Я — самотнє-самотнє дерево. Коли дощить — завжди плачу. Заради Аллаха! Вислухайте мене, випийте кави, проженіть свій сон, хай проясніє вам в очах, хай відчую на собі ваш розумний погляд і розповім, чому я таке самотнє.
1. Кажуть, мене нашвидкуруч намалювали на грубому папері, аби висіло за спиною в меддаха. Справді, зараз поруч зі мною немає ані інших гранатових дерев, ані семилистої степової трави, ані крутих чорних скель, іноді схожих то на шайтана, то на людину, ані кучерявих китайських хмаринок — тільки земля, небо, я та горизонт. Однак історія моєї самотності набагато складніша.
2. Здавалося б, зовсім не обов'язково, щоб дерево було частиною книжки. Проте мене непокоїть, що я не є ілюстрацією на сторінках якогось видання. Адже ж — спало мені на думку — ідолопоклонники та ґяури можуть прикріплювати моє зображення до стіни й бити перед ним поклони. Тільки б не почули мене прихильники Ерзурумійця. Про себе я тихенько пишаюся цим, щоправда, потім стає й страшно, й соромно.
3. Існує певна причина моєї самотності, через яку я не стану сторінкою жодної книжки. А колись я ж було ілюстрацією до однієї оповіді, проте випало з неї, ніби листок, що злетів з дерева.
Перський шах Тахмасп[63] був не лише затятим ворогом Османів,[64] а й єдиним падишахом у світі, котрий страшенно любив мистецтво. Та сорок літ тому він почав виживати з ума. Звичні розваги — вино, музика, поезія, живопис — стали для нього нецікавими. Від кави теж відмовився й геть перестав ворушити мізками. Через свої підозри, притаманні насупленим дідкам із кислими фізіономіями, він переніс свою столицю з Тебріза, котрий тоді ще належав Перському царству, до Казвіна, аби бути подалі від османського війська. Тахмасп дедалі старів. Якось, упавши в маразм та лютуючи мов той джин, він розкаявся у своїх минулих пристрастях до вина, гарненьких хлопчиків і малярства — це вам доказ того, що високорідний шах зовсім з'їхав з глузду, переставши вживати каву.
Майстри з золотими руками, палітурники, краснописці, позолотники, художники, котрі протягом двадцяти років творили в Тебрізі найбільші дива світу, розбіглися звідти в різні сторони. Але в шаха Тахмаспа був небіж і зять султан Ібрагім Мірза, правитель Мешхеда. Він скликав найяскравіших митців до себе, заснував малярський цех і наказав видати дивовижну книжку із семи розділів месневі[65] найвидатнішого поета Герата Джамі.[66] Шах Тахмасп і любив небожа, розумну та добру людину, й разом з тим заздрив йому, шкодував, що видав за нього свою дочку. Коли довідався про розкішну книгу, то його почали роздирати ревнощі. Шах у гніві прогнав небожа з Мешхеда до Казвіна, а потім — і до зовсім крихітного містечка Себзівара. Мешхедські ж каліграфи й художники розбрелися по інших містах, інших краях, по цехах інших султанів та принців.
Однак завдяки одному воістину справжньому поціновувачеві книг пригода султана Ібрагіма Мірзи дивом знайшла своє продовження. Цей чоловік осідлав коня й погнав його до Шираза, до найкращого майстра з позолоти сторінок, звідти — в Ісфаган,[67] до майстра, котрий виводив літери в найвитонченішому стилі nestalik, далі, минувши гори, прибув у Бухару, де вмовив уславленого маляра узбецького хана розмітити ілюстрації та намалювати людей. У Ґераті половина його подорожі була за плечима, там старий сліпий майстер з пам'яті відтворив для нього сплетіння звивистих трав і листочків, а знаний каліграф зробив напис золотом на табличку дверей, зображених на одній з ілюстрацій. Врешті, після шестимісячних мандрів, він повернувся до Казвіна, показав готові сторінки султанові Ібрагіму Мірзі, і той їх високо оцінив.
Розповідають, що це ще був не кінець. Книгу передали татарським гінцям. Кожен з них, окрім сторінки книги, мав листа до митця, з текстом призначеної для написання частини твору й опис бажаної мініатюри до неї. Так татарські гінці погнали зі сторінками книги дорогами Персії, Хорасану, Узбецького краю, Закавказзя. Книга творилася зі швидкістю польоту коней вершників. Іноді десь у караван-сараї під вовче виття п'ятдесят дев'ята сторінка зустрічалася зі сто шістдесят другою. Гінці, погомонівши між собою, дізнавалися, що мандрують заради однієї й тої ж книги. Покидаючи свої кімнати, вони звіряли повідомлення, котрими володіли, й намагалися розгадати: який же епізод з якого месневі описують їхні сторінки, де їхнє місце в книзі. Раніше історію цього видання я не могло слухати без смутку. На одній з його сторінок повинно було бути і я. Прикро. Якось, холодного зимового дня, на гірському скелястому перевалі татарського посланця зі мною перестріли розбійники. Нещасного татарина вони спершу побили, потім обдерли до нитки, зґвалтували й по-звірячому позбавили життя. От і не знаю тепер: якою я мало бути сторінкою? Благаю вас, погляньте на мене й утіште словами, що я мало б затуляти Маджнуна, поки він, перевдягнений чабаном, скрадається до Лейли. Чи не повинне я було зливатися з темрявою ночі, аби передати чорну безнадію та зневіру? Ні! Я хотіло б служити затінком для останніх хвилин життя помирущого від невпинної кровотечі Олександра Македонянина, котрий, наступаючи на Індію, отримав сонячний удар. Або, хіба б я не могло підкреслювати силу й мудрість батька, коли той дає синові поради в житті й любові? Якій же історії я мусило надати вишуканості та звучання?
