Тим часом кавалери приторохкали. Синхронно. І дуже здивувались, зустрівши один одного біля мене. Так що інтимної бесіди не вийшло ні в того, ні в того. І, потупцювавши, розійшлись в різні боки, так і не признавшись мені, чого доганяли. А може, доки добігли, забули? Склероз — річ поважна…
Господи, дивлюся вслід тому, дружина котрого в Америці: дідо дідом. Геть зовсім без жінки зійшов на пси. Дочка скурвилась. Син десь світами повіявся. А та, дружина його, все заробляє: чоловікові на ліки, дочці — на наркоту, сину — на горілку… Ой Боже, Боже, що з нашим народом діється? Розвіяло його по білім світі, як полову!
Як я вже сказала, я рідко виходжу в місто. Отож, коли вийшла на Центральний майдан, заповнений святково прибраними людьми, оркестрами і колективами художньої самодіяльності, дуже здивувалась, що сьогодні свято. Перепитала яке, і мені сказали, що День міста. Додому не хотілось іти. Що я там не бачила? Пустку? Сліди свого безталанного жіночого життя? Або прийти та зразу до кухні — вечерю рихтувати, щоб задубіла, доки мій чоловік повернеться з нічних репетицій? Або, може, сісти проти телевізора і думати про той ненависний базар, де я вже зовсім озвіріла, і зачерствіла, і перетворилась на одну із тих, чорноротих, диких табірних жінок, зі спідниць яких досі воші сиплються?
Думала, піду на базар ненадовго. Зароблю грошей хлопцям на інститут, куплю обом квартири, щоб не гибіли по приймах, і сама перебуду тимчасову розруху. А та розруха виявилась затяжною. І не лиш для мене. Я жінка проста, малоосвічена, без претензій. Але вже і я не годна дивитися, як калічить той базар людей. Скільки за ці роки озвіріло, опустилося, поспивалося колись інтелігентних вчителів, лікарів, інженерів… І всі вони чекають, що щось в нашій державі зміниться, що економіка нарешті запрацює, мріють колись вирватись, скласти копійку, і вирватись, але трясовина засмоктує все глибше і глибше. Звісно, ніхто з голоду не здох, дивись, була палатка, а вже — контейнер, магазин, два мікроавтобуси, іномарка, діти по казино і нічних барах шастають… Житуха!
А насправді — багно, глибоке, бездонне багно… Може, тому я й вчепилася за свого Каліґулу? Щоб не зійшлася над моєю головою трясовина?
Талант, навіть отакусінький, робить із людини щасливого придурка. В той час, як людина з підприємливою головою, якийсь тобі крутий, ризикує життям, махлює, ночей недосипляє, щоб заробити якийсь гріш, вони, голодні, холодні, без зарплат, співають та витанцьовують…
Я би встидалася рота відкрити, хоч я жінка й не ляклива, не те що мотиляти по майдану вишитими рукавами. А їм хоч би й що. Мало того, співають так, ніби щось путнього роблять, ніби без їхнього мистецтва світ перевернеться. Як мій бідолашний Каліґула (Господи, і причепилося ж мені до язика це погане назвисько). Але — може й так воно є, як вони думають?.. Може, світ і тому не перевертається догори дном, що хтось ще співає і малює? От і я, щоб не перевернутись сторч головою у базарне болото, зачинила лавочку і дивлюся, роззявивши рота, на той вертеп.
Але, коли вже чесною бути до кінця, я така сама. Як мені часом вити хочеться на тому базарі!.. Здавалося б, скрізь люди, а ти, як в пустелі. Не твоє — цей гендель проклятий, і бог торгівлі — не твій бог. Але що поробиш? Калічила і калічиш себе. Як каже справедливо старий панотець з церкви, куди я дитиною ходила свічки гасити:
— Умерщвляєм душу, щоб плоть наситити…
О-о-о ненаситна плоть! Хоч Бог зробив її, та диявол володіє нею.
От які мудрі мислі часом в мою дурну голову навідуються! Пригадую, як минулими роками, коли не мала на кавалок хліба, бо не мала роботи, а хлопці ще вчилися, зібралася було в щойно відкритий жіночий монастир послушницею проситися. Почала туди вчащати (як колись дитиною у церкву свічки гасити), прибирати, монашкам помагати. Себто зарекомендувати себе хотіла. Щоб взяли. Але скоро сама звідти врвала. Хай Бог милує!..
Не хочу згадувати, не хочу грішити… Але — чого воно така гризня скрізь? Така брехня, бруд і беззаконня?
