У лісі я справді змерзла. Вітру там не було, та вогкий холод ліз усередину, промикався під куртку, в рукавички, за комір. Ринат із Михасем вже вп’яте намагалися розпалити вогнище, а я тупцювала на місці, аби хоч трохи зігрітися, й думала, що деколи Аскольд таки має рацію, а також обіцяла собі надалі прислухатися до його зауважень.
Втім, не зараз. Бо зараз Аскольд радив нам якнайшвидше забиратися звідси і добровільно здаватись у божевільню.
Відчувши, що нарешті має рацію, він увімкнув свій ораторський гейзер на повну, ходив колами галявиною та без упину буркотів.
- Що я можу сказати, - промовляв він, картинно заклавши руки в Михасевих рукавичках за спину, - що, мабуть, сам винен, бо сам зв’язався з трьома неадекватними особистостями: скаженим екстрасенсом, розумником, у якого виникають дивні ідеї на взір «а чи не сходити нам, хлопці, у темний холодний не знайомий нікому ліс?», і дівкою, яка шукає свого бойфренда, який, поки там що, її кинув. До чого це призвело? Це призвело до того, шановні, що на даний момент ми в якихось хащах, де, завважу, дуже холодно, де, знову ж таки не можу не завважити, вже темно, а дорогу назад ніхто не знає… Заріччя! Яке ж це, шановні, Заріччя? Це справжнісіньке, даруйте, Загеп’я! І головне - що? Головне, шановні, мета всього цього ідіотизму. Мета, шановні, полягає у прослуховуванні чергової казочки того самого скаженого екстрасенса. Навіщо? Аби він знову відчув себе найкрутішим хлопцем у світі й побачив чергове видіння. Головне, аби Сибіру не побачив. Бо до Сибіру я не поїду. Мені релігія не дозволяє до Сибіру їздити. Чуєш, Михасю, побач Гаваї, га?
Михась звівся на ноги й на декілька кроків відійшов від купи вогких дровиняк, які не хотіли ставати вогнищем.
Деякий час дивився на них, ніби гіпнотизував, потім - на Аскольда, потім глянув на мене (вкотре підморгнув - він зблід, чи мені здалося?), м’яко попросив:
- Ринате, відійди.
Той також зробив декілька кроків назад.
- То що ти там казав, Аскольде? - спитав Михась, знову розглядаючи неслухняні дрова.
- Що саме з моїх заяв тебе цікавить? - зрадів увазі слухачів Аскольд. - Що ми маємо вигляд купи ідіотів і вам, а заразом і мені, вже давно треба до божевільні? Що краще сидіти у тепленькій лікарняній палаті, аніж із вами, придурками, замерзнути в цих клятих хащах? Або що ти… І раптом неслухняні дрова злетіли в повітря й закружляли над землею з шаленою швидкістю. Аскольд замовк.
Утім, ненадовго. Дрова продовжували кружляти, Аскольд - говорити:
- Кльово! - казав трохи шокований, але все одно язикатий Аскольд. - Не розпалимо багаття, так хоч продемонструємо, як ми файно предмети крутити можемо! Треба ж нам якось самоствердитися! І знову ж таки, зауважу, для чого? Для того, аби до нашої неймовірно магічної макітри прийшло чергове видіння!
Дрова впали.
- Вони сухі, - повідомив Михась Ринатові, - підпалюй.
Потім глянув на Аскольда, всміхнувся йому:
- Дякую. Ти мене… стимулюєш.
- Оце так зізнання! - буркнув Аскольд.
Ринат клацнув запальничкою, і дровиняки зайнялися.
Розгорілися. Почали затишно потріскувати. Ми присіли навколо вогнища, простягли до нього руки.
- Брр, - сказала я, відчувши біля його тепла, що змерзла дужче, ніж здавалося, - шкода, що нічого спиртного не захопили. Я змерзла як собака.
- Це точно, - піддакнув Аскольд, відчувши у мені союзника, - я б захопив, якби знав, куди ми попхаємося, але, пробачте, мої скажені друзі, цього я передбачити не міг.
