Тиждень сиджу за книжками, готуюся складати вступні іспити на історичному факультеті в одній помийній ямі аж за Києвом. Таке враження, наче випав із часу, наче потрапив в інший світ. Перебуваю поза тривогою, від якої звільнив свої роздуми цікавістю до минулого народів, країн, великих людей, цікавістю до химерних і дивних подій.
Читання — штука хороша. Перестаєш бути дауном. Перестає вужчати лоб.
Коли мої очі втомлюються від надмірного читання (праве око болить — наче в нього запхали тоненьку сталеву ниточку), набираюся мужності й телефоную Ромі. Але це трапляється зрідка. Наші розмови схожі на таємну мову натяків, підтекстів у павутинні інших телефонних балачок. Втім, здебільшого ми мовчимо, слухаючи тривожну тишу, прислухаючись до нерівного дихання одне одного. Ми — наче два дворічних малюки, які випадково зустрілися в пісочниці і вступають у перше спілкування. Рома промовляє фразу і вона зависає у німому очікуванні більшої відвертості. У такі хвилини втрачаю голову і ледве себе стримую, щоб не повестися, як нетерплячий бовдур.
Показати таке — мабуть найбільша слабкість, яку можна виявити, тому намагаюся бути скутим.
Маман, дивлячись на мене із товстезним підручником у руках, непокоїться.
«Так, синуля, можна зіпсувати очі, а ти ще молодий». Заспокоюю і прошу не заважати, бо саме цієї хвилини відрубують голову Карлу 1-му або половецькі орди вдираються на Переяславщину. Краєм ока по замилуваному видові матері помічаю, що вона всього цього не підозрює, а розмірковує, мабуть, які їй ввечері пекти пиріжки, вряди-годи запитуючи, чи сподобалися мені такі, як останнього разу — з чорницями, або — коли я приведу свою дівчину… після чого вона ніби ненароком одразу тікає з моїх очей, у глибині душі посміхаючись над тим, що дратує мене подібними запитаннями. Ніби я ясновидець, який здатний бачити власне майбутнє! Звідки я знаю, коли це трапиться? Адже серйозно ні з якою не хочу зав'язуватися, бо почнуться ці галімі романтичні зустрічі біля пам'ятника якомусь Шевченку чи Франку з дебільним оберемком квітів, з яким певно буду схожий на повного придурка, ці нудні, охкаючі напівбожевільні балачки по телефону щовечора з коханою, яка чомусь завжди буде засмучена, стривожена, трохи зашугана, бо їй ввижається, що ти збираєшся її кинути.
Тільки читання не втомлює. Я навіть відчуваю себе субмариною, коли пірнаю в двохтомні океани «Війни і миру» чи «Сім'ї Тібо» і завжди шкодую, що вони не такі великі, як космічні галактики, які ковтав би без перестанку. Що за дурна тяга читати товстезні томюги! І де я такого нахапався? Після цього, коли виходжу знову на люди, їхні вчинки — відважні чи підлі, серйозні чи легковажні, дружні чи ворожі — видаються наївними та недоречними, наче ці люди, мої знайомі, друзі, створені з невдалого матеріалу, через що страждають і живуть ніби штучно, ніби не можуть почуватися природно.
Да. Читання не дає вужчати лобові. Дивлюся на незнайомих типош із короткими зачісками та у шкіряних куртках і одразу бачу їхню трагедію — в них щодня потроху вужчають лоби через те, що нічого не читають. Коли перестає вужчати лоб, тоді по-новому дивишся на світ. Булавка й Тюля гасять під нічним баром якогось штемпа маріупольського, а я при цьому нуджуся, бухаємо з давніми друзями, яких не бачили кілька місяців, а я при цьому нуджуся, бо зиркаю на їхні обличчя і мені здається, що вони належать іншому часові — часові вузьких лобів, від чого мене не пре.
Я позіхаю, будучи біля них, і вони цього не знають; Бідон недавно запитав «хулі такий заторможе-ний?», а я подивився на його грубі губи й широку, як у кнура, носяру, і це здалося мало схожим на людське, тільки мовчки звів плечима; коли Булавка по-п'яній, міцно ухопившись за мою руку, клявся мені, за тебе, Професор, я, на, кишки повипускаю, тільки покажи кому, — мене також нудило, наче замість звичного повітря дихав нешкідливою гидотою; нестерпно тягнуло додому. Мишка-сучка також одного разу насторожилась: «Ти або зовсім тор-моз, котигорошко обдовбаний, або собі на умі — дуже довго щось важливе фільтруєш. А?»
Маман деколи іронічно каже, що в мене через книжки зовсім дах поїхав. Я знаю: в глибині душі вона почувається спокійно, коли не вештаюсь де не слід, нічого погано не роблю, не забираю у багатих гівнюків дорогі речі, не ображаю дівчат; вона радіє, мабуть, тільки тоді, коли я перед її очима і коли їй важко повірити у те, що їй нашіптують злі сусідки (старі клячі!) про нашу компанію, дорогенька, ваш синок волочиться зі всілякою шваллю, для якої нема нічого святого. Маман не раз прагнула поговорити зі мною на подібні теми, коли її встигали накрутити язикаті дурепи на лавці під під'їздом, заходила до квартири заплакана і накидалася на мене зі своїми тривожними запитаннями «це правда?». Я ніколи їй не брехав, лише відповідав, що безпосередньої участі не брав, бо не переношу зло, однак своїх друзів у цьому не звинувачую, бо в них є на це свої підстави. Вона одразу насторожувалася — «це робив Тюля чи Булавка?», але її вже не чув, бо в таких ситуаціях ішов із дому.
Думаю про Рому. Скута поведінка біля неї — через постійну присутність Тюлі — втомлює і змушує тримати себе в напрузі; це надзвичайно важко — бути біля дівчини, яка тобі подобається, і лише перезиратися з нею багатозначними поглядами чи перекидатися скупими фразами. Хочеться бути вільнішими, ні про що не думати, хочеться бути завжди разом — тільки я і вона.
Рома завжди з'являється перед моїми очима сама — без подруг і друзів, бачу її, наче неземну істоту, — в легких, ніжних одежах світлого кольору, спокійне обличчя, розширені глибокі очі.
Може, це шиза пробиває? — сполохано запитую себе, підозрюючи, що такі глюки викликані надмірним курінням плану. Геньо-доходяга — сусід із дев'ятого поверху, який вчиться на третьому курсі медухи, каже, що куріння всілякої фігні конкретно садить пам'ять і руйнує кору головного мозку. І треба ж такої біди начитатися, щоб потім про це спокійно говорити? У цих медиків ніякої поваги до людського організму — наче мають справу з кількома десятками кілограмів свинини, в якій копирсаються, наче механіки в машинах, розбираючи по запчастинах. Підозрюю, що перший маніяк був медиком і взагалі — саме медицина, мабуть, породила маніяцтво і всі ці діла під впливом членування тіла.
Рома. Коли дивлюся у вікно, хочеться, аби по вулиці обов'язково йшла вона, міг би на неї дивитися, або гукнути, зрештою, запросити до себе на чай із булочками, які любить пекти Маман. Пригадую, як наприкінці минулої осені, коли несподівано пішов густий, пелехатий сніг і я стояв перед вікном, розглядаючи його маленькі ніжні хмаринки, що повільно падали на землю, прилипали до вікна, покривали товстим шаром осиротілі дерева, які тільки звільнилися від листя, і коли — здавалося — нема нічого до роботи, а лише споглядати це біле диво, — раптом помітив її. Рома йшла з невеликою чорною сумкою, по рухах було видно, що вона бадьора і радісна, замріяна й безтурботна. Сніг налипав на її спортивну шапку й куртку, від чого вона нагадувала невеликого грибочка. Я навіть розсміявся. Бажання гукнути Рому настільки полонило, що я почав відчиняти вікно, лише здивована Маман з хворобливими очима мене зупинила. Отямився, бо в неї була температура і кашель. Рома віддалялася по вулиці, певний час міг за нею спостерігати, припавши обличчям до холодного вікна, поки не зникла, залишивши свій прекрасний образ, який із того часу мене непокоїть.
Згадую Рому і відчуваю, що мене злегка морозить. Сам винен, що вона не зі мною; сам винен, що не натякнув їй про свій неспокій. Вона могла бути моєю… Навіть тоді, коли ми несподівано зустрілися на базарі із повними пакетами продуктів, коли раптово пішла гроза і ледве добігли із важкою ношею в руках до першого підворіття, ховаючись під старою аркою двоповерхового кам'яного будинку, коли біля наших ніг тремтіло загублене кошеня, яке нявчало, мабуть, хотіло їсти, навіть тоді, коли ми просто говорили на різні теми, аби вбити час і переждати непогоду, навіть тоді, коли надто довго дивився на неї, а Рома тільки здивовано кліпала очима, не розуміючи, чому цей крейзі на неї витріщився; навіть тоді не наважився зробити перший крок до неї, аби змінити свої ідіотські страждання, аби, врешті-решт, закінчився цей галімий настрій.
«Олег, чому ти ніколи не говориш про свою дівчину? Чи ти самотній?» — несподівано запитала вона. Відчув, як густо червонію. Здалося, що Рома це помітила (в очах зблиснув таємний вогник), — від цього ще дужче робилося не по собі. Спробував віджартуватися подавленим й невиразним голосом, що бережу себе для прекрасної дами на білому коні, яка приїде на світанку, на що дівчина пирскнула зі сміху і несподівано кинула, що для цього треба не проспати.
«Не проспати», — повторював про себе. Від цих слів мені стало ще гірше; схоже, Рома це відчула, бо одразу замовкла, винувато опустила очі, попросила її пробачити і сказала, що я схильний до меланхолії та романтики. На превеликий жаль гроза скінчилася і ми їхали в тролейбусі мовчки, від хвилювання не міг відновити розмову.
«Ти читаєш Шекспіра?» — запила вона при прощанні і, не дочекавшись відповіді і дивно посміхнувшись, пішла, не сказавши ні слова, не сказавши навіть скупого «бувай», тільки на відстані обернулася і помахала вільною від ноші рукою. Шекспіра читаю… Ну і що? І про Вінні-Пуха теж. Ну і що? Читаю, бо більше нічого вдома не маю. Читаю, щоб не вужчав лоб.
Дивлячись на її постать, яка все далі віддалялася, вперше відчув це болюче й жахливе почуття утрати.
«Відьма», — сказав би Бідон у такому випадку.
Уявляю її обличчя, але воно розсіяне, наче в тумані, і тільки голос Роми прокидається в пам'яті реальним, живим сміхом. Боюся думки, що ця дівчина мене підкорила, тьху! соромно про таке думати. А може, це тільки здається? Не знаю, що мені робити. В такі хвилини треба обов'язково зайнятися справами, бо від цих роздумів можна стати плаксієм.
Телефоную. Рома бере слухавку одразу, каже швидко «да» і від цього слова млію. Кілька секунд мовчу, наче проковтнув язика, однак одразу оговтуюся.
«Це я», — лякаюся свого здавленого, хриплуватого голосу, який не може звільнитися з лабет неспокою.
«Хто „я"?» — запитує вона трохи роздратовано; мабуть, зараз зайнята, чути незрозумілий гул, ніби працює пилосос.
«Це я, Олег». Несподівано зізнаюся собі, що ніяковію від цієї розмови, почуваюся незграбно, мов лялька на ниточках у руках бездарного актора. У слухавці лунає незрозумілий ледь чутний звук, чи вигук подиву, чи то в'їдливий сміх, який ненароком проривається з людини, яка прагне справжні почуття ьіе виказати. Від цього ще більше стає не по собі.
Спершу, як тільки виникло бажання зателефонувати Ромі, я мав намір сказати їй безліч прекрасних і вічних слів, які тільки знає людство (наївний мрійник!), я перебирав їх у пам'яті, як дитина одежину для своєї улюбленої ляльки, а тепер моя мова, яку силкуюся здобути в собі, винайти у своїх почуттях, схожа на застиглий цемент, і від розпачу лишається хіба що битися об нього головою…
«Ти де?» — змінюється її голос і в мені запалюється світлий промінчик.
«Вдома». — Чому її це цікавить?
«Приходь. Чекаю», — і раптом — гудки.
Сідаю на диван і оглядаю свої тремтячі руки, пальці, які злегка ворушаться.
Боже… Чим все це закінчиться?
Все ще тримаю слухавку і лише за кілька хвилин, коли звільняюся від цього несподіваного трансу, відчуваю, що вона зайва, кладу.
Забігаю у ванну, швидко чищу зуби, приймаю холодний душ. Одягаюся під пильним поглядом Маман. На її запитання «А як же історія?» — гукаю, що я все забув, і вибігаю.
Ще ніколи так швидко не долав відстані між нашими будинками.
— Ти весь захеканий. І мокрий, — сміється Рома і зачиняє за мною двері. В її квартирі пахне свіжістю, мабуть, недавно прибирали, і печеним тістом. Дивлячись на неї в домашньому халаті, відчуваю внутрішній неспокій і своєрідну небезпеку — це особлива, пікантна небезпека, тому що, як би сказав Бідон, «тут пахне звірячим сексом». Звідки він знає, як пахне «звірячий секс»? Утім сексом тут справді пахне. У поведінці Роми помічаю зміни. Вона настільки впевнена в собі, що я просто розгублююся перед її трохи грізною поставою. Рома бере мене за руку, веде на кухню, садить за стіл і ставить тарілку зі шматком запашного яблучного пирога:
— Щойно спечений. Чай, каву?
— Чай.
Білі руки беруть чашку і чайник, наливають заварку й кип'яток, потім кидають дві ложечки цукру, ножем нарізають лимон; одна з долонь плавно піднімається вгору й поправляє зачіску, погладжуючи волосся, інша сумирно лягає на литку, ледве помітний овал якої видніється під тканиною халату. Краєм ока спостерігаю за гнучкою фігурою Роми і раптово збуджуюсь.
Пауза.
— Ти за мною доглядаєш, як за сином.
— Пустун, — сміється Рома і опускається на табуретку поблизу кухонного серванта, ніби не хоче сидіти поруч зі мною за столом. Вона злегка погойдується, ледь помітно рухаються ноги й руки. Цієї миті між ногами розходиться халатик, бачу охайно поголений у формі маленького трикутника чорнявий лобок. Хвилююся, бо на мене, Господи, дивиться симпатична пиздюлька! Заплющую очі.
Пауза. Запитую:
— Чому не їсиш пиріг? — Вона заперечливо хитає і, відкинувши голову, стежить за мною. Від цього зовсім почуваюся незручно. В її очах танцюють бісики. Думаю про те, що сьогодні зроблю непоправну помилку, можливо, зміниться моє життя. Кажу Ромі, є така фішка, коли людина своїми необдуманими вчинками може поламати долю. Вона на мить стає серйознішою, кокетливо, але з помітним незадоволенням, відводить погляд і з нотками нетерплячки в голосі кидає:
— Долю?
— Да! Розумієш… коли… коли…
— Може досить слів? — перебиває мене.
— Що?
— Олег… Пауза.
Я, мабуть, повний кретин, крейзі, бабено, стронсо!
— Скільки можна їсти? — запитує вона. Повільно, демонстративно підводиться, обходить стіл, і наближається; обома руками бере мене за комір сорочки й силоміць витягує до себе, наче господарка пивного бару дешевого ханигу, що розпластався за стійкою і не дає можливість іншим клієнтам зручно провести час.
Уперше її обіймаю, і це на мене діє, мов електричний струм. Від Роми пахне свіжістю і трішки пирогом. Вона збуджено й агресивно кусає мої губи і ми падаємо на підлогу. Рома швидко звільняється від халату, осипає моє обличчя, шию й груди поцілунками. Заплющую очі, слухаючи її стривожений, гарячий шепіт, щебетання горобців і гул автомобілів за вікном. Вона просить поцілувати її там. Вдячно підкоряюся, ледве торкаюся губами маленького звірятка, відчуваю приємну теплу м'якість. Упиваюся сильніше і її тіло починає тремтіти й плавно рухатися, мов морські хвилі. Дівочі руки міцно стискають мою голову, ніби це найдорожче, що зараз є в її житті.
— Господи…
Стежу за розслабленим обличчям, вона облизує свої розкриті губи й шепоче приємну муру. Потім — ого! — несамовито вискакує на мене і лише тепер помічаю, наскільки в неї прекрасні груди.
— Глибше! Глибше, маленький.
У ній наче прокидається неспокійний біс.
Шєт! — озивається дебільний телефон, але ми на нього не звертаємо увагу. За кілька хвилин Рома тремтить у солодких конвульсіях, дивно зойкує. Дивлячись на її чутливе тіло, здається, що своїм нутром воно мене ковтне разом з ногами.
— Про що ти думаєш? — запитує згодом на дивані, поклавши голову мені на коліна. Перебираю пальцями пасма чорнявого розкуйовдженого волосся і помічаю, що вона ще красивіша, коли не причепурена.
— Не знаю.
— Боїшся, що Тюля тебе відмастить? Пауза.
— Я боюся свого сорому.
— Сорому? — підводиться вона, її обличчя вкривається кількома зморшками, набираючи сірого відтінку. — Тобі за це соромно?
— Ти не так зрозуміла… — шкодую за сказане, бо відчуваю як з'являється психологічний бар'єр, а Рома за ним, як за скляною перегородкою.
— ?
— Я боюся признатися, що зрадив свого друга, з яким ріс із п'яти років. Розумієш? — Прикурюю і кидаю запальничку на журнальний столик. — Хто я після цього? Хто? Мовчиш? Тобі нема чого сказати? Да?
— Припини…
— Ні. Ти мені скажи, хто я такий… Мовчиш? Мовчиш, — раптом стає боляче на душі. — Значить, це правда.
— Таке трапляється досить часто.
— Що? — насторожуюся, у цих словах відчуваю певну байдужість до нашої близькості і тінь отієї дешевої фамільярності, яка властива сцикухам із петеушних гуртожитків, яких любить натягувати Булавка.
— Кажу, таке трапляється часто і цього ніхто не може передбачити чи спланувати. Значить так було треба. Розумієш?
— Ні чорта не розумію! — Встаю з дивану. — Ти говориш, наче повія!
— Олег!
— Олег!
Рома тихо плаче, згнічується, як маленьке кошеня, плечі здригаються. Понуро спостерігаю за нею і не знаю, як мені бути. Дурнувата ситуація!
Вона закриває обличчя руками:
— Господи, за що?
У мені зароджується жалість і неприємний внутрішній біль за сказане. Стоячи над нею, заплаканою і безпорадною — раптом ніби прозріваю: я маю право володіти нею, право претендувати не лише на… інтим, а й на її поведінку! Те, про що не насмілився би сказати їй ще день-два тому, тепер все більше спонукає висунути вимогу:
— Я хочу, щоб ти його покинула, — видавлюю це трохи сухо. Боюся, що така категоричність сприйметься вороже.
