Марта знизає плечима, не піднімаючи голови. Вони мовчки сидять, слухаючи примирливе бурмотіння телевізора.
Нарешті баба Маша встає, наче нічого не сталося, бере з рук Мартусі чашку, йде на кухню. Та сидить все ще схиливши голову та стримуючи посмішку і сльози, — чекає чого-небудь але саме для неї, ні для кого більше, хоч тут більше нікого немає.
Що це за звук?! З вішалки рука зняла одяг?! Ледь чутно бренькнув гачок, але з якою силою зіштовхнув дівчинку з канапи. Точно! З вішалки! Це не плюскіт струменів, які полоскали чашки, не шурхіт рушника, навіть не гупання дверцят шафки з посудом. Це — знак, якого навіть не можна подумати пропустити. Треба так само швидко і незворушно, як баба, одягнути куртку, шапку, пов'язати шарф. Помічаючи, що та хоче бути першою в цьому змаганні, стриматись, щоб справді виграти і стати перед нею, розтягаючи між великим і мізинцем вовняні рукавички. Стара не витримує такого пильного погляду — її обличчя змінюється гримасою — можна і собі посміхнутися.
— От бачиш які ми спритні, — баба Маша теж одягає рукавиці, пошрамовані частим зашиванням, бере торбинку з харчами і починає перевіряти крани, розетки, кватирку. Дорогою вона говоритиме — я ж вимкнула, або я ж закрутила, наче знову і знову переконуватиме сама себе. Повторити за нею неможливо — мороз щіткою маже чужі вікна, розмітає і змітає на купки сніг, прикриваючи чорне скло калюж, не довго думаючи мазнув по губах — слова позамерзали.
Але бабу холод наче робить живішою, вона без перестану шморгає, навіть ворушить носом, його червонуватим кінчиком, вирячує в напівтемряву очі, розганяючи частим кліпанням сльози від холоду. Позираючи на швидких перехожих, наче впевнений провідник у покинутому лабіринті, ступає без страху на підмерзлі ганки, простягає позад себе вільну руку, коли відчуває, що Марта може відстати.
Вихукнувши зимове повітря за шлюзом з теплого вітру в дверях метро, баба голосно сякається аж луна повертає голови двох працівниць біля турникетів. Мабуть, вони побачили і глибоко-жахаючу зморшку біля рота і те, як Мартуся вчепилася в бабину рукавицю. Що ж, завжди так проходили. Коли дівчинка одного разу хотіла сказати бабі, що це схоже на церкву, та майже непомітно стиснула руку — мовчи перед ними. І вона змовчала, але знову здається, коли ступлять з ескалатора, заб'ють дзвони, або загупає наче звіддаля музика. Повно яскравого світла і відлунює чимось до рейок поїзд.
— Ба, а ти була коли-небудь в церкві?
— Була, — відповідає, ледь нахиливши приплющену беретом голову.
— І як? — Марта зазирає в очі, чи говорить правду.
Та ворушить бровами, зморшками.
— Ну як… Служба… Свічку ставила.
— Куди?
Стара повертається, дивиться в дитяче обличчя, ніби хоче пізнати. Вагон зітхає, намагаючись одночасно зачинити двері, до яких ніхто не притуляється — ще рано.
Ніч не думала відступати. Вона ледь прочинила найдальші двері навіть не придивляючись хто там ходить і почовгала назад. Темні постаті совалися тротуаром, не помічаючи залитого синім чорнилом неба.
В магазині тьмяно горіло світло, перетворюючи широкі яскраві вітрини на близький і недоступний вхід до раю.
Баба Маша смикнула за ручку і відійшла, придивляючись до другого поверху.
Нагорі з'явилась постать, припала до скляної стіни, приклавши долоні дашком, завмерла, посунула вглиб магазину.
— О, зараз погріємося! — Баба хазяйновито ступила до дверей, затупала на місці — збивала сніг з чобіт. Марта й собі тупотіла, збиваючись на танок.
Аромат сонних солодощів розлігся на полицях. Йому зовсім байдуже — подобатися чи ні, — він без цнотливості змішувався з нудотним запахом величезних відсирілих картонних коробок від цукерок у кутку, гострими кислими хвилями від штучної шкіри, боровся з обволікаючим запахом тканин.
