Робота у піар-агентстві виявилася не такою цікавою, як я собі її уявляла. Втім, можливо, це доля всіх робіт.
Сподіваєшся на можливість креативу, швидкий кар’єрний ріст і керування свідомістю мас, а отримуєш невеличкий стіл, старенький і трошки неадекватний комп’ютер, купу нікому не потрібної нудної роботи і шефа.
Про мого шефа, щоправда, нічого неприємного сказати я не можу. Він був на диво адекватним, на відміну від багатьох інших шефів, міг навіть мавпу навчити робити те, що йому було треба, а, оскільки я була не мавпою, між мною і ним давно утворилося повне взаєморозуміння. Та менш нудною робота від цього не ставала. Ким я стала у свої двадцять сім років? Звичайнісіньким офісним планктоном…
Втім, може, й не зовсім звичайнісіньким. Бо бракувало мені чогось. Бо щось муляло всередині, бо десь на краєчку свідомості існувала й не хотіла зникати така собі голочка - ніби я щось забула, а потім забула, що щось забула.
А ще у мене була моя уява, надто бурхлива уява, яка не дозволяла заснути ввечері, поки не увімкну світло й не перевірю якийсь предмет, який здався мені чи то велетенським павуком, чи то гномом, що сховався під моїм светром (предмет, звісно, виявляється светром), або чи не ховається хтось за гардиною, - і взагалі, чому та гардина рухається, я ж бо зачинила вікно… Може, це мене Михась так перелякав у дитинстві, а може, фільми жахів, які я полюбляла дивитися довгими самотніми вечорами. Коли вертаєшся з роботи й розумієш, що всі думки, всю свою словницю та балакучість залишила там, у великому світлому офісі, то що робити у своїй маленькій темній квартирі?
Правильно - дістати черговий диск зі страшними фільмами, всунути у комп і розслабитися. Втім, либонь, то все одно вплив Михася, бо яка нормальна людина відпочиватиме під фільми жахів? Вочевидь, із Михасем я просто звикла ловити кайф од того, що мене лякають.
«Цікаво, - часом думала я, - це лише у мене така звичка, чи в усіх тих хлопців із села?»
А потім я здибала одну місцинку за Кирилівською церквою, біля якої мешкала. Там, за церквою, стояла лавиця, на якій можна було сидіти годинами. Якщо спостерігати з тієї лавиці за одним із білих будиночків, що стоять навколо церкви, то можна було потрапити до справжнісінького театру тіней.
Два кущі обабіч тієї лавиці й ліхтар за спиною грають свою виставу. Спершу бачиш лише тіні від кущів, а потім вдивляєшся - і розпізнаєш у тих тінях чиїсь обличчя.
Невдовзі ті обличчя оживають. Бачиш, як сердитий орк, який щойно кричав на когось, починає реготати. Як гном перетворюється на ельфа, а його ковпак стає ельфові високою зачіскою. Як ельф повільно розвертається до тебе й підморгує. Кліпаєш очима, і вони обидва зникають, а замість них виникають чорні провалля, і стіна білого будиночка виявляється аж ніяк не зануреною в тіні, а погризеною з обох боків. Там, де щойно грали тіні, виникають чорні провалля у стіні. Вдивляєшся у ті провалля, аби побачити, що за ними, а навстріч твоєму поглядові знову визирає усміхнений орк.
Зачарована місцинка…
Саме там я й познайомилася з особою, яка відіграла одну з головних ролей у подальшій моїй історії.
Я вже годину сиділа на тій лавиці, дивилася на двох войовничих гномів, які щось сердито кричали один одному, і шкодувала, що вже почалася осінь, яка за пару місяців перетвориться на зиму, із моїх улюблених кущів зникне листя, і наступну виставу я зможу побачити лише навесні, коли хтось підійшов і всівся поруч. Було темно, і боковим зором я бачила лише червоний жарук його цигарки.
До таких гостей на моїй лавиці я вже звикла. Якщо подумати, це й не моя лавиця була, вона була громадською, тож усі мали право тут посидіти. Найчастіше сюди приходили люди з Павлівської лікарні, яка містилася неподалік, неадекватні, але, загалом, мирні люди. Я заспокоювала себе думкою, що не-мирних навряд чи відпустять на прогулянку, тому хвилюватися нема чого. Зазвичай такі люди сиділи поруч, буркотіли щось собі, а деколи навіть зі мною розмовляли.