Гінця вбили, і я потрапило до рук одного з розбійників, котрий прямував у гірське містечко. Він здогадувався про мою цінність і зрідка пильно розглядав, удаючи, ніби малюнок тішить йому душу. Але оскільки він не знав, частиною якої оповіді є це дерево, то я йому невдовзі набридло. В наступному караван-сараї він віддав мене одній чуйній людині за глек вина. Час від часу той бідолашний чоловік ночами гірко плакав і дивився на мене при мерехтінні свічки. Горе звело мого господаря в могилу. Його майно розпродали. Мене купив меддах, і я потрапило до Стамбула. Зараз я на сьомому небі від щастя: мене поважають, бо перебуваю в середовищі художників османського падишаха, у яких золоті руки, соколині очі, залізна воля. Заради Аллаха! Молю вас, не вірте, що я було недбало намальоване на грубому папері, аби лиш висіти на стіні.
Ви ж погляньте: скільки брехні, наклепів, пересудів довкола! Пригадуєте, вчора мій меддах почепив на цю-таки стіну малюнок нахабного пса і, розказуючи псячу історію, повідав нам про якогось Ерзурумійця Хусрета-ходжу. Шанувальники Його Величності Ерзурумійця Нусрета-ходжі неправильно це сприйняли. Вийшло так, ніби ми його поливаємо брудом. Ну, невже ми могли брехати, що ніхто не знає батька Його Величності нашого великого ваїза-ефенді? Господи помилуй! Та хіба нам таке спаде на голову? Що за смута, що за нахабні наклепи!. Якщо вже Ерзурумійця Хусрета можна переплутати з Ерзурумійцем Нусретом, то я вам розповім історію про Шаші Недрет-ходжу з Сіваса.[68]
Той сівасець Недрет-ходжа любив не тільки клясти малярство та кохання з гарненькими хлопчиками, а й злословити, що кава — це від шайтана, що кавомани горітимуть у пеклі. Ех! Сівасцю, мабуть, ти забув, як зігнулася моя здоровенна гілка? Я вам усе розповім, але заприсягніть, що нікому не розпатякаєте, бережи нас Аллах від брехливих наклепів. Ось що побачило я одного ранку. Невідомий, високий, мов мінарет, чолов'яга, схожий на дева,[69] з лапами, наче в лева, та наш сівасець видерлись на оту мою гілку, сховалися в густому листі й, перепрошую, почали перепихатися. Дев, а то ж був сам шайтан, відтарабанивши коханця, почав цілувати його в гарненьке вушко й нашіптувати: «Кава — харам,[70] кава — гріх». Ось так ті, хто вірять у подібне, слухають не настанови нашої прекрасної віри, а шайтана.
На закінчення розповім вам про європейських художників. Хай почуте стане уроком для тих мерзотників, котрі їх наслідують. Якщо такі є. В наш час європейські маляри зображують обличчя королів, попів, своїх панів та панночок так, що з малюнка їх кожен упізнає на вулиці. Подумайте, що з того виходить. Та це не все — європейці зайшли ще далі. Ні, не в звідництві — в малярстві…
Одного разу двоє уславлених європейських малярів прогулювалися своєю європейською галявиною й вели бесіду про хист і мистецтво. Перед ними стояв ліс. Художник, досвідченіший, промовив до супутника: «Новий стиль живопису вимагає такого хисту, щоб зображене дерево з цього лісу при бажанні можна було б відшукати серед інших за малюнком».
Я, бідненьке дерево, перед вами дякую Аллаху, що не створене з такою метою. Й не тому, що боюся, аби всі стамбульські пси мочилися на мене, вважаючи за живе, а тому, що хочу бути не просто деревом, а зображенням, яке має сенс.
Шах Тахмасп І (1514–1576) — перський шах, син шаха Ізмаїла, посів трон після смерті батька. В 1548 році переніс столицю держави Сефевідів з Тебріза до Казвіна.
Османи — династія турецьких султанів, заснована Османом І Газі (близько 1258–1324 або 1326).
Месневі (араб, здвоєння) — у ліриці східних народів велика за обсягом героїчна або філософсько-дидактична поема, написана двовіршем за схемою суміжного римування.
Джамі Абдуррахман Нуріддін Ібн Ахмад (1414, Хорасан — 1492, Герат) — перський і таджицький поет, філолог, філософ-суфій і музикознавець. Після смерті був канонізований.
Ісфаган — місто в центральній частині сучасного Ірану.
Сівас — місто в центральній частині Анатолійського півострова.
Дев — у турецькому (і не тільки) фольклорі — злий дух, чудовисько, демон.
Харам (араб, заборонене) — комплекс обмежень і заборон, які накладаються на мусульманина.