Аскольдів батько жив у двоповерховій фіг-його-знаєскільки-кімнатній квартирі на Печерську. Ми зустрілися вранці біля метро. Аскольд, як завше, запізнився, та, коли прийшов, його навіть сварити за це розхотілося. Бо на нього любо було глянути: ейнштейнівська зачіска якимось безсумнівно магічним чином перетворилася на акуратний маленький хвіст, окуляри поменшали і вбрались у дорогу оправу. Весь він став якимось чистим, випрасуваним, зібраним. І помітно ніяковів від цього свого нового образу.
- Диво! - заволав Михась, забачивши його. - Диво!
- Стули пельку, - попрохав його Аскольд. Саме попрохав, ледь не додав «будь ласка». Він нервував, йому було незручно в такому вигляді, він постійно смикав себе за той хвіст і намагався насунути на ніс окуляри, які й не збиралися з носа падати.
- А ти чого такий? - спитав Михась (не міг він просто так стулити пельку - відігравався, вочевидячки, за всі Аскольдові насмішки). - Ти ж у під’їзді чекатимеш…
- А раптом він вийде? - спитав Аскольд, і в цьому його питанні, хоч ви мене вбийте, ковзнула надія.
- Вийде, - запевнив його Ринат, і Аскольд посміхнувся йому. Він хотів побачити батька. Боявся і водночас хотів. І той таки вийшов.
Ринат дзвонив йому вранці й попереджав, що ми приїдемо, тож він уже чекав на нас, на Аскольда - стояв на вулиці біля будинку. Здалеку побачивши фігуру в довгому чорному пальті, Аскольд мовчки, не уповільнюючи темпу, розвернувся і пішов до метро. Ринат із Михасем наздогнали, підхопили його під руки, потягли вперед.
- Я не хочу, - бубонів Аскольд, - не хочу, не хочу…
- Стули пельку, - із задоволення передражнив його Михась. Аскольд спробував копнути його. Не вийшло.
Олексій Горін справді був людиною, яка вкарбовується у пам’ять. Не скажу «імпозантною» (дозволю собі не погодитися із бісенятком Ладою), скажу - «сильною». Надто сильною. Одягнений із тонким смаком у дорогезний шмот, високий, з рівною спиною й величезними долонями - то все було зовнішнім антуражем. А сила, впевненість, міць - ішло зсередини й утворювало навколо нього відчутне силове поле.
Не дивно, що Аскольд утік від нього - такий розчавить авторитетом, як таргана, будь-кого, а тим паче - власну дитину, яка чомусь не хоче бути схожою на батька. Дивно навіть, що не розчавив, що Аскольдові пощастило з цього поля видертися, втекти.
Ми підійшли. Хлопці відпустили Аскольда, він уже не втікав, навпаки - підійшов до батька, а ми зупинилися за його спиною.
- Доброго ранку, - привітався Аскольд.
- Зараз він його з’їсть, - прошепотів нам Михась, - їй-богу, з’їсть…
Олексій Горін довго й прискіпливо розглядав сина.
Мовчав. Тиск силового поля посилювався. І я подумала, що дарма ми притягли сюди Аскольда. Коли такий ось енергетичний монстр тисне - це важко, але як можна витримати той факт, що цей монстр, який ось-ось розчавить тебе, - твій батько? Це ж взагалі несумісно з життям…
- Доброго, - озвався нарешті Горін-старший. Справді - низький приємний голос. Цей голос навіть якось випадав із загального образу Аскольдового батька, не вписувався у нього…
- Мені потрібна допомога, - було чутно, як тяжко далася Аскольдові ця заява.
- Це я зрозумів, інакше ти не прийшов би, - холодно озвався Горін-старший.
«Що ж ти робиш, чоловіче?! - захотілося закричати мені. - Що ж ти робиш?! Це ж твій син! Твій! Син! А ти тиснеш на нього так, що аж мені моторошно!»