А я демонструвала їм тіні. Думала, що, мабуть, так не можна. Люди ж лікуються, хочуть стати нормальними, а тут я - дивіться, хлопці, на стіні орк, і, взагалі, світ, хлопці, це суцільна гра тіней… Куди дивляться лікарі? Як можна випускати хвору людину у світ, де живуть такі, як я? А якби їм Михась зустрівся?..
Втім, не лізтиму у зовсім не свої лікарські справи й повернуся до особи, що зіграла одну з головних ролей у подальшій моїй історії.
Отже, спершу я вирішила, що поруч зі мною сидить хтось із Павлівки і звично не звернула на нього уваги, роздивляючись своїх гномів. Він також довго мовчав, ніяк не реагуючи на мою присутність. А потім спитав:
- Ви теж бачите блазнів?
- Кого? - не зрозуміла я.
- Блазнів. У ковпаках із дзвониками.
- Я бачу гномів, - відповіла я.
- Дивно, а я - блазнів. Із дзвониками.
Я знизала плечима.
Ми знову довго мовчали й роздивлялися тіні (кожен - свої тіні, свою власну виставу), а потім він спитав:
- Хочете вина?
- Дякую, я не п’ю, - збрехала я. Психи іноді траплялися трохи надокучливі, але вином мене поїти ще ніхто не намагався.
- А чого? - спитав він.
Я нарешті відірвалася від тіней і поглянула на свого співрозмовника. Він відчув погляд, обернувся до мене, посміхнувся. І ніби весь спалахнув. У нього були сірі очі, й ці очі сяяли. Сяяли так, що за ними і його не було видно.
Маленькі сірі зірочки. А коли я до цього сяйва призвичаїлася, то змогла розгледіти і самого хлопця. Симпатичний, років тридцять, русявий, світлий. Весь світлий. Ніби випромінює світло. На якусь мить мені здалося, що це якийсь святий зійшов з ікони й сів біля мене на лавку, така навколо нього була аура, таке сяйво й тепло. А потім виникло враження, ніби вже десь його бачила. На когось він скидався…
- Ми не зустрічалися раніше? - спитала я.
Він уважно подивився мені в очі. Довго. Згадуючи.
- Ні, - нарешті відказав, - я вас запам’ятав би.
- Це можна вважати компліментом? - поцікавилася я (я ще не відійшла від шоку, який справили на мене його очі, але вже увімкнула звичну свою манеру розмовляти).
- Це можна вважати правдою, - відповів він, простягнув мені руку й відрекомендувався, - Ілля. - Ілона, - відказала я, потискаючи її. У нього були великі сухі й ледь теплі долоні.
- Це доля, - раптом сказав він.
Таки він псих, подумала я. Перепитала:
- Доля?
- Ага, - він знову посміхнувся, заповнюючи весь простір навколо тим сяйвом, - у нас схожі імена, а це означає, що я повинен напоїти вас. Хоча б чаєм.
- Ви десь поруч живете? - спитала я. Що ж, доля так доля. Не будемо пручатися. Та й не надто хочеться пручатися, якщо чесно…
- Можна й так сказати, - його посмішка стала загадковою.
Ой, подумала я, невже таки Павлівка? Хто дозволив вам, лікарі, тримати у своїх закладах таких світлих людей? Ви навіть не уявляєте, як цей факт може засмутити дівчину, якій це світло просто вкрай потрібне. Навіть якщо вона звичайний офісний планктон, то все одно залишається дівчиною…
- Що це означає? - спитала я.
Він не відповів, підморгнув, схопився на ноги й потягнув за собою. Потягнув не до лікарні, тому я пішла за ним.
Цікаво, чи пішла б я за ним до лікарні? Відповісти на це питання я так і не змогла.
Він працював у майстерні, яка містилася там таки за церквою. Працював різьбярем, виробляв з деревини оті всі штукенції, що їх потім вішають у церквах і фарбують або покривають позолотою. Саме у ту майстерню він мене і привів.
- А ми тут нікому не заважатимемо? - спитала я.
- Хіба що кошенятам, - відповів він, - вже пізно, всі давно роз’їхалися по домівках.
- Кошенятам? - перепитала я.
Він не відповів, просто вказав на один із кутків приміщення.
Там, у кутку, лежав чийсь великий светр, а у светрі ворушилися маленькі пухнасті створіння. Я підійшла, нахилилася до них. Зовсім ще малесенькі, ледь не сліпі.