Вона відриває долоні від обличчя, пронизливо свердлить мене очима. Яка ти прекрасна, пташечко! Заплакана, почервоніла, у сльозах, які щиро течуть по щічках, Боже, яка ти прекрасна!
Рома нічого не відповідає, лише стискає долоні і перебирає пальці. Пауза.
Придивляюся пильніше. Шєт! Та нею ж трусить, наче в лихоманці!
— Тобі погано? — стурбовано запитую й отримую заперечливе кивання головою. Мабуть, це страх володіє нею і створює між нами невидимий мур напруги і відчуження. Рома заспокоюється. Помічаю, що з кожною хвилиною стаю для неї байдужим і далеким, наче між нами нічого не було.
Дзвонить телефон. Вона бере слухавку і буквально на очах змінюється: обличчям немов прокочується судома від переляку. Але Рома це одразу поборює, лише блідий колір шкіри вказує на несподівані внутрішні зміни. Здогадуюся, з ким вона розмовляє, кажучи у відповідь скупі слова «так», «не знаю», «ні», «подумаю», «добре» і злякано бігаючи очима.
Вона боїться на мене поглянути! У неї навіть голос зовсім інший!
Рома довго слухає, нервово відповідає, що сьогодні не вийде, бо зайнята, різко кидає погляд на мене. Вона напружена. Чую тремтливі слова «це твоя хвора фантазія», «нема підстав ревнувати».
По моїй шкірі бігають мурашки. Від несподіванки не знаходжу собі місця.
Невже запідозрив? — думаю про Тюлю.
Вона кладе слухавку і заціпеніло втуплюється в мене.
— Тобі треба йти, — з кожною секундою в її поведінці зростає непевність. — Олег, я тебе прошу… йди…
— Що з нами буде? — запитую й одразу отямлююсь, адже яке це тепер має значення.
— Я не зможу його кинути, — сідає вона на диван, дивлячись убік, проте я помічаю, як сполоханий погляд наливається слізьми.
— Ти його любиш?
— ?
Пауза.
Рома опускає голову, підходжу до неї, пальцями підводжу ніжне підборіддя, аби побачити її сумні оченята:
— Мала, але ж це було не просто так?
Рома звільняється від мого погляду, відходить кілька метрів убік і плаче. Заспокоюю, що згодом все вирішиться, не треба підганяти події. Прощаючись, цілую і на виході несподівано чую гарячий шепіт «хочу, щоб ти до мене приходив».
— А як Тюля? — однак підозрюю, що це зайве запитання, на яке вона поки не може знайти відповідь.
Пауза.
— Дурник, — у її голосі з'являється лагідність і тепло. — Ти нічого не розумієш… Боже, який ти ще дурник…
— ?
— Ти ще такий маленький…
Вибігаю від неї, як ненормальний. Все йде як ніколи прекрасно. Маман сьогодні мене потягне на довгу розмову до півночі про всілякі дурниці — НЛО, православних святих, історію церков, все, що вона забажає, не зможу заснути, довго думатиму про Тюлю… і про те, що трапилося… але це вже зовсім інша тема, якою не варто себе грузити, принаймні зараз… швидше додому, до вечірнього чаю або кефіру з пиріжками, десяти-двадцяти сторінок чергового роману, — хто зараз? — здається Ло-уренс, і — спати.
Хочеться глибоко дихати на повні легені і кричати до всіх «ей, бандерлоги! — Я щасливий, мать вашу!».
— Що сьогодні робимо? — запитує Вася Булавка. Запалює сірника за сірником, які у нього ламаються, дратується і щохвилини каже «чорт», бо не може прикурити. — От, придурки, розучилися навіть сірники робити!
— Це протипожежні сірники, — сміється Бідон.
У мене несподівано прокидається апатія і бажання нікуди не йти, нічого не робити. У подумках бачу поруч себе тільки Рому. Дико прагну при першій-кращій нагоді спекатися нашої компанії, але не знаю, чи вдасться зникнути разом із нею. Зрештою, хочу з Ромою не стільки знову перепихнутися, хоча ця мулька бентежить, скільки продовжити нашу останню розмову і спробувати поставити все на свої місця. Замислившись над цим, раптом відчуваю непевність і легкий острах — забуваю важливу обставину: моє безсилля впливати на подальші стосунки Роми і Тюлі, яке проявляється у невизначеності стосовно неї.
Господи, я втрачаю здоровий глузд! Що зі мною діється? Чому не можу бути байдужим до неї, так, як раніше? Чим вона мене приворожила? Чим? Так само, як і інші, розсуває ноги… Да… в мене остаточно їде дашок, і невдовзі всі в цьому переконаються, виставлять свій звичний діагноз із насмішок; це триватиме тиждень-другий, спершу не звертатиму на цю лажу увагу, а коли я злитимуся, то спалахне ще більше.
Дивлюся на мезозойський череп Булавки і починаю його ненавидіти. Цей вузьколобий крейзі навіть не підозрює, як я на нього зараз гнию. Наче останній бомжара, він затягується недопалком, плює на асфальт (аж гидко дивитися) і підкидає свої тупорилі слова до розмови Бідона і Мишки, по-ідіотському смикаючи головою.
Ми стоїмо посеред вулиці, як повні придурки, куримо й харкаємо, нагло зиркаємо в обличчя випадкових людей, які сахаються од нашого сміху. Впадаю у меланхолію, від якої не знаєш де подітися — лише б не стовбичити на місці.
Від нудьги закурюю другу. Повз нас проходить дві мантелеии, придивляюся до їхніх облич — два алігатора в коротких спідничках. Одна з них, із золотим зубом у верхньому ряді — певно якась ганька з приміського колгоспу — намагається люб'язно посміхатися до Бідона, а Булавка як на зло це помічає й нищівно над ним знущається «дивись, яка в неї задниця! — якраз для тебе».
— Хочу грати в більярд. Ідем у більярдну, — озивається Мишка. Вона на кілька днів з Циркулем кудись була пропала (певно, знову трахалися, як ненормальні), через що ми почали переживати, чи не трапилося з ними лихо, адже Тюля просив, щоби всі трималися купи, не повзали по одному, бо можна отримати по макітрі. Запитую про них у Васі, той сміється і каже, що їздили в якийсь Богом забутий колгосп — коцати[9], як не як, сезон, старенький, почався, уявляєш — вони привезли бинти чорнющі, як смола!
— Так валимо в більярдну? А? — запитує Тюля.
— Там Варений зі своєю паланкою, — каже Бідон і одразу ніби соромиться своїх слів, ніби вони виявили його слабкість і легкодухість. Згнітившись, несміливо обводить поглядом присутніх і невиразно бурмотить слова виправдання, що це він сказав просто так, на всяк випадок, бо мало що може трапитися, а тому треба бути готовими.
На ньому зупиняються погляди присутніх і Бідон ще більше занепадає духом, нагадує велику гумову надувну кулю, з якою поступово виходить повітря.
— Ти боїшся? — посміхається Вася, дивлячись йому в очі. Підходить до нього на кілька кроків і майже втикається своїм носом в обличчя Бідона. Вказівним пальцем водить перед його очима, дає йому в лоба щигля і голосно регоче. Бідон незадоволено бурмотить собі під носа, а Вася нагло зупиняється перед ним, мало не наступаючи йому на ноги, нахиляється до його вуха і шепоче (всі чують) «сцикун, на».
— Заткнися! — відступає Бідон на кілька кроків. — Я тільки сказав, що вони там можуть бути, дебіл! Краще знати, ніж не знати. Да? Скажи йому, Професор…
— Правильно, — підтримую Бідона. — Треба бути до всього готовими. Так спокійніше буде, і взагалі…
— Ми приготуємось, — вставляє Тюля, розминає долоні, від чого в них хрускотять кістки. — Візьмемо все необхідне. Господи, і хай збудеться воля Твоя! Амінь. Я йду за своїм надійним другом.
— А може без обрізу обійдемося? — звертаюся до нього. Він повільно обертається до мене й здивовано зводить брову:
— Ти чьо? Я патрони візьму, як на кабана.
— Правильно — як на кабана, на! — регоче Вася Булавка. — Тим підарам повідстрілюємо пісюни. Сучяри, на! Смерть іде до вас! — кричить він, від чого присутні сичать на нього, щоби поводився трішки тихіше. — Мало не забув, серед тих паскуд є один маленький — зі шрамом на щоці — ця сука, на, любить загостреною спицею колоти, носить її у маленькій флейті. Майте на увазі. Але ми їх, на, зробимо! Я вже бачу, як ми їх валимо. — Він починає скакати, розмахувати руками, імітуючи бокові удари по супротивнику.
— А може, підемо кудись в інше місце. У більярдній постійно накурено, нема чим дихати, — несміливо озивається Рома, скоса поглядаючи на Тюлю, який на неї понуро дивиться й мовчить.
— У більярдну не дихати ходять, — знову сміється Вася і закидає голову. — А ви чули, що два дні тому брати Яйця програли штуцер зелених! При-дурки, на! Грали повністю вбитими — дьорнули афганки і похапали киї, один із них уявив себе Бубкою із шестом на чемпіонаті світу, бігав по більярдній, як ненормальний, на, стрибав, поки не зламав кий, а інший v той час спустив усе бабло, на, ідіоти!
До мене приходить нестерпна самотність, найменше наближення іншої людини дратує і викликає подразнення. Відчуваю, як у мене вужчає лоб. Здригаюся при кожному грубому й надто голосно сказаному слові, які тривожать мою тишу, як удари блискавки. Тягне додому — читати історію. Кортить бути самому, тільки думати.
Рома.
Шєт!
Я знову її згадую…
Мені здається, що вираз мого обличчя, мій тужливий погляд, який час від часу несміливо тягнеться до Роми, — видає той неспокій, якому я зараз підкорений.
Мабуть — всі це бачать.
ВСІ ЦЕ БАЧАТЬ!
І думають, який же він придурок!
Нормальний був пацан, а через бабу, бля, мозги втратив!
Думаю про те, що з Ромою можна було б куди краще провести день, не парити мозги різними проблемами, забути про все на світі і, приміром, поїхати на острів Зітхань. Острів простягається на кілька кілометрів серед величезного озера за містом, що робить водоймище подібним — якщо дивитися з шістнадцятиповерхового будинку на Батрачій горі, — на велетенську видовжену літеру «о», яку невідома неземна сила ніби поклала серед лісів і рівнин; на острові люблять блукати закохані пари і загоряти голяком, там також чаклують над своїми вудками рибалки на світанку, які, наче прочани, щодня встають у сутінках і невеликими ватагами, або по одному, добираються до цього дикого місця, їхні гумові човни, подібні на світанкових привидів, тривожать туман над водою.
Дивлюся на своїх друзів, і мені здається, що своєю легковажністю вони прирікають себе на небезпеку. У мене знову виникає тривога і неспокійна думка, що незабаром має трапитися страшна бадяга, яка невідомо як вплине на подальші наші долі.
Вася, крейзі вузьколобий, єхидно регоче, оголюючи свої жовтуваті зуби і дивно киваючи — за старою звичкою — головою; Тюля напружений, мовчки потягує цигарку, уважно стежить за присутніми, а кутики його рота ледь помітно гамують посмішку, наче він задумав таємну справу; Мишка від щастя ніби світиться, тулиться і шепоче до Циркуля, а той лише ліниво відкриває свої каламутні, туманні очі (знову, бовдур, вмазаний) і не звертає уваги на те, що вона поклала руку йому на задницю; на обличчі Бідона видніється журба, він виглядає скислим, певно, переживає (нам обом тут нема чого робити, бо ми несвідомо здійснюємо вчинки, які нам не подобаються і викликають у душі відверту відразу); Рома мовчки стежить за мною, її губи ледь-ледь рухаються, наче вона намагається показати мені слово, яке боїться вимовити, вона, мабуть, про себе зараз шепоче мені свою ніжність, яку, на жаль, не можу почути.
Завмираю під її пильним поглядом, в якому ніби зупиняється час і перетворюється на плавну, спокійну ріку. Однак за певну мить помічаю зміни в Ромі, наче в її елегійній душі щойно зірвалася грізна буря. Вона непокоїться, очі помітно гаснуть, ніби втрачають відвертість, а плечі обвисають.
Сахаюся цього правдивого погляду: він — як вивернута душа, котру внутрішньо відчуваєш, але ніколи не поясниш недолугими думками чи словами, бо все це буде не те, все це стосуватиметься зовсім іншого…
Вона хоче щось сказати?
Поволі підходжу до неї, говоримо про автентичну музику (Рома любить ірландський та шотландський фолк), але це виходить мляво й черство. Пропоную їй касети класної гітари Антоніо Кобо та Рубена Ромеро, які мені привіз зі щасливої Європи один далекий родич (він служить в Іноземному легіоні і нестямно божеволіє під живу гітару).
Рома, помітивши, що Тюля уважно до нас прислухається, запитує, як поживає Інга, чи все у нас добре.
Гарне запитання. Чи все у нас добре? Хіба можна вважати, що в нас усе добре, якщо з нею навіть не спав? Адже після цього я краще знатиму її — чим живе, що їй подобається, взагалі — яке в неї нутро, чи підла вона людина, чи ні, чи дєшовка базарна, чи ангел небесний; тоді краще можна буде помітити всі її недоліки, комплекси, заморочки, пильніше прислухатися до того, що вона молотиме своїм язиком.
Чому її цікавлять наші стосунки?
Відповідаю Ромі, що зараз із Інгою не бачуся. На носі — вступний іспит з історії, треба готуватися, нема часу на інше.
— Олег, ти що заснув? — запитує Мишка. —А?
— Професор, тебе книжки не кумарять? — регоче Вася Булавка, сіпаючи головою. — А ну, розкажи нам якийсь умнячок.
— Да! Да! Розкажи!
— Давай! Давай!
— Я навіть не знаю, що вас цікавить.
— О, починається! — встряє Тюля, харкаючи на землю. — Не блатуй, ми всі уважно слухаємо. Кажи все, шо знаєш.
— Про жінок! Про жінок щось скажи! — вигукує Мишка, поблискуючи своїми хитрими очиськами.
— Про жінок? Хм… про них говорити завжди важко. Навіть не знаю, про що вам розповісти? О! Краще розповім вам про нудизм.
— Про що, на? — морщить лоба Вася Булавка.
— Це коли голими загоряють, — пояснює йому Рома. Бачу, як на обличчі Васі поволі з'являється просвітлення.
— Так от. Нудизм — це ніяке не збочення. Він має дуже давнє походження.
— Невже? — сяють очі Мишки.
— А ти як думала?
— Не перебивай його! — гаркає на неї Бідон.
— Першим нудистом був Кирило Босоногий…
— Що за хуй? — перебиває мене Вася.
— Це не хуй, а проповідник-богомил.
— Хто-хто? — витріщається Бідон.
— Богомил. Ага, ви ж не знаєте, що це означає. У середні віки народішко по сектах тусувався. Словом, тоді всі круто гнили на католиків, бо більшість священиків, єпископів були повними збоченнями, розпусниками, пиячили, трахалися з жінками і між собою, продавали церковні посади.
— Да-да! — захоплено вигукує Мишка. — Прікалуєте? Я про це навіть кіно бачила! Він правду каже!
— Але я не про це. Богомили, катари, ткачі, альбігойці, — це якраз і є ті секти, що намагалися створити справжню, не галіму віру. Шарите?
— Звідки ти це знаєш? — витріщається Тюля.
— Зі школи.
— Зі школи?
— Да. Правда цього в підручнику нема, але я знайшов у романах.
— Розкажи ще, — звертається до мене Рома.
— Про богомилів?
— Не про підарів же…
— У богомилів був ще один проповідник — Феодосій. Цей типоша уславився тим, що зумисне чинив всілякі неподобства, сексуальні оргії, бухав, як ненормальний. І коли його запитували, навіщо християнинові це робити, то він відповідав, що таким чином має можливість покаятися, тому що покаяння не можливе без гріха. Догнали?
— Говори повільніше, я не все розумію, — каже заторможено Бідон. — Значить загоряння голяком — це також гріх, але треба обов'язково його робити, щоб потім можна було покаятися? Да?
— Шариш. Пауза.
— Йо-пересете! — несподівано вигукує Тюля. — А я думав, шо це просто так. Це мені подобається!
— Що значить «просто так», на?— запитує Вася Булавка.
— Ну, чоловік і жінка хочуть перепихнутися, а тому — для «підігріва» — беруть та й роздягаються.
— Був я у Криму на тому — як його? — нудацькому пляжі…
— Даун! Не нудацькому, а нудистському… — поправляє його Тюля і починає до нас сміятися, наче хоче сказати «от, крейзі».
— Не все одно, на! — каже Вася. — Навіть якщо й на мудацькому, на! Так от, я не бачив, щоби після загорання, на, всі трахалися, — кричить.
— Ти все не так розумієш, взагалі у тебе з мозгамисерйозні проблеми. Я кажу про те, що це, мабуть, була причина виникнення загоряння голяком. Розумієш? А те, що всі вони не трахаються, так, може, нема на це умов. Ти про це не думаєш? Уяви собі: приїжджає сім'я — да? — він і вона йдуть загоряти на цей пляж — навколо голі попки, жіночі груди, чоловічі ковбасини. Думаєш, що він і вона не мріють про когось іншого цієї миті? Думають, бо хочуть. Хочуть, але не можуть. А чому? Бо одне одному заважають.
— Слухай, Тюля! Так ти у нас психіатр! А? — захоплено каже Мишка.
— Не психіатр, а психолог! — жартує Бідон.
— Не один хєр! — продовжує Мишка.
— О! Ідемо загоряти й купатися! — озивається Рома. — На озері, кажуть, вода… як у ванні.
— Ще чого скажеш! А не читала, що про наше озеро пише «Вільний край»? Ні? — каже Бідон.
— У ньому якась зараза і вже кілька людей лежать у лікарні… шкіра хвора. Зараз не ті часи. От мій дід, коли ще жив, то завжди приносив після рибалки кілька щук завбільшки із себе. А тепер? Де та риба? А? Де все те, що колись було? Саме лайно плаває, а ще комбінати й заводи всяку хуйню скидають.
— Не нада ля-ля! — обурюється Вася Булавка. —У мене є знайомий водолаз, на, який трупи шукає. Так він каже, що на дні озера, на, лежать мертві роздуті щуки і здалеку дивишся — справжнісінькі торпеди, на. Такі здорові, що ого-го!