- Прийшов би, - щось зламалося у Аскольдовому голосі, щось тріснуло, - але… згодом…
Батько склав руки на грудях, неприємно всміхнувся синові, промовив, ніби сплюнув:
- Брехло.
Я відчула одразу все: як Олексій Горін розчавлює Аскольда, як від Аскольда вже майже нічого не залишається, як Аскольд ледь стримується, аби не розридатися просто тут, на місці, тримається лише для того, щоб батько не відчув себе переможцем, як я сама готуюся роздерти цьому самовпевненому мажорові писок за нашого Аскольда, і як раптом праворуч виникає щось величезне й холодне - темна хвиля, що вдирається у те надміцне силове поле й руйнує його…
А за мить я побачила все: як щось (сіра хмаринка, помітна на межі дійсності й уяви) штовхає Олексія Горіна у груди, як він повільно падає на землю, як кидається до нього й підхоплює Аскольд… і як Ринат тримає за лікоть Михася, блідого, майже білого Михася, який ледь стоїть на ногах, як Михась простягає руку - чи то до Аскольда, чи то до його батька…
«Господи, він же його вбив!» - панічно блимнуло в голові. І повернувся жах, той самий, що охоплював вночі після сну з невідомими квітами.
Якщо все, що відбувалося досі, можна було вписати у концепцію гри моєї надміру чутливої уяви, що перебувала під впливом містичного нальоту останніх днів, то це - ні.
Олексій Горін справді напівлежав на землі (його притримував Аскольд), а Ринат справді тримав виснаженого Михася.
- Швидку! - закричав Аскольд. - Дідько, викличте ж хто-небудь швидку! І таки розридався.
- Швидку, ідіоти!
Я схопилася за мобільний, зрозуміла, що з переляку забула телефон швидкої, хотіла спитати його у Рината, аж раптом мою руку з телефоном перехопив Михась. Прошепотів:
- Не треба… це лише… - йому важко було говорити, - лише втрата… свідомості… Він зараз… отямиться. І, ніби почувши його слова, Олексій Горін розплющив очі. Поглянув на Аскольда й раптом посміхнувся:
- Це що за соплі? - спитав він.
- Ти краще скажи, що з тобою? - спитав у відповідь Аскольд. Говорив упевнено, спокійно вже - я впізнала нашого Аскольда.
- Не лякайся. Це в мене… буває. Іноді. Допоможи.
Аскольд підняв батька на ноги. Спитав:
- Ти хоч лікуєшся?
- Та так, - відмахнувся той.
- Тату, це не діло, - серйозно сказав Аскольд, - треба, може, якісь ліки?
- Ліки… - повторив Горін, - ну, добре, це ми обговоримо пізніше. Ходімо додому. І моральна підтримка, - він кивнув на нас, - нехай теж заходить.
Вони увійшли до під’їзду. Аскольд обережно підтримував батька під лікоть.
Я обернулася до хлопців. Ринат замислено почухав потилицю. Михась, ще блідий, але вже не білий, посміхнувся й підморгнув мені.
- Дивна метаморфоза, - прокоментував Ринат.
- Нічого дивного, - знизав плечима Михась, - він відчув, що не вічний і не всесильний. І згадав, нарешті, що поруч з ним його син. Зрозумів. Дурень.
- Не можна так про старших, - як дитині, повідомив йому Ринат.
- Навіть якщо вони й справді дурні?
- Навіть якщо. Пішли.
Підіймаючись сходами (не щастило мені останнім часом з ліфтами - або поламані, або, як оце тут, узагалі відсутні) я намагалася переконати себе у тому, що щойно спостерігала черговий неймовірний збіг обставин. Але переконати не змогла.
А біля дверей, коли Горін-старший забряжчав ключами, Михась прошепотів мені у вухо:
- Так! - і знову підморгнув.
- Що «так»?