- Все нормально, - посміхнувся Михась і дістав з кишені свою одвічну напівпорожню пляшку горілки, - спиртне є.
Ми по черзі ковтнули. Було гидко, проте воно ніби й справді трохи зігріло.
- Чому ти завжди ці пляшки з собою носиш? - спитав Ринат.
Нарешті, подумала я, нарешті помітив деякі ознаки алкоголізму у нашому Михасеві.
- Пляшку, - виправив Михась, - вона у мене одна.
- Щаслива, чи що? - спитав Аскольд.
- Та ні, просто горілка в ній ніколи не закінчується, - загадково посміхнувся Михась, і я зрозуміла, що це вже початок чергової історії, - я зараз усе вам розповім. Тільки почну спочатку. І знову передав пляшку по колу. Історія про пляшку, яку розповів нам Михась Почну розповідь від того моменту, коли у мене з’явилася третя дівчина. (Аскольд саме ковтав горілку і закашлявся.
- Так ти у нас не тільки екстрасенс, ти ще й Казанова! - сказав він).
У тім то й річ, Аскольдику, що ні. Мені було важко. Дівчата всі були гарними, розумними і закоханими в мене, а мені не хотілося кривдити жодної з них. Але дуже з ними було важко. Брехати їм було важко, сказати правду - ще важче. Обрати одну з них - просто неможливо. Я був на роздоріжжі, а навпроти мене, як у казці, стояла каменюка, але напис на ній був: «Ніде нічого немає». (- Ага, я знаю цей анекдот! - зрадів Аскольд. - Це про те, як російський богатир приїхав до України, а там лежав камінь із таким написом!
- Я образно висловився, селюче ти неосвічений, - відповів Михась, - кого тільки беруть у журналісти…) Отже, була у мене така проблема. І якось я відмазався від усіх трьох і пішов гуляти містом, аби подумати на самоті і якось цю проблему вирішити.
Та вирішити нічого не міг. Почало здаватися, що найкращим виходом з ситуації буде моє зникнення. Знаєте, не надто приємна думка. І взагалі, настрій був кепським.
Можна сказати, навіть депресивним.
Якось непомітно я потрапив на Велику Житомирську, звідти - на пагорби, що біля Андріївського. Вже вечоріло, і я побачив на одному з пагорбів вогнище. Пішов туди подивитися. Там, навколо вогнища, сиділи, так само, як зараз ми сидимо, якісь хлопці. (- А було так само холодно? - спитав Аскольд.
- Ні, - відповів Михась, - було літо.
- Розумні хлопці, - вирішив Аскольд).
Коли я підійшов до них, то побачив, що вони не дуже схожі на людей. Тобто, вони були схожими, але обличчя у них були якісь ніби викривлені. А в одного просто з голови стирчали невеличкі роги. Вони про щось перемовлялися, але, побачивши мене, замовкли. А один з них підхопився й загарчав на мене, і я побачив величезні ікла, що стирчали з його пащі.
Якби у мене все було нормально, то я, мабуть, перелякався б і втік. Та мені було так фігово на душі, що замість цього я теж загарчав на нього. Вийшло не так ефектно, як у нього, бо іклів у мене не було, але я їх здивував. Вони порозглядали мене, а потім той, що з рогами, запросив мене сісти поруч.
- Ви хто? - спитав я, сідаючи.
- Ми демони, - відповіли вони, - а ти?
- А я людина, - відповів я, - але мені дуже зле.
- Ти п’яний? - спитали вони.
- Ні, - відповів я, - мені просто дуже зле.
- То випий з нами, - запропонували вони. І я погодився.
Потроху я сп’янів, ми розговорилися. Вони розповіли про себе. Що живуть узагалі-то під землею, але там нецікаво, тому іноді вони вилазять на землю і лякають людей. А ще там, під землею, немає горілки, тому вони п’ють її тут. Я поспівчував їм - адже людям, а заразом і демонам, які не люблять своєї домівки, треба співчувати.
- А чого тобі зле? - спитали вони в мене.
- Мені вже нормально, - відмахнувся я, - я вже п’яний. І вони поспівчували мені, бо людині, яка нормально відчуває себе лише під градусом, треба співчувати.