— Ви вже мене задовбали! — обриває їх Тюля, попиваючи мінеральну воду. — Шо сьогодні робимо. Бухаємо? Йдем у більярдну чи на озеро?
— Спершу на озеро, а під вечір — більярд, — каже Вася Булавка, відкидаючи назад голову.
— Гут? — перепитує Тюля у присутніх і, переконуючись у їхній мовчазній згоді, знову каже «значить гут».
— Я не маю купальника, — озивається Мишка. — Мені треба додому переодягнутися.
— Хулі тобі з того купальника, на? Ти когось соромишся? — сміється Вася. — Я також без купальника, пардон, без плавок, на. Будемо голяком! Да? О! Скажеш нам, у кого з нас більший!
— Придурок!
У найближчому гастрономі затоварюємося кількома літрами пива, мінеральною водою, двома пляшками горілки, хлібом, ковбасою, плавленим сирком, цигарками, одноразовими стаканчиками і валимо в бік озера.
Аби добратися до озера, треба проїхати тролейбусом № 14 до окраїни міста — на масив Південний, потім сісти на автобус № 2, що їде до Насосної станції, біля якої знаходиться причал. Пасажирський катер плаває навколо острова, роблячи дві зупинки на острові (біля найбільших пляжів) і три на протилежному березі, сполучаючи два селища із містом.
Одну пляшку ковтаємо на трьох — Бідон, Тюля і я — одразу на місці, у похилій альтанці першо-го-кращого дворика. Нас підозріло пасуть кілька бабусь, які хитаються під час своїх балачок на лавці, а біля їхніх ніг крутиться чорнявий песик.
Від спеки відчуваю, що водяра мене поступово накриває.
— Ну ти Професор і маніяк! Голова! — несподівано каже Бідон, мабуть, під впливом балачок про богомилів.
— Наркалиги, — звертається Тюля до Циркуля і Васі Булавки, відкриваючи другу пляшку. — По сто ковтнете?
Циркуль відхрещується, як переляканий, каже, що алкоголь — це свиняча тяга, яка його не вставляє, це тяга для дебілів. Із ним несподівано не погоджується Вася Булавка і зізнається, що горілка, якщо її постійно квасити, перебиває бажання мазатися, а мене, пацани, вже харить — соплі метрові, у нирках крутить, на, ну його в баню! так можна в систему залізти, на.
Далі пити відмовляюся, бо знаю, що через кілька годин настануть гайки.
Усі чекають, поки Тюля, Бідон і Вася вдушать другий снаряд. Але це затягується, бо кожен з них занадто багато базікає і тим, хто чекає, вривається терпець. Мишка, аби все швидше скінчилося, просить, щоб їй налили.
До нас підходить плюгавий доходяга із засмаглим обличчям. Він страшенно шепелявить, від чого у нього кілька разів перепитують «чьо нада, грінго?». Той шепелявить ще гірше, і Тюля каже йому «відвали, придурок». Незнайомець погрожує своїми худющими руками-жердинами, гнівно видавлює з себе кавалки слів і фраз. Вася не витримує і вибухає дикими матюками, підбігає до нього і з усієї сили затоплює йому в хліборізку. Чоловік важко падає і ніяк не може підвестися, потім починає повзти до нас і страшний вираз його морди підказує, що він має неприємні наміри.
Мене трохи лякає така поведінка, плюгавий доходяга схожий на великого страшного плазуна.
— Валимо звідси, — каже Тюля.
Сідаємо в тролейбус № 14, зручно умостившись на задніх сидіннях. Сонце нещадно пече і нас помітно розвозить. З кожною зупинкою в тролейбус набивається все більше людей і їхнє ґелґотання, запахи поту роблять наші страждання ще більш нестерпними.
— Уступіть будь-ласка місце, а то я цілий день на базарі стояла. Ноги просто віднімає, — звертається повна літня жінка із торбами у руках до Васі Булавки, який дрімає на плечі Бідона. Той незадоволено розплющує очі, наче не розуміє, що відбувається, обводить поглядом все навколо і зупиняється на жінці.
— Які ноги? — запитує, втупившись в істоту, яка його щойно потривожила. Зосереджується на обличчі жінки, ніби намагається сфокусувати зображення, і показує пальцями їй «вила». Тюля з Мишкою сміються. Жінка від цього почувається незручно і повторює своє прохання, на що Булавка гнівно кидає «трахав я твої ноги».
До нас розвертається сивий чоловік, який сидить перед Васею і голосно його сварить. Пасажири обертаються й уважно чекають, що буде далі. Спостерігаю за їхніми поглядами і бачу в них зневагу, ненависть і суворість.
Раптом помічаю, як із глибини тролейбуса за нами стежать батьки Інги, від несподіванки аж здригаюся.
Шєт! Де вони взялися?
Її мати зустрічається зі мною поглядом і відвертається.
Голос Васі криє старого на чому тільки світ стоїть, що тобі, сука стара, вже пора здихати, білі тапочки заказувати, що вас смердюхів останнім часом розвелося надто багато і кожна вівця намагається пояснювати, як треба жити, та я срав на таких підарів як ти, розумієш? чьо витріщився, сучяра? хочеш, тобі всі яйця повідбиваю?
Тролейбус гудить, як вулик, жіночки кліпають очима і, наче кури, кудкудакають «що це таке?», «викиньте цього хама». Чоловіки мовчазно спостерігають і на це не реагують, бо Тюля уважно й чіпко дивиться в очі кожного з них. Щоправда, один сорокарічний мудак, герой сраний, схожий на добропорядного сім'янина-інтелігента, вимагає, аби ми покинули салон. Тюля неголосно каже йому «закрий м'ясорубку, грінго, коли вийдемо, я тобі гланди через дупло повириваю». Він одразу замовкає, задкує і зникає за спинами воркітливих жіночок, які ніяк не заспокояться.
Відчуваю дикий сором за те, що їду в цьому триклятому тролейбусі, що знаходжуся поруч із цим дауном Васею, якому краще було б піти додому й проспатися. От чьмо, нализалося! А ще ці батьки! Шєт! І де вони взялися? Певно, їдуть також на озеро. Краще було вдома сидіти, читати історію, скоро вступний екзамен. Згадка, що незабаром іспит, ще більше кидає мене в депресію і відчай. Дуже мало часу витрачаю на підготовку, а конкурс великий — на місце п'ять придурків і більшість із них, певно, зачухані відмінники із золотими медалями. Треба було їх більше виловлювати на вулицях і товкти їхні сучі мордяки, вибивати їм зуби, ломати руки сучярам, забирати гроші, котли і накладати штрафи, щоб, гниди, знали, яка справжня житуха…
Пересідаємо в автобус № 2. Батьки Інгитакож. При виході вітаюся з ними і помічаю, що мати Інги без бюстгальтера, а її важкі круглі груди туго облягає біла футболка, що робить цю стару клячу досить привабливою і навіть молодшою на цілий десяток (красива сучка!). Але батьки поводяться так, наче не знають, хто я. Моїстраждання збільшуються удвічі.
Тепер мабуть Інгу до мене не підпустять, навіть на сто кроків.
Прибувши катером на острів, довго вибираємо безлюдне місце, поки нарешті не зупиняємося навпроти «Дикої корчми», яка знаходиться біля лісу на другому березі. Від неї нас відділяє блискуча водяна смуга завширшки з кілометр. У цьому місці Тюля минулого року перепливав озеро і мало не втонув, добре, що поруч на човні був Бідон і вчасно витягнув його за волосся.
У «Дикій корчмі» майже щодня трапляються бійки «наших» із селюками, які люблять туди пхати свого носа, оскільки живуть поруч. Місяць тому одного з них підрізали. Туди йти самому — самогубство. Минулого року, коли ми там гуділи — справляли день народження, здається, Бідона, — до нас підвалило колгоспне мурло двометрового росту і почало вимагати з кожного по десять гривень. От підар! Вася Булавка, який був найбільше готовий серед нас, несподівано вхопив виделку і з усієї сили вдарив того придурка у пах. Ця горила вилетіла із дикими криками на подвір'я. До міста тікали, як ненормальні, бо позаду з дубинами за нами біг натовп озвірілих аборигенів. Насилу діставшись до цивілізації, попадали в невеликому парку на траву і не могли підвестися, ноги гуділи, наче від десятикілометрового марафону, легені, здавалося, вилізуть через рот.
Розміщуємося на невеликій галявині, яку з усіх боків густі дерева притискають до водойми. Це улюблене наше місце, воно ізольоване від небажаних очей і сюди рідко заходять відпочиваючі, оскільки від причалу треба пробиратися чагарниками більше ніж кілометр. Зранку тут може зависнути самотній рибалка, або під вечір заплисти на човні коханці, зробити бум-бум, щоб у сім'ях ніхто нічого не дізнався, і по норах. Два місяці тому ми тут кинули на хор одну викладачку-хвойду з педагогічного університету, дурепі, певно, сподобалося, бо вона ще кілька тижнів після цього пудрила нам баки, прилипала зі своїми дурнуватими психологічними тестами, щебетала «які симпатичні хлопчики», читала свої вірші, казала, що кохання повинно бути вільним, несла іншу лажу: одразу видно — в голові тільки мухи.
Пацани скидають труси і регочуть, дівахи соромляться і відвертаються. Вася і Циркуль просять Мишку роздягнутися. Вона, вагаючись кілька хвилин, раптом сміється і також звільняється від одягу.
Заворожено оглядають ЇЇ тіло і на мить стають серйозними. Потім чіпляються до Роми, але вона погоджується роздягнутися тільки до пояса. Дивлюся на її гарні груди, пригадую, як вони ніжно вміщалися у моїх долонях, наче ховалися, від навколишнього світу. Заплющую очі і відчуваю збудження.
Тюля спостерігає за мною і пропонує зайти у воду.
Бідон також виявляє бажання намочити свою задницю, на що Вася каже:
— Дивись, бо може облізти шкіра. Присутні заливаються сміхом.
— Хочеш купатися? — тихо звертаюся до Роми, і вона вдячно посміхається.
— Я хочу, щоб ми були самі. Пауза.
Да — кажу собі. Звичайно, що самі, маленька. Не з товстозадим же Бідоном?
Мишка пропонує кинути щось на кишку, бо відчуває нестерпний голод. Булавка вставляє своїх п'ять копійок, що хавати будемо після купання, тоді кращий апетит, можна з'їсти цілий вагон.
— Професор! Ти йдеш? — гукає мене Тюля, стоячи по коліна у воді, після чого заходить далі — по пояс, по плечі — пірнає і пливе брасом. Його засмагла спина і розкинуті руки виринають на поверхні і знову зникають.
Вода здається мені трохи прохолодною. Спершу набираю її в пригорщі й розтираю тіло, яке покривається гусячою шкіркою.
— Ниряй, так холоду не відчуєш.
Я кричу йому, щоб далеко не плив, бо там сильна течія.
За Тюлею рівномірно пливу кролем, поки не наближаюсь до нього лежачого із заплющеними очима на воді.
— Навчи мене лежати.
— Це просто, — каже він у стані повного спокою. Прозора вода поглинає його обличчя, залишаючи незайманою поверхню у формі овалу, де знаходяться очі, ніс, рот і підборіддя. Пробую лягти так само, але вода потрапляє у ніздрі. — Відкинь голову назад, ну-ну, не бійся, розкинь руки. Та не напружуйся, розслабся, відчуй себе туманом, що покриває поверхню води. Доганяєш? Тільки не напружуйся!
Шєт!
Тюля сміється і каже, що я подібний на шматок плаваючого лайна, тільки єдине погано — йду на дно.
Ми бачимо на відстані п'ятдесятії метрів наших друзів, які ходять по галявині, розмовляють, сміються. Кидаю погляд на Рому, яка вже повністю роздягнута і лежить, заплющивши очі. Дивлюся на ЇЇ біляве тіло і мене охоплює бажання взяти її зараз. Раптом помічаю, що Вася Булавка і Циркуль підходять до Мишки, лягають поруч і припадають до її грудей, а вона лише гладить їхні чорняві голови.
— Збоченці дурнуваті! Живуть, як тварини, — каже Тюля і пірнає.
Бідон, певно, не знаючи, що робити, знову заходить в озеро, але до глибини не допливає. В нього панічний страх перед водою. Лише барахтається поблизу берега, як велика дитина, і гукає нас. Тюля не звертає на нього уваги і несподівано каже:
— Надто спокійні дні останнім часом. Не розумію, що він має на увазі.
— Я про те, шо через день-другий нам треба буде на певний час звідси звалити. Доганяєш?
— Куди?
— До Казиміровича. Він дуже зрадіє. Ми давно в нього не були. Пам'ятаєш його самогонку? — починає реготи.
— До Казимировича? — захекано перепитую, випльовуючи воду. — Я про це не думав. Давно ми його не бачили.
— Тоді гут?
— Навіть не знаю…
Згадую симпатичного ветерана Другої світової, який на старості літ потрапив на зону за те, що стріляв у міліціонера з мисливської рушниці (він сидів разом із батьком Тюлі). Ми з Тюлею кілька разів їздили до нього на невеликий хутір за тридцять кілометрів від міста, привозили цигарки, алкоголь, продукти, консерви, а одного разу притарабанили невеликий телевізор, який витягнули з однієї буржуйської дачі, аби ця дрібничка розрадила старість Казимировича. Він частував нас своїм самогоном із грушок, на другий день хотілося померти — так голова розколювалася. Але ми не нарікали.
(Про існування Казимировича серед наших друзів знали лише Тюля і я, ми давно про це домовилися, оскільки його стара хата була єдиним місцем, де можна тримати крадений товар. Безпечнішої нички не знайти.)
— Біда підвалить не сьогодні, то завтра. Олег, про це ніхто не має знати, навіть матері не кажи. На цей раз це серйозно.
— У мене скоро екзамен з історії.
— Хуйня. Складеш. Квитки на поїзд купив?
— Я про це й забув.
— Може, поступатимеш у наш?
— Там батько Інги працює, не хочу. Розумієш, між нами будуть зовсім інші діла. Як тобі це пояснити…
— Говори як є.
— Я тепер тільки догнав, що з тим козлом, словом… краще б я з ним не знайомився. Навіть коли я і поступлю, не думаю, що там буде все гладко. Розумієш? Все це не те… наче щось змінилося в мені…
— Да.
— Та й їхати звідси хочу. Кумарить мене це життя, тут я, наче риба, викинута на берег. А там — щось нове, там нічого не відомо — і це мене найбільше вставляє. Ти ж сам бачиш, я багато чого перестав доганяти, багато чого не роблю, як всі інші… це не моє, не лежить мені до цього душа. Розумієш?
— Да, — каже Тюля й пірнає. Його голова довго не з'являється, поки він не виринає метрів за п'ять позаду мене.
— Розумієш, головне — це знайти свою тягу. Я хочу її знайти, а коли й не знайти, то принаймні спробувати шукати. Як думаєш?
— Правильно. Тут нема шо робити. Йо-пересе-те! — несподівано вигукує він. — Ми ж забули про пиво, воно вже нагрілося на сонці!
Пливемо до берега наввипередки, але Тюля несподівано хапає мою голову і штовхає під воду. Тільки-но винирюю, як він знову вискакує на мене, від чого не встигаю вдихнути повітря. Під водою, відчуваючи, як його напружені руки щосили штовхають мене униз, раптом усвідомлюю, що в ньому прокинулася злоба. Ще через кілька разів розумію, що цей жарт набуває зовсім іншого значення.
— Ти збожеволів?! — захекано випалюю, хапаючи повітря.
— Мементо морі, — сміється він і пливе до берега.
Мишка роздає одноразові стаканчики, Рома витягує з торби продукти і розкладає на розстеленій газеті, а Бідон нарізає хліб, ковбасу і сир. Циркуль приносить літрові пластмасові пляшки пива, які стояли у воді.
— Нагрілося, — розчаровано каже Тюля. — Мене попустило.
— Мене тоже, — каже Вася.
— Нада догнатися, — плескає його по плечу Тюля. — Казав: мутанти, беріть ше снаряд!
Булавка сідає за спиною Мишки. Вона кусає бутерброд, простягає його назад, де на нього чекає роззявлений рот Васі.
Рома їсть задумано, втупившись у землю. Схожа на беззахисну лагідну тваринку. До її грудей вчепилася невеличка травинка і мені хочеться прибрати її ротом.
Несподівано придивляюся до тіла Мишки і мене насторожують дрібні червоні плямки, що рясно вкривають її живіт, боки й руки. Після того як ми випиваємо пиво і все з'їдаємо, питаю Мишку, чи немає в неї на губах невеличкої ранки. Присутні уважно слухають, але не розуміють до чого я веду.
Раптом, на верхній губі Мишки — справді! — помічаю відкриту, непримітну, як прищик, ранку.
— У кого ти останнім часом брала? — Мишка від цих слів здригається, її обличчя перекособо-чується від гніву і густо червоніє.
— Пішов ти!.. Чьо нада? — напружено запитує вона.
— Ти знаєш, що це таке? — веду рукою навколо її тіла, де знаходиться червонаста висипка.
— Що за хуйня, Професор? — ніби ошпарений, підривається на ноги переляканий і блідий Вася Булавка.
— У тебе сифак, — кажу їй. Мишка на мить завмирає, наче від цих слів її паралізувало, розгублено дивиться на присутніх, кидає пронизливий погляд на мене і гнівно жбурляє стаканчиком.
— Придурок! Гнида! — зривається на ноги. Пауза.
Присутні певний час мовчать, кидаючи одне на одного неспокійні погляди. Сполоханий Вася раптом починає себе оглядати:
— Що за діла?
— Тихо, — заспокоює всіх Тюля. — Ти точно знаєш? — запитує в мене.
Нервово посміхаючись, кажу, що коли ви натягували кого не слід, у цей час Маман мені давала розумні книжки читати.
— Ми всі вмієм читати, на! — незадоволено випалює Вася.
— У малого Мірчука таке було на другому чи третьому місяці сифака. Так що ти не кіпішуй, а шуруй на трипдачу і перевірся, — ставлю на місце цього вузьколобого вискочку. — Хто з тобою за останні кілька місяці трахався? — запитую в Мишки. — Повір, це потрібно не стільки для інтересу, скільки для вашого ж — усіх — блага.
— Я нічого не скажу, — насуплюється вона і відвертається.
— Послухай мене, дурненька, ми й так дізнаємося, хто тебе заразив.
— Ой, бля! — хапає голову руками Вася Булавка. — Там було-було!
— Заткнися! — кричить на нього Мишка.
— На кого, дура, губи ковбасиш?!! — зривається він на ноги.
— Добре, — кажу їй і звертаюся до Васі й Циркуля, — огляньте свої пісюни і подивіться, чи нічого на них нема.
