одразу ж братися до роботи. Ось тобі піджак, ніс і капелюх. Он там лежить грим. До речі, ти не поцікавився, скільки одержуватимеш.
Я відповів, що для мене це не має значення, аби тільки було де переспати і що поїсти.
— От і гаразді — повторив він. — Ти маєш рацію! Мільйонером я тебе однаково не зроблю; спершу побачимо, як ти себе покажеш, а потім поговоримо і про платню.
Я запитав його, де мешкатиму, бо останньої ночі мені довелося спати, сидячи під деревом.
— У нас є два фургони. Вони належать мені. Тут усе належить мені, — гордовито додав він. — Я — бос! У більшому сплю я, моя дружина та її тітка — міс Фатіма. Ти спатимеш у другому фургоні, разом із Стефаном і тими двома.
— Разом із дівчиною? — здивувався я.
— Звичайно! Це тебе непокоїть?
Того ж дня я став до роботи, і коли перестав боятися людей, що вирячувалися на мене, почав розважати юрбу страшенно безглуздими і грубими жартами.