- Звідкіля вони тут? - спитала у Іллі. Ілля приніс чаю, сів поруч:
- Ми тут одну кішку годували, вона прижилася, кошенят принесла, а потім зникла. А кошенята залишилися… не викидати ж… Тобі, до речі, кіт не потрібен?
- Я подумаю, - всміхнулася я йому.
У майстерні було дивно й хороше. Не думала, що бувають такі майстерні - світлі, теплі, затишні. Тут пахло деревом і якимось зіллям, тут були сутінки і кошенята. Чай був найсмачніший у світі, а вино, яке ми таки вирішили випити, скидалося на нектар.
Ми багато розмовляли. Ілля розповідав про своє дитинство, яке минуло в селі (не одне літо, як у мене, а всеньке дитинство), я заздрила йому, а він заздрив мені, асфальтовій дитині.
- Чому тут можна заздрити? - не розуміла я, він пояснював, але всі пояснення вилітали з голови, бо вже щось діяло на мене - чи то вино, чи то гіпнотичне світло його очей, у яке я вдивлялася, замість того, щоб слухати його.
Поруч із ним було спокійно. Він викликав відчуття повного й абсолютного спокою. Самою лише своєю присутністю він захищав від усього світу.
Близько другої ночі я нарешті згадала, що я таки не тільки дівчина, а ще й офісний планктон, тож повідомила, що мені треба додому. Він провів до самісіньких дверей, і там, коли я вже діставала ключі, нарешті поцілував. Не скажу, що я не чекала цього. Навпаки - чекала й хотіла весь той час, що ми сиділи поруч у майстерні. А потім вирішила, що це чекання даремне, що він або соромиться, або ж просто не збирається мене цілувати взагалі, образилася й хотіла вже заходити додому, забувати якнайшвидше цього милого світлого хлопчика, вже встромила ключ у двері, аж раптом він розвернув мене до себе й обережно поцілував. Саме так - обережно, ніжно, лагідно. Відпустив. Спитав:
- Зустрінемося завтра?
- Зустрінемося, - відповіла я, намагаючись приховати радість.
- Біля тіней, - кивнув він і пішов.
А я довго не могла заснути. Вперше в житті не могла заснути не через якісь проблеми чи нічні жахи, а просто тому, що була щасливою. Всміхалася у стелю й не боялася ні темних незрозумілих предметів, ані напіврозкритих дверей до кімнати, які частенько невідь-чому нагадували про себе тихим рипінням. І так було ввесь тиждень. Увесь тиждень Ілля був поряд, увесь тиждень освітлював мене і все навколо своєю присутністю, увесь тиждень я довго не могла заснути й нічого не боялася.
Поруч з ним я постійно відчувала себе п’яною, навіть пам’ять закарбувала ті дні якось незвично - кадрами, фотографіями моменту. Кадр - ми знову сидимо на тій лавці, Ілля обіймає мене, усміхається, я розповідаю щось дуже важливе про тіні, а він дивиться на мене й усміхається. Кадр - ми годуємо кошенят молоком із пляшечки, він обіймає мене, підносить ту пляшечку до губ, і я, ніби одне з тих кошенят, смокчу молоко, а він сміється. Кадр - ми їдемо у таксі, він примушує водія зупинитися бозна-де, бо йому сподобався навколишній індастріал, ми виходимо і пхаємося бозна-куди у геть незнайомій місцині. Кадр - ми у моєму ліжку, він обіймає мене - лагідно, ніжно, обережно.
- Чого ти боїшся? - питаю я.
- Я боюся скривдити тебе, - відповідає він.
- Ти не можеш скривдити мене, - кажу я.
- Все одно боюся, - відповідає він.
Кадр - він укотре проводжає мене додому, обіймає, цілує. Дуже обережно. Ну звідкіля ж у ньому ця клята обережність?
- Завтра біля тіней? - питаю я.
- Я не знаю, - раптом каже він.
- Чого не знаєш? - питаю я. Я розгублена, бо це не його слова, бо він не може так відповідати, бо він ніколи так не відповідав, він завше казав «так» або «ні»… Що ж це таке?! І тут я розумію, що боюся, шалено боюся його втратити.
- Просто не знаю, - він усміхається, зігріваючи світлом, даруючи тепло, але… чи я помиляюся, чи щось не те у цій його посмішці? Щось незнайоме, відсторонене? Чи мені так здається після таких незвичних його слів?
- Добре, - погоджуюсь я, - як знатимеш, дзвони.
- Бувай, - каже він і йде.
Так закінчився тиждень, упродовж якого я довго не могла заснути й нічого не боялася.