Вони відходять на кілька метрів урізнобіч і кожен з них, зігнувшись, уважно оглядає себе, при цьому тихо лаючись.
— Здається нічого, — каже Циркуль.
— У мене щось є! Йоб… Точно є! Невеличкі ледве помітні фігнюшки! Ой бля! — кричить Вася на Мишку, як ненормальний, — казав тобі, суко, не трахайся з ким попало! Варений, я, Циркуль, ота свиня жирна з центру, на, Вова Карбюратор, Косаківський, лейтенант з аеродрому! Стільки народу за це сране літо!
— Хулі там того літа, — каже Бідон.
— Заткнися! — гаркає на нього Вася і знову нападає на Мишку. — Скільки ще їх було? Скільки?!
Вона, ридаючи, швидко хапає свої речі і голою тікає в зарості дерев. Заспокоюю Васю і Циркуля, кажу, що у всьому винні вони самі, зрештою, нам усім треба буде здати аналізи, і не тягнути, чуєте, не тягнути.
— Які в сраці аналізи? — насторожується Бідон.
— Мальовані! — гаркаю на нього. Він згадує, що неодноразово дудлив пиво з однієї пляшки разом із Васею та Циркулем. Дивлюся на Рому. В неї від страху чи то несподіванки відкритий рот, насторожено розглядає тіла Булавки й Циркуля.
— Що робити? — у відчаї запитує Вася, натягує на себе труси, потім штани, футболку, обтрушує з ніг пісок й одягає шкарпетки. Всі одразу розуміють, що пора вертатися в місто, бо особливого настрою залишатися далі ні в кого нема.
— Під час уколів кинути бухати. Хоча б на місяць, — кажу їм мовчазним, вони на мене дивляться з диким блиском в очах.
О шостій вечора йде невеликий дощ. Це настільки приємно, адже опадів не було майже два тижні, що я неодмінно хочу йти у більярдну, де ми всі вирішили (повертаючись додому на катері), зустрітися. Виходжу на балкон і сідаю з книжкою на невеличку табуретку. Закурюю і починаю студіювати Другу світову війну.
Маю дві вільні години, оскільки в більярдній з друзями домовлено зустрітися близько дев'ятої, коли темнітиме.
Дощ поволі слабшає, поки й зовсім не вщухає, тільки з листя дерев ще падають краплини. Вдихаю на повні груди вологе приємне повітря, заплющую очі і думаю про майбутнє: навчання в університеті чужого міста, проживання на квартирі чи в гуртожитку — ні! — краще на квартирі, де ніхто не заважатиме, — прогулянки незнайомими вулицями, спостерігання за незнайомими людьми, прислухання до їхньої мови… Господи, все це не за горами. Наперед відчуваю самотність, яка стає єдиною супутницею (підозрюю, що надовго), з якою розмовлятиму вечорами, якій довірятиму свої потаємні думки і бажання.
Дивлюся на передвечірнє місто, на останні потуги червоно-оранжевого сонця, яке не пече, а тільки приємним теплом торкається шкіри. По тротуарові внизу йде малюк, штовхає коляску, яка поволі котиться перед ним, а позаду нього молоді батьки, які весело розмовляють і гукають до. синочка.
Нудьга стає дедалі нестерпнішою. Вулицею на шаленій швидкості пролітає підліток на мотоциклі без вихлопної труби, від чого тиша здригається від важкого і пронизливого ревіння двигуна.
От придурок! — думаю про вузьколобого шмаркача, який нехтує власною безпекою. Мене знову підкорює нудьга. Ліниво читаю ще кілька сторінок, але одразу забуваю, про що йдеться в книжці, і врешті відкладаю.
Із цього нестерпного стану мене виводить несподіваний спогад епізоду на пляжі, якому не надав був значення, а тепер він постав знову перед моїми очима. Коли ми з Тюлею відплили від берега, я помітив, що Бідон щось переконливо та наполегливо доводив Ромі, а вона — як тоді здалося — почувалася незручно, прикривала груди руками і кидала на нас нетерплячі погляди. Про що він із нею говорив?
Господи, через цю мантелепу зовсім втрачаю голову!
У Бідона, підлого козла, на озері, коли він дивився на неї, був особливий вираз обличчя! Такий вираз, як правило, з'являється тоді, коли базариш зі сцикухою про інтим, або про щось наближене до цього.
У мене їде дах!
Шєт!
Маман приносить кружку холодного (яка благодать!) компоту, який залпом випиваю і втираю мокрі губи. Дякую їй, а вона куйовдить моє волосся і каже, щоби відпочивав, бо стільки читати просто не можна.
— Хочеш окуляри носити? На тебе ж тоді дівчата перестануть дивитися, — сміється вона і я з нею погоджуюся.
— А може, це на краще?
Маман здивовано дивиться і несхвально киває головою, мовляв, дурник — про таке думаєш…
Приходить рівний і приємний спокій, з'являється сонливість, заплющую очі і намагаюся відчути внутрішні порухи своєї душі. Виразно чую пісню «Повіяв вітер степовий», яку затягують кілька п'яних бандерлогів внизу на тротуарі. Силкуюся їх не слухати, але горланять ще дужче, усвідомлюю, що вони тільки наближаються здалеку. Думаю про цих людей, які зараз співають, і мені здається, що вони щасливі, залили собі труби і забули про власні мульки; мабуть сиділи разом веселі, водяру квасили, жартували, розповідали про своїх дітей і дружин, як вони це люблять робити, — з приколами і добрими насмішками.
Хулі їм ще робити в цьому житті?
Пора виходити. На зустріч із друзями йду пішки (можна під'їхати тролейбусом) вулицею кардинала Йосипа Сліпого, яка тягнеться повз гідропарк, при вході до якого стоїть бар, кілька магазинів і більярдна. Дорога забере двадцять хвилин. Хочу якомога довше бути на самоті. Звичайно, можна зависнути вдома й далі втикати над книжками для іспиту, але це було б бачіна проти моїх друганів, бо не знати, як закінчиться цей вечір.
Мене парить передчуття, що трапиться лихо. Може, такі думки з'являються через те, що спав перед вечерею?
Що таке смерть? — подумки запитую себе, минаючи відкриту кав'ярню, де сидять вузьколобі грінго і голосно сміються, з великих бокалів п'ють світле пиво, а дівахи тримають у пальцях довгі тонкі сигарети. Що таке смерть? Це така тєма, коли інші тєми вже не мають значення. Вона уявляється тільки сірою ледь виразною хмаркою, яку дуже важко помітити і яка приходить до людини за кілька днів, коли їй настануть тапочки. Словом смерть — це повна лажа, про яку нічого конкретного не можна сказати. Ще моя покійна бабуня казала, що по душу людини завжди приходить якась тварина: або пугач, або білий собака, або кішка. Коли вмирав дідьо, то навпроти вікна — на яблуні — три дні сидів пугач і серед ночі моторошно нагадував бабуні про неминучість. Відчуваю, як трусяться руки, таке враження, наче моє тіло несе незрима вода вулиці і воно не хоче чинити опір, підкорюється.
Згадую Інгу, з якою не бачився кілька днів, а може й більше.
Телефонна картка ще має трохи часу. Набираю номер. Слухавку бере матір Інги, запитує «хто?», кажу — давній приятель (боюся признатися, що це я, бо ще не покличуть). Інга мене не пізнає, називаюся і відчуваю, що в її голосі немає радості, здивування, так, наче зі мною говорить незнайома людина, наче я помилився номером.
От вівця!
«Через кілька днів я звідси їду», — кажу подавленим голосом. Те, що зі мною не хочуть розмовляти, прикро вражає і — факен шєт! — впливає на моє почування та голос.
«Куди?» — запитує вона так, як запитують .«котра зараз година» серед глибокої ночі, несподівано прокинувшись.
«Поступати в університет».
«У наш не хочеш? — пожвавлюється Інга, а мені здається, що вона хотіла сказати «даремно, а то батько вже налаштувався тебе слухати на екзамені».
«Hoy».
«Ясно. Вирішив подалі від рідного дому?»
«Да. Подалі».
«Ну що ж… бажаю успіхів. Мало, не забула, поверни, будь ласка, книжки».
«Обов'язково», — від цих слів стає ще прикріше. За кого ж вона мене має, якщо таке несе? Ні — не по дорозі мені з цими маминими донями, не по дорозі. Сцикуха!
«Готуйся до іспиту, а то таким, як ти, дуже…» — і цієї миті розмова обривається… нестерпний звук сповіщає, що картка накрилася. Стою зі слухавкою ще хвилину, як очманілий: ніколи не бачив, щоб людина так швидко, на всіх парах віддалялася через невідомі мені причини, які, можливо, зі мною навіть не пов'язані. Те, що її батько, мурло ходяче, мене не сприймає, було видно із самого початку, а ще цей завідувач якоїсь там кафедри підлив масла у вогонь… а ще цей триклятий тролейбус, п'яні гастролі Васі… а ще мої «незрозумілі» слова, яких забуваю фільтрувати у високошанованому товаристві…
Вони не знають моєї правди і ніколи про неї не дізнаються.
Якщо подивитися на все без «бе», я не святоша… був присутнім при багатьох речах, яких не робив. Цю лажу неприємно згадувати, так, наче сам творив зло. Мертвий блондин, якого скинули у воду, обісцяний Варений, а ще постійне хамство і бійки — хіба це можливо забути, так, як це робить, скажімо, Вася? А збита машиною бабця? — ще минулого літа зрозумів, що почалася нездорова тєма, яка переслідує нас нашими ж вчинками. Якого милого Бідон тоді приїхав і забрав нас усіх убитих, обкурених? Якого милого дозволив сісти за кермо Тюлі і їхати в «Дику корчму»? За своє галіме життя я ще не бачив страшнішої дороги, коли Тюля — під божевільні крики Васі «газу! газу!» — мчав на шаленій швидкості лісовою дорогою понад озером, а ми викрикували «злітай! це гелікоптер!». Я думав, що ми розіб'ємо колимагу Бідонового батька. А Тюля то вимикав світло — і ми у дикому інстинкті кричали від страху, закриваючи голови руками, — то вмикав, регочучи, що мало не врізався у дерево; коли машиною почало кидати, всі догнали, що ми злетіли на обочину з асфальтної смуги… всі чекали зіткнення, інстинктивно згнітившись, як котенята. Я тоді думав, що додому більше не повернуся. А Тюля то вимикав світло, то знову вмикав — і… поки не трапився той глухий удар. «Що за хуйня?» — засіпався переляканий Бідон, — «Що скаже старий?! Бля! Він мене закопає… Що робити?»
Пауза. «Приїхали», — сказав я і всі на мене дико подивилися. Ми зупинилися, повискакували з салону і за два десятки метрів позаду машини помітили великий темний предмет на дорозі. Наближаючись до нього і все виразніше впізнаючи силует людини, всі зрозуміли… трапилося непоправне. Це була старенька бабця, яка не могла ні підвестися, ні видавити слово, лише її нерівний стогін блукав серед тиші, а тіло нервово тремтіло, наче від крижаної води. «Бля! Де ця карга взялася?» — незадоволено сказав Вася. Тю-ля глухо промовив, що при заїзді в місто зателефонуємо в лікарню, аби її забрали. «Крило, накрилося крило!» — карався біля машини Бідон. Але я більше нічого не хотів чути і закрив обличчя долонями.
Така фішка не пробачається — подумки кажу і розумію, що наше життя деколи стає вередливе, як шістнадцятилітня гівнючка. Згадую тужливі харі тих, які постраждали від моїх друзів, і відчуваю страх перед їхніми згаслими поглядами. Вони, безжальні тварюки, мають велику силу — приходити у той момент, коли голову муляє довбане сумління, коли хочеться вити вовком. Уже кілька разів я намагався просити у Господа душевного заспокоєння для моїх друзів, аби наповнив тишею їхні серця, а помисли зробив легкими, як очеретяний легіт над вечірнім ставком, да, як очеретяний легіт. Але мої слова були скупі й незграбні, наче черепахи.
Раптом за тридцять метрів від більярдної мене брутально зупиняють, боляче смикнувши за руку. Вдається помітити чотирьох — Вареного, типошу з бандитською мордою, як у Гарика Сукачьова, засмаглого лисого здорованя і ще одного доходягу в чорних круглих окулярах. Від підсічки лисого падаю і вдаряюся бровою об асфальт. Не встигаю підвестися, як дістаю болючі удари по тілу, а один навіть у вухо.
От, підар!
Чую дівочий крик, ледве підводжу очі і пізнаю ту мантелепу (на жаль, ім'я її забув), яку минулого тижня тугенько натягував за нічним баром. Відчуваю, як по обличчю тече тепла й липкувата кров.
— Тюля! — кричить дівчина, незграбно розкинувши руки. — Тюля! Хто-небудь! Допоможіть!
— Закрийте тій суці хліборізку! — гаркає до своїх придурків Варений. — А тебе, Професор, я зараз освіжу, — каже він, розстібаючи ширінку.
У голові відчуваю жахливу каламуть і неприємний біль у боках, пробую підвестися. Але не маю сили. Цієї миті лунає постріл і грізний голос Тюлі наказує лежати. Варений і троє інших, зненацька застукані, застигають на місці.
— Ах ви, гниди! — помітивши мене, заюшеного кров'ю, кричить з порогу більярдної Вася Булавка до Вареного і його супутників. Він підбігає з озвірілим, перекособоченим виразом обличчя, вихоплює мисливського ножа і це на них діє переконливо, бо на обличчях з'являються перші ознаки страху.
— Тюля, давай на рівних, — каже Варений.
— Хто ти такий? — підступає до нього Тюля.
— Я? — не знає, що на це сказати Варений. — Я… я… просто.
— Ти обісцяний, а з обісцяними я не розмовляю.
— Альо! Не газуй! — підходить лисий і не встигає моргнути оком, як Тюля прикладає обріз до його вуха і стріляє. Лисий, як важкий мішок, падає на землю і починає дико качатися, викрикуючи «йо-о-о-й!». Переляканий Бідон підбігає до лежачого, силкується його перевернути, аби подивитися, чи з ним усе гаразд, але Тюля кричить, щоб залишив його, бо він себе чудово почуває.
— Я цю вівцю тільки шугнув! — ми дивимося, як лисий, охопивши голову руками, качається по землі і важко сопе. Його скручує у калачик, а ноги в конвульсіях ніби шкребуться об землю. Він тихо скавулить і тіло його здригається. Спершу всі оторопіло дивляться на лежачого і не знають, що робити. До нього підходить Булавка, злегка копає, як нерухому тварину, аби переконатися, чи та не здохла. Потім обертається до інших.
— Гаси їх! — кричить Вася і підбігає до того, що в чорних окулярах. З усієї сили б'є його в табло. Ще один, подібний на Гарика Сукачьова, кидається навтьоки і Тюля вслід йому матюкається.
Рома і та, яку я недавно натягував, допомагають мені підвестися, до обличчя прикладають мокру хустинку і витирають кров. Уважно вивчаю очі Роми і бачу в них сльози, вона каже, що мене треба відвести у травмпункт і накласти шви.
Тюля підходить до Вареного, який від збудження ніби пританцьовує на місці, долонею хлопає його по щоці, потім ще раз і ще раз:
— Твої орли звалили. Ти з бабами тусуєшся? Да? Може ти баба? — коліном б'є його в живіт. Варений, важко йойкнувши, згинається у три погибелі. Вася розбігається і копає його в голову. Вареного відкидає на кілька метрів, він незграбно підводиться і з його носа тече густа юшка. Тюля різко йде вниз, правою ногою блискавично швидко робить йому підсічку, від чого той знов опиняється на землі.
— Гарні котли, — Тюля знімає з його руки годинника.
— Ей, Котовський, — звертається Вася до лисого. — Підійти сюди. І ти тоже, — каже до іншого. — Через тиждень, суки, кожен з вас по п'ятдесят бак-сів. Окей? Розбіглися. Бігом! Ей, ти, Котовський, і бігуну своєму передай те саме, бо ноги підару переламаю.
Перш ніж їх відпустити, Тюля забирає у них кишенькові гроші, а Вареному каже, що завтра принесеш сто баксів. Потім підходить до мене:
— Як ти?
— Нирка. Йти не можу.
— Нічого, боліти буде тільки два-три дні. Бідон, викликай тачку, відвеземо його в поліклініку, хай брову зремонтують.
Моя рятівниця запитує, чому не телефоную? невже забув? — не можу знайти відповідь. Рома насторожено нас слухає і прискіпливо оглядає суперницю, яка гладить мене по голові. Голосно кажу цій сучці «я про тебе думав» — навмисне, аби чула Рома, від чого вона хмурнішає і йде до більярдної.
— Бідон, відвези його, — говорить Тюля, коли зловили тачку. Мені допомагають забратися в салон, насилу вмощуюся, скручений від болю. До нас несподівано заскакує моя рятівниця. Почуваюся трохи незручно, бо забув, як її звати. Вона муркотить і я обмізковую, як би чемно і ввічливо позбутися цієї хвойди. Це ж треба бути такою ідіоткою: людина насилу дихає, а вона про таке думає… Хоча литки в неї пристойні, цілу дорогу їх ніжно вивчаю.
О дев'ятій ранку несподівано приходить Рома, вона збентежена і трохи розгублена. Запитує про рану, чи не було боляче, коли накладали шви. Торкається рукою до білого лейкопластиру на брові, в її очах стоять сльози, наче ось-ось заплаче. Вона дуже близько, навіть відчуваю елегантний запах духів.
— Я хочу тебе, — опираюся на праву руку, намагаюся підвестися до неї, але знову боляче хапає в боку.
От, западло!
Дівчина вибухає сміхом і губи її шепочуть « мійінвалід».
Рома починає мене цілувати, її чорняве волосся падає на моє обличчя, заплющую очі, приємно відчуваю, як вона легко кусає мійсосок. Збуджено скидаю з нею блузку та спідницю. Рома шаленіє, вискакує на мене і ми займаємося коханням. Вона нагинається для поцілунку, кусає за верхню губу, її волосся ніжно лоскоче мої груди. Вона відкидає голову, патла наче підлітають угору, але правою рукою одразу закидає їх назад. Рома заплющує очі, стогне. Погладжую її розслаблені уста, вона бере мій палець в губи, відчуваю, як її лобок злегка вдаряється об мене. Починаю масажувати їй анус. Вона шепоче «Боже» і рухається швидше. Я також добавляю темпу. Рома скрикує, судорожно щипає мене пальцями і сіпається в хаотичних, шалених конвульсіях. Ще не бачив такого швидкого оргазму, у прогалині її ніг — справжній тропічний клімат. Рома злегка підводиться, бере мій член і знову направляє в себе. Він тугенько входить, і я розумію, що вона хоче в попку.