- Відповідаю на запитання у твоєму погляді: так, це зробив я. І Аскольда тоді впустив теж я, але то було ненавмисно…
Він був щасливий. І так заразно посміхався, що я не змогла не посміхнутись у відповідь. І, посміхнувшись, подумала: «Знав би ти, як лякаєш мене у моїх снах…»
Олексій Горін з нами не знайомився, лише з бридкою посмішкою ковзнув поглядом по Ринатові. «Добре, що Михась цього не бачив», - майнуло в голові. Михась дивився на Аскольда, який, своєю чергою, його погляду старанно уникав. Ми сіли у вітальні, на канапі поруч із величезним мармуровим фонтаном. Горін-старший - у крісло, що стояло навпроти.
- Аскольде, у мене мало часу. - він знову був великим і дужим Горіним, проте силове поле навколо нього дивним чином зникло, він не тиснув, лише трохи чи то сердився, чи то вдавав, ніби сердиться. - Тому кажи, скільки тобі треба, - і вимітайся!
Нас він ігнорував, розмовляв лише з Аскольдом. Це, звісно, було неприємно, але не смертельно.
- Мені не гроші потрібні, - сказав Аскольд. Він був спокійним, був собою, посміхався навіть.
Горін-старший здивовано поглянув на нього, з мовчазним запитанням у погляді.
- Мені потрібна картина. З зеленими яблуками і черв’яком. Ти придбав її рік тому…
- Пам’ятаю, - перервав його батько, - у симпатичної такої дівчинки… Ще подумав, що тобі вона сподобалася б…
Але ти ж розумієш, що для себе я таку фігню не купував би. Я подарував її.
- Кому?
- Своїй коханці.
- У тебе є…
- Замовкни. То не твоя справа.
- Пробач.
- У тебе до мене все?
- А ти не підкажеш, де її можна знайти?
- Не підкажу. Не лізь у мої справи.
- Тату, вона дуже потрібна нам… мені.
- Я недостатньо ясно висловився? Якщо у тебе все…
Горін-старший багатозначно поглянув на годинник.
Аскольд озирнувся на нас. Розгублено, винувато глянув на Рината.
- Гаразд, - вирішив щось Ринат, піднявся, - ходімо, хлопці.
Ми підвелися.
Всі, окрім Михася.
Михась розвалився на канапі, закинув ногу на ногу і прохолодно, дивлячись у очі Олексію Горіну, повідомив:
- Нікуди ми не підемо, доки не дізнаємося все, що нам треба.
Горін-старший також вдивився у очі Михася. Щось там відбувалося між ними.
- Аскольде, - так само прохолодно і спокійно сказав Олексій Горін, - твоя моральна підтримка в курсі, з ким розмовляє?
- Михасю, - покликав Ринат, - Михасю, не треба.
- Михасю, - напружено сказав Аскольд, який так жодного разу після випадку на вулиці і не подивився на нього, - якщо ти знов щось утнеш, я тебе вб’ю. Михасю, це мій батько.
- Гаразд, - Михась посміхнувся, не зводячи погляду з Горіна (ні, вже не Михась, вже добре знайомий мені чорноокий демон), - гаразд. Татка не чіпатимемо.
«Ой, зараз почнеться…» - із незрозумілим захватом подумала я. І воно почалося.
Михась майже не рухався - робив лише ледь помітні рухи рукою, ніби перегортав сторінки. Але простір навколо на ці його рухи реагував досить відчутно.
Хрясь! - невеличкий і, мабуть, шалено дорогий стіл із крученими ніжками, що стояв біля стіни, раптово злетів у повітря і вдарився у стелю - розлетівся на друзки. Хрясь! - вилетіли дверцята з шафи, і на підлогу посипалися книги.
Хрясь! - дверцята вдарилися об стіну просто над головою Горіна-старшого.
- Я не знаю, хто ти, але геть з мого будинку, - засичав Горін.
«Оце так нерви!» - з повагою подумала я.
- Де картина? - спокійно спитала темна тварюка, що сиділа навпроти Аскольдового батька, а я відчула, що вже точно стою на порозі шизофренії, бо ніяк не могла второпати, на чиєму я боці, бо не могла зрозуміти, що робити мені - чи лякатися й тікати, чи й далі із захопленням спостерігати за розвитком подій, точніше - за Михасем.