Наступного дня я сиділа на тій лавиці й чекала на Іллю.
Даремно. Наступного - знову чекала. І знов даремно. Потім чекала вже вдома. І знову ж таки - даремно. Нарешті подзвонила йому сама - він був поза зоною покриття. Два дні поспіль - поза зоною покриття. Я якось забула про свою гідність і пішла до майстерні за церквою. Майстерня була зачинена. Куди і чи надовго зникли її працівники, не знав ніхто.
Наступного дня я нарешті спромоглася відшукати десь у глибинах свідомості свою гідність, нарешті примусила себе розсердитися, образитися, прийняти рішення під час ще одного побачення з Іллею - помститися. Бо не можна мене ось так кидати, мене суворо заборонено кидати. Надто ж усіляким там різьбярам…
А ще за декілька днів він наснився мені.
Він був на даху мого будинку - стояв на самому краєчку.
Я - за декілька кроків од нього. Він простягнув мені руку.
Мовчки, ніби не міг говорити. Просив допомогти - лише очима, сірими сяючими зірочками. І я хотіла допомогти йому. Хотіла - й не могла. Простір навколо мене був надто густий, критично уповільнював і стримував рухи. Простір став павутинням. Я не могла підійти до нього й схопити його руку, хоч як пручалася, хоч як опиралися густині цього клятого простору. Я заплакала. А він якось сумно всміхнувся, розвернувся і стрибнув. І раптом павутиння зникло. Впало під ноги. Я кинулася до краю й поглянула вниз. Ні, він не впав. Його не було на асфальтовій доріжці під будинком. Я озирнулася довкола.
Його не було ніде. Він полетів, зрозуміла я, полетів у якусь іншу площину, у якийсь інший світ. І стрибнула за ним, аби потрапити туди, де був зараз він. Але не потрапила.
Повільно, як пір’їнка, тримаючись на теплих хвилях повітря, падала на асфальт. Впала. Асфальт чомусь був теплим і м’яким. Я кліпнула очима і раптом замість сірого неба, яке щойно висіло над головою, побачила стелю.
Я лежала на своєму ліжку й витріщалася у стелю. Це не було схоже на звичайне пробудження, не було переходу від сну до яви, а все, що я бачила й відчувала вві сні, пам’ятала так, ніби воно щойно сталося…
Це був не зовсім сон. Це більше скидалося на… видіння?
Я рвучко сіла у ліжку. Бо раптом зрозуміла, згадала, кого так нагадував мені Ілля. Малого Михася. Ті ж сяйливі очі, та ж загадкова усмішка… Риси обличчя були зовсім іншими, - Ілля був якийсь аж надто витончений, Михась же скидався на веселу картоплинку, - але ж усмішка…
Михась, вирішила я. Ось хто мені потрібен. Можливо, Ілля - його родич. А якщо й ні - нехай пошукає. Адже Вогника ми знайшли, то, може, знайдемо й Іллю?.. У тому, що Іллю таки треба знайти, я була впевнена. Сни, особливо такі, надто реальні й відчутні, просто так не приходять. Ілля просить про допомогу, я потрібна йому. Значить, будемо шукати.
Вранці я подзвонила на роботу й попросила шефа про термінову відпустку. Шеф здивувався, бо останні два роки я про відпустки навіть не згадувала, а тут - не просто відпустка, а ще й термінова…
- У тебе щось трапилося? - стурбовано спитав він.
- Не зовсім, - відповіла я. Не розповідати ж шефові, що мене кинув хлопець, потім наснився, і тепер я хочу відшукати людину, яка трошки схожа на нього й, можливо, має екстрасенсорні здібності. Зазвичай шеф мене розумів, але зараз… Не хотілося його лякати подібними заявами, тим паче що шеф надто серйозно переймався психічним здоров’ям працівників. «У нас завелике нервове навантаження, - казав він, - тому, якщо виникнуть будь-які симптоми депресії чи іншої хвороби, кажіть одразу, - не хочу, аби ви тут показилися всі». Ги, знав би він, що в темряві я частенько лякаюся власних светрів…
- Не зовсім - це як? - поцікавився шеф.
- Не зовсім - це означає, що я ще точно не знаю, - відказала я.
Він помовчав, обробляючи інформацію.
- Тоді за власний рахунок, - обробив. І дав відбій. Коли йшлося про гроші, шеф умів швидко давати відбій.
