20511.fb2 МИ - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 8

МИ - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 8

7. Зелені яблука з черв'яком і Лада

З Фройдом я, нажаль, порадитися не могла. Проте могла порадитися з друзями. … - Ринате, - сказала я, - я втомилася від своїх сновидінь про Іллю. Вони дивні та дуже реальні. Що мені робити? - Ілько, - сказав Ринат, - я не Фройд, - таки читає думки, подумала я, - тому навряд чи зможу щось сказати про сни, та можу висловити думку, що тобі краще було би повернутися на роботу, аби твій мозок був зайнятий ще чимось, окрім наших пошуків… … - Аскольде, - сказала я, - я бачу дуже дивні сни про Іллю, я втомлююся від них. Що мені робити? - Ілько, - сказав Аскольд, - я шукаю. Ти поки що нічого зробити не можеш, тому спрямуй свою енергію у мирних цілях. Попрацюй, наприклад, на благо батьківщини… … - Михасю, - сказала я, - ти навіть не уявляєш, як я втомлююся від своїх клятих сновидінь, мені здається, що я їду з глузду. І я не розумію, що вони означають, Михасю! - Ілько, - сказав Михась, - роби, що хочеш, тільки в жодному разі не звертайся до психологів…

Я прислухалася до думки більшості й повернулася на роботу. Робота затягла, всмоктала у себе з неймовірною швидкістю, і сни дійсно припинилися. Спала ночами міцно, як дитина. Чекала звістки від Аскольда, але так, тлом.

Працювала на повну силу. Можливо, вперше в житті.

Затримувалася до ночі і приходила раніше за всіх. Купа паперів на столі зменшувалася з неймовірною швидкістю, а шеф пообіцяв премію, але запропонував порадитися з психологом, бо здалося йому, що так працювати може лише не зовсім нормальна людина.

Я пообіцяла порадитися і почала оминати кабінет психолога десятою дорогою.

А наприкінці тижня подзвонив Ринат.

- Збираємось у «Дні», - сказав він.

- Аскольд щось знайшов? - спитала я.

- Не дуже, - відповів Ринат, - будемо вирішувати, що робити далі.

Папуги у «Дні» вже не було. Бідолашний птах… Не було і вільних місць, довелося сісти за баром. Аскольд, як завжди, запізнювався, поки чекали його, взяли по пиву («А мені ще горілки», - попросив Михась). Ринат сів між мною та ним.

Досить розумна позиція. Бо те незрозуміле й неприємне магнітне поле між мною й Михасем заважало нормально сприймати навколишнє середовище, а Ринат це поле порушував. І всім своїм виглядом, просто своєю присутністю нагадував, що виникнення такого поля заважатиме не лише моєму сприйняттю середовища.

Аскольд з’явився за півгодини. «Вже не шкандибає», - помітила я.

Він сів поруч зі мною, зиркнув з-під своїх неадекватних окулярів і повідомив: - Є дві новини.

«І тобі доброго вечора», - подумала я.

- Гарна: Ільчин Ілля, вибачте за тавтологію, за останні три місяці на території України не помирав, не потрапляв до лікарень, не був заарештований і не зникав безвісти.

Погана: хто він і що він, невідомо.

- Ну, хоч живий-здоровий, - усміхнувся мені Ринат.

- Сподіваюся, - зітхнула я.

- Можна ще горілки? - спитав у бармена Михась.

Чому Ринат нічого йому не скаже? Це ж алкоголізм! Його ж треба лікувати! Чому ж Ринат мовчки на це дивиться?

Втім, ні. Не дивиться навіть. Ніяк не реагує…

- Пропоную пробити через Михасеву школу, - сказав Ринат.

- Ви ще не пробивали? - здивувався Аскольд. - Я бігаю, як навіжений, моргами, лікарнями, ментівками, пробиваю бази, пишу для прикриття зовсім вже дурнуваті статті, а ви навіть до школи не зазирнули?! Знав же, що з вами, психами, діла не буде!

- Не треба до школи, - раптом сказав Михась.

Це вперше він щось сказав до нас. До того він мовчав, лише періодично просив у бармена горілки, а так - мовчав.

Випромінював те кляте магнітне поле і мовчав. Ринат, поки чекали на Аскольда, розмовляв зі мною тільки пошепки.

Чекав, поки наш екстрасенс нарешті чимось розродиться. І він розродився.

- Треба знайти картину з яблуками, - повідомив Михась.