- А чому тобі було зле? - спитали вони.
- Тому що я нещасний, - відповів я.
- А що таке щастя? - спитали вони, і я зрозумів, що вони не знають, що таке щастя.
Тут настала мить співчувати нам усім разом, бо вони не знали, що таке щастя, а я не міг пояснити, отже - теж не знав.
- Щастя, це коли ти почуваєш себе гарно, і тобі не потрібен ніхто, - сказав я і додав, згадавши своїх дівчат, - і поруч з тобою нікого немає.
- Коли ти сам - це щастя? - спитали вони.
- Мабуть, - сказав я, а тоді відмахнувся і розповів їм декілька анекдотів. І знаєте, хлопці, з почуттям гумору в них усе було гаразд. Вони довго сміялися, а потім сказали, що я їм сподобався, тому вони хочуть мені допомогти.
Той, що з рогами, зник на деякий час, а потім повернувся із цією самою пляшкою. Простягнув її мені та й каже:
- Тут неподалік мешкає один чарівник, він сказав, що це тобі допоможе. Коли вип’єш, то знайдеш щастя.
- А що я за це вам винен? - спитав я, бо знав, що демони - хитрі хлопці, й нічого не роблять нашармака.
- А поки ти її не вип’єш, будеш приходити кожен місяць на цю галявину й розповідатимеш анекдоти, - відповіли вони. Їм і справді дуже сподобалися мої анекдоти.
А потім у мене запаморочилася голова, - я був уже добряче напідпитку. Я заплющив очі. А коли розплющив, їх уже не було поруч. І вогнища не було. Я сидів на землі посеред пагорба сам-самісінький. Втім, не сам. У руці я тримав цю саму пляшку.
Я подався додому. Там спробував випити, вийшло лише до середини, далі вже не лізло, і я пішов спати. А наступного дня виявилося, що кількість горілки у пляшці не зменшується, хоч скільки б я її пив. Я намагався випити її постійно, вранці, вдень, ввечері, вночі я пив. Мої дівчата кинули мене, бо вирішили, що я алкоголік. Може, так воно й було, але я вже не міг зупинитися. Мені треба було випити цю кляту пляшку. Я не міг зрозуміти, чому в той вечір мені поталанило випити її половину, а у наступні - ні. Я вираховував час, фази Місяця, я ледь не з’їхав з глузду, я заплутався у власних розрахунках і почав просто постійно пити.
За місяць я не пішов на галявину до демонів, хоча й обіцяв. Вони надурили мене з цією пляшкою, тому я вирішив надурити їх. Та виявилося, що надурити демонів - не так легко, як здавалося. Я саме вкладався у ліжечко, коли раптом зрозумів, що немає ніякого ліжечка поряд зі мною, що я вже не у квартирі, що сиджу на тій самій галявині, біля того самого вогнища, а поруч зі мною - мої давні знайомі, які чекають на мої анекдоти. (- Це, хлопці, вже не історія, - гикнув Аскольд, - це сповідь алкоголіка, до якого приходять глюки…) Довелося розповідати. І так було щомісяця. Я пив багато горілки і вчив багато анекдотів. А щастя так і не прийшло.
Отака історія, хлопці… - І це все? - здивувався Аскольд. - Що ж тут страшного? Здаєш позиції, Михасю…
- Може, воно й не страшно, - посміхнувся Михась, - але правда.
Я дивилась у його темні очі й щиро вірила у цю його історію. І думала: не диво, що він сам іноді скидається на демона - надто вже часто спілкувався з ними. І думала: бідненький, як же ти живеш із цією пляшкою, відчуваючи себе боржником тих, хто не допоміг, хто погіршив твоє життя, звів його до намагання випити пляшку горілки…
Я відчула, що мій дах таки їде, й уже не вперше подумала, що непогано було б бути Аскольдом - скептиком і циніком.
- Правда? - з насмішкою спитав Аскольд. - А як ти це поясниш? І продемонстрував порожню пляшку, яка щойно здавалася мені магічною.