Хрясь! - і впала на підлогу шафа, хрясь! - і злетіли зі стін усі картини, хрясь!…
- Досить! - гаркнув Горін-старший. - Припини! Я скажу… І все спинилося. І Михась припинив перегортати свої сторінки, склав руки на колінах.
- Слухаю вас, - сказав він. Вже знову наш Михась.
Блідий, але не білий. Втомлений, проте усміхнений, задоволений.
- Через один дешевий малюночок півхати розніс, - зітхнув Горін.
- Слухаю вас! - повторив Михась із погрозою в голосі.
- Гаразд, гаразд… Село Заріччя. Недалеко від Києва.
За селом - декілька котеджів. У одному з них ваша картина. Ви побачите, високий, із жовтими вежами. Адреси не пам’ятаю. - Ім’я? - спитав Михась.
- Олена.
- Гарне ім’я.
Він усміхнувся, підвівся, поглянув на Рината, повідомив:
- От тепер, хлопці, можна йти. І пішов до дверей першим. Ми - за ним.
- Гей ти! - раптом покликав Горін, - Полтергейст! Як тебе звати?
Михась обернувся:
- Михаїл.
Я обернулася теж. Якби Олексій Горін хоч трохи злякався б Михасевих викрутасів, я могла б сказати, що зараз він отямився. Та він, здається, і не лякався взагалі. Так і сидів у своєму кріслі, серед купи друзок, що залишилася від його меблів, але усміхався спокійно, розслаблено. Десь уже дістав сигару і зараз клацнув запальничкою «Zippo».
Спитав:
- Працюєш десь?
- Потроху, - невизначено відповів Михась.
- Ти мені сподобався. На мене попрацювати не хочеш?
Я плачу добре, Аскольд не дасть збрехати.
- Що робити? - спитав Михась.
Горін посміхнувся:
- Я ще не вигадав. Питаю на перспективу.
- А, ну раз на перспективу… - Михась дістав з кишені олівця, нашкрябав на білих шпалерах свій номер. - Як вигадаєте, то дзвоніть.
Відсалютував двома пальцями й вийшов.
- Синку, - покликав Горін.
Тепер обернувся Аскольд.
- Синку, - сказав йому Горін, - молодець. Гарна у тебе моральна підтримка. Хоч і борза…
- Бувай, тату, - безбарвно відповів Аскольд, і ми пішли.
Михась чекав нас на вулиці. Стояв із цигаркою у зубах і з утіхою мружився на сонце. Ми підійшли. Михась знову спробував зазирнути в очі Аскольдові, той знову сховав погляд. Поглянув на Рината. Той у відповідь ледь похитав головою. Михась знизав плечима і спитав:
- Тепер у Заріччя?
Ринат обернувся до Аскольда - вперше віддав право вирішувати комусь із нас.
- Ага, - відповів Аскольд, розмірковуючи, здається, над чимось своїм, - у Заріччя. Лише один момент…
Раптом зробив крок у бік Михася і щодуху врізав йому в носа. Не знаю, чи він займався раніше боксом, чи просто такий сердитий був, але Михась упав, схопився за обличчя - із розбитого носа пішла кров.
- За що? - простогнав Михась.
- За батька, - відказав Аскольд, розвернувся й пішов до метро. Ринат жестом наказав мені допомогти Михасеві, сам пішов за Аскольдом. Я обережно взяла Михася під руки, допомогла встати, спитала:
- Ти як?
- Живий, - він хлюпнув носом, закинув назад голову, я простягнула йому носовичок, - а Аскольд - дурень.
- Михасю, це ж його тато…
- Та я розумію! А от він не розуміє! Не розуміє, що є такі люди, яких нічим, окрім сили, не візьмеш. Причому такої сили, яка більша за їхню власну. Чи хоча б рівна. Не поважатиме його товариш Горін, доки не отримає добрячого стусана - як от я зараз… Дідько! Скільки ж у моєму носі крові?