- Михасю, - Аскольд навіть трохи піднявся на стільці, аби побачити його, - Михасю, дай мені інтерв’ю.

Будь-ла-аска!

- У тебе було видіння? - спитав Ринат, ігноруючи Аскольда.

- Так. Я бачив ту картину. Я навіть бачив, ніби сам її малював…

- А я якось Наполеоном уві сні був! - весело підхопив Аскольд.

Ринат відкрив рота, аби щось відповісти нашому скептикові, але нічого не встиг сказати. Бо сказав Михась.

Точніше, спитав.

- Як нога? - раптом поцікавився у нього Михась, не зовсім своїм голосом. Я глянула на нього. Ну, звісно - це знову вже був не наш Михась. Це знову був незнайомий, темний і дуже блідий хлопець з холодною усмішкою. І Аскольд - диво! - заспокоївся. Знову сів на стілець і мовчки сьорбнув пива.

А я поглянула на підлогу. Не була вона слизькою. Вочевидь, Аскольд теж помітив це.

Ринат поклав руку на плече Михася і посміхнувся.

- Ну чого ти? - спитав він. - Не переймайся. Аскольд жартує. Просто жартує.

Доки Ринат промовляв це, Михась змінився. Просто на очах: темрява і холод відступили кудись углиб погляду, впали на дно чорних очей, шкіра обличчя набула нормального кольору.

Чи все це мені знову здалося? Чи не було погрози у словах та усмішці Михася, вони просто, як завжди, шпиняли один одного, а Ринат, як завжди, заспокоював їх? Господи, попросила я, сховай, будь ласка, ненадовго деінде мою уяву і дай побачити все так, як воно є!

- Отже, картина з яблуками? - спитав Ринат.

- Ага, - посміхнувся йому Михась. Наш милий Михась.

- Яка вона була? Які яблука? - спитав Ринат.

Михась заплющив очі, згадуючи. Завмер. Минула хвилина, дві…

Аскольд обережно поставив біля нього келих зі своїм пивом. На запитання у погляді Рината одними губами відповів:

- Заряджаю.

Ринат продемонстрував йому кулак, Аскольд ображено насупився, але келих прибрав.

Михась розплющив очі й повідомив:

- Яблука зелені.

- Клас! - зрадів Аскольд.

Всі поглянули на нього. Чекали, доки він щось додасть - не в його стилі були такі короткі заяви. Не додав. А Михась широко посміхнувся йому і сказав:

- Ринат правий. Ти просто жартуєш так. А насправді ти у мене віриш. Лише вдаєш, що не віриш. Бо так ти відчуваєш себе впевненіше. Це - самозахист.

- То ти не просто екстрасенс! - здивувався Аскольд. - Ти екстрасенс-психолог! Утім, чого я, хлопці, дивуюся! У нього ж який досвід спілкування з психологами!

Ми знову ненадовго затримали погляди на Аскольдові. Не знаю, хто як, а я все чекала, поки він упаде і щось собі зламає.

Та він не впав. А Михась знову посміхнувся йому.

- Ти можеш детальніше описати? - спитав Ринат.

- Я саме це намагався зробити, коли Аскольд вирішив висловитися, - повідомив Михась, - яблука зелені на червоному тлі, їх три, у лівому сидить черв’як.

- Черв’як? - перепитала я.

- Оце так уява! - із захопленням промовив Аскольд.

А Ринат раптом повідомив:

- Я бачив це.

- Черв’яка? - спитав Аскольд.

- Картину. Її намалювала одна дівчинка з моєї школи.

- Слухай, Михасю, - сказав Аскольд, - що за інфантилізм? Чого ти бачиш усе, що пов’язане зі школою? То з твоєю, то з Ринатовою. Ти щось доросле вгледіти можеш?

- Бачу дорослого журналюгу в окулярах, який чомусь уважає, що смішно жартує, - спокійно відказав Михась, впритул дивлячись на Аскольда.

«Та впусти ти вже його!» - подумала я.

- Картина з мого дорослого життя, - повідомив Ринат, вкотре відволікаючи їх. Напруга зникла з повітря, Аскольд знову залишився живий-здоровий. «А може, тут таки слизька підлога», - подумала я. Ринат вів далі:

- Дівчинка, що намалювала її, навчалась у школі, де я працюю.

- Навчалася? - перепитала я.

- Торік випустили, - пояснив Ринат.

- Яка вірогідність того, що йдеться про ту саму картину? - поцікавився Аскольд.

