Після нашої позавчорашньої розмови лікар не виявляє бажання ще раз прогулятися зі мною крученою стежкою дискутувань. Він викладає в університеті й любить, коли до нього звертаються «пане професор». Дівчина-Полум’я виказала мені сьогодні цю таємницю, коли я чекав у кабінеті, й віднині саме так я називатиму його, бо наша приязнь що не день, то все більше зростає. Сьогодні я вже остаточно переконався, що моє перше враження про нього було помилковим. Виявляється, він мислить! Лікар також одвик від свого бадьорого: «Ну, як ми себе почуваємо сьогодні?»; натомість він тепер підсовує мені коробку з сигаретами і каже: «Будь ласка!»
Я запитую:
— Продовжувати?
І лікар відповідає, що коли в мене є бажання, він охоче слухатиме.
— Отже, я почав бити в литаври й кривлятися, і, щиро кажучи, робота ця давалася мені легко; нині я з задоволенням, а інколи навіть з жалем згадую про ті часи. Моїм колегам, здавалось, сподобалося, з яким натхненням я, новачок, брався за діло. В усякому разі, другого дня, коли ми снідали в директоровому фургоні, хазяйка сказала мені:
— З тебе, Пелехатий, добрий блазень. На щось інше ти навряд чи здатний, а це в тебе виходить прямо-таки здорово!
Бачите, пане професор, звичайна собі жінка, а вміє так розпізнавати людей; і хоч тоді я дуже пишався цією похвалою, — особливо тому, що її підтримала вродлива дівчина, — я ніби не зрозумів, чи, вірніш, навмисне не звернув уваги на той осуд, що бринів у її похвалі. Потім я ще не раз згадував слова директорші. І чим більше я над ними розмірковував, тим ясніше ставало мені, що ця добра жінка мала рацію. Можливо, саме про це і ви хочете дізнатися, заради цього тримаєте мене тут, годуєте, обстежуєте, як це у вас називається, із міною світської людини слухаєте мою безглузду історію. Я — блазень, і моє життя — суцільне блазнювання. Ну що, продовжувати? Якщо бажаєте, я готовий. Але я вас попередив. Ця жінка за кілька годин помітила в мені те, чого ви з усіма вашими тестами й професійною проникливістю не можете відкрити ось уже кілька тижнів. А скінчиться усе це тим, що ви все одно визнаєте її правоту.
Отож гарна дівчина; яку всі називали Бійя, підтримала пані директоршу і, усміхнувшись, глянула на мене. Її очі, лагідні зелені очі, здавалось, дивилися на світ і на все, що діялося в ньому, звідкись здалеку і ніби крізь серпанок смутку.
— Авжеж, — сказала вона, доївши бутерброд, — я страх як сміялася, коли він наслідував Стефана, тягаючи по сцені ланцюги.
Після сніданку, тільки-но я вийшов з фургона, до мене підбіг метальник ножів й ухопив за плече.
— Гей ти, — гукнув він, — стережись! Бійя належить мені! Ти знаєш, на що я здатний. Щоб не пришпилив тебе до дерева!
Я відповів, що матиму це на увазі, але заледве він відійшов, як до мене наблизився Стефан.
— Він тільки дзяволить! Я йому в вічі кажу: «Ти — нікчемна, паршива морда!» Нічого не бійся, а якщо дійде до лихого, гукни мене, я з ним швидко впораюся.
Добре йому говорити. На зайця виття гієни наганяє такий самий жах, як і рикання лева. А я — заєць. І хоч я щиро захоплююся героями, у мене з ними немає нічого спільного. Тому мене не дуже приваблювала перспектива відкрито піддатися чарам дівочої вроди і, виставляючи напоказ свої кращі риси, домагатися Бійїної прихильності, завоювати її симпатію і зрештою — любов. Звичайно, в такий спосіб я змусив би метальника ножів доказати, наскільки серйозною була його погроза, чи, може, він просто дзяволів, як запевняв Стефан. Але з огляду на те, що експеримент мав бути проведений на мені, цього разу я вирішив відмовитися від пошуків істини.
І все ж я кохав Бійю. Мені подобається, пане професор, коли ви посміхаєтесь самими лиш куточками губів. Це приязна, заохотлива, поблажлива і скептична посмішка. О, я знаю, кожен гадає, що безмежна любов і страждання випали тільки на його долю; але мушу вам признатися, що завжди з недовірою спостерігав за палахкотливим полум’ям своєї пристрасті. Неземне блаженство і пекельні страждання, вся ота винятковість почуття були недоступні для мене. Якщо хочете знати, моя любов завжди мала запасний вихід.