Прийшла якось (ще як без роботи була, але й на базар ще боялась іти) із самого раночку у монастирську церковцю — так вже душечка мені боліла, — вклякла в кутику на колінах і розказую Богові про своє гірке життя. Аж тут матінка ігуменя заходять із сестрою Теодорою, яка мені запам'яталась тим, що з великим ентузіазмом і знанням справи організовувала поїздки прочан до Єрусалима, до гробу Господнього. Потому від когось із богомолок чула, що сестра Теодора до постригу десь за Житомиром профспілками керувала… Але я про те, що якось уздрівши оголошення на дверях церковці для спраглих прощі, возрадувалась я, кинулась до сестри, бо ж так вже хотіла святу землю побачити, але… Де мала взяти вісімсот доларів, коли в мене за душею ламаного гроша не було?!.
Та менше з тим… Тим паче, що тепер, де не глянь — не храми Божі, а одні гроби Його. І в душах — теж… Отож я з Богом говорю, тиха та непомітна в кутику, а вони — до каси.
— Де ще сімсот доларів? — питає матінка.
— Та же тут були, звечора, їй же боженьку, тут були! — клянеться сестра.
— Орисько! — каже матінка лагідно. — Я тобі ручки повикручую, як далі будеш своєї. Це тобі не профспілкова каса…
А далі я затулила вуха і просила Бога, аби випустив мене звідси живою.
Після того я вже базару не боялася. І гріха не боялася. Тож з підскоком пішла продавати перетриманий на складах гуманітарний шоколад. Отой самий, що його добрі люди з-за кордонів для наших сиріт пташили!.. А потім — китайські капці, що розлазились на другий день…
Але Бог мене вчасно зупинив: на рівній дорозі впала і руку зламала. Ту, якою гроші нечесні брала. Звісно, що наплакалась. Але Бог, провчивши, не лишив мене, звів із чесною торговкою, колишньою лікаркою…
Ой-йой, а там далі — виставили на продаж свої картини та сувеніри мої рідні художники. А жінки їхні збоку стоять — стежать, аби благовірні копійку не приховали на пиятику. Але, Боже мій, хто то купляти буде? Кому треба те малярство? Я вже сказала, де ходять ті, що гроші мають. По парижах, лондонах та маямах різних. А по святкових майданах рідного міста — одна злидота вештається. Так що понесете, дорогі мої колишні колеги, свої шедеври додому.
Я б підійшла. Я не злопам'ятна, хоч і все пам'ятаю, особливо, зло… Але не хочу — почнеться розпитування-допитування: де Гриць, як Гриць? Ніби самі не знають… Самі ж його і відвернули від мене, і в яму штовхнули, з якої він вже ніколи не вибереться. А самим — хоч би й що! І совість не мучить…
І що вони мене тулять до того Григора, коли ми вже двадцять років як розбіглися в різні боки? Проте жаль все одно маю… Могла б і я щось зробити, якби не ті чоловічки. Геть закопала свій талант з ними. Заховала сама від себе, а він, як шило, все лізе і лізе з торби за плечима, коле в серце. Думала, хоч Мирослава буде розумніша, не стратить себе так, як я. А вона виродилась ще дурнішою… Біда, думаю собі, не в тому, що діти не виправдовують наші надії, біда в тому, що ми хочемо, аби вони були кращі за нас… Чи бодай хоч внуки. Ой, заболіла душечка за Алінкою… Що мені робити?! Що мені, нещасній, робити?