- А це вже мораль, - посміхнувся Михась, - виявляється, самотужки людина не може стати щасливою. А от якщо поруч друзі, то вони можуть допомогти.
- Кльово! - зрадів Аскольд. - Я знайшов рецепт щастя, хлопці! Нажертися горілки разом!
Михась не відповів нічого, заплющив очі.
«Видіння! - зрозуміла я. - Є!»
- Що? - спитала я. - Що ти бачиш?
- Тільки не Сибір, - попрохав, дивлячись у небо Аскольд, - будь ласка, не Сибір.
- Бик, - сказав Михась, не розплющуючи очей.
- Що?! - з погрозою перепитав Аскольд.
- Ні, - Михась простягнув вперед руки, ніби намагаючись щось помацати, - бичача голова.
- А, ти в цьому сенсі… Ну, хоч не Сибір, - полегшено зітхнув Аскольд.
Михась розплющив очі, схопив якусь дровиняку й пожбурив нею в Аскольда. Той ледве встиг ухилитися.
- Ти що? - образився він.
- Кокорудки не було, - винувато усміхнувся Михась.
- Ах ти… - сказав Аскольд і замість продовження тиради схопився за якусь ломаку.
- Хлопці! - вкотре гаркнув на них Ринат. Аскольд ображено поглянув на нього, та ломаку покинув. Михась показав Аскольдові язика.
- Хлопці, - вже тихіше сказав Ринат, - ходімо.
Коли ми йшли з лісу (вів Михась, точніше, йшов знову попереду, та я була впевнена, що дорогу він знає), Аскольд поцікавився:
- Хлопці, а тепер що? Хтось може пригадати щось пов’язане з бичачою головою? Ні? Кльово! Може, у гуглі пошукаємо? Пошук за запитом «Бичача голова», га? А може, знову опитування?
- Ні, - відповів Ринат, - ніякого опитування. Спитаємо лише у однієї особи.
- У екстрасенса? - усміхнувся Аскольд.
- У Олени.
- А чому в Олени? - поцікавилася я.
- Бо вона нам ще ніяк не допомогла, а Михасеве видіння вказувало на неї. Не просто ж так…
- Кльово! - вкотре зрадів Аскольд. - А якщо нам бичача голова не допоможе, то і в неї щось питатимемо? Чорт!
Він послизнувся, аби не впасти, схопився за Рината. Михась озирнувся і з хитрющою посмішкою поцікавився:
- Що таке, Аскольде? Знов нога?
- Мало ти по мордяці отримав, - ображено повідомив йому Аскольд і додав, - свинюка.
Михась тихо засміявся.
Ми дісталися до воріт Олениного котеджу, коли було вже зовсім темно.
- Може, вона вже спить? - чомусь пошепки спитав Аскольд.
- Зараз перевіримо, - посміхнувся Михась і натиснув кнопку.
Вона відповіла майже одразу. Точніше, втомлено спитала:
- Знову ви?
- Не спить, - прошепотів Михась і штурхнув Аскольда, - давай!
- Знову, - сказав Аскольд, ображено зиркнувши на Михася, - ви не підкажете нам ще одну річ…
- Може, нехай вам охорона підкаже? - холодно спитала вона. Ми її дратували. Аскольд знову зиркнув на Михася й швидко попросив:
- Не треба охорони, - злякався за охорону, - одне запитання, і ми підемо.
- Ну? - спитала вона.
Аскольд зітхнув, невпевнено озирнувся на нас. Йому випала честь поставити запитання, у відповідь на яке він сам довго сміявся б.
- Ну? - нетерпляче повторила вона.
- Е… - сказав Аскольд, - ну… таке питання… ви не знаєте, де у ваших краях можна знайти… е… бичачу голову?
- Бичачу голову? - перепитала вона. - А може, вам краще лікаря знайти?
Динаміки клацнули - вона відімкнулася. Ринат зітхнув, озирнувся на Михася.
- Відійдіть, - попрохав той. Його очі вже налилися темним світлом, обличчя побілішало. Ми послухалися (я навіть не відійшла - відскочила).
Михась викинув вперед руку - і ворота, здоровезна залізна брама, просто впали.