«Давай, маленький. Давай», — шепоче і плавно похитується.
— Учора біля більярдної я подумала, що тебе втратила, — каже через кілька хвилин задумано.
Ніжно пригортаю її і переконую, що ревнощі безпідставні, що та вівця — давня знайома, яка випадково припленталася у більярдну і коли вийшла, побачила, як із мене на вулиці роблять котлету, відкрила сирену, підняла всіх наших, так що це просто збіг обставин, маленька, не скажу, що неприємний, бо якби вона з'явилася через п'ять-десять хвилин, то сумніваюся, що зараз лежав би біля тебе, шариш?
— Да, — говорить ніби приглушено. Між нами раптово виростає непомітна стіна відчуження, яке ніяк не можу пояснити: різкий перепад її настрою буквально на очах розвіює невеличку радість, яку ми отримали перед цією ідіотською розмовою.
Краще було б просто лежати разом, мовчки дивитися і пестити одне одного, посміхаючись очима. Давно помітив одну закономірність: для того, щоб комусь наламати тягу — зіпсувати настрій, необов'язково робити погані вчинки, варто лише увімкнути в собі цей придуркуватий «трансформатор» журби і все одразу летить під три чорти, нічого не можна буде пояснити і виправдати, нічому не можна буде зарадити, особливо тоді, коли твоя подруга, яка гола лежить біля тебе після гарного трахання, не знати з яких причин «тривожиться», наче випадкова бля-дюга із вчорашнього дня може бути серйозною для цього підставою.
Пауза.
— Чому сумуєш, котенятко? — прагну вивести її зі стану неприємної психологічної «коми», але по виразові обличчя бачу, що мої зусилля банальні й даремні, так, наче годину тому вона з'їла неякісні консерви, а тепер хоче стругати.
— Тюля раніше з нею спав, — каже Рома. — Ненавиджу!
— Це тебе непокоїть? — силкуюся бути ввічливим і гарним, хоча насправді хочу спитати: «А до чого тут ми, люба?»
— Ні, — міміка її обличчя раптом стає трохи іншою, наче усередині все здригнулося і на мить проявилося зовні. Рома вочевидь вважає, що зараз я спалив її — переконався, що вона сохне за Тюлею, адже й досі ревнує, поводиться розгублено й невпевнено. Виправдовується, що відраза до цієї шльондри немає нічого спільного з… (раптом замовкає) просто не переношу її як людину, от і все.
Хулі тут думати, все ясно.
Може Рому прогнати? На це, звичайно, причин нема, але така бачіна потрібна для того, щоб дати під дихало її галімим почуттям, щоб остаточно втратила рівновагу і повністю належала тільки мені, називаючи це «любов'ю». Може, навмисне образитися, аби каралася і довго їй муляло, у чому її вина. Найважливіше — створити такі умови, щоб мантелепа парила себе, що це вона робить помилки.
Рома пропонує зробити сніданок і йде на кухню. Чую, як вона вовтузиться біля плити, відчиняє і зачиняє холодильник, гуркотить посудом. Лежу й дивлюся в стелю і думаю, що з нами буде далі. Рома приносить на таці підігрітий бігос[10], який Ма-ман приготувала вчора увечері, порізані огірки й помідори, скиби батона, намащені плавленим сирком. Допомагає мені підвестися і в її рухах помічаю ніжну жіночу турботу.
— Вчора я розмовляла з Інгою, вона казала, щоб ти до неї зайшов.
— Вона втратила пальці?
— Не зрозуміла?
— Вона має пальці? Має. Значить мій номер набрати не важко.
— Мабуть, не наважується. Пауза.
Кусаю шматок батону, ліниво колупаюся виделкою в тарілці. Не хочу їсти. Рома мовчки їсть і зиркає великими розкритими очима. Посміхаюся. Вона запитливо і водночас ніби ображено дивиться, відкладає тарілку й підводиться.
— Зажди, — зупиняю її, узявши за руку.
— Ти жорстокий! Мені боляче. Чуєш? Мені боляче! — висмикує руку і плаче. — Господи, чому я прийшла?
Утомлено стежу за її схвильованим обличчям і кажу, ти добре знаєш, маленька, чого сюди прийшла, інакше б не приходила, не треба ламати комедію, що ти нещасна… ти отримала те, чого хотіла? Вона буквально спопеляє мене своїми гнівними очима, ніби хоче переконатися, що перед нею потвора, якої світ не бачив. Дивлюся в її хитрющі і читаю недобрі думки, що поблискують гарячими вогниками. Рома демонстративно не йде, зайнявши трохи кумедну і водночас войовничу позу, поїдає своїми очиськами мою безтурботність і невинну посмішку, наче хоче показати усю зневагу, на яку тільки здатна.
Пауза.
Рома стискає губи і вибігає.
Все йде чудово. Тепер кілька днів почуватиметься погано, не знаходитиме собі місця і до неї в будь-який час можна буде під'їхати і взяти на абордаж голими руками. У принципі, за це вона має бути вдячна, бо доля дарує їй унікальну можливість, щоб її юні почуття вибухнули вповні. Зрештою, якщо моє спостереження не є помилковим, Рома підсвідомо схильна до такої психологічної та емоційної «війни». Це, мабуть, той тип мантелеп, які, того не усвідомлюючи, полюбляють страждати, а після цього від радості плакати й гаряче осипати поцілунками свого коханого.
По обіді, насилу вдягнувшись, що коштувало неймовірних зусиль (боляче штрикає в області правої нирки і згинає навпіл), складаю книжки батька Інги — томи Геродота, Броделя, ще кількох мудаків та пару підручників, які позичив для підготовки до вступного іспиту і в яких багато чого не вкурив.
Не поспішаючи, іду до неї.
Ще ніколи так не проклинав дорогу, як цього разу: біля кожної лавочки, що трапляється на шляху, сідаю перепочити, бо удари по нирці, завдані вчора, тільки зранку заявили про себе по-справжньому. Тим підарам ноги мало повідривати! Біля невеликого продовольчого магазину, ловлю русявого шмаркача із симпатично підбитим оком, даю йому дві гривні, аби купив мені мінеральної води, але це зіпсуте маленьке гівно, вхопивши гроші, тікає стрімголов. Ще не бачив такої відвертої неповаги до старших і такого жахливого виховання. Дивуюся дитячому нахабству — в його віці такого ніколи б не зробив. А вдома, мабуть, чьмо, слухняне, ввічливе, хоч бери до рани прикладай, а матуся, певно, пишається своїм синочком і ніяк не може натішитися, ой, який ти маленький, хороший, сю-сю.
Через цей випадок ще більше втухаю. Торбу з книжками кладу біля себе на лавці і прислухаюся до невиразного болю у правому боці; книжки, як на зло, важкі, хоча раніше цього б ніколи не помітив. Дивлюся на чисте небо: на мене находить приємна невідома тяга, нікуди не хочеться йти. Забуваю про малого гівнюка, заплющую очі і слухаю себе. Область нирки відчуваю, наче чужорідний предмет.
Згадую Інгу і в уяві малюю картину нашого побачення, мені цікавить, як вона себе поведе при зустрічі. Чи відбулися у ній зміни після останньої стрілки? Непрохано і без попередження звалюватися — трохи дико і невиховано, але від цього мене якраз і пре. А може моя поява буде їй по-барабану і вона лише ліниво підтримуватиме нашу розмову, міркуючи про себе, коли цей плуг звалить? Неохота вставати, бо знову почнеться біль. Інга не проста киця.
Пригадую, як одного вечора ми висіли з нею в кав'ярні просто неба, що біля казино «Фламінго»; і раптом, виходячи з темного мерса, з Інгою привітався старий Ричард, від чого її обличчя злегка за-шарілося. Це я помітив навіть у темряві. Вона цму-лила через трубочку коктейль і рука її тремтіла. Мені здалося, що в погляді старого з'явилася легка радість.
Значить, у неї все ж таки є «делікатне» минуле, про яке важко здогадуватися. Раніше в моїх мозгах існувала інша Інга — така собі чемна вівця, яка багато часу приділяє навчанню та всій іншій мурі. Яка ж вона тепер?
Шєт! На мене — в буквальному розумінні — наче звалюється прозріння: все, що я раніше про неї знав, — це повна… Який я був сліпий!
Пригадую своє колишнє враження від її доглянутого тіла, у яке так і не встиг зануритися: тільки-но з'явилася перша спека, Інга запропонувала піти загоряти, де заодно би повторили питання білетів для вступних іспитів. Одразу погодився, бо це приємна нагода знову бути поруч із нею — бути довгий час. Ми прийшли на осиротілий пляж, де крім нас ще сидів самотній дідок, який витягував із озера сітку. Зупинилися від нього на віддалі ста метрів, я зачерпнув у пригорщі воду і вона здалася просто льодяною; коли озирнувся, побачив Інгу вже роздягнутою і в мене мало не впала щелепа: на ній був супер-сексуальний купальник, який складався тільки з тоненьких мотузочок і маленьких клаптиків тканини; оглядав її повільно: це чудо природи лежало, закинувши руки за голову, під пахвами поголено, до чого додумуються, на жаль, не всі її ровесниці, погляд мій, як сонячний зайчик, повз нижче і нижче — до пояса, де все було доглянуто, поголено, словом, «організовано»… Я думав, що в мене почнеться виверження, так мене завела, сучка.
Тепер просто впевнений, що в неї значний сексуальний досвід. їй тільки вісімнадцять! А вона не така вже й проста сучка! З цього невеличкого епізоду пам'ятаю лише кілька деталей, які настільки реально стоять перед поглядом, що мимоволі лякаюся, чи не вказують вони на такі риси Інги, які раніше не помічав? Ледь помітна посмішка перед непорушними очима старого Ричарда, специфічне, як давно набута звичка, потягування цигарки, яка наче ніколи не покидала її пальці, крикливий, відвертий купальник, доглянуте тіло: все це не хоче асоціюватися з тією переляканою, заклопотаною дівчиною, яка гробить свою юність за розумними книжками та за дверима своєї кімнати.
Переживаючи нестерпні тортури (нирка, наче сказилася), заходжу в під'їзд.
— Ти? — відчиняє двері Інга й одразу дивується, ніби моя поява належить до неймовірного. Вся така домашня, кумедна, симпатична, ох, тюті-муті, нагадує маленьку дівчинку. За моїми давніми спостереженнями — вдома народішко поводить себе трішки не так, ніби простіше: зникає ота маска серйозності, діловитості, неприступності, з'являється природність, певною мірою відвертість.
Уста Інги легко розтулюються, з ротика визирає язичок, дивиться на мене, облизує верхню губу і знову ховається, а її симпатичні, хитрі оченята наливаються ніжністю і переживанням.
А може тільки здалося, що вона рада? Здуру всіляке буває. Інга підходить до мене впритул, оглядає брову — наче під лейкопластирем можна щось побачити, приємно й красиво морщить лоба.
Запитує:
— Тобі боляче?
Боляче? Шєт! Хіба вона знає, як мене кумарить цей біль? Це не просто западло, яке давить неприємними відчуттями, а справжнісіньке пекло, особливо, коли змушуєш своє тіло пересуватися. Хіба ця вівця про це знає?
На мить роздивляюся її обличчя, яке неважко зараз поцілувати (тільки півкроку між нами…) схопити в обійми це божественне тіло, задерти халатик, зануритися губами в пишні груденята, які, признатися, хвилюють все дужче і дужче, дати їй погратися з моїм вірним другом і… забути, забути все, що між нами було й буде. Хіба це має значення? Бачу маленькі западинки на її губах, всі лінії ледь помітних зморшок на них — від цього ще більше хочу їх цілувати, пікантно кусати.
Інга певно відчуває, що я загудів, як трансформатор, — відходить на безпечну відстань. Із полегшенням про себе кажу, що добре зробила, бо в мене, сучка, від твого станка починає напружуватися свердло. Але! Цим симпатичним мордочкам не слід показувати, що вони тобі подобаються, бо я добре знаю цих сцикух, — вони тільки того й чекають, щоб за ними бігали, плели їм на вушка всіляку белі-берду, пригощали морозивом, соками чи шампанським, а головне щоб за ними сохнули. От, стєрви.
Вона бормоче собі під ніс (наче не для слуху):
— Ніколи б не подумала, що ти ще коли-небудь до мене прийдеш.
— Шляхи Господні не відмічені картами, на них не буває ДАІ, — жартома цитую рядки з однієї пісні.
Пауза.
— Признатися, я думала, що ми… словом… думала… всі файли закриті… — Інга ставить диск «Rondo Veneziano» в аудіо-центр, який коштує, мабуть, баксів триста, і каже, що останнім часом її приваблює тільки така музика, а то по телевізору ці примітивні, колгоспні попзірочки з дерев'яними голосами, кривими носами й жовтими зубами вже набридли, хто хоче випихається на сцену і не думає про те, що спершу варто було скинути кілограм так десять-п'ятнадцять, а вже потім розвивати свої вокальні потуги.
Показую торбу з книжками, вона мовчки киває головою, що, мовляв, поклади у кутку на підлогу.
Згинаюся. В боку сильно хапає, аж переймає дух. Намагаюся розігнутися, але біль продовгуватими тонкими щупальцями, ніби здавлює область нирки, — швидко падаю в м'яке шкіряне крісло.
Інга заклопотано запитує:
— Це було вчора?
Так, чорт забирай, це було вчора, але починає діставати сьогодні. Ще кілька таких випадків — і з нирками можна буде розпрощатися, адже ж вони не пухова подушка, котру можна щовечора збивати кулаками!
Інга сідає на диван, розпитує, чим займався увесь цей час. Розмова починає мене кумарить: галімі за-питаннячка — «як живеш», «що робиш», «що читаєш», «що їсиш», «де какаєш», «чи маєш запори» — дивовижно уникають найголовнішого — відвертості та прямолінійності, яка потрібна для того, аби остаточно з'ясувати весь отой мутняк, який між нами виник і ніяк не може закінчитися.
Пауза.
— Інго… — звертаюся до неї, вона здригається і несміливо підводить очі. — Інго, я хочу з тобою поговорити…. — Відчуваю, що густо червонію, бо це треба було сказати трохи по-іншому, адже «хочу з тобою поговорити» — це не те, так чірікають хлопчики у шортиках. Шєт! Невже я проколовся?
— Про нас? — перепитує з таким виразом своєї хитрої мордочки, наче не розуміє про що йдеться.
От дура! Хіба не ясно? Ледве себе стримую, аби не сказати грубе слівце, втім розумію, що сопляве створіннячко не звикло до цього, тому треба з ним бути делікатним, вихованим, руки тримати при собі,
і, гамуючи в собі цунамі гніву, люб'язно посміхатися, щоб очі світилися ніжністю та доброзичливістю.
Навіщо я тут?
Пауза.
— Не знаю, що сказати, — розгублено (схоже, що не косить) відповідає. — Просто… просто… Олег, я не можу цього пояснити.
— ?
— Розумієш… просто… навіть не знаю… — замовкає і бгає свої руки. — Я… я… як тобі сказати? Я…
— Кажи…
— Словом, мої батьки… — Інга намагається змінити тєму (от сучка!), недоречно згадавши про вступні іспити (вона також цього року вступає — на менеджмент), але я наполягаю говорити про все, щоб не було ніякого туману, ніяких мутняків.
Раптом чую таку лажу, якої мені краще було б не чути!
Господи, яка несправедливість!
Інга говорить про те, що ми не можемо бути разом, бо в мене російське прізвище (Зуєв — чим їм не подобається?) і що я православний (це, мабуть, батьки її обробили), а ще легковажно ставлюся до церкви, не відвідую служби… з її милих губок витікає ще якесь лайно, від якого я мало не випадаю в осад.
Пауза.
— Це для мене не має значення, але ж батьки… — серйозно кліпає підмальованими оченятами, які мені видаються звичайними щілинами в її організмі, з яких на мене дивиться приховане западло. — Розумієш?
Да. Все розумію. Треба негайно звідси йти, але мене муляє фішка дізнатися — до яких ще мараз-мів можуть докотитися люди. Інга, вівця тупорила, знову віртуозно з'їжджає з розмови, тому мушу її обережно, аби не помітила, й акуратно підштовхувати, кажучи «продовжуй», «це надзвичайно цікаво», «справді?».
Вона не наважується говорити.
Раптом утрачаю будь-який інтерес до неї. Навіть її симпатичне табло в мене викликає відразу. Два оченятка — кліп-кліп. Дивлюсь на симпатичний ротик, губи якого за час говоріння швидко рухаються, непосидющі, наче неслухняні дітлахи, котрі роблять збитки. Тепер всі думки мої про це чьмо здаються ніби нереальними, повільними, наче їх породив напівсонний розум. Оченята кліп-кліп. А з ротика таке лайно витікає… — я, тіпа, виріс у сім'ї без батька, а такі діти стають дуже жорстокими й черствими і що з «такими» (після цього слова зробила невеличку паузу) небезпечно заводити сім'ю, адже в них порушена психіка і є глибокі нервозні травми, тому, Олег, ти маєш мене зрозуміти вірно, особисто проти тебе нічого не маю, ти розумний, начитаний, можливо й поступиш до університета, ти хороша людина, яка свого в житті, може, колись і доб'ється, але… (Інга знову густо червоніє)… але… але я не хочу бути з тобою, просто… просто я… як тобі це сказати? Я не можу бути з таким, як ти… (наголос на слові «таким» мене ще більше насторожує). Вона підводить свої чисті оченята і лише зараз бачу в них справжність і природність, хоча звідтіля віє вітрами Арктики.
Яка ж ти…
Пауза.
Зі мною ще ніколи… так не говорили. Взагалі, зі мною такої лажі ще не було. У її думках я побачив себе, приреченого, маленького. Від цього відчув себе прокаженим, а до горла підкрався важкий клубок.
Дорога Інго, — подумки кажу — є речі, за які треба платити.
Хапаю її за талію, звалюю на килим (пронизливо коле в боку — клята нирка!). Інга дико й знавісніло пручається, заламаю їй руки за голову.
— Пусти! — сичить через стиснуті зуби. Правою рукою повзу по її тілу.
Шєт! вона без трусиків! Це збуджує ще більше.
Інга терпляче дивиться мені в очі, непорушно стежу за нею і розстібаю ширінку. Згадую, що так і не прийняв душ після Роми, але це мене не хвилює і збуджує ще дужче. Хочу брутально трахнути цю пихату, нікчемну сучку. Під моїми пальцями її клітор поступово оживає, а сухі ніжні губки між ногами розкривають свою вологу таємницю. Інга стискається наче пружина, входжу силою і на позеленілому обличчі читаю всю ненависть, злобу й зневагу. Цілую її в уста. Інга лежить нерухомо, але, сучка, ноги поволі розводить.