Марта смикнула за бурульку блискавки на куртці, відчуваючи, як світло і запахи з удаваною млявістю вигинаються, недбало зачіпають, наражаючись на морозну свіжість шапки, пучків волосся з-під неї, складок на куртці, штанів, чобіт.
Плямисто одягнута кремезна постать пішла за ними до сходів. Взявшись за поручень, баба озирнулася, знайшла поглядом Марту — все розбилося в байдужий блиск.
Під сходами у вузькій шафі баба Маша чіпляє одяг, розпушує граблями пальців куделики, що полягали під беретом, потім видобуває з грюкотом відро, щітку, замкнувши дверцята, затискує в руці ключ, наче від скарбу, — її голова, наче довго очікувана з печі булочка, але нагло прим'ята в останній момент.
— Ти ж знаєш, — кидає наче собі.
Марта коротко киває, удавано тікаючи від баби, дрібними кроками прямує до полиць. Намагаючись вловити ритм, починає йти вказівним і середнім пальцями, ніби маленький чоловічок перестрибує з шоколадки на шоколадку, потім з коробочки на коробочку, щоб жодної не пропустити. Так можна робити поки не прийде касирша. А потім притулити до носа рожевого м'якого бегемотика і, легенько повертаючи голову, стрибати ним далі, — він дострибає до дверей і знову повернеться на безліч зачинених тут речей. Пружна тиша насилу стримується у кутках, чекає брязкання дверима, щоб вирватися, не тиснути у вухах рівно матовим світлом, а гойднути повітря, заколиватися під натиском тіл, рухів, отого всього, що береться з полиць і зникає в торбах і знову з'являється на полицях.
Крокувати пальцями-чоловічком набридло. Можна повільно піднятися на другий поверх, ковзаючи носом по віддзеркаленню перил, на ходу розглядаючи то незвично видовжене, то потворно сплющене відображення — ніс добряче схожий на поросячу рийку. Дуже гостро смердить від підлоги, наче відчуваєш десь глибоко в собі тонкі та гострі волокна, з яких зробили це сіро-бридке покриття. Про нього ж баба Маша казала, що можна отруїтися, і що в неї від нього болить голова.
Але тут, нагорі, все інше. Висить різний одяг, у напівтемряві закутків ніби хтось ховається.
«Хай воно не думає, що боюся, можу навіть штовхнути двері, за якими хотіло заховатися — зачинені на ключ, отож бо тут нікого немає, навіть страху. Оці двері теж можу штовхнути — тут теж…, але, боже! Чиїсь руки?! Чиїсь ноги?! Х-у-у-у. Якби не дірка на місці відламаного мізинця, то — все. Але що тут? Краєчком ока, тільки краєчком, на хвилиночку».
Дівчинка прочинила більше двері і зрозуміла в ту ж мить, що баба Маша ніколи сюди не заходила, що тут тримають щось… Хоч би оцю одежу — до якої тягнеться рука — з червоної прозорої тканини, як з кіно пізно ввечері. А які рюші! Було тут якось незвично, ніби хтось пильнував усього — столик, два стільці, вузенька канапа, вішалка, навіщось рушник, — тільки на хвилину хтось вийшов. Та півкімнати займають пластикові руки, ноги та цілі тулуби. Марта торкнулася коліна, пройшлася долонею до таких же холодних пальців — з другого боку ногу можна до чогось причепити. Рука вхопилася за друге гладеньке стегно пластикового тіла — висмикнути з купи ніг, рук з розчепіреними пальцями, з тулубів — закричить чи ні? Мовчить. А, може, воно кричало, коли з торохкотінням пручалося? Та хто воно? Це ж неживе. Хоча має груди — Марта повільно провела долонею, відчуваючи байдужість опуклих форм, твердий плаский живіт і далі, тільки голова так неприродно вивернута — провела донею по своїх грудях, животі. — «Це ж їх виставляють у вітринах, — подумала, поривчасто хапаючи ніздрями повітря, намагаючись зрозуміти на чому замішаний запах, — класно, вони завжди мають нові шмотки». — Раптом озирнулася на зачинені двері, затамувала подих, відчуваючи як тисне в грудях гостро ацетонове. — «Побачимо, як ви вмієте робити те, що я скажу. Бути багатим, щоб міняти одежу — легко. Вставайте. Всі. Розбирайте свої ноги, руки! Можете не дивитися на мене, не опускати погляд, нехай. Виходьте. Ставайте в ряд, без сорому за наготу. Одягай оце червоне, отак, не кривлячись, і ставай отут, — ну як, добре в чужому одязі з чужим застарілим запахом». — Зеленаво-застиглий погляд не змінився, як і вираз обличчя з ледь відкритими вустами. — «Ти! Нахилися вперед, ніби хочеш щось упіймати, щось таке, що летить. Якщо одягнеш оцей довгий плащ і простягнеш руки перед собою, то виглядатимеш дуже правдиво — ти ж поспішала і тому одягнула на голе тіло. Таку тебе ніхто не зупинить. А ви двоє ставайте отут під стіною, мусите перемовлятися між собою. Про що? Про те, що оця вам подобається». — Переступивши через розкидані руки й ноги, Марта раптом роззирнулася — це ж їх скидали тут і замкнули, а там стільки місця, ще й біля скляної стіни.