Фургон, у якому мешкали Бійя, Стефан, метальник ножів і я, був маленький і жахливо тісний. Передня частина, відгороджена білою завісою з матерії із штучного волокна, була відведена Бійї. В неї там було досить місця, щоб випрати білизну й розставити різні флакончики. А в нашій половині між складеними один на один ящиками й валізами було так тісно, що ми боком протискувалися до своїх постель.
Самотужки залазити у свій гамак я навчився лише тоді, коли опанував дeякі акробатичні прийоми. Спершу ж мене піднімав Стефан, що спав піді мною. Він це робив без помітного напруження, наче ставив на полицю книжку. Коли траплялося, що в своєму гамаку, який нагадував розпороту вздовж шкуринку банана (іншого місця для мене у фургоні не було), я перевертався на спину, мене так стискало мотузками, що вранці на руках і стегнах залишалися відбитки сітки і ямки од вузлів. Поруч зі мною спав метальник ножів (зовсім близько, злегка простягши руку, я міг доторкнутись до нього) і без упину палив сигарети, поки Стефан не починав кашляти й не гримав:
— Гей ти там, угорі, годі тобі вже чадити!
В передній частині фургона при тьмяному світлі лампи поралася Бійя, і крізь завісу ми могли спостерігати за нею, наче за рухами китайських тіней: як вона розчісувала волосся, як роздягалась (а надто, коли знімала панчохи), як, надягнувши нічну сорочку, лягала в ліжко і, нарешті, гасила світло. Рухи чарівної крихітки були такі граціозні, що я був у захопленні від неї і, дивлячись на обриси її тіла, прагнув обняти її.
Отже, у нашій частині фургона була страшенна тиснява. Я скоро призвичаївся до неї і, опиняючись у гамаку, вже не підводив голови, щоб не вдаритися об склепистий верх фургона. Першого ж ранку я добре придивився, як метальник ножів, перевернувшись на бік, сплигнув із свого гамака вниз, і зробив те саме, прагнучи якомога швидше звільнитися від принизливої безпорадності й залежності від Стефана.
В цьому містечку ми пробули ще шість днів, а потім рушили далі. Не встиг ще останній глядач вийти з балагана, як ми заходилися згортати шатро. Про цей вечір тут почали заздалегідь говорити як про велику подію. Особливо ж хазяїн невтомно пояснював, що кому належить робити, щоб якнайшвидше зібратися. На світанні ми мали вирушити в дорогу і ще до обіду розіп’яти на новому місці балаган і приготуватися до першої вистави. Мені доручили забратися вгору на перекладину і, опустивши шатро, потім згорнути його, в чому мені допомагали метальник ножів і Стефан. Бійя виносила на вулицю лавки, а хазяїн складав їх у наш фургон, такий уже захаращений, що тільки Бійя могла тепер протиснутися до своєї постелі, перелізши через два ряди лавок.
— Одну ніч можна якось перебути. Ми завжди так переїжджаємо, — пояснив мені хазяїн. його дружина, спостерігаючи за метушнею, спокійно палила сигарети.
Зібрались ми завчасно; з’єднавши обидва фургони, причепили їх до трактора, за кермом якого вмостився. старий, а поруч нього — метальник ножів, щоб потім змінити його. Я сидів у дверцях фургона, які не зачинялися. До мене підійшла Бійя, а незабаром після неї Стефан.
— Я стомився, піду десь ляжу всередині. — Силач ляснув мене по плечу і додав: — Молодець, не буду вам заважати.
Я відчув на собі допитливий погляд Бійі і весь зашарівся.
Коли фургони рушили, я підвівся і сказав:
— Спробую розчистити для вас місце, щоб ви могли трохи поспати.
Але Бійя заперечила:
— Не треба, я хочу ще скурити сигарету.
Бона сіла поруч зі мною, наші ноги гойдалися, коли фургон підкидало на вибоїнах, і ми мовчки вдивлялися в темряву ночі. Трохи згодом почулося спокійне дихання Стефана, і тоді я, поборовши ніяковість, зважився нарешті промовити:
— Завтра ви будете дуже стомлені.
Бійя кинула на дорогу недопалок і відповіла:
— Я завжди стомлена.
Якийсь час ми знову помовчали; коли-неколи темряву за нами прорізували фари автомобіля, і поки машина обганяла наш повільний поїзд, ми сиділи, засліплені світлом.
— Вам серед нас подобається? — запитала Бійя, і я відповів:
— Еге ж.
— Дивна ви, одначе, людина!
— Чому?
— Як може подобатися таке життя?!
Я сказав, що воно мене цілком задовольняє, поки трупа мандруватиме на південь, і розповів їй про свій намір. Не так детально, як вам, пане професор, але вона з першого ж натяку розуміла все, що я мав на думці. Це була чудова дівчина, і я кохав її. (Щойно я подумав, що і досі кохаю її). Закінчивши розповідь, я спитав:
— Можете ви це збагнути? Вона кивнула головою:
— Авжеж, і я колись мріяла.