- А може, ти її якось по-своєму спиниш? - спитала я. - Ти ж столи кидати можеш, людей впускати теж… кров спинити - це для тебе взагалі повинно бути легко, раз плюнути…
- Давай я краще ще пару столів кину, а ти мені кров спиниш? - запропонував Михась і знову шморгнув.
- Домовилися, - всміхнулась я, - у мене, до речі, незабаром ремонт удома буде…
- Який меркантилізм, - зітхнув Михась, - яка приземленість! Я тут кров’ю стікаю, а вона про ремонт…
Кров ми таки спинили. А Ринат таки завернув Аскольда назад.
- Пробач, - попросив Аскольд, підходячи до Михася і простягаючи йому руку, - пробач і дякую… Розумієш, я просто перенервував…
- Пробачаю, - Михась усміхнувся і потис руку, - проїхали.
- Пробач, що вдарив тебе, ти мені допоміг, нам усім допоміг, - Аскольд проїжджати не хотів, - пробач, що не вірив у тебе, що глузував з тебе, пробач…
- Якщо не припиниш, то вдарю я! - з широкою посмішкою пообіцяв Михась.
Аскольд хутко відпустив його, підняв руки і з театральним жахом попросив:
- Тільки не чаклуй!
Вони посміхнулися одне одному, ми всі посміхнулися одне одному.
Ми залишилися друзями, попри те, що один із нас виявився чаклуном і вчинив погром у будинку батька іншого.
- А ще краще, начаклуй таксі до того Заріччя, - підказав Ринат.
- Бажано нашармака, - додала я.
- Хлопці, може, я просто ще раз меблі покидаю? - спитав Михась. … Заріччя було схоже на наше село - мовчазне, напівмертве, напівзруйноване. І в Заріччі був сніг. Дивно, осінь тільки набула своєї повної сили, у Києві жовтогаряче палали дерева, а в Заріччі був сніг. Падав із неба великими білими клаптями й одразу ж перетворювався на багнюку під ногами. Його було шкода, цей несподіваний осінній сніг. Він, такий білий і пухнастий, не міг, не мав жодного права ставати багнюкою. Втім, таке нерідко в житті трапляється, і не лише зі снігом.
Село мовчало. Може, воно і справді вже померло, а може, замилувалося цим снігом. Так замилувалося, що забуло про необхідність видавати якісь звуки.
Ми йшли широкою вулицею, майже по коліна у тій багнюці (звісно, тут не було й натяку на асфальтову дорогу) у звичному вже порядку: Михась - трохи попереду, ми втрьох - за ним. У нього це вже було звичкою: запхати руки в кишені, обігнати нас на декілька кроків і швидко йти вперед, так, щоб його плащ ледь встигав летіти за ним. У якійсь пісні я чула про це, згадала я, дивлячись на нього, про хлопця у шкіряному плащі, який кудись ішов попереду всіх. Тільки, там, у пісні, він, здається, мертвим був… Що ж то за пісня?
Ми мовчали. Ми вже бачили мету. Йшли повз мовчазні старенькі хатки, повз пошарпані, почорнілі, похилені паркани, йшли туди, де, ніби насміхаючись над цими нещасними парканами й хатинками, височіли барвисті вежі палаців, що в них мешкали нинішні господарі життя.
Коли ми дісталися до потрібних нам жовтих веж, які стирчали з-за високого паркану, я зрозуміла, що допіру згадувала назву тієї пісні так само, як уві сні згадувала ті квіти. І зрозуміла, чому Ілля стояв до мене спиною у тому сні. Я не пам’ятала його обличчя. А потім зрозуміла, що не лише його обличчя не пам’ятаю - майже нічого не пам’ятаю з нашого спільного минулого. Бо це мені вже нецікаво і непотрібно. Мені вже Ілля не потрібен… Так, не будемо собі брехати, вже давно його пошуки стали для мене лише приводом, аби побути разом із моїми друзями і пограти у нашу дивну гру. І стало соромно - вони ж усе це робили заради мене, вони ж ішли на стреси, на ризики заради мене.