- Невеличка. Але є. - відповів Ринат. - Яблук у нас малюють багато, а от червивих…

- Я завжди казав, що мистецтво є повною протилежністю реальності, - вагомо додав Аскольд.

Далі все відбулося швидко. Ринат, як завжди, діяв стрімко й упевнено. Він зробив декілька дзвінків, увімкнув усе своє красномовство і дістав потрібний телефон уже за п’ять хвилин. Одразу ж набрав її.

Вона зраділа йому й запросила в гості ще до того, як він натякнув на мету свого дзвінка. Таки й справді любили його ті діти…

Коли він попередив її, що буде з друзями, вона радо погодилась і спитала, що питимуть друзі. Друзі вирішили, що питимуть щось не надто алкогольне («А я горілку», - додав Михась) і спитали у бармена, скільки з них. … Все ж таки вони були найкращими у світі. Вони не те, щоб дуже переймалися моєю проблемою, але із задоволенням переймалися грою. Їх захопила наша гра у пошуки Іллі, вони йшли поруч зі мною вечірньою вулицею, і навколо них повітря аж потріскувало від збудження й неймовірного азарту. Михась ішов попереду, запхавши руки у кишені, я не бачила його обличчя, та знала, що зараз він сяє. Ринат крокував поруч: впевнено, рішуче, зібрано. Він скидався на мисливського собаку, який знайшов слід і тепер ішов ним.

Аскольд позирав на нас із звичною скептичною усмішкою, але теж, здається, чомусь радів. Можливо, тому, що ми продовжуємо пошуки, і в нього виникне ще не один момент, аби посміятися з нас.

Всі вони були задоволеними, навіть - щасливими, всі вони ладні були пхатися зі мною в інший кінець Києва, аби знайти дівчину, за допомоги картини якої сподівалися знайти мого хлопця. І це дорослі люди, у яких є сім’я, робота, яким потрібно писати чергову статтю або просто виспатися перед наступним днем, люди, яким уже майже по тридцять років. Так не буває, подумала я, дивлячись на них. Таких людей не може існувати… Але ж вони є. Є.

Аскольд, ніби почувши мої думки, порушив наше збуджене, азартне мовчання.

- Дозвольте поцікавитися, - звернувся він до нас, - зараз, о десятій вечора, ми всі, четверо дорослих людей, ввалюємося у дім якоїсь дівчинки й питаємо, де її малюночок із яблуками й черв’яком? Я правильно зрозумів диспозицію?

- Об одинадцятій, - виправив Ринат, - ми ввалюємося об одинадцятій - годину витрачаємо на дорогу. Все інше - правильно.

- А, точно, - посміхнувся Аскольд, - дякую за цінне зауваження.

- Будь ласка, - відповів Ринат, ігноруючи одвічний Аскольдів сарказм, - і ще одне: не малюночок, а картина.

Вона художник. Справжній і, між іншим, дорогий.

- Нагадайте мені, щоб узяв автографа, - буркнув Аскольд.

Справжнього і, між іншим, дорогого художника звали Ладою. Незвичайне й мелодійне ім’я стародавньої богині. Їдучи в метро й роздивляючись своє викривлене відображення у темному вікні, я замислилася над однією тенденцією, яку раніше якось не помічала: майже всі мої знайомі мають дивні, незвичні імена; доля зіштовхує мене з такими постійно.

Може, тут справа у моєму імені? Не так уже й багато серед українок є Ілон… Може, люди з рідкісними іменами притягуються одне до одного? Такий собі іменний магнетизм.

Якщо мають слушність ті, хто вважає, що від імені людини залежить її характер, тоді можна припустити, що нам, людям із незвичними іменами, а отже, й характерами, зручніше спілкуватися з такими ж незвичними, як ми, Ринатами, Аскольдами, Ладами… Тільки от Михась із цієї теорії трохи випадає, псує загальну картину… Втім, Михася звичайною людиною точно не назвеш. Просто той, хто роздавав ролі у цій п’єсі, щось наплутав із персонажами…

Отже, художника звали Ладою.

Вона була невисокою тендітною дівчиною з темними уважними очима. Щось у тих очах було від Михася - щось там копирсалось у глибині, у тереновій темряві, щось не людське: чи то божисте, чи то диявольське. І одразу щось виникло між нею й Михасем (а мене знову якогось біса вкололи ревнощі). Якесь швидке розуміння у миттєвому обміні поглядами. Чи знову мені все приверзлося?

«Зібралися демони на мою голову», - подумала я.