- За мною, - скомандував Михась. І пішов всередину.
З дверей жовтого будинку нам назустріч уже бігли сходами два чоловіки, дістаючи щось з-за поясів. Зброя, зрозуміла я. Дістати не встигли. Михась махнув рукою, ніби відганяючи муху - одного знесло на декілька метрів убік, махнув ще раз, ніби штовхаючи щось уперед - другий залетів назад у будинок.
Ми вже майже підійшли до будинку, коли нам назустріч вибігла жінка у довгому халаті. Немолода, проте дуже приваблива. І дуже сердита. Михась не уповільнив ходи - йшов просто до неї.
- Що ви робите? - скрикнула вона.
- Олена? - спитав він.
- Хто ти такий?! - майже заверещала вона.
Він зупинився за декілька кроків від неї. Спитав:
- Що ви можете повідомити нам про бичачу голову?
- Де моя охорона?! - вона не почула його. - Що ви зробили з воротами?! Ви хоч знаєте, хто я?!
- Охорона жива, ворота поламали, ви - коханка Олексія Горіна, - з холодною усмішкою відповів на всі запитання Михась.
- Що вам треба?! - вже зовсім істерично заверещала вона. І тоді вперед вийшов Ринат. Обережно відсторонив Михася. Сказав:
- Пані Олено, пробачте нашу нечемність, але нам справді дуже потрібна ваша допомога. Ви не зовсім вірно зрозуміли наші наміри. Нам потрібна відповідь на одне питання, й ми підемо.
- Про бичачу голову? - Ринат, здається, заспокоїв її.
Вона вже не намагалася влаштувати істерику, вже знову увійшла у роль хазяйки життя й навіть спромоглася холодно усміхнутися. - Я не можу вам на нього відповісти. Але це не привід ламати ворота і вдиратися отак…
- Пробачте, - перебив її Ринат, - у нас обмаль часу.
Можливо, ви згадаєте якесь місце, якийсь заклад, можливо, де може бути голова бика? Може, бачили десь?
Вона замислилася. За декілька секунд похитала головою:
- Ні, я такого місця не бачила і не знаю. Хіба що…
- Хіба що? - спитав Ринат.
- Тут неподалік, за декілька кілометрів по трасі, є якась забігайлівка, називається «Синій бик». Хіба що там…
- Дякую, - сказав Ринат.
- У вас до мене все? - спитала вона й одразу ж стала схожою на Олексія Горіна.
- Так, - відповів Ринат. - Ідіоти! - сказала вона, розвернулася й пішла до будинку.
- У дечому вона має рацію, - помітив Аскольд.
- Хлопці, а якщо вона міліцію викличе? - злякалася я.
- Такі міліцію не викликають, - повідомив Аскольд, - такі самі розбираються. А ця краля зараз на нас мого батечка нацькує.
- Не переймайся, - Михась широко посміхнувся й ляснув Аскольда по спині, - батечка я візьму на себе. А тепер забираймося, доки охорона не очуняла. І знову ми йшли мовчазним мертвим селом, і знову по коліна в багнюці, і знову Михась ішов попереду, а шкіряний плащ летів за ним (яка ж пісня?..). І знову ми вийшли на трасу. І знову ловили машину, і знову всі погодилися, що додому встигнемо завжди, а от бичачу голову нам необхідно відшукати сьогодні. І знову я злякалася, що разом із головою знайдемо й Іллю, і на цьому все скінчиться… «Шукати б його ще декілька місяців!» - мрійливо подумала я.
Звісно, не можна було так думати. Звісно, це було поза всіма нормами моралі й людяності (раптом він і справді у якійсь халепі?), та нічого з собою вдіяти я не могла. І залишалося мені лише одне - бодай бути із собою чесною.
Я - моральна потвора? Що ж, може, й так. Від цього тільки легше. У мене є виправдання на будь-які випадки життя.
Я - моральна потвора, а чого ви хочете від потвори?
Я згадала, як подумки підбадьорювала Михася, аби той жбурнув додолу свою чергову жертву, як із захватом дивилася на кружляння меблів у квартирі Горіна-старшого, як хотіла, аби він поламав ті кляті ворота, і впевнилася - таки потвора.