— Про море?
— Ні. Я мріяла про те, щоб покинути все й піти світ за очі. Без певної мети і надії. Навіщо знати, куди йдеш. Досить того, що певний етап уже пройдено, що ти залишив щось позад себе.
Я поцікавився, чому таким осоружним здається їй життя в балагані. Вона здивувалась: невже її робота може видатися приємною? Згадавши про блискучі ножі, я спитав:
— Чому ви не підете звідси?
— А куди? Кому я потрібна?
Я поглянув на неї: обличчя її було непорушне й бліде у місячному сяйві.
— Ви дуже гарна.
Бійя навіть не посміхнулась.
— Невже? — тільки й мовила вона.
Тієї місячної ночі я не поцілував її, сталося це пізніше.
— Коли ти підеш від нас, — сказала вона після першого поцілунку, — то забудеш мене, і нічого дивного в цьому немає. Але коли ти дійдеш до моря й дивитимешся на воду, не маючи нічого позад себе і нічого попереду, ніякої більше мети, тільки море, пісок і небо, — тоді ти згадаєш про мене!
Минуло два тижні. Якось уночі я лежав у своєму гамаку й, засинаючи, дивився на Бійю, що по той бік завіски розчісувала своє волосся. Враз метальник ножів підхопився зі свого місця і вдарив мене кулаком в обличчя.
— Ах ти ж, негіднику! —загорлав він. — Нарешті я застукав тебе на гарячому! Заплющ очі, мерзотнику!.. Бо я допоможу тобі їх заплющити!
Він переліз на мій гамак, навалився на мене і, впершись спиною у дах, заходився гамселити мене кулаками. Я не мав змоги захищатися, не міг навіть визволити рук, і коли б не прокинувся Стефан, все це скінчилося б погано. Він стягнув метальника ножів униз і, піднявши його лівою рукою, правою повільно стискав йому горлянку.
— Якщо ти ще хоч раз, один-єдиний раз зачепиш Пелехатого, я скручу тобі в’язи! — прошепотів він. — Щоб я провалився на цьому місці, якщо не зроблю цього.
Біля завіски стояла Бійя і посміхалась до мене.
Відтоді ми з Стефаном заприязнилися ще більше, йому вдавалось, що я — освічена людина, а перед освіченими він просто благоговів.
— Все-таки, — промовив він, коли ми, лежачи на своїх місцях, балакали про життя-буття, — ти багато чого знаєш. Адже ти вчився і, скажу тобі, правильно робив. А я от не вчився, і хто тепер?!
— А я хто?
Але він заперечив:
— Ні, ти маєш великі знання. Ти ще далеко підеш. Коли б я, наприклад, хоч трохи повчився замолоду, то вже давно був би собі і пан, і бог.
— А чим ти займався раніше?
— Скуповував старе залізяччя, ганчір’я… В цьому я найкраще тямлю і зараз.
Коли я порадив йому розпочати якесь діло, він заперечив, — мовляв, для цього треба краще вміти рахувати і хоч трохи знати бухгалтерську справу. Зненацька Стефан спитав:
— А ти знаєш бухгалтерську справу?
Я відповів, що трохи знаю, і з тої миті, видно, ще більше виріс в його очах.
— А бодай вам заціпило, я хочу спати! — вилаявся метальник ножів, але Стефан, навіть не глянувши в його бік, стусонув його знизу в спину й промовив:
— Заткни пельку! Може, й ти щось тямиш у бухгалтерії? Ти ще далеко підеш, — звернувся він до мене, — згадаєш мої слова! Мабуть, бухгалтерія — важка справа, еге ж? Зате щовечора тобі стає ясно, які в тебе прибутки і які видатки. Це справді чудово!
Я пояснив, що завдяки бухгалтерії можна багато дечого з’ясувати, скажімо, чи не занадто дорого ти щось купуєш і таке інше.
Про бухгалтерію Стефан повсякчас говорив як про якесь чудо.
— Подумати тільки, — дивувався силач, — вона грунтується лише на числах, самі тільки числа й більше нічого!
Ми кілька вечорів підряд пробалакали із Стефаном про бухгалтерію, якою він так захоплювався, а коли в серпні трупа повернула на схід, я залишив її; на цьому скінчилась поетична сторінка мого життя. Будь ласка, пане професор, запитуйте, коли маєте бажання. Чи не бачив я відтоді хоч раз Бійю? Ні. Але, — я вже сказав про це, — кохаю її й тепер. Хто знає, може, побачивши море, я піду шукати її. Все ж таки це була б якась певна мета, яку я повинен би здійснити.