Шєт! Вона повністю байдужа! Я ще ніколи так натхненно не дер дочку професора. Цікаво, як би повівся її татусь, коли б дізнався? Це, все ж таки, не історію викладати… Інга не пручається, не чинить опір, але й не відповідає взаємністю.
— Сподіваюся, ти не будеш тріпатися? — каже згодом, поправляючи перед великим дзеркатом зачіску.
— Я ж не такий, люба, — цілую її в плече. — Сподобалось?
Б'є мене по щоці і просить негайно забиратися.
— Щоб я тебе більше не бачила! Пауза.
Запитую, а може, нам, зайчик, нада все ж таки деколи перетинатися, можу поставити пляшку пива чи морозиво, любиш «пломбір» чи «каштан»? — зустрічатися необов'язково часто, просто бум-бум — і розбіглися, то як, а? Просто бум-бум — і розбіглися…
На мій цинізм не реагує, в її поведінці з'являється самовпевненість, вона щільніше закутується в халат, наче відчуває холод, наїжачується. Намагаюся взяти її за руку, але гнівно виривається, підходить до вхідних дверей, відчиняє і наказує мені звалювати.
Хочу поцілувати в щоку на прощання, наближаюся губами, але вона різко відвертається і презирливо кидає:
— Знаєш, а мені не сподобалося.
«Вони в місті» — спросоння чую нервовий голос, щойно знявши слухавку, і лише згодом розумію, що це говорить Тюля. Не можу в'їхати, про що йдеться і перепитую. Тюля лається і кричить, що вірмени приїхали двома мікроавтобусами із затемненими вікнами, їх там, мабуть, ціла паланка, повністю укомплектовані, з одного мікроавтобуса вийшло два двохметрових голіафа у костюмах, і один тільки Бог знає, що вони тримають за пазухами; вони вже зв'язатися зі своїми інформаторами, родичами, і треба чекати найгіршого, а краще — ноги на плечі, поки все не владнається, шариш, яка тєма починається?
Да.
Тюля дає годину на збори — необхідно звалювати з міста, поїдемо до Казимировича, у нього засядем, поки все не вщухне.
Шєт!
У боці нестерпно болить, коли намагаюся ходити. Це мене трохи кумарить, бо скоро треба їхати на вступні іспити.
Набираю номер Бідона, але в нього зайнято, через кілька хвилин набираю ще раз. Новина на Бідона діє, наче мобілізація на мешканців спокійного містечка. Він ще раз каже, що вірмени — це вроджені садисти і взагалі — на них варто кинути кілька атомних бомб, щоб їхнього сліду більше не було!
Ми прощаємося спіхом, наче Бідон запізнюється на потяг.
Зібравши все необхідне у валізу — нижню білизну, зубну пасту, щітку, дві пари чистих шкарпеток, документи, витягнувши з нички під паркетиною біля батареї у вітальні п'ятдесят баксів, з'їдаю недосмажену яєчню з помідором, випиваю гарячий чай, обпікши губи і язика. Взуваюся.
І раптом — у двері дзвонять. Від страху мало не всцикаюся. Це вони: неголені, злі, з дикими очима і жахливими помислами, гарячі кавказькі реб'ята, зараз, мабуть, почнеться: розпечена праска на живіт, електропаяльник в анальний отвір чи циганська голка у спинний мозок. За кілька секунд мене кидає в рясний піт. Але на превелике здивування за дверима тихо — не гепають ногами й кулаками, не шумлять.
Відчиняю і бачу переляканого Васю Булавку, в якого підозріло змарніле обличчя. Він забігає, наче побитий пес, шастає по квартирі, просить пити, пропоную йому чай, але він жаліється на спеку і від гарячого відмовляється, підбігає на кухні до крану і починає пити. Його ненаситні губи жадібно хапають струмінь води. Вася продовжує пити, а мені здається, що це триває надто довго.
Як можна вживати цю гидоту?
— Нам всім ласти!
— Що таке? — запитую його, наче не розумію, що трапилося.
— Ти не в курсах? — розгублено зиркає, втираючи мокрого від поту лоба, підбігає до вікна, дивиться на вулицю так, наче на нього наставлено кілька десятків автоматів та гранатометів.
На його лобі знову виступає піт і волосся на скронях мокріє. Неспокійно ходить по кімнаті, на мить зупиняється, прислухаючись до шумів у будинку і знову швидко триндить, що нам всім гайки, що ніхто б не подумав — все так швидко закінчиться, але нашої вини ж нема, а, Професор, правда нема? — за старою звичкою сіпає головою.
Пауза.
— Правда нема? — знову перепитує.
Мовчки оглядає його обличчя: на лобі виступили краплини поту, певно біг, як ненормальний, очі полохливо шастають по кутках, не можуть заспокоїтися, руки ніби шарпають одна одну.
— Вони знайшли Мишку. На неї навів Вова Карбюратор. От чьмо! Хто б подумав. Вова, Вова… — ніби звертається до нього.
— Чому? Він же з Арою тусувався. Да? — перепитую, бо не можу в'їхати в те, що тільки-но почув.
— Але ж він з нами завжди такий добрий і хороший! Бля, що робити? — запитує він, наче я комп'ютерна програма, яка може знайти рятівний вихід. Вася закурює, його пальці помітно тремтять, від диму, який густим клубами повільно тягнеться в гору, він примружує праве око й відкидає голову. Також беру цигарку. Кілька хвилин він мовчки курить, час від часу тільки збиває з цигарки попіл, від чого її червонастий стрижень, з якого виростає цівка диму, набуває видовженої конусної форми. Зізнається, що йому трохи страшно. — Як думаєш, що нам з Циркулем буде?
— Я про це не хочу говорити, — мені стає раптом боляче, наче в середині спалахує багаття.
На всі сто знаю — найбільше постраждає Циркуль. Хулі тобі, сукін син, за своє очко переживати? Пауза.
— Своїх підключати?
— Ти про кого?
— Про родину…
— Давно пора! Може бути пізно.
— Нічого, нічого, — ходить він по кімнаті й нервово розминає пальці. — Все під контролем.
Може — думаю про себе і знизую плечима. Якщо під контролем, навіщо ці галімі переживання? На мандраж все-таки пробиває…
Стає страшно за Циркуля. В нього нема телефону, не знаю, як його попередити про новини. А ще його відморожена поведінка, коли він — постійно вбитий, бо по два рази щодня доганяється то з Петром Кінконгом (ми його попереджали: всі, хто з ним мутив і мазався одним баяном[11], підхопили жовтуху), то з Толяном Мушинкою, — більше нагадує тінь живої людини, яка дивним чином зберегла свою зримість. Маман каже, що Циркуль схожий на сонного духа, скоро зовсім стане непомітним.
Да. Він справді конкретно змінився: не ходить, а пересувається; мляво відкриває рота і ніби випускає з нього слова, які мають певне значення; дивиться каламутними очима і здається впізнає знайомих, бо кисло вітається; взагалі, став ніби механічним, наче рухається по нікому не відомому курсу, навіть коли заходить у гастроном і купує цигарки (мабуть, не здогадується, що зайшов у магазин, зате точно знає, що прийшов за «Примою-люкс»), які треба потім брати до рота й курити; коли сідає у тролейбус і виходить на потрібній зупинці, яка в його уяві, мабуть, не існує, але про яку він знає і пам'ятає, що саме на ній слід випаковуватись, бо можна проїхати; чи коли тихо втикає на лавочці біля доброї бабусі з торбами продуктів; чи зависає на дитячому майданчику, де бігає малеча і думає, що дядя спить, або йому просто погано. Бідні дітки, цей дядя зараз належить зовсім іншому світові, де не має манної каші, пісочниці, іграшок і криків, де взагалі нічого немає.
Циркуль серед нас за останній тиждень єдиний святоша, бо нічого поганого не зробив, ніякого за-падла. Чемно живе, плавно переміщається між будинками і вулицями, немов потрапив на іншу планету, нічого не розуміє. Наркота — гарний спосіб забивати болт на світ, тільки наслідки від цього погані. А шкода. Мабуть Циркуль помре прекрасної смертю, бо у такому стані не второпає, що віддасть Богу свою нещасну душу. Його вини у смерті Аревшата, як на мене, немає, він лише один чи два рази варив із ним на хаті з іншими наріками.
Хіба за таке вбивають?
Ара з нами часто курив, часто пригощав сам. Ніколи не забуду, коли на скачках[12] у «Ювілейному» ми хапнули до чортиків, падали танцюючим дівахам під ноги, цілуючи їм взуття, заглядаючи їм під спіднички (красиві трусики!), вважаючи ці ніжні створіннячка за неземні і страшні істоти, які хочуть нас, грішних, покарати; як нас потім відтягували розлючені й крикливі наглі морди, гаркаючи нам прямісінько у вухо з гамірливого ідіотського світу, де втрачають контури фігури сцикух і вузьколобих гівнюків, від чого надзвичайно важко було розрізнити їхні статі, крикливі наглі морди, що погрожують кулаками і, здається волинами, але ми були щасливі, бо літали там, де нас не розуміли. І глюки, і шум, який нуртував навколо нас, здавався трохи нереальним, віддаленим, хоча мизнали — він поруч, за невідомою пеленою, його можна торкнутися рукою (обережно беру крикливо розфарбовану тьолку за горлянку, яка допіру реготала як ненормальна, і вона замовкає, наче її вжалила гадюка, раптом верещить, але цього не чую, лише дивлюся на дурнуватий вираз обличчя і розширений рот); вказівним пальцем легко торкаюся губ цієї мантелепи і вона несподівано стає сумирною, її раніше роззявлене півколо, вгорі й внизу якого два ряди рівних білих зубів, тепер складається у рівну, хвилюючу лінію і бачу наймилішігубки на світі, а ще за кілька хвилин (хіба хвилин? не уявляю, як триває час) вони мені пікантно посміхаються і починають рухатися під час говоріння… нічого не чую, проте знаю, що незнайомка промовляє щось приємне й хвилююче; заплющую очі і киваю головою, вона торкається губами мого вуха — здалеку долітає приглушене, ніжне, таємниче «ходімо»; на виході вбитий і щасливий Ара з перекособоченим обличчям радісно простягає нам недопалок, спершу затягується незнайомка, важко кашляє, злегка б'ю її по спині, а потім — я; густий дим обпікає мені горло, мало не душуся від нього, але несподівано ця сучка припадає поцілунком до мого рота, розслаблено випускаю дим у її божественні губки і мені страшенно хочеться, щоб вона взяла ними мійнеспокійний болт.
Ара був славний пацик, шкода, що так рано закосив. Найбільше вставляло його намагання розмовляти українською, від чого ми од сміху мало не впісювались.
Гарні були часи. Ніяких мульок, ніяких понтів.
Згадуючи його, посміхаюся, але раптом знову переді мною постає образ Циркуля, згадую про міраж його смерті, який у всіх нас уже кілька днів стоїть перед очима.
Він не повинен померти.
Він не при ділах.
Вася Булавка нарешті забирається. Вибігаю з будинку і бачу таксівку, в якій сидить Тюля. Він нервово курить, дивиться навколо, помічає мене і вітається помахом руки. Розповідаю йому про прихід Булавки, він на обличчі хмурнішає і каже, що цьому дебілу нема чого переживати, бо його родина врятує, вся ота срана контора: слідчий, депутат, прокурор… і серйозне бабло, яке ніколи нікому не заважає…
Мені не подобається, що Тюля так заповзято й детально говорить про це у присутності водія таксівки, чорно-смолисте волосся якого і підозріло великий ніс вказують на його кавказьке походження.
— На вокзал нам не можна, — каже він.
Тюля втрачає обережність і розсудливість, так само, як втратив її у тому триклятому парку, коли загинув блондин — загинув ні за цапову душу — за сліпою примхою долі. Я помітив, що коли в Тюлі виникають неприємності, то його покидає уміння тримати себе в кам'яному спокої, натомість у поведінці з'являється все більше поспішливості, нервозності. У нього добряче «сіли» нерви і йому треба негайно лікуватися. Уперше це проявилося ще взимку, коли ми відкрили темно-сірий «ягуар» із блискучими дисками на колесах одного німецького типоші і хотіли насадити[13] магнітофон, Тюля довго копирсався з ним, не міг второпати, як його зняти, відтак упав у депресію і з ним трапився психічний напад: він колошматив у салоні, як ненормальний, дістав ножа — порізав обшивку, сидіння, потім почав ламати ручку передач, здавалося, ще кілька хвилин — і в нього остаточно дашок поїде, він кидатиметься на людей; ми з Циркулем стояли на морозі і розгублено переглядалися, не знали, як цьому зарадити, а Тюля, через те, що не може витягнути магнітофон, від озвіріння почав буквально все нищити, вийшов з машини і ключем поцарапав фарбу, порозмальовувавши повздовжними лініями крила, дверки, після цього попробивав колеса. Ми поверталися в «підвал» із гнітючим настрієм, цілу дорогу мовчали, тільки скоса зиркали на нього і нам здавалося, якщо скажемо хоч слово, то він на нас кинеться як скажений.
На пристойній швидкості вилітаємо на південну трасу, залишивши наше місто позаду, перед тим добропорядно під 30 кілометрів за годину минувши КПП, де на нас дивився виснажений сержант із очима, наповненими спрагою. Їдемо на ближчу від міста залізничну станцію, через яку ходять електрички на Яблунівку, за два кілометри від неї біля густого лісу стоїть хата відлюдника Казимировича.
Розраховуємося з таксистом і, провештавшись на пероні півгодини, сідаємо в електричку, наповнену селянами,смородом,клунками й торбами.
У вагоні до нас підходить повна весела кондукторка, вимагає наші квитки, які ми забули придбати. Тюля з нею жартує. Непомітно для інших пасажирів — ледве теплого дідугана, якого всього трусить від старості, і літньої засмаглої селянки із двома великими торбами, — пхає їй у руку п'ять гривень і вона, регочучи на весь вагон «ох і хлопці!», бажає нам гарної дороги і підходить до наступних людей.
Тільки зараз помічаю біля Тюлі середнього розміру наплечник, запитую, що в ньому, каже, що прихопив для старого трохи продуктів, бо на городині бідака вже, мабут,ь загинається, і кілька снарядів перцівки, а то пригадуєш, сміється він до мене, як минулого року наглюкалися в Казимировича його коронної смаги, що ледве на другий день підвелися; це був найжахливіший ранок у моєму житті, коли через тупі страждання буквально картав Бога, чому він не зробив так, аби я краще помер, аніж переживати болі у голові від цієї антилюдської самогонки, коли від диких тортур здавалося, наче тіло покидає дух, всередині все палає і змушує гаряче каятися за вчорашнє.
— На днях має Душман відкинутися. Президент підписав амністію. Нарешті почнеться серйозна робота, — говорить Тюля, дивлячись у вікно, де повільно пропливають високі тополі, а за ними мовчазні жовті поля пшениці.
— За що його закрили?
— Він сам сів. Вірніше, попросили.
— Старий Ричард?
— Да. І такі послуги не забуваються, — дістає з кишені штанів пачку «Winston». — Душман працював на нього і, наскільки знаю, його цінували. Він не був одним із отих даунів, шо вибивають з лохів бабло, а виконував тонку роботу. А сам гівняр — тільки сімнадцять мав, уявляєш? На його рівень рідко в тридцять піднімаються… Ходімо краще покуримо, — простягає Тюля цигарку і ми виходимо у задимлений дешевими цигарками тамбур, де сонливо кліпає, зіпершись на велосипед, самотній сільський вуйко із засмаглою, як у індіанця, шкірою. Він підносить два здоровенних, брудних пальця до своїх губ і жестом просить цигарку. Тюля простягає йому одну. Він прикурює від моєї запальнички.
Довго дивлюся на його чорнющі, міцні, мозолясті пальці, в яких біла цигарка здається надто тендітною та нереальною. Старий видихає дим і задоволено киває нам, що дуже гарна сигарета, певно, імпортна чи як. Коли він говорить, бачу, що його обличчя з сонливого, буденного, непримітного, перетворюється на інше — наче оживає всіма своїми м'язами, зморшками, які розпливаються в єдину велику посмішку. Одразу відчуваємо до нього привітність, і Тюля простягає йому пачку, аби забрав. Старий велетенськими долонями обережно набирає з торби пригорщі великих чорно-синіх слив і з щирою посмішкою простягає нам. Але Тюля ввічливо відмовляється.
Після нудної, сорокахвилинної дороги, виходимо на станції Яблунівка, і в мене одразу підіймається настрій від розлогих, широких просторів, чистого повітря і мирних корів, що ліниво пасуться по інший бік рейок.
У затінку кількох яблунь, що сиротливо туляться до старого, облущеного будинку станції, розкинувши ноги, спить босий чолов'яга, накривши голову газетою, біля якого ліниво походжають кілька курок.
— Труби залив — і щасливий, — каже Тюля і сміється.
По дорозі, у центрі села, заходимо в продовольчий магазин, аби затоваритися необхідним, що забули прихопити з дому. Від приміщення віє вбогістю: полиці майже порожні, таких продуктів, як кетчуп, майонез, тушонка, коньяк, шпроти, паштети, тут просто нема і, мабуть, вже давно. Тюля просить продавщицю зважити два кілограми макаронів і два кілограми гречки (для Казимировича, аби старенький не загнувся на своєму відшибі). Купую пляшку місцевої горілки, якої ніколи не пробував, дві пачки львівських цигарок. Продавщиця мовчки дивиться, як ми запихаємо в наплечник Тюлі продукти і запитує, чи не до родичів приїхали; відповідаю, що ми юні монахи, зараз така тєма — бути монахами-манд-рівниками. Продавщиця від подиву відкриває рота, а Тюля регоче.
Через півгодини нарешті доходимо до старенької, похилої хатини Казимировича, в якої від років осипається призьба і перекособочені двері, а подвір'я занехаяне, заросле високою травою, тільки невеликі протоптані стежки до лісу, туалету, городу й стодоли, нагадують про існування тут людини.
Біля низьких дерев'яних воріт, за якими збоку стоїть криниця, помічаємо самотню жінку, яка сидить на розстеленій ряднині й читає пожовклу книгу, а за двадцять метрів від неї у полі пасеться чорна корова зі світлими плямами.
— Слава Йсу. Ви до ґазди? Нема — у лісі. Вчера зраня був дощ і він пішов на губи[14]. — Впізнаємо його сусідку Ґанку з іншого хутора, що знаходиться за сотню метрів від хати Казимировича. Жінка радо каже, що давно нас не було, старий навіть переживає, чи ніц не сталосє, він вас дуже згадує, зувсім по-давси, йой! я й забула — там під поріжком має бути ключ, йдем одімкну.