А мені не треба було, аби вони щось робили, мені просто потрібно було бути поруч із ними.
Ми зупинилися перед воротами. Михась швидко стиснув мою руку, підморгнув і прошепотів:
- Все ОК.
Одразу ж відпустив. Я замислилася: це він мене про всяк випадок заспокоює, чи вже й думки читати навчився… Якщо так, то вони тепер із Ринатом можуть розмовляти мовчки.
Той теж таке вміє…
- Михасю, - покликав Аскольд. Він уже давно отямився, знову був сповнений сарказму, - а ці ворота прибрати можеш?
А Михась подивився на нього і, роблячи наголос на кожному слові, відповів:
- Я. Все. Можу. І Аскольд не відповів нічого. Бо повірив. І я повірила. І стало трохи моторошно, але водночас і спокійно від того, що я тут, поруч із Михасем, а не там - у будинку з жовтими вежами; що він грає на моєму боці, у моїй команді, а не проти. Залишився лише легенький мимовільний страх - а раптом колись ми опинимося по різні боки барикад?
А Ринат лише усміхнувся і дружньо, навіть якимось батьківським жестом легенько скуйовдив Михасевого чуба. І Михась посміхнувся йому - щиро, по-дитячому. А я зрозуміла, що Ринат не боїться нікого й нічого. Що попри те, ким є ми сьогодні й ким будемо завтра, для нього ми назавжди залишимося дітьми, яких треба виховувати, яких іноді треба сварити, якими можна пишатися.
- Не треба прибирати ворота, - сказав він Михасеві, - спробуймо в мирний спосіб…
- Хлопці, - згадала я, - я бачила нещодавно Іллю уві сні. Він просив: «Швидше!»
Визнаю: дуже хотілося подивитися, як Михась прибере ті ворота.
- Швидше - прибрати, - зауважив Михась.
«Так, так, так!» - захоплено подумала я.
- Ні, - твердо відмовив Ринат, - спробуємо спершу мирно.
Він натиснув кнопку на якомусь пристрої, що висів біля воріт і скидався на домофон.
- Слухаю, - почули ми жіночий голос з динаміка. І тільки зараз я зрозуміла, що ми не вигадали жодного приводу, аби потрапити всередину, що ми не вирішили навіть, хто з нас буде розмовляти. Що ж, імпровіз… Імпровізувати вирішив Аскольд.
- Олено? - про всяк випадок спитав він.
- Я вас знаю? - спитала вона у відповідь.
- Не знаєте. Моє ім’я Аскольд Горін. Я хотів поговорити з вами з приводу картини, яку подарував вам мій батько.
- Що за маячня? - здивувалася вона. - Ваш батько?
Не впевнена, що знаю, про кого ви зараз говорите.
- Олено, будь-ласка. Нам… мені дуже потрібна ваша допомога, - попросив Аскольд і про всяк випадок тицьнув Михасю кулак під ніс - аби не почав виробляти своїх фокусів завчасно.
Вона помовчала, голосно зітхнула, спитала:
- Ми можемо вирішити це питання дистанційно?
- Можемо спробувати, - погодився Аскольд, - ми розшукуємо людину, яка, на нашу думку, пов’язана з цією картиною. Іллю Хоменка.
- Я співчуваю вам, якщо ви загубили свого товариша, але, пробачте, ніякого Іллі Хоменка не знаю, - відповіла вона і вимкнула зв’язок.
- Не бреше, - тихо повідомив Михась, - вона не знає його.
Це він уже на відстані думки читає?
- Кльово, - прокоментував Аскольд, - тоді де він? І до чого тут була ця картина і мій батько?
- Не знаю, - зітхнув Михась.
- Ти ж усе можеш! - в’їдливо нагадав Аскольд.
- Але не все знаю, - викрутився Михась.
Ми постояли, помовчали.
- Додому? - спитала я. Бо мовчанка затяглася й почала дратувати. Та й те, що ми стояли під снігом, по коліна в багнюці, перед зачиненими воротами, теж було не дуже приємним.