Пригадую, як принесла її з роддому. Тиждень було всього. Жменька тілечка і повний дім крику. Вихукала, виняньчила, в попку дула. Таке дитятко, мов янголятко… Не треба було її віддавати Мирославі. У мамів і дочок, якщо вони хочуть мати своє особисте життя, а не ходити шкапами, за руки взявшись, завше війна. З Алінкою — було б навпаки. Нащо мені був здався цей Каліґула?! Господи, чого це я все Каліґула на нього та Каліґула? До чого той Каліґула?.. Все ж добре. Чоловік як чоловік. Правда, нетерплячий та гоноровий, як усі творчі. І не творчі теж. Нема різниці, по турках та циганах базарних бачу… А на душі мулько, як скіпку загнала, щось шкрябає та болем набрякає…
Мамочко, так тут іще виставка квітів і котів! Все мріяла завести якесь кошеня (на пса часу не стачало), та за тими чоловіками, тими дітьми-внуками не до котів було. Мамо рідна, яке ж воно пухнасте, м'якеньке і таке поважне! Сіамський? А це — зовсім голе. Єгипетське… Але ще цікавіші ті, що цих котів приволокли сюди… Старі одинокі діви. Бездітні вдови… Половину знаю. Ні, не треба мені котів. Хай вже без них…
Квіти — інша річ. Замолоду я розчарувалась в чоловіках, а в зрілому віці — в жінках, коли почала шукати розради по жіночих організаціях, що десять років тому виростали в нашому місті, як гриби після дощу. Я шукала там спокою і взаєморозуміння. А знайшла чвари-свари за гуманітарку, плітки і наговори. Тож розчарувалась і в жінках. Хоча, що там ділити: жінки, чоловіки. Всі люди, і всі однакі… Залишилось лиш пса завести або квіти розвести. Вибрала останнє. Носилася з тими горшками, з тими вазонами, тішилася, як йойлик китичкою… І мала спокій, і так мені було гарно, аж доки не з'явився цей Каліґула. Як-то кажуть, не мала баба клопоту…
Пригадую, як вперше побачила його. Мене привела на його першу виставу давня приятелька, велика шанувальниця (як всі одинокі) мистецьких заходів та велелюддя. Однак того вечора був тільки захід, себто спектакль, а людей — три-чотири душі. В театрі було сумно, ніби звідси щойно винесли покійника. Вистава затримувалась. Завіса на сцені коливалася: то артисти виглядали, чи не прибуло глядачів. Але глядачі не прибували. Отож ми з Тамарою Максимівною, подругою моєю, і дефілювали по фойє теж сумні і мовчазні. Тут на нас і наскочив мій Каліґула. Він, як згодом вияснилось, полював тоді на одиноких інтелігентних жінок середнього віку і достатку. Ми з Тамарою були якраз такими. Але сподобалась я. Бо мовчала. А Тамара кинулась на мисливця, як здичавіла лань, з криком: що це робиться, що людей нема, а де влада, де школярі-студенти?! — і т. д. і в тому ж дусі.
Спочатку Каліґула розгубився, однак, зрозумівши, що перед ним дві одержимі театралки і його фанки, почав бідкатись, на народ бездуховний та державу антинародну нарікати, та так, що довелось його запросити на вечерю, звісно, до Тамари. Тоді в мене ще Ромчик жив. Звісно, після вечері Каліґула змушений був мене проводжати, на чорну заздрість приятельки. По дорозі, розбалакавшись, ми й зрозуміли, що створені одне для одного. Каліґулу не збентежило навіть те, що я працюю на ринку. Проте мене його розуміння соціально-економічної ситуації в країні зворушило на стільки, що я дала йому свій номер телефону…
І почалось… О незабутній телефонний роман! Він дзвонив мені з темного свого кабінету, а я слухала його на своїй темній кухні часом до світанку. Я знала, що дзвонить він не одній мені, але що було робити? Зоставалось лиш чекати… Я нікому не признавалась, навіть Тамарі, підозрюючи, що він і їй надзвонює, інакше чого б то вона ходила з таким замріяно-загадковим виразом на лиці? Але ця підозра лиш розпалювала мене, заохочуючи до рішучих дій. Та все-таки я вичікувала, вислуховуючи плітки про його амури з іншими жінками. Але прощала. Що вдієш, коли так мало нормальних самотніх чоловіків, і так багато самотніх спраглих любові жінок?
Нарешті я знайшла вільне місце в імпровізованому кафе просто неба на майдані і замовила собі морозиво з шоколадом. Біля мене, як показилися, запихаються морозивом та цілуються підлітки. Як собі хочте, а такої розпусти на цій землі ще не було! Три вершка від горшка, а воно… А що дивуватись: надивляться американських фільмів, наколяться та надихаються трійла від тарганів та й самі тарганіють… Боже, Боже, що ж це буде з цим народом нашим, коли молодь його — як не наркомани, то на СНІД слабі?! А де ж воно нормальне візьметься, коли всі берега пустилися?.. Я часом ловлю себе на страшній думці — що це комусь треба… Треба, щоб цей народ до решти звироднів, ловив разом з тарганами кайф (чи торчав-стирчав) від дихлофосу та клею, і не заважав жити тим, хто над нами з нашими грішми в кишенях…
Роззираюся стривожено — Алінки серед них немає. Слава Богу! Що та Мирослава собі думає, дитина ж гине… А їй лиш би гроші та мужики! Пора вже прийти до голови по розум, не дівчинка ж, що вперше чоловіка побачила…
Я знаю всіх його жінок. Всіх. До одної. Якось по телевізору, неждано для нього, крутили старий фільм, в якому він ще студентом зіграв свою єдину маленьку роль солдата, що повернувся після дембеля у рідний колгосп. Не дивлячись на нього, живого, я зразу ж вичислила, з котрою із зайнятих у фільмі актрис він тоді крутив. Така собі маленька, чорнявенька і вертка, як вивірка. Комсорг. Він любив усіляких, але найбільше — ініціативних і активних, себто тих жінок, які першими кидаються під танки. Але згодом йому такі набридли, бо такі хотіли женити його на собі.