- Гаразд, - відповіла я вже порожній слухавці й почала збиратися. До села. Бо звідкіля ж іще можна було починати пошуки людини, яку я знала п’ятнадцять років тому і про яку відомо лише те, що її ім’я - Михась, а хобі - розповідати страшні казочки біля вогнища? … Село змінилося, село здавалося порожнім, неживим.
Чи то через осінь, яка вже добряче обскубала дерева й кущі, чи то через те, що я виросла, чи то через те, що воно і справді постарішало і збиралося от-от вмерти…
Було тихо, прохолодно й порожньо. Всередині щось боляче поколювало, шпиняло, вочевидь, прокинулася від довгого сну моя ностальгія. Я зупинила машину на в’їзді, вийшла, повільно пішла вулицею. Чому ж так боляче?
Може, тому, що навколо забагато покинутих хат (дідько, вона ж була одна! Одна!) і темних дерев без листя? Чому так тихо? Може, тут давно вже всі померли і це не просто село, а село-привид? (Як зрадів би Михась цій ідеї та як моторошно від неї стало мені…) Я спробувала пригадати барвисті моменти того літа, що минуло тут, але вони ніяк не накладалися на те, що було перед очами тепер. П’ятнадцять років минуло. П’ятнадцять довгих років я була впевнена в тому, що завжди зможу повернутися сюди, у найкраще місце мого дитинства. А от - не змогла… Це було не те місце, того місця тепер уже не існувало. Я побачила лише тишу й порожнечу. І жодних натяків на моє літо…
Майнула думка, що я помилково завітала не в те село.
Що там, у моєму селі, все так і залишилося гамівним, теплим, барвисто-квітучим. А це знебарвлене місце - зовсім не те, куди я прямувала. Може, так воно й було. Може десь там, на теренах часу і простору, досі стоять занурені в одвічне літо біленькі хатки й зелені дерева, які ніколи не скидають свого листя. Там залишилися наші бабці й діди, які із задоволенням (чого мені, асфальтовій дитині, ніколи не зрозуміти) пораються на городах і готують найсмачніші у світі страви, а також ремонтують у гаражі купу металобрухту, яку чомусь уважають мотоциклом, і чекають нас, малих, додому. Там залишилися й ми, малі. Ми бігаємо вулицями, лякаючи сусідських курей, ліземо всюди, куди нам забороняють лізти, слухаємо Михасеві побрехеньки й викликаємо гномів, що матюкаються. І Вогник там залишився. Ображене руде кошеня, що його замкнули в кімнаті.
Там є все необхідне для щастя… Та от біда - я не знаю, як потрапити в ту місцину. Та й досить у тій місцині і однієї мене - я ж там уже є, мале кирпате чортеня з постійно розбитими колінами й ліктями.
Я сумую за тим чортеням. Воно нікого і нічого не боялося (крім хіба що Михасевих оповідок), було щире, веселе, перше лізло на дерева й паркани, перше з них падало, перше стрибало у воду, щоб угледіти там русалку, і перше заходило у стару занедбану хату, аби побачити привидів.
Воно стало своїм хлопцем серед хлопців, і воно, хай йому дідько, було того варте. Здається, у того чортеняти ніколи не було проблем. Може, через те, що воно саме собі тих проблем не створювало?
Хто я зараз? Краля, що не може з’їсти зайвого шматка улюбленого торта, позаяк боїться погладшати на декілька сот грамів? Краля, котра щодня поспішає на роботу, позаяк боїться запізнитися, вимушено всміхається співробітникам, які щось теревенять за її спиною, тому що боїться натовкти їм пику? Працює, працює, працює, позаяк боїться втратити можливість ходити у дорогий салон і сплачувати кредит на житло… То он хто я зараз… Істота, залякана життям по самі вуха, істота, яка вже створила собі таку купу проблем, що розв’язувати їх доведеться до самої смерті… Одне слово, повна протилежність малій Ільці, за якою я так сумую…
Хата, де колись жив Михась, стояла пусткою. Давно і назавжди. В Аскольдовій хаті мешкали якісь мажори (то ж не хата була, а цілісінький маєток), які ні про якого Аскольда не чули, дім придбали років зо два тому, ні адреси, ні телефону попереднього власника дому згадати не змогли.
- Та й не сказали б ми вам, навіть якби знали, - широко посміхнулася мені, демонструючи білісінькі зуби, хазяйка маєтку, спозираючи яку, я змінила свою думку про те, що виглядаю дуже гламурно, бо справжній гламур стояв зараз просто навпроти мене у всій своїй сліпучій красі.