Веде нас до хати, довго відчиняє замок, і ми заходимо в прохолодне, низьке приміщення, яке, як нам здалося, з часу останнього нашого перебування помітно поменшало й стало ще ветхішим.
При зустрічі з Казимировичем відчуваю, як до горла підкочується важкий клубок: старий подався, ще більше схуднув, руки трусяться, але говорить жваво, жартує і доглядає за нами, наче за дітьми.
Те, що з ним не все гаразд, ми помітили ще тоді, коли його згорблена постать несподівано з'явилася серед зеленого листя лісу і, важко погойдуючись, рушила до нас. У його ході відчуваються болячки і кволість. Коли він наблизився, ми побачили його схвильоване обличчя. Не скажеш, що це той Кази-мирович, який ще рік тому ходив без палиці, пиячив із нами на рівних — хіба на рівних? — нас уже ноги не тримали, а дід все ще наливав і горланив далеко за північ народні пісні, потім ми — готові в дим — по черзі стріляли з його старої мисливської рушниці в зіржавіле відро, а він гнівно кричав «сопляки! Спершу навчіться кашу їсти», забирав у нас зброю і, важко хитаючись, цілився — і відро підскакувало.
Старий кисло посміхається, гаряче нас обіймає. На його сиві очі навертаються перші сльози. Від нього тхне дешевим смердючим тютюном, цибулею і сирою багатолітньою затхлістю, яка, як правило, завжди поруч із старими людьми.
Каже, що більше не читає брехливі газети, не дивиться телевізор (зламався — лише один канал показує без звуку), майже не виходить у селище, тільки за цигарками й сірниками, а ще за олією та мукою, аби пекти хліб, але я, діти, щасливий, як ніколи, у мене все є, а тепер ще приїхали й ви. Кази-мирович стає жвавим і дотепним, розповідає, як недавно до нього приходила вдова, його очі лукаво світяться, і ми з Тюлею мало не лускаємо зі сміху.
Мені здається, що цей колишній фронтовик, зек, а тепер немічний пенсіонер переживає справжнісінькі миті щастя. Видно, що відлюдькуватість йому вже давно в печінках і він би радо з приємними та близькими людьми поговорив на будь-які теми за вечірньою пляшкою та цигарками.
Сідаю на маленький ослінчик біля нього і допомагаю чистити гриби, які він приніс із лісу. Зиркаю на висохлі, а проте ще мозолясті, потріскані руки Казимировича. Дід легко працює ножем, тонкими брудними пальцями бере гриба і швидко його чистить.
Тюля витягує з наплечника продукти: два блоки улюблених цигарок Казимировича без фільтру, кілька пляшок горілки, консерви, кілька пакетів рису, гречки та вермішелі, пару баночок майонезу. Старий ніби сором'язливо дякує нам за гостинці, хоча це лише жалюгідний мізер із того, що ми можемо для нього зробити, просто зараз почався складний період, який треба перебути. Багато речей — цифрові магнітофони для легковиків, кілька мерседесівських нових бубликів, які так і не їздили, новий капот від ВАЗ-9, який ми поцупили з одного гаража, а ще купа різних дрібниць, — ми так і не змогли скинути бари-гам, бо на все немає часу.
Казимирович ставить варити картоплю. Нарізаю на кубики сало, аби зробити з нього шкварки і полити ними разом з підсмаженою цибулею варену картоплю. Від цибулі нестерпно пече очі, Казимирович каже, щоб я подивився на воду і сполоснув ножа. Тюля виносить з хати старе радіо, у якого розтрощений штепсель. Він ще довго порпається у невеликому сараї, знаходить зламану праску і ножем відкручує від неї штепсель, потім приєднує його до дроту приймача і вмикає у розетку на ґанку. На подвір'ї одразу лунає голос диктора обласного радіо, і ми весело регочемо.
— Хоч якась музика буде, — сміється Тюля і гукає до Казимировича. — Тепер буде не сумно! А, як скажеш?
— Сусідка є, — жартує старий.
— Дєда! Тобі зараз би сюди комп'ютер, Інтернет. Голих бабів би дивився, там знаєш скільки такого добра? З такими цицьками, що ого-го!
— Хе! Баби! На цигарки нема, а ви — баби. Баламути!
Підколюємо старого стосовно його сусідки Ґанки, яку першою тут побачили, запитуємо, чи гарно дає, на що Казимирович сміється, махає нам кулаком і вигукує «от, капосні». Потім приносить цілу миску огірків.
— Ранні, — ріже їх на салат, добавляє цибулі й заливає сметаною. Лише зараз на чистому сільському повітрі відчуваю дикий і приємний голод. Виносимо на подвір'я невеликий столик, розкладаємо на ньому посуд, тарілки зі стравами, чарки, пляшку.
Казимирович розпитує, як наші справи, Тюля відповідає, що все йде добре, щоправда, треба зависнути на кілька днів, на що старий неоднозначно сміється й киває головою, ніби хоче сказати, все зрозуміло.
— Олег поступає на історичний, — каже Тюля.
— Куди? На історичний? — недочуває старий. — Це добре.
Він їсть поспіхом, а п'є дуже мало, мабуть боїться інсульту. Зізнається, що також хотів колись учитися, одразу, як прийшов із фронту, але закрутився — спершу подався на шахти у Сталіно (тепер це, здається, Донецьк, так? — перепитує), а потім одружився на вчительці, поїхав із нею в Джанкой, у Крим, але вона через три роки померла, бо змалку хворіла на сухоти, нарешті вернувся сюди, до батьків, часу, словом, не було, так і життя минуло.
Кажу йому, тут краще повітря, ніж у місті, не відчувається загазованість, у нас таке чисте повітря лише о п'ятій ранку, коли все навколо спить, жодної машини. Старий на мої слова тільки похитує головою.
Тюля наливає в невеликі склянки, Казимирович кривиться й зізнається, що стільки не подужає, на що ми починаємо з нього сміятися.
— Скільки того життя!
— Ой не те вже здоров'я, — але він підносить, хоча бачимо, що робить це знехотя. Зовсім подався бідака.
— За Казимировича!
Він випиває і гірко кривиться.
— Втрачаєш форму? — сміється з нього Тюля.
— Та яку там форму… — махає Казимірович рукою. Пауза.
Мені раптом здається, що в його сивих, запалих очах, наповнених тугою, спалахують ледь помітні сльозинки.
— Тут дні рахуєш, коли вона прийде. А стріляє ж, сучка, поруч. Від людей дізнаюся, то старшого на кілька років, то молодшого, а минулого тижня поцілила в одного, який від мене аж на дев'ять відстає. І нема чоловіка. Якби ви знали, як хочеться дивитися на це небо і нічого не думати, вас бачити, знати, якими ви будете старшими. Стріляє, сучка…
— Стріляє, але не попадає! — вигукує Тюля. — Казимирович, ти ж нам дивись… будь чемним… щоб ми ще не раз отут… щоб моїх малих на руках носив.
Старий задумано спрямовує погляд у далечінь і нічого не каже. Тюля наливає ще по одній.
— За наше здоров'я!
— Давайте, дітки, — підхоплює старий і перехиляє.
— Бачу, повертається форма, — сміюся до нього.
— Іншої нагоди може не бути.
— Дєда, що ти про погане думаєш? Кинь! Ми ще з тобою погуляємо, — намагаюся розвіяти його неприємні передчуття. Казимирович не відповідає, тільки понуро киває головою. Після ще однієї у нього трохи заплітається язик і з'являється веселий настрій. Багато згадує, особливо роки війни, часто цитує слова свого батька, думки і вчинки якого є незаперечним авторитетом, згадує бої, свій флірт із санітаркою, з якою весь полк переспав, гарна була дівка, родом, здається, зі Пскова, загинула в Західній Польщі — снайпер, сука, її прямісінько у живіт завалив, так ми ту шкуру німецьку довго шукали, але не знайшли.
— Дєда, а важко було вбивати людей? — несподівано запитує Тюля.
— Я навіть саперною лопаткою вбивав. Не важко. Головне тут, дітки, не вбити — головне вбити, коли є за що. Бо! Ми навіть полонених вбивали, виводиш гада подалі від очей — і швайкою його, суку!
— Да ну! — витріщається на нього Тюля.
— А як ти думав, вдираємось у село чи в якесь вошиве містечко, а там — повно трупів! І всі наші! Полонені! Вони їх — раз-раз — і готово! Яка тоді, йобаний в рот, мораль! Ми їм те… те саме, що вони з нашими, суки, робили! А одного, якщо хочеш знати, гівно заставляв їсти! Думаєш, не їв! Ха-ха! Не гірше, як ти зараз картоплю.
— Ти просто крутий пацан, дєда! За тебе і вип'ємо! — Випиваємо ще по одній. Казимирович жує і згадує, як його посадили за підпал садиби голови колгоспу. Розповідає про це кумедно і ми регочемо. Запитую в нього, чи всі німці були однакові і він здивовано зводить погляд.
— Кого найбільше не любили? — уточнюю запитання. Він довго думає, а потім несподівано зізнається, що наших. — Як?! — мало не підскакуємо від несподіванки, бо такого він нього не сподівалися.
— Наших, які з ними плуталися.
— Були й такі?
— А як же. Особливо жінки…
— Жінки?!
— Так, майже всі, хто був у тилу, плуталися з німаками.
— Може була й любов… — ненароком кажу, але старий хитає головою, що любові насправді було мало, хоча й таке могло трапитися, але ми не розбиралися, бо час такий був… що нічого не було посередині — все чорне, або біле, а ще страх, да-да, страх, який дихав нам у спини, і треба було карати, аби самого не покарали, треба було бути, як усі, щоб вижити.
— І шо ви робили? — здивовано запитує Тюля.
— Не по голівці ж ми їх гладили… — незадоволе-но буркає.
Знову випиваємо, відчуваю, що добряче хмелію. Казимирович також — він хоче поставити лікоть на столик, але не потрапляє і мало не падає на землю.
Поки мовчки закушуємо, Тюля раптом насторожується. Показує пальцем, щоб ми не видавали ніяких звуків. Не розумію, чого він змінився і лише по його зосередженому обличчі здогадуюся, що він слухає голос диктора.
— Що почув?
— Чувака одного зарізали.
— І?
— Може, Циркуля? — запитує він.
— Так і передали: реб'ята, вчора зарізали наркошу Циркуля… — починаю з нього глузувати, але він жестом показує, щоб я заспокоївся.
— Труп знайшли на першому поверсі будинку по вулиці Петрушевича. Нічого не говорить?
— Петрушевича!? — насторожуюся. — Там живе…
— Правильно вариш, — киває він головою. — На першому поверсі.
Мені аж їжа застряє в горлі.
Старий відрубується, підіймаємо його за руки й ноги, а він легкий, як пір'їна, заносимо до хати, кладемо на ліжко, накриваємо ковдрою.
Тюля сидить на призьбі й понуро курить, охопивши голову руками. Ним трусить, наче в лихоманці.
Пробую говорити про що-небудь, аби відволікти від цієї новини (заспокоюю себе, що це випадковість, яка трапилася з ким завгодно, тільки не з Циркулем), але він робить рукою жест, щоб не заважав його мовчанці. Підкорилося, бо почуваюся також гидотно. Тюля розтирає обличчя долонями, потім опускає їх на призьбу, і я бачу, як дико тремтять його фіолетові губи. Шкіра на його лиці стає зеленувато-сірою, а вираз страждальним, обводить усе навколо порожніми очима і я не впізнаю Тюлю, завжди енергійного, холодного. Він схожий на людину, яка втратила надію. — На завтра мені треба телефон, — глухо промовляє і йде спати.
Зранку Тюля прямує в селище. Поки його нема, допомагаю Казимировичу по господарству, викручую з криниці воду, мию вчорашній брудний посуд після пиятики, рубаю дрова, аби хоча б працею відволіктися від думок. Але це не допомагає.
Старий крутиться біля мене, розпитує, що трапилося. Зізнаюся, що ми завалили ровесника, а ще з'явилася купа інших неприємностей. Уважно слухає, морщить свого посіченого дрібними складками лоба і сумно киває.
— Погано, — каже старий. Трохи шкодую, що сказав про це, бо Казимировимможе у нас розчаруватися, якщо вже не розчарувався. — Ви молоді. За що вам когось убивати?
Справді — думаю про себе — вбивати нема за що. Казимирович каже, що на наших долях тепер є страшна зарубка, чим більше таких зарубок, тим більше людина має страждати, тим більше в неї життя буде нестерпним і важким. Мовчки його слухаю і не наважуюся перебити. Таке враження, наче мої ноги вростають у землю.
— Нам дуже шкода, — видавлюю слова виправдання, які, мабуть, лунають непевно й наївно. Казимирович тривалим суворим поглядом дивиться так, ніби нічого не бачить. Потім, оговтавшись, важкою рукою тре мене по потилиці й відходить.
Близько дванадцятої з'являється Тюля. Вигляд у нього зовсім кепський, наче неживий. Розпитую, але мовчить. Хапаю за плечі й тормошу — він ніби впав у тривалу сплячку.
— Я говорив з Толяном Мушинкою. Пауза.
— Він сказав, шо Грішу зарізали перед дверима власної квартири…
Майже цілу нічне можу зімкнути очі. Виходжу на подвір'я і бачу Тюлю. Мовчки курить і не звертає на мене уваги. Кажу йому, що післязавтра від'їжджаю і не знати коли повернуся, може через тиждень, а може через два. Він питає, чи маю на дорогу гроші. Киваю — все гаразд.
— За годину буде світати, — зітхає Тюля. — Мало не забув — це тобі.
Протягає сто доларів і викидного ножа. Це його улюблений ніж, який йому зробив один колишній урка, знайомий слюсар із механічного заводу.
— Не треба.
— Мовчи. Даю на пам'ять, про мене. Здається, я розумію його слова і те, що він хотів сказати, але промовчав. Уважно дивлюся на нього — у Тюлі дивний, ніби відсторонений вираз обличчя.
Йду спати. На порозі хати обертаюся. Тюля вештається по подвір'ю, підходить до яблуні, заплющує очі і головою спирається на стовбур. Він важко дихає, його рот розкривається і я несподіваного чую тихе, гірке ридання.
Провідниця підіймає пасажирів рано. Не сплю вже кілька годин і спостерігаю, як у тьмяний світанок поволі, неквапно спершу пробивається невиразне світло, яке згодом перетворюється на палаюче сонце, а за ним зростає гамір нового дня.
З наближенням до чужого міста, хоча минулого місяця його встигнув оглянути, коли відвозив у приймальну комісію університету свої документи, мене все більше охоплює сум і незрозуміла тривога. Взагалі зміни — це гнила тема, особливо поїздки, які паршиво діють на психіку. Нічого не скажеш — від тварини людина далеко не відійшла: перша мітить свою територію лайном та сечею, а друга малює карти, шукає свій рідний закапелок і рюмсає на самоті за ним, впадаючи у спогади й депресію. Цього, мабуть, позбутися неможливо.
Уявляю своє нове життя серед іншого середовища, серед інших типош і мантелеп. Скільки ще вузьколобих придурків буде в моєму житті? Згадую всіх отих недоумків із наглими мордами, всіх отих хтивих та легковажних, легкодоступних сци-кух, з якими доводилося волочитися, добре й погане народішко, яке повзало на моєму шляху, знайомі будинки, улюблені місця відпочинку з друзями. Але тепер… тепер все це несподівано набирає особливого значення. Віддаляюся від цих мульок минулого…
Господи, більше б до цього не повертатися… Таке враження — наче за якусь довбану хвилину старієш на кілька десятиліть.
За вікном інша природа — розлогі поля, що тягнуться до тремтливих обріїв, ці рівнини навівають смуток і ледве помітно пливуть за вагонним вікном; незвичне небо, що лякає своїм безмежжям. Заплющую очі й уявляю іншого себе. У купе цілу ніч не можу зімкнути очей, тривога не покидає.
Прибувши на вокзал, сідаю у потрібний автобус і їду до невеликої двоповерхової халупи-готелю у центрі, який пригледів ще минулого разу. Від нього за десять хвилин можна дійти до університету.
Поселяюся в одномісному номері з підозрілим сирим запахом від облуплених стін (над вікном під стелею чорніє широка багаторічна смуга цвілі), із поламаними меблями, з телевізором без антени (хіба це імає значення?). Швидко приймаю душ і вибігаю.
Біля корпусу історичного факультету купа народу. По номерних знаках бачу, що сюди поз'їзжалися автомобілі з п'яти або шести областей. Навколишні лавочки окупували старенькі бабусі, які не забувають розкласти біля себе хавку — варені яйця, помідори, огірки, стегенця й крильця вареної курочки, аби, не доведи Господи, їхні тупорилі внуки-колоб-ки в окулярах та зачухані внучки раптом не зголодніли. Туди-сюди походжають набусурмочені дядьки з бородами, вусами, деякі з них тримають газету або книжку, але нетерплячка очікування нікому не дає часу на читання. Трохи більшими купками гуртуються жінки-матері (їх найбільше, хто переживає за абітурієнтів), без перестанку триндять про побутову муру і я тримаюся від них на відстані, аби вони мене не втомлювали. В автомобілях сплять зморені малі діти, які приїхали разом із батьками підтримати своїх старших братів і сестер.
Поруч мене розмовляють два селюки приблизно мого віку, у них засмаглі морди (мабуть, від важкої роботи коло землі) з грубими рисами. Один із них, в якого позолочені передні зуби, хвалиться приятелеві, що його батько, головний агроном, відтарабанив ректору цілу свиню, а ще на лапу кинув двісті доларів, на що інший відповідає, що його батько, голова сільради, подарував ректору три тисячі білої цегли, круто, правда? Вони, після обміну цими люб'язностями, оцінююче дивляться одне на одного і по-життєвому кивають своїми патлатими головами, мовляв, ми серйозні хлопці.
Мало не регочу, уявляючи, що могло б з ними трапитися, якби вони потрапили під гарячу руку Тюлі або Булавці.
Далі стоять місцеві, вони виглядають більш цивілізованими від селюків, бо носять нормальнийодяг, але на одному з них, миршавому піцику, який розмахує руками, жлобські кроси. Таке фуфло я ніколи б не одягнув — у нас це носили ще кілька років тому. Мама дорогая, куди я потрапив?
На письмовому екзамені з історії, де витягнув не білет, а саме щастя, до мене почало чіплятися велетенське мурло з червонющими очима, аби підказав йому про «якогось гетьмана Дорошенка». Цей придурок навіть не знає про славні діла видатного полководця! Спершу на дауна не реагував, але цей грінго почав до мене неприємно сичати і копати в п'ятки.