Коли він став режисером обласного театру, захопився героїнями, жінками високими, ставними, красивими і недосяжними на сцені. Але в житті вони виявилися нещасними і легкодоступними і теж хотіли заміж, тим більше за режисера, щоб мати ролі. І він переключився на завлітів, дівчат начитаних і строгих, які носили окуляри і вчилися заочно в ГІТІСі. Та виявилось, що і в таких мудрих дурне в голові. Далі пішли продавщиці, завмаги і директорки ресторанів, і на одній він одружився, але скоро застав її в порожньому банкетному залі із зальотним грузином і відтоді ненавидить усіх, хто на них, тобто грузинів, схожий.
Він мені цього ніколи не розповідав. І ніхто не нашептав. Він тоді був далеко, в іншому місті, але я все про нього знаю, бо що там знати? Скрізь — однакове життя, однакові люди, і всі жінки, хоч і діляться на якісь там типи, схожі, і видно їх наскрізь.
Неважко уявити собі, чим скінчився другий шлюб мого Каліґули з молоденькою танцівницею, що паралельно жила з директором макаронної фабрики, який мав огрядну дружину і комплекс неповноцінності, і від обох лих рятувався тим, що спав лише з худими, як висушені макаронини, і дуже молодими дівками. Такі директори є скрізь, в нашому місті — теж. І танцівниці такі є. Отож, ясно, що після криків і мордобоїв вони розбіглись в різні боки: танцівниця — в ансамбль Вірського, а Каліґула — в черговий обласний драматичний театр черговим режисером. Тепер, крім кавказців, він ненавидить всіх директорів, тобто всіх розбещених начальників — від гори до долини, аж до директора, чи як його там, майстерні на розі, де він ремонтує черевики. Ніби решта, себто рядові — святі. Господи, як все в чужому житті просто й нецікаво!
Сиджу, ласую морозивом і уявляю, як мій Каліґула страждав від подружньої зради. Звісно, що по всьому він дістав комплекс, став зневажати жінок, всіх поспіль, а тому почав дружити з хлопцями з кордебалету. І то були найкращі його часи, однак псувала голубу гармонію маленька дрібничка, тільки те, що їм по черзі доводилось прати та готувати їжу. А чоловіки, як відомо, всі до одного, нє взірая на цвєт і національність, як каже моя всевідаюча кума Вікторця, того не люблять і уникають всіма способами.
Тож, як я собі думаю, скоро він розчарувався у своїх партнерах. Потребував наймички, та й обласні центри зазвичай тісні: все видно в них, як на долоні. І один про одного знає все, навіть те, чим снідав. Тому-то він вирішив, допоки ще не пізно, різко поміняти орієнтацію і місце проживання.
Так Каліґула приземлився в нашому забутому всіма і всіма покинутому театрі, готовий розпочати нове життя з простою жінкою-трудівницею, зрілою, при дітях і внуках, яка вдень пахне дешевими дезодорантами, а вночі борщами і печенею з часником. Коротше кажучи, запраглося простого людського щастя…
Тепер його, схоже, потягнуло на малоліток… Вікторця, каже, що це в нього вікове, мовбито у чоловіків буває криз тоді, коли вони передчувають ранній клімакс. Дзвонила ж недавно. Видно, не дає їй спокою чергова трагедія мого життя… От пліткарисько невгамовне! Все вона тобі знає, геть і про клімакс хлопський! А я би вмерла й не відала, що й вони, ті жеребиська, мають на старість щось до чинення з тими функціями.
— Оце в мене завелась клієнтка, сексолог, така вся крута, така вся із себе, так я їй, звичайно, імен не називаючи, нібито родичка моя, ну, сама розумієш, має з чоловіком проблеми, так та й каже, що це нормально, що це скрізь і всюди і нічого в тому страшного, перебіситься, це їх тягне на німфеток (так вони, сексологи, малоліток звуть) від страху перед старістю, вони думають, що молоді їх… їхні, ну, сама розумієш, здохлі бобики з могил підіймуть. — І Вікторця залилась таким незлобливим щирим сміхом, що я простила їй пліткування про мене з так званим сексологом (точно, котроюсь із старих знайомих, та й не одною) і сама засміялась. І теж щиро, бо на всі сто відсотків згодна була із Вікторцею, що кричала в слухавку, аж у вусі лящало:
— Дівко, пожалій його! Пожалій його, сердешного, бо він того вартий!