Розпашіла від такої захоплюючої гри, дівчинка вийшла з підсобки, тягнучи за собою манекена. Знала, що баба рідко сюди заходить і, що тут, серед дорослого одягу, її шукати не будуть. А потім можна сказати, що це хтось інший вивів манекенів, захотів і вивів. Аби тільки не прийшов отой, з родимкою над бровою, — ще тільки розкриваєш рота, а він вже знає, що хочеш сказати, хай стоїть біля дверей внизу, там, де його поставили.
Величезний рівномірно синій квадрат вікна відгороджував від холодного світу. Зрідка в синьому щось спалахувало, проїжджали іскри, світлі смуги.
«Отут, посередині, мусить стояти оцей в червоній блузі, розставивши пластикові руки з вузькими долонями, а там, де закінчується блуза, треба зробити доріжку на пітному склі — наче він притулився голими сідницями на мить і від холодної несподіванки розвів руки. Оці двоє повинні бути в капелюхах з опущеними полями, щоб не було видно облич, щоб вони замотували свої довгі шиї у товсті шарфи, яких повно на полиці — їм так холодно, що нема сили одягнутися, тільки хочеться замотувати горло, бо шарф теплий. А оця одягне білу блузу, сіру спідницю, жакет, щоб стати начворака, як собака, і, повернувши голову, дивитися на вулицю — я для неї долонею витру щілину на мокрому склі. Але в неї такий здивований погляд! Тоді за спиною стоятиме оцей, в спідниці і закриватиме обличчя руками, бо матиме теж здивовані очі. Ти, ти і ти ставайте отут, колом — трохи марудно, але я одягну на вас штани і піджаки на голе тіло. Вам немає чого щось одягати під штани — у вас такі вирази облич! Що навіть коли почнете говорити що у вас є під штанами, вам ніхто не повірить. Отож, не пручайтесь, це ж цікаво, якщо на тобі штани від одного костюма, а піджак від іншого. Але най, най, най, ну, най… не знаю як, коли всередині вашого кола стоятиме оцей, тільки у тому червоному, що висіло в тій кімнаті. Ти хотів би знати, що це? То підніми руку. А ти? То поверни голову. Не знаєш як обірвати їхні запитання? То зроби крок назад, ніби щойно підійшов до них. Що ж з вами робити? О, придумала! Одягайтеся, всі одягайтеся, у все, що потрапляє під руку — довгі спідниці, кофти з довгими рукавами, блузи, гетри, здіймайте руки, ви повинні потрапити у світло вуличного ліхтаря, бо скоро він згасне, а ваші руки так подібні до його кольору. Ставайте отут, отак братимете його світло в долоні. А тепер я. Тільки накину оце і візьму на поличці мікрофон. Все, як насправді. Що ж сказати? Може просто подути в нього. Начеб-то оце натиснути, начеб-то оце ввімкнути. І тепер слухайте всі».