Добре, що цього не знає Ринат, подумала я, втім, ні. Він людина. І з ним я не можу вчиняти, як потвора. Йому я розповім усе. Тільки згодом. Трохи згодом… Колись…
До «…бика» нас довезли швидко. Ми вийшли. І одразу ж побачили його.
У «Синьому бику» щось святкували. Так, як завжди святкують у селі. Весело і гучно. Поруч із закладом уже стояли машини й вози, навколо них ходили веселі й п’яні люди. Зсередини чулася гучна музика, співи й галас. Сам «…бик» був двоповерховим будиночком із написом «ній бик» над дверима. «Си» хтось поцупив. Навіщо комусь викрадати дві величезні букви, що спокійнісінько собі висять над входом? Навіщо комусь взагалі букви «Си»? Втім, не мені, людині, що шукає якусь бичачу голову, ставити такі питання…
То ось чому село мовчало, коли ми йшли ним, зрозуміла я. Воно не милувалося снігом, але й помирати не збиралося.
Воно пиячило тут, у «Синьому бику».
- Сьогодні якесь свято? - спитала я у хлопців. Ринат знизав плечима, виражаючи загальну думку.
- Биків багато, - помітив Аскольд, розглядаючи п’яний натовп надворі, - голів багато. Але не відокремлених від биків…
Я уявила, що ми ось-ось знайдемо людську голову десь біля цього галасливого закладу, а Михась скаже: «Ось та голова… цей хлопець був биком…» Брр! Лікуватися. Завтра ж.
- Аскольде, не можна так про людей, - докорив Ринат.
Мені трохи полегшало.
- Це залежно про яких, - замислено сказав Аскольд, озирнувся, - хлопці, хтось бачить голову?
- Вона може бути всередині, - сказав Ринат, рішуче підійшов до дверей і смикнув їх на себе. Ті слухняно відчинилися - і ми опинилися посеред яскравого світла, трохи, правда, затьмареного тютюновою завісою, гучної музики і п’яного натовпу, який стрибав під ту саму музику, співав або просто пив. Хтось у ближньому кутку знущався з баяна (здається, мав намір його розірвати), хтось намагався щось підспівати баяністові…
На нас ніхто уваги не звертав. Михась примружився, оглянув приміщення. Щось зблиснуло в чорних очах. «Невже знайшли?» - подумала я.
Ринат схопив якогось п’яного дідка, який необережно врізався у нього, голосно, аби перекричати навколишній галас, спитав:
- Що святкуєте?
- Хлопше, ти шо, ж дуба впав? - прошамкав старий. - Вешілля швяткуємо! І впав. Ринат дідка обережно підняв, розвернув до найближчого столу й штовхнув, надаючи цьому тілу необхідного прискорення.
- Весілля святкують! - гукнув нам Ринат, про всяк випадок - раптом не почули.
- Кльово! - весело гукнув у відповідь Аскольд. - Пропоную напитися на шару! Аби не було відчуття, що дарма з’їздили!
А я згадала постать у білому зі свого сну, і в мене виникла недобра підозра.
Я оглянула приміщення знову і раптом побачила на стіні голову. Велику бичачу голову, що витріщалася на мене, здається, з насмішкою. Просто під головою стояв довжелезний стіл, судячи з усього, для молодят. От тільки молодят за столом не було.
- А я пропоную їхати додому, - тихо сказав Михась.
З такою люттю й таким холодом, що я відчула, як підозра укріплюється.
Але нічого не встигла ані відповісти, ані вдіяти. Бо відчинилися двері, і увійшли молодята. Дівча (років двадцять, не більше) у довгій білій сукні й такому ж довгому пальті на плечах та Ілля Хоменко у фраці.
Картина олією, зустріч на Ельбі…
Повз нас проходили п’яні веселі люди, телесувався нещасний баян, всі навколо співали й танцювали, а ми просто стояли й мовчки дивилися одне на одного. Він упізнав мене одразу - так і закляк на порозі, тримаючи за руку своє дів ча. Пробіг поглядом по моїх хлопцях, і - знову на мене.