- Доброго вечора, - привіталася Лада й відійшла, даючи нам змогу пройти у вузький темний коридор. «О, вітається!» - подумки здивувалася й водночас зраділа я.

Доки ми роздягалися, я декілька разів перехоплювала погляди, що вона кидала на Рината. І у цих поглядах було щось надто дивовижне, як на це чарівне бісеня: у них було захоплення, повага, вдячність. Радість від того, що він до неї завітав (об одинадцятій вечора, із кодлом незнайомих людей, та все ж завітав).

«Таки він бог», - подумала я, згадуючи, кого б зі своїх учителів я пустила б до себе так само радо, як вона його.

Вона провела нас у кухню. Кухнею це можна було назвати умовно - це більше скидалося на художню майстерню, де час від часу можна було щось кинути до рота. Лада прибрала зі столу щось таке, що, певно, було майбутнім шедевром, дістала пляшку вина, шоколадні цукерки і чашки. «Останнім часом я їм забагато шоколадних цукерок», - подумала я, відправивши до рота одну з них.

Михась дістав із внутрішньої кишені пляшку горілки (у мене виникло враження, що то пляшка магічна - жодного разу не бачила, як Михась її купляє, проте постійно бачу, як він її п’є…).

- Звиняйте, келихів нема, - сказала Лада і посміхнулася, бісеня, зовсім не винувато, весело, із ледь не науковою цікавістю у погляді, ніби питаючи: «Як вам це, панове? Що робитимете?»

- Відкорковувача, я так розумію, тим більше, - не спитав, констатував Аскольд.

- Панове, - ще ширше посміхнулося бісеня, - чого ви хочете від бідного художника? І нахилило голову вбік, чекаючи на нашу реакцію, на наші дії… Досліджувало воно нас…

- Відкорковувач є, - врятував нас Ринат і дістав з кишені маленький складаний ніж, із якого дивним чином витяг відкорковувача.

«Таки він бог», - упевнилась я.

Пити вино з чашок було на диво приємно: затишно, по-домашньому.

Зручно влаштувавшись на стільці разом із ногами, Лада розповідала Ринатові про свої останні успіхи й досягнення, про виставки й покупців. Ринат слухав уважно, мовчки, так, як він слухав усіх і завжди, так, як умів слухати лише він. Я вдавала, що теж слухаю, а насправді спостерігала, і зовсім не за Ладою.

За іншим.

Аскольд, який, вочевидь, аж ніяк не переймався долею сучасного українського живопису, нетерпляче совався на стільці, а Михась, якого це явно дратувало, кидав на нього не надто приємні погляди. Якщо чесно, я чекала, коли ж то Аскольд упаде. Розповідь Лади звучала десь на краю сприйняття, тлом; те, що я спостерігала, було набагато цікавіше: ось Аскольд іще раз поворухнувся, ось поглянув на годинник - ось Михась, який теж удавав, що слухає, зиркнув на Аскольда, щось темне ковзнуло у погляді, вчасно відвів очі; ось Аскольд заходився не чутно, але помітно стукати пальцями, а там і всією долонею по столу - ось Михась знову перевів погляд. Ні, це вже не Михась, це вже демон: визирає з його величезних чорних очей.

Ну давай, із якимось незрозумілим мені самій захватом подумала я, давай! Зроби це! Впусти його! Коли ж він брякнеться?

Рух Аскольда - погляд Михася.

Ну коли ж він впаде?

Рух - погляд.

Ну коли ж…

Рух - погляд. … він…

Рух - погляд…

- До речі, та картина з яблуками… - раптом якось надто голосно (чи мені так здалося, бо вирвало з того гіпнотичного ритму?) сказав Ринат.

Аскольд хитнувся на стільці та вхопився за краєчок столу - мало не впав. Михась, який уже перевів погляд на Рината, знову глянув на Аскольда, і вже нічого потойбічного не було у його очах - тільки сяйливі смішинки.

- Аскольде, що ти як мала дитина? - спитав Михась, широко, дружньо посміхнувся. - Так же і впасти можна.

Замість того, щоб господиню слухати, воно на стільці хитається…

- Провокація й інсинуація, - Аскольд посміхнувся до Лади, - то не я хитаюся, то ваш стілець хитається… А ось цей юнак, - він кивнув у бік Михася, - має намір заплямувати мою честь у ваших…

- Досить, - перервав Ринат, тихо, але вагомо; обернувся до Лади, - так от, та картина… ти її продала?