— А-а-а-а-а-а-о-о-о-о! Ви — манекени! Ви можете бути холодними, а ви гарячими, коли стоїте біля самісінької лампи. Але вирази ваших облич однакові. Чи бувають теплі манекени? Думаю, що ні. Навіть ти, біля лампи, крадеш її тепло. Можливо, мені здається, що у тебе трішки презирлива посмішка, хай буде. Ваші тіла мають однаковий запах. Все-таки добре, що є однаково-пластиковий запах, від цього ви спокійні, не коситесь один на одного, вам не хочеться купувати рексону, бо ви не брешете, ви — манекени. Не хочеться виганяти одного із своїх через отой запах. І самим не треба затуляти носа. Ви стоїте і чекаєте, що з вами зроблять, що накажуть робити, де стояти. Ви народжені для цього. Людям, які бачать вас з вітрини, здається, що це ви самі понатягали на себе такий одяг і вони хочуть бути схожими на вас, одягатися як ви, завмирати на місці як ви, робити незворушний вигляд. Якби кожен мав свого манекена, то люди б менше лаялися, — бо за них це б робили манекени, менше б ображали, менше б обманювали один одного, бо все це за них робили б манекени, залишаючи при цьому один і той же вираз обличчя. Хоча на самоті плакали б. Ви дивитеся і не бачите один одного. Лише одяг. Нічого більше. Чому одяг такий гарний на манекені? Чому ти так легко одягнула це? Бо тобі байдуже. Ти навіть робиш вигляд, що не чуєш мене. Треба бачити твої воскові пальці, які виглядають з довгих рукавів. Але зараз я підійду до вас, повернуся спиною, — ви можете переодягатися, корчити міни. Коли повернуся і оберу когось з вас, усі повинні завмерти, бо я так хочу. Йду з заплющеними очима — один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, десять, стоп! Ти! Як по-справжньому ти завмер на місці. Та я знаю, що тобі хочеться бути милим, хочеться, щоб на тебе дивилися: на твоє каштанове хвилясте волосся, тонку шию, грайливо підняте плече. Так, тобі гарно в цих шмотках. Тому я не питатиму де ти був учора, де твої гроші, куди підеш сьогодні. Це гарні шмотки. Навіть не важливо скільки ти заробляєш і де ховаєш гроші, чи в тебе є дім, чи хто залишився в тебе вдома, чи в тебе є тільки оці шмотки, які стануть бридкими на кожному, крім тебе. Скільки ти їх носитимеш? Ха-ха! Тобі шмотки потрібні як їжа. Ти ж більше нічого не вмієш! Тільки одягнутися і стояти, наче стоїш у вітрині. Невже тобі ніколи не хотілося кимось стати? Хоча б кінозіркою. Тоді можна не стояти у вітрині, а розповідати про погоду в телевізорі. Мовчиш? Чому тоді ти так одягнувся? Якщо вийдеш на вулицю, всі, всі, всі дивитимуться на тебе. Всі думатимуть, що ти — багач. Хочеш спробувати?
У світлі напівсонного ранку купка роззяв тріщилася на другий поверх магазину, помічаючи там тіні, прислухалася до слів, — стояла, затамувавши подих, бо відчувала шкірою, що відкрито підслуховує, чекала миті, коли той, хто говорить, зрозуміє випадкову дурницю: говориш комусь, а чують усі. Та ні. Перехожі вибігали з метро, пробиралися крізь незрозумілий для них натовп, спотикалися, зупинялися, задирали голови. А дівчинка все говорила і говорила, трохи невміло та в мікрофон.
Біля кучугури снігу зупинилось авто, замовк двигун.
— Що це таке?
— Не знаю. Чекай. Тихо! Наче хтось говорить в мікрофон.
— Голову відірву!
— Тихо! — Жест рукою. — Замовкни! А музичка нічого.
— Диви скільки народу! Хто це там приколюється?!
— Замовкни! Так, так, так. Оце промо! От що! Спокійно йдеш, відчиняєш магазин і чіпляєш вивіску — розпродаж!
— Ти що?!
— Повторюю!
— А ціни?!
— Ті самі! Спокійно відчиняєш і чіпляєш вивіску — розпродаж! І посміхаєшся, посміхаєшся, посміхаєшся. Не криви морду! Давай, вперед! Не можеш? То роби байдуже обличчя і вперед!