- Ні, - Михась обвів нас поглядом, - ні. Все це не могло бути просто так. Треба лише подумати. Це - вказівка, яку ми мусимо зрозуміти.
- Ти певен? - спитав Ринат.
- Ні. Але, якщо зараз поїдемо додому, то згаємо час.
А Ілька ж сказала, що цей Ілля просив її діяти швидше. А раптом він і справді у якійсь халепі? І чекає на нас?
«А я згаяла б час, - подумала я, - я згаяла б його, аби знову зустрітися з вами, хлопці, я згаяла б до фіга часу, аби знову й знову грати у нашу гру…»
Ми поволі пішли вперед. Тут, біля цих будинків, уже не було багнюки - лише мокрий асфальт, і ходити було зручніше. Ми йшли, мовчали.
Казав Ринат:
- Ми маємо село Заріччя, котедж із жовтими вежами, картину з яблуками і черв’яком, жінку на ім’я Олена… Все? І з усього цього ми повинні зробити якийсь висновок…
Думайте, хлопці.
- Може, ще щось побачиш? - спитала я у Михася.
- Намагаюся, - відповів він.
Раптом Ринат спинився, показав на темну смугу за котеджами, спитав:
- То часом не ліс?
Якусь мить ми всі витріщалися на ту смугу. Першим весь зміст запитання зрозумів Аскольд.
- Здурів? - спитав він. - З дуба впав? Навіть не намагайся зараз умовити нас піти туди. Навіть не думай про це.
Вогнища все одного не вийде, бо все навколо змокло. Ринате, там сніг, там холодно і мокро. Зараз нуль градусів, і мені вже холодно. А там я взагалі помру. Захворію і помру.
Він глянув на нас із Михасем.
- А ви чого мовчите? Хочете застудитися? Чого посміхаєтеся? Господи, ви з ним?! Дідько, я ж забув, що ви тут усі навіжені! Значить так, хлопці, це все. Гейм овер. Я туди не піду. Хочете пхатися бозна-куди, бозна-навіщо - вперед!
А я піду додому! Хто зі мною? Ніхто? Ну й фіг з вами!
Він розвернувся й рішуче пішов геть. Ми перезирнулися, склали руки на грудях і почали чекати.
- Хвилин п’ятнадцять, - запропонував Михась.
- Менше, - відповів Ринат, - він відповідальний хлопець, зрозуміє, що ми тут заклякнемо за п’ятнадцять хвилин… гадаю, хвилин п’ять.
- На гривню?
- На гривню. Ілько, розбий.
Аскольд навіть не встиг зникнути з нашого поля зору.
Дійшов до повороту, постояв там декілька секунд. Розвернувся й пішов назад.
- Це востаннє, - пробуркотів він, підходячи, - востаннє я йду на ці ваші авантюри. І за умови, що хтось позичить мені рукавички.
Михась простягнув Аскольду рукавички, Ринату - гривню.
- А оце щойно що відбулося? - помітив передання гривні Аскольд. - Ви вже гроші на мене ставите? Я вам що, кінь скаковий?
- Цілий іподром, - широко всміхнувся Михась.
Аскольд легенько вдарив його по плечу, відскочив і помчав до лісу. Михась кинувся за ним. Ми з Ринатом повільно пішли туди ж.
- Ми ж не загубимося? - спитала я у нього.
- У лісі?
- У житті. Після того, як знайдемо мого хлопця.
- Давай спочатку спробуємо не загубитись у лісі та знайти твого хлопця, - підморгнув мені Ринат. І я зрозуміла, що, попри свою напівбожисту сутність, він не може мені цього обіцяти. «Краще взагалі не знаходити таких, як вони, людей, аніж знайти й одразу ж загубити», - подумала я.
Я вже збиралася впадати з цього приводу в депресію, аж на мене звідкілясь збоку налетів Михась, гукнув у вухо:
- Квач! - і кинувся геть.
А я побігла за ним.