Злякався. Зробив крок назад. Дівча здивовано смикнуло його за руку, глянуло в очі.
А мені вкотре за останні дні стало соромно. Тягала хлопців, примушувала Аскольда сваритися з батьком, а Михася - виносити ворота, травмувати охорону й лякати Олену, примушувала їх усіх мерзнути в холодному лісі… А тепер - стояла разом із ними навпроти того, кого ми весь цей час рятували, і не знала, що їм сказати.
Втім, я була рада, що вони зараз поруч. Навіть не уявляю, як почувала б себе, якби стояла посеред цього клятого «…бика» сама і дивилася на цю свиню. Я була рада, що ця свиня бачить, що я прийшла не сама. Що мої хлопці стоять тут, поруч зі мною й прикривають спину. Михась закрив очі й тихо (але ми чомусь почули) промовив:
- Козел.
- Ти бачиш козла? - здивувався Аскольд. Він, певно, ще не второпав, що зараз відбулося і хто стоїть навпроти.
Не дивно - він не був екстрасенсом і навіть не вчився з Іллею Хоменком в одному класі.
- Ага, - Михась холодно всміхнувся, відкрив очі, - бачу. Просто перед собою. І Ілля впав. Падаючи, схопився за своє дівча - й воно впало разом з ним. І ніхто не підбіг до них, ніхто не допоміг здійнятися на ноги. Всі були надто п’яні, надто захоплені співами й танцями, аби помітити, що з молодятами щось не те. Що вони, взагалі-то, валяються на підлозі… Немає у вас, хлопці, друзів, весело подумала я, невдахи ви, хлопці…
Михась нахилив голову убік, спостерігав, як вони підіймалися, плутаючись у довгій, вже не зовсім білій сукні.
Ми всі спостерігали.
- Підлога слизька, - зі співчуттям прокоментував Аскольд, склавши руки на грудях.
- Точно, - із посмішкою погодився Ринат.
«Це Ринат? - здивувалася я. - Наш надмірно людяний і надмірно справедливий Ринат?»
- Знаєте, яка мораль? - спитав Михась, не відриваючи погляду від молодят, які вже майже піднялися. - Ілька - дурепа, - підказала я.
- Ні. Мораль така: екстрасенс тут я, тому всілякі видіння й пророчі сни можу бачити тільки я. І наступного разу рятуватимемо когось тільки в тому випадку, якщо він насниться мені.
- Пробачте, - попросила я.
Дівча нарешті підвелося за допомоги Іллі. Той тримався за голову й стогнав - видно, добряче забився.
- Він хоч житиме? - поцікавилася я у Михася. Не те, щоб дуже переймалася його долею, - просто шкода було б дівча, яке, здається, кохає його.
- Ага, - Михась підморгнув мені, - навіть після цього.
Молодих раптом відкинуло убік - на найближчий стіл.
Впали: молоді, стіл, стільці, посуд, декілька гостей.
- Михасю, - з докором промовив Ринат.
- Що? - здивувався Михась. - Треба ж було якось шлях до виходу розчистити.
Сунув руки у кишені й пішов до дверей.
Ми вийшли на трасу, Ринат простягнув руку, зупиняючи машину.
Ми поверталися додому.
Ми знайшли Іллю, одначе виявилося, що це не було потрібно - ані мені, ані йому, ані, тим паче, моїм хлопцям.
Усередині було порожньо - це був кінець історії, яка мені так подобалася. І кінець був не дуже хепі, він був якимось не таким, не під цю історію.
- Гей, Ілько, - раптом прошепотів мені Аскольд, - ти чого мені збрехала?
- Коли? - здивувалася я. Ще цього не вистачало - не лише втягла хлопців у марну гру, а й набрехати встигла.
- Не схожий він на Михася, - пошепки повідомив Аскольд, втім - уже не так тихо (мені здалося, що навмисно).
- Хто? - разом спитали Михась і Ринат.
- Та так… - загадково посміхнувся Аскольд.
- Придушу, - сказала я.
А коли ми прощалися, Ринат запропонував:
- Хлопці, а поїдемо до села наступної неділі?