- Ага, однією з перших на тій виставці, - раптом посмішка злетіла з її обличчя, зникла з очей, вона стурбовано спитала, - Ринате Андрійовичу, ви хотіли її купити? Чого ж не сказали? Я б вам її подарувала…

Стільки смутку і легенької образи було в її словах, мені аж стало соромно, що ми потурбували це симпатичне бісенятко.

- Ні, Ладко, - Ринатові видно теж, аж злякався, - ні, я куплю у тебе іншу! А ту картину… Розумієш, ми шукаємо одну людину, можливо, ту, що купила у тебе цю картину.

Посмішка повернулася на її обличчя і в її очі - у мене відлягло. Вона просто повинна була посміхатися, не мала права не посміхатися, вона, бісенятко таке, створена була для того, щоб посміхатися.

- Ну, це вже краще, - вона чомусь підморгнула мені (мені здалося, що у них з Михасем таки утворився свій власний канал для спілкування, і той встиг цим каналом повідомити, хто ми й навіщо припхалися, а може, це трапилося за ту коротеньку мить обміну поглядів: один із його бісів перескочив до неї та все розповів…), - а знаєте, я пам’ятаю покупця. Зазвичай я їх не можу всіх запам’ятати, але цей був… надто імпозантний, аби забути. А ще фразу сказав, яка мені запам’яталася… - вона поглянула на Аскольда. - Це ви його шукаєте?

Таки не все встиг розповісти Михасів біс… Аскольд здивувався, похитав головою:

- Ні, не я.

- Дивно, - знизало плечиками бісеня, - а він називав ваше ім’я. Коли купував. З якоюсь дивною інтонацією сказав:

«Аскольдові б сподобалося». Я ще й через цю фразу його запам’ятала. Подумала, він про князя чи як…

- З якою інтонацією? - спитав Аскольд. Якось надто тихо.

- З… неприємною.

- Як його звали? - ще тихіше.

- Олексій Горін, - з готовністю відповіла Лада, - такий кремезний, здоровий, сивий, у довгому пальті. У нього ще золоті персні на руках були і голос - низький, приємний.

Знаєте, від нього такою силою віяло, такою міццю…

Поки Лада захоплено описувала нам Аскольдового батька, Аскольд дивився на Михася. Важко, з-під лоба, так, що мені почало здаватися, ніби зараз зі стільця впаде Михась.

- Чому мені знову здається, що ви мене розігруєте? - спитав Аскольд уже на вулиці. Це були його перші слова відтоді, як він почув ім’я свого батька. Він мовчав, доки ми допивали вино, прощалися і вдягалися, мовчав, доки ми спускалися сходами. Доки виходили з двору, дивився собі під ноги й мовчав. А потім раптом зупинився й спитав.

- Чому мені знову здається, що ви мене розігруєте? - спитав Аскольд.

- Тому що у тебе параноя? - запропонував відповідь Михась.

- Можливо… - він ще трохи помовчав, ми чекали. - Можливо… Значить так, хлопці, навіть, якщо це не розіграш, навіть, якщо це все правда, мені ваші ігри остогидли. Я виходжу. Можу дати телефон і адресу свого батечка, але з гри виходжу. Хочете дуріти далі - дурійте без мене. Все.

Оревуар!

Розвернувся й почалапав кудись.

- Гей, параноїку! - гукнув йому Михась. - Метро з іншого боку!

Аскольд, не обертаючись, високо підняв над головою руку і помахав нам.

- Нехай іде, - тихо сказав Ринат Михасеві, - повернеться.

- Зрадник, - додала я.

Ми простояли з півгодини. І він повернувся.

Підійшов, мовчки взяв запропоновану Ринатом цигарку, дістав запальничку, клацнув, затягнувся. Спитав кудись у простір:

- Яким чином мій батько може бути пов’язаний з Ільчиним хлопцем?

Ми мовчали, - бо не знали. Навіть припустити нічого не могли.

- Гаразд, - Аскольд глянув на Рината, - завтра поїдемо до нього. Тільки розмовлятимеш ти. А я почекаю десь у під’їзді.

- Без питань, - Ринат посміхнувся й пішов до метро.

Аскольд - за ним. Ми - за Аскольдом. Михась пришвидшив крок, наздогнав Аскольда, легенько штурхнув ліктем.

- Ти чого? - не зрозумів Аскольд.

- Пробач, - попросив Михась, - ти не параноїк, це у мене вилетіло.

- Ого, - здивувався Аскольд, - гляньте, хлопці, наш Михась за щось вибачається! Чи не захворів бува?