Раптом гарнізонний духовий оркестр врізав марш із такою силою, що всіх пересмикнуло. І позакладало у вухах. От чого-чого, а воєнного в мене не було. І все тому, що маю алергію на запах людського поту. Чхаю і шмаркаюсь. Варто проїхатись у тролейбусі поряд з якимось немитим бомжем чи розгарячілим молодиком, як починаю чхати. Жах! Мені пропотілі онучі військових за верству крізь кирзу і хром смердять. І чихачка нападає. Але — про що це я? Та все ж про те, що все життя себе дурю, ніби чим чоловік інтелігентніший, тим порядніший. Авжеж!
Шлюб у зрілому віці зовсім несхожий на шлюб замолоду. Тоді ти все чогось від того чоловіка хочеш: то кохання, то грошей, все чіпляєшся до нього, ревнуєш як несамовита, допікаєш і хочеш перевиховати. А на старість — приймаєш все, як є. Жалієш і прощаєш. Все: його простатит, постійне здуття живота, читання в туалеті, лінощі і надмірну нервозність. А найбільше — самі здогадуєтесь що. Часом здається, що ви не чоловік і жінка, а брат і сестра, які чомусь сплять в одному ліжку, або, ще веселіше, дві приятельки, які поселились разом, аби на пару бурчати і пліткувати. Коротше, ставишся до чоловіка як до друга по нещастю і самотності, з яким хочеш, а дуже таки хочеш в мирі та злагоді дожити віка, зістарітись і вмерти за компанію. Бо й вмирати за компанію легше. Гірше, коли сімейне життя схоже на печальний тандем хворого і няньки… Але мене від того ще Бог милує…
Я все це розумію, всіх жалію, ну, тіпа Мать Тереза всім, як регоче кума моя серомудра, хоч часом питаю себе: а хто мене пожаліє? Я ж не стожильна конина, я — людина… А відповіді нема, бо нема поряд нікого доброго і милосердного. І, видно, вже й не буде…
Не стає моє життя щасливішим ні з роками, ні з черговими чоловіками…
За сусідній столик вмощуються, повискуючи та хіхікаючи, як прищаві гімназистки, дві старі шкапи. Товсті зади обтягнуті секандхендівськими штанами, обвислі пазухи обвішані дешевим намистом. Я їх знаю. Та хто в нашому місті не знає цю дивоглядну пару?! Скільки себе пам'ятаю, лазять по місту, за ручки взявшись, обнімаються та лижуться привселюдно. Подейкують, ніби вони, як це там… лесбіянки. От і зараз, агій, мнуть одна одній коліна… І не збагнеш, чи це в них любощі такі, чи новомодний якийсь лікувальний масаж на свіжому повітрі? Може, люди на ходу лічаться, а мені секс в голові?.. Фу!
Скажу одверто, дивитись на таке не дуже приємно — каліцтвом тхне. Але що їм, бідним робити, коли хлоп їх обминає десятою дорогою? Не вішатися ж! От і паруються одна з одною. Ай, вони нікого не чіпають, нікому не заважають, тож хай живуть, як знають. Хоч… хай-нехай, а на закохану химерну парочку он вже повитріщались обмурзані морозивом школярки, видно, думають, що так воно й треба.
Доїм морозиво і піду, а то ще до мене будуть приставати. От вже одна, молодша, ласо позирає в мій бік. Не вистачало, аби мене ще в такому товаристві добірному побачили! Правду кажучи, хоч мені те гидке, але, може, в такій спілці є резон? Мені часом так не вистачає ще однієї пари жіночих рук! Та й остогидло горбатитись на тих чоловіків. От мала б таку подругу — горя б не знала. Удвох би за товаром з'їздили, удвох за лотком стояли б, удвох попрали, і наварили, і містом погуляли… Удвох — веселіше. А так — все сама, все сама…
А ті дві Венери ніби мислі мої читають. Вже й старша почала підморгувати. От-от покличуть до кумпанії. Ні, треба йти. Подалі від содоміцького гріха. Досить своїх, цілий міх за плечима, встати не годна… Тим більше що духовий оркестр заграв мій улюблений марш — «Прощання слов'янки». Треба прощатись і собі з усіма і йти. Вечеряти варити. Бо де б і з ким той мій Каліґула не волочився, а додому приповзе…