- Чому це? - здивувалася я.
Невже я виглядаю настільки кепсько?
- Ми ж вас не знаємо, а може, ви їх убити хочете? - пожартував гламур і підморгнув. - А хочете чаю? Чи кави?
- А може, я вас убити хочу? - пожартувала я і підморгнула гламурові.
Гламур замислився, а я пішла геть, дуже задоволена собою. Іноді я шкодую, що народилася жінкою. Не знаю, як поводять себе чоловіки, побачивши у якійсь особі конкурента, а от жінки (принаймні, більшість) одразу починають сердитися, заздрити і щось демонструвати (як не красу, то розум, як не діаманти у вухах, то сумочку від Гуччі). Це відбувається мимоволі. Це щось закладене у нас самою природою. І я шкодую про те, що тут ніколи не можу перти проти природи.
Адже можна було зайти на чай-каву до тієї тітки, думала я, адже можна було з нею розговоритися. А може, вона справді знала щось про Аскольда і наприкінці нашого чаювання виклала б мені…
А навіть якби не знала, я з неї витягла б хоча би назву крему, завдяки якому вона має таку пречудову шкіру. Я просто зобов’язана була це зробити…
Я ще довго картала б себе за цей інцидент, якби не дійшла до хати, біля якої стояв гараж, де колись містився наш польовий штаб.
Господи, як я зраділа, коли увійшла на те подвір’я й побачила Ринатового діда. Той майже не змінився. Лише остаточно посивів і ніби поменшав (чи це я виросла?).
Він сидів на ґанку, тримав у зубах люльку й по-котячому мружився на сонце.
- Доброго дня! - радо гукнула я, підходячи до нього. - Ви мене не пам’ятаєте? Я… - Ілька, - перервав мене старий і посміхнувся, - пам’ятаю.
Ти тільки, той, не верещи так. Я не глухий.
- Пробачте, - розгубилася я, - я не думала, що ви глухий. Я кричала, бо зраділа, побачивши вас, що ви тут, що ви не…
- Не врізав дуба, - підказав дід.
- Я не це хотіла…
- Та годі тобі, той, балакуча яка, - він посміхнувся мені, - а ти запізнилася. Ринатка тиждень як тут був. Вас питався…
- Він шукав нас? - здивувалася я.
- Та він завше питається, каже, що ви, той, погубилися десь…
- А у вас є його телефон? Чи адреса?
- Ну, телефону нема, бо звідки тута дзвонить, а от адреса…
Старий важко підвівся, почалапав до хати. Хотіла підхопити дідуся, допомогти йому, але вчасно спинилася.
Ринатів дід був не з тих, хто приймає подібну підтримку.
У цьому він дуже нагадував мого власного діда. Тому я просто повільно пішла за ним. А він розповідав, з любов’ю, з гордістю:
- Ринатка ж мені телеграми шле, листи, фотографії… І я йому, той, іноді щось пошлю… А на тижні журнала вислав, про мотоцикли. Ой, цікавий такий журнал…
Я слухала його, а всередині щось коїлося. Підіймалися неймовірні хвилі ніжності і незрозумілої вдячності Ринатові; сорому, що не відсилаю своєму дідові ні листів, ні телеграм, лише телефоную раз на декілька місяців; страшного розуміння, що цього маленького дідка підтримує, а може, й просто тримає на цьому світі лише Ринатова любов і турбота, що нічого, крім цієї турботи, у нього на світі немає, але нічого більше йому й не треба. І єдиний куточок мого дитинства, що залишився у цьому місці, єдиний притулок для малої Ільки був тут і існував лише завдяки Ринатові. Ринатові, який вряди-годи навідується сюди й питає про нас.
А от ми, - я, Аскольд, Михась, - взяли безпосередню участь у руйнуванні нашого села. Бо ми не намагалися врятувати його. Врятувати нас. Наше літо і наше дитинство.
Бо нас тут навіть не було…
Старий простягнув мені клаптик паперу, на якому величезними кострубатими літерами нашкрябав адресу, а я сказала:
- Знаєте, коли я була малою, то гадала, що Ринат - найрозумніший і найдобріший хлопець у всьому світі… А зараз я так не думаю. Зараз я це знаю.
Старий посміхнувся:
- Ти теж гарна дівчинка. Молодець, що приїхала сюди.
- Та ні, - відмахнулася я й зізналася, - я приїхала, бо у мене виникли проблеми.
- Проблеми, той, виникають у всіх… - багатозначно відповів дід.