Михась посміхнувся і штурхнув його ще раз. Аскольд відповів тим самим. Михась теж не залишився у боргу.

Я йшла позаду, спостерігала за цим шоу і не могла стримати посмішку. Діти, чесне слово, зовсім діти. Раптом Аскольд уповільнив крок, підскочив до мене, штурхнув, заволав: - Ілька квач! - і кинувся геть. А я побігла за ним. І теж стала дитиною. Яка щойно лише прикидалася дорослою лише через те, що її не хотіли приймати у гру. Аскольд бігав швидко, Михась - тим паче. Тому я віддала квача Ринатові й одразу ж відскочила.

Ринат лише знизав плечима і прямував собі спокійно далі.

Він поводив себе так, ніби не збирався гратися й чекав, поки ми заспокоїмося, а коли Михась необережно наблизився до нього, миттю віддав квача і побіг уперед.

Якщо колись у районі станції метро Позняки серед ночі ви бачили трьох здорових дядьків і одну тітку (між іншим, на високих підборах), котрі, як навіжені, гасають одне за одним і голосно верещать, то, може, ви бачили нас. А може, то були ще якісь майже дорослі люди. Майже - бо не догрались у щось у дитинстві. Не догралися, не добігали, не досміялися… … Ілля знову наснився мені.

Цього разу він урешті заговорив.

Він стояв посеред галявини, на якій чомусь росли троянди, не на кущах, просто на галявині, стояв і дивився кудись. Пах троянд викликав бажання поспати, присипляв… Ні, це не троянди, зрозуміла я, це якісь інші квіти… Які ж квіти?

Якщо я згадаю, як вони називаються, то все буде добре, все повернеться на свої місця, Ілля повернеться…

Але я не могла згадати. Бо голову вже заповнювала сіра імла, бо в ній, у голові, не лишилося вже нічого, крім тіней… Ілля стояв до мене спиною і дивився на когось. Цей хтось був неподалік, але я його не бачила.

А Ілля з ним розмовляв.

- Швидше, - сказав він. - Іллє! - покликала я. - Я тут! - Ілоно, - сказав він, але не мені, туди ж, у кущі, - Ілоно, будь ласка, швидше. - Іллє! - гукнула я. - Хіба ти не бачиш, я вже тут! Навіщо ти кличеш мене?!

- Швидше! - гукнув він у кущі.

- Що швидше? - я теж закричала. - Що швидше?!

Аж раптом побачила серед кущів її - постать у білому.

Надто далеко, аби розгледіти хоч щось, окрім того, що вона у білому. А Ілля раптом упав. Я хотіла кинутися до нього, аж раптом відчула, що мене хтось тримає за руку. Обернулася, аби відштовхнути його, вдарити, роздерти обличчя… і - не змогла. Бо за руку мене тримав малий Михась. Малий усміхнений Михась. А за його спиною стояли Аскольд і Ринат. І всі дивилися на мене.

- Ви всі проти мене?! Всі проти мене?! - закричала я. - Чому?!

А Михась притис пальця до губ, його очі почорнішали, на обличчі з’явилася холодна посмішка, і мені зробилося зле. Не просто страшно - здалося, що зараз помру від жаху.

Не може бути у нього, малого хлопчини, таких очей, такої посмішки. Несумісні ці речі. Несумісні й жахливі у своєму поєднанні.

- Квіти, - прошепотіла я, - що це за квіти?.. І відчула, що задихаюся, чи то від квіткового дурману, чи то від жаху… … Дивно було б, якби не задихалася. Бо лежала долілиць у подушці, що не могло не заважати процесу дихання.

Звелася на ліжку. Увімкнула світло й дістала із заначки цигарку. Сіла на кухні й закурила.

Що ж це таке? Що означає цей сон? Чи означає він щось узагалі, чи в мене просто дах їде? Давно й цілеспрямовано?

Чому вони всі були проти мене? А втім, чого я вирішила, що вони проти мене? Може, вони не пускали мене на галявину, бо там було небезпечно? Вони не можуть бути проти мене, фізично не можуть. Хіба що Михась… Я згадала того Михася, якого бачила уві сні, й відчула, що досі тремчу.

Може, мені таки треба до психолога? Так. Точно. До психолога. Завтра завітаємо до Горіна-старшого, а потім - до психолога. Бо далі я так не витримаю. Бо це неможливо - довіряти людині, яка у житті є (чи прикидається?) другом, а уві сні викликає жах…