Я дістав викидуху, пружина блискавично викинула лезо — демонстративно показую це придуркові і з усієї сили б'ю ножем його в ногу. Доходяга, певно отямившись, почав був забирати свої костилі і тому я, здається, зачепив тільки взуття.
Кілька секунд він сидить, як мумія. Вовтузиться. Раптом скрикує на всю аудиторію, розвертаюся і бачу, як віноторопіло дивиться на свої вимацькані кров'ю пальці (мабуть, доторкнувся до рани). Високий викладач з кучерявою шевелюрою і молода викладачка, які погладжували ноги одне одного під партою (от наївні! думають, що це непомітно!), запитують «що трапилося?». Довгань бреше, що йому болить шлунок і що хоче вийти.
Біля виходу з корпусу ненароком зачіпаю ліктем блондинку з квадратним таблом (але харя!), прошу пробачення, вона посміхається. Оглядаю мантеле-пу: струнка, у відверто-коротенькій спідничці; при нагоді можна було б її натягнути, але кілька гнійних прищів на лобі змушують про це забути.
Тут мабуть самісіньке пекло розпусти!
Стовбичу в готелі вже сьомий день. Містечко трохи жлобське, занехаяне, на центральних вулицях трапляються перекособочені будинки, обшиті фанерою, з маленькими вікнами і зі ставнями, як у кацапів, радянські назви вулиць «Леніна», «Кірова», «Ілліча», «Щорса» та інші вказують, що незалежність залишилася для мешканців швидше подією-привидом, якої вони так і не второпали. Хоча пам'ятник Леніну та інші кумедності, чого не побачиш у моєму місті, мені сподобались, бо нагадують відчуття зовсім іншого часу, ніби у романах і кінофільмах фантастів.
Скинув ще один екзамен — повний гут.
Вештаючись по університету, очікуючи на результат іспиту, познайомився із тендітною гівнючкою: вона така симпатична й маленька, що інакше, як «малятко» її не назвеш. Місцева, але себе не несе, як це зазвичай буває, отже, — мішком не прибита, як інші мантелепи, значить вихована, з нормальної родини. Ми дуже мило чесали з нею про екзамени, потім трішки кожен про себе, про це містечко і я не помітив, як запросив (зовсім невдало з мого боку!) її у готель. Вона одразу вщухла, зашарілася і сором'язливо відмовилася.
О шєт! Значить вважає, що це непристойно!
Оля, так її звати, мене дуже збуджує, але в ній багато дитячого і коли вона дивиться невинними оченятами, не наважуюся до неї доторкнутися, хоча маленькі, а проте наповнені груденята змушують про себе згадувати щомиті. Вона, здається, ще дюймовочка, принаймні мені так здається — і це прекрасно. Кілька днів просив її дозволити гуляти з нею і нарешті це вдалося. Погодилася. Втім на мене тепер підозріло дивиться ватага вузьколобих, яких часто бачу біля свого готелю, таке враження, наче вони за мною стежать, тому я завжди напоготові. Неприємно, якщо ці дауни наламають мені всю тягу.
Я дуже швидко прив'язався до Олі. Ха! У мене ж більше нікого тут нема!
Все було добре, але одного дня вона поїхала на Чорне море з батьками. Знову відчув себе самотнім.
Продукти, які склала Маман у здоровенну дорожню торбу, — я мало в штани не наклав, коли вперше її підняв, — поволі закінчуються, і, як на те, грошей не вистачає. Я вже задовбався їсти й блукати чужим містом: кожного дня йду в різні боки незнайомими вулицями вглиб на три-чотири кілометри, позаминулого разу вийшов на околиці й побачив поля, а в далині лісосмугу й залізницю.
Вечорами намагаюся нікуди не йти, хоча внизу — на першому поверсі — непоганий бар, куди люблять сповзатися місцеві вузьколобі зі своїми симпатичними сцикухами. Вже два вечори там провів. Навіть встиг познайомитися з однієї п'яненькою ідіоткою на високих підборах у вечірньому платті. Але це не сподобалося кільком лисим дядям із золотими ланцюгами і мені довелося звідти звалити, — хіба я придурок? — хочу тільки вчитися і бути завжди здоровим. Тому сиджу на балконі і спостерігаю з другого поверху за площею, яка надвечір живе особливим життям.
Люблю розглядати дівах і молодих жінок — таке враження, наче вродливі мантелепи живуть у цьому місті лише після дев'ятої вечора. Дивлюся на їхню хтиву ходу, як погойдуються сідниці і тремтить тканина коротеньких платтячок, слухаю дзвінкі голоси й виоухи сміху — одна з них пригадує веселі бувальщини.
Хочу нестямно їх кохати. Прикро, що вони не знають, як я їх обожнюю, люблю стежити за погойдуванням їхніх грудей (більшість не одягає ліфчики — і це мене ще більше вставляє), за ніжними тонкими руками, якими вони плавно й симпатично жестикулюють під час розмови. Дивлюся і радію, що вони існують, хоча знаю, якби будь-яка з них здогадалася про мої почуття, то можливо тільки зневажливо посміхнулася. Проте… Все може трапитися…
Купив квиток додому.
Чим даті, тим стає марудніше, післязавтра нарешті повертаюся.
Після того ідіотського вечора у парку, коли тіло блондина скинули у річку, я раптом усвідомив, що час уповільнився, а дні й ночі стали довшими. Спершу ніяк не міг цього пояснити, лише повертаючись додому зі вступних екзаменів, — у нічному поїзді — збагнув: це від напруженого переживання і від неспокійних роздумів.
Удома все по-старому тільки вулиці ніби пустельні.
На мене прикро подіяла смерть Циркуля (з його тілом не зміг попрощатися), а ще від'їзд Бідона у Карпати, де він буде милуватися своїми сраними бджолами і заб'є на події останнього місяця. Зникла Рома, здається також поїхала відпочивати з батьками в село. Пропав Тюля, хоча Маман казаіа, що він у місті.
І все ж — я вдома.
Тупо дивлюся у вікно, яке тепер здається меншим. Непорушно, наче повний крейзі, дивлюся на стіни, не маю куди подітися.
Все тут не те.
Удень, придивляючись до облич знайомих і рідних людей, відчуваю, що між нами з'явилася невидима відстань.
Нічого не розумію…
Не розумію навіть того, що переживаю… раніше, коли не відлучався з дому, коли ніколи не думав про той безмежний світ, який знаходиться за місцями мого дитинства та юності, за межами моїх звичних прогулянок, де зустрічаю своїх друзів чи просто людей, обличчя яких здавна знайомі, оскільки багато років поспіль випадково бачилися в кав'ярнях, магазинах, на ринку, кінотеатрі… раніше — все було по-іншому. Здається, наче рідне місто відвернулося від мене, наче я більше його не цікавлю.
Ніякий мудак не телефонує, ніби за тих дев'ять діб, яких мене не було, всі забули номер мого телефону. Оглядаю своє обличчя в коридорному дзеркалі: суворіше й доросліше, наче я не бачив себе кілька років.
В одній із книжок нещодавно я знайшов гарний вислів якогось японського бовдура, що треба хвилина за хвилиною уважно стежити за кожним своїм кроком. Да. Я також нічого не роблю, тільки спостерігаю за тими повільними, тягучими хвилинами, що падають у мій неспокій, наче дощові краплини з надтріснутої стелі в алюмінієву миску на підлозі. Може напитися в срачку? І про все забути?
Хвилина за хвилиною уважно стежити за кожним своїм кроком… — гарні слова, майже про мене сказано.
Від нудьги перечитую старі книжки, але це не приносить задоволення. У бібліотеці взяв кілька видань, але братися за них така нудьга, що не звертаю на них увагу. Маман нічого не розуміє: вважає, що я маю бути щасливим, адже поступив до університету. Вона пропонує розвіятися, познайомитися з гарною дівчиною, сходити з нею в кіно, скоро буде прем'єра «Матриці» і молодь уже балдіє, синку, тобі треба розважитися, а не вішати носа, чого такий понурий, а, чого.
Все більше муляє самотність і почуття галімої безпорадності. Пригадую давній фільм про старого індіанця, який єдиний вижив зі свого народу: він прибув у рідні краї з білошкірими недоумками, яким забаглося зайнятися на просторах дикої природи мисливством, вони реготали, тільки індіанець не виявляв ніякої радості до навколишньої краси, бо чув стогін землі і шепоти померлих.
Блукаючи зранку рідним містом, я раптом згадав цього індіанця, а незнайомі обличчя людей, що потрапляли на очі, ще більше викликали розчарування: не бачу тих, кого знав, наче колишніх мешканців звідси виселили і заселили незнайомими бандерлогами. Невже кожен із нас рано чи пізно стає таким індіанцем?
Зранку несподівано телефонує Тюля, з його голосу чую — він стурбований. Проте — це приємно, що про мене нарешті згадали, від цього оживає кров, з'являється гарний настрій, навіть хочеться кудись піти.
«Відкинеться Душман».
«Коли?» — запитую з почуттям радості, але не через те, що «відкинеться Душман» (болт йому в задницю), а тому, що телефонує друг. Та розмовляючи з ним, помічаю, що Тюля поводиться холоднувато. Це насторожує й викликає тривогу.
«Тільки-но ти поїхав, бачив його маму. Казала — виходить». Тюля замовкає, з'являється неприємна пауза, триває надто довго. Почуваюся трохи незручно, не знаю, як змінити ситуацію. Мабуть Тюля чекає, щоб я продовжив розмову. Про що з ним говорити? Раніше такого зі мною не було, завжди трин-діли про що завгодно, а тепер… тепер — наче мушу підтримувати спілкування з незнайомцем, який мене не цікавить.
«Як він?» — запитую для продовження розмови.
«Добре» — Тюля помітно знервований, наче поспішає, і слова вимовляє поспіхом.
Пауза.
«Сьогодні ти нам потрібний», — у його голосі бринять нотки напруги, здається, що він прагне почути від мене вигідне для себе рішення.
Пауза.
«Що?»
«Кажу, ти нам потрібний».
«Коли?» — легкий мандраж проймаємоє тіло й одразу пригнічує думки: воші задумали якусь тему, в якій визначили для мене роль. У цьому, звичайно, нема нічого поганого, ате ж він ніколи так не говорив «ти нам потрібний»… раніше це було трохи не так, більш дружньо, простіше чи що.
Шєт!
«Увечері».
Маманусім знайомим і родичам розповідає, що я поступив до університету, а ті посміхаються і кажуть, що в тебе «дуже розумний хлопець», «далеко піде», «з нього виростуть люди» та іншу муру, хоча раніше вважали мене за повного виродка і боялися своїх дітей підпускати на гарматний постріл, аби я не навчив їх, боронь Боже, матюкатися, курити чи битися. Коли я бавився маленьким зі своїми роди-чами-ровесниками, то навчив їх показувати одне одному статеві органи, і моїм двоюрідним та троюрідним сестричкам це дуже подобалося. Одного разу мене «спалили» за цим заняттям, коли ми були в гостях у вуйка Модеста, що має триповерхову хату з вишневим садком за містом. Я разом з іншими дітьми гралися в садку, в якому й демонстрували свої причандали, поки нас не застукала тітка Ілона, до речі, закінчена алкоголічка. Коли нас усіх вишикували в ряд і розпитували «хто?» — всі діти показали на мене. Після цього родичі дивилися на мене з підозрою.
Все змінюється, навіть гори — гарно хтось сказав.
Цілий день вештаюся містом — пропав страх перед вірменськими головорізами. Випадково зустрічаю знайому мантелепу, подругу Мишки, базікаємо на різні теми. Вона, дешева сцикуха, також не проти перепихнутися, але любить сама вибирати собі партнерів, хоча, якщо трішки натиснути, то піде з ким завгодно. Мене насторожує її зашуганий і змарнілий вигляд, темні кола під очима. Запитую:
— У чому справи?
Оксана, так звати цю сучку, відповідає:
— Мишка у лікарні. Пауза.
— Що з нею?
— Їй порвали щоку. І перелом ребра.
— Хто?
— Вірмени.
Купую йогурти, фрукти, печиво і їду до неї в лікарню, яка знаходиться на іншому боці міста, майже біля лісу. Цілу дорогу в тролейбусі відчуваю почуття досади й незрозумілої тривоги. Знаходжу травматологію, забігаю в палату і застаю Мишку у глибокому сні. Вона виглядає зовсім хворою і змученою, шкіра блідо-сіра, на правій щоці накладка зі складеного бинту й лейкопластиру. Сідаю поблизу. Такою спокійною її ще не бачив. Мишка рівно дихає, лежить нерухомо, тільки ніздрі злегка розширюються. Погано уявляю, який у неї буде шрам, але вона мені здається прекрасною. Чому раніше ніколи не помічав, що Мишка симпатична? Через її дурнуватий спосіб життя? Чи, може, через дитячу звичку робити відверті дурниці, що неодноразово давало підстави думати, що вона не дружить із головою?
У Мишки злегка тремтить права повіка, — мабуть, ця частина обличчя сильно подразнена й нервово чутлива. Вона ледь розтуляє губи і несподівано для себе відчуваю бажання їх поцілувати.
У неї сифак! — бунтує моя свідомість.
Мабуть, хвилин десять сиджу на табуретці. Несподівано до палати заходять: худюща, бліда, ніби сухотниця, жінка — матір Мишки, і старенька, згорблена бабця, яка, наскільки пригадую, дуже сварлива. Вони недобре зиркають і мовчать. Почуваюся гидотно й винувато. Матір Мишки кволо вітається і в її погляді бачу запитання «що ти тут робиш?». Намагаюся говорити, але в мене виходить тільки мляве белькотіння, що вирішив провідати й виразити співчуття. Одразу прикушую язика, бо мої співчуття ніби штучні й напружені. Бабця довго свердлить мене своїми чіпкими очима і раптом напівшепотом починає клясти мене й наших друзів на чому тільки світ стоїть, що ми, мовляв, сволочі кляті, щоб нам руки й ноги повикручувало, щоб нас кров нагла залєла, дитину згубили. Я ще ніколи не чув такого тихого й водночас страшного гніву! Бабця, важко перехиляючись з боку на бік, підходить і погрожує пальцем перед самісіньким моїм носом, що ми будемо за все відповідати. Не можу нічого сказати, наче відняло мову. Дивлюся на старечий, потрісканий палець, рясно укритий зморшками і на пожовклі білки очей. Бабця відступає і вони обоє з матір'ю втирають сльози. Винувато задкую до дверей і виходжу з палати.
На вулиці мене мало не охоплює паніка — хочеться задавити Булавку, Карбюратора та інших вузьколобих, як паршивих собацюг. Їм багато чого за їхні гівняні, тупорилі життя зійшло з рук.
Повертаюся додому й цілу дорогу насилу гамую сльози.
Сиво-синювата мряка.
Густий сірий дим розповзається по вулиці, від чого не видно її контурів, ні бруківки, ні будинків. Не видно темного неба. Густий сірий дим ліниво танцює у легкому подуві вітру. Зривається, кидається вгору і знову повільно спадає. Вдалині спалахує сліпуче-біле сяйво, розростається, наближається, наче ранкове сонце. Освітлює вулицю, простягаючись уздовж іскристою рукою. Далеко попереду з'являється маленька чорна фігура людини. З кожним кроком вона збільшується і невдовзі бачу постать худющого високого юнака. Кілька секунд не можу розгледіти обличчя. Він робить ще кілька кроків і я добре й чітко роздивляюся прибульця. Господи, так це ж Циркуль! Він привітно посміхається своїми добрими живими очима. Його губи рухаються… здається, він говорить! Так, він говорить, але я нічого не чую. Циркуль знову підступає. Простягає правицю, я торкаюся її і відчуваю дикий холод. Раптом з'являються звуки, чути навколишній шум (здається, йде дощ, але його не видно). Лунають слова.
ЦИРКУЛЬ: Чому ти тут, де нема твоїх думок?
Згнічуюся і здивовано зводжу плечима.
Я: Не знаю.
ЦИРКУЛЬ: Я бачив Аревшата, він передає тобі привіт.
Я: Де він?
ЦИРКУЛЬ: Он, — показує рукою крізь мене.
Я обертаюся і бачу позаду обличчя Ари, але тіла нема.
АРЕВШАТ: Ти знову сам?
Я: Що?
ЦИРКУЛЬ: Йди звідси, йди туди, де твої думки.
Я: Що? Що?
ЦИРКУЛЬ: Знаєш, тут тільки вторяки[15], але нам із Арою на життя вистачає. Не кумарить… Не жаліємся.
Коридор густого світла поволі вириває з темряви тьмяні обриси будинків, чіткішими стають контури, видно невиразні квадратики вікон та дверей. Оглядаю споруди і несподівано стає моторошно: з вікон у мене прицілилися десятки жовтогарячих, страшних пар очей. Не знаю, що їм потрібно…
…тікаю, тікаю, тікаю…
— Заспокойся, — будить Маман. — Щось погане?
— Котра година?
— Уже вечір. Тюля прийшов.
Сідає багряно-жовте сонце, я спав п'ять годин. Мені удень наснився сон!
Тюля з коридору трохи роздратованим голосом підганяє:
— Мало часу, треба поспішати.
Поспіхом з'їдаємо по піцці з ковбасою, сиром та помідорами, випиваємо по склянці томатного соку і вибігаємо. Маман услід нам каже, щоби допізна не вешталися і ніяких дурниць, чуєте, ніяких дурниць.
Да-да, ніяк дурниць.
Від денного сну почуваюся розморено.
На вулиці нас чекає на старенькому чорному «опелі» Вася Булавка. Деколи цю колимагу він бере у свого швагра, який останнім часом їздить на новій «мазді», від чого в усіх заздрісників відчиняються шухляди. Один раз чув їхню розмову, коли швагро лаяв Васю за наркоту і кричав, що якби в мозгах було трохи олії, то вже давно взяв би у своє діло і навіть подарував стару машину. Тепер же, дозволяє Васі на цій розвалюсі кататися лише тоді, коли той не викидає ніяк коників.
Повільно виїжджаємо з мого мікрорайону і їдемо по вулиці Петлюри вбік центру. Підрулюємо під невеликий продовольчий магазинчик, біля якого топ-читься кілька вуйків-мутантів, Тюля виходить, аби купити цигарок.
Запитую у Васі:
— Куди їдемо? — дивлюся на його обличчя у дзеркалі на лобовому склі.
— Нада одному чорту роги поламати.
— За що?
— У карти програв. Слово не тримає.
— Скільки він висить[16]?
— Штуцер. Без процентів, — каже Вася і сміється.
— А проценти?
Вася уважно на мене дивиться і регоче ще дужче:
— Він жінку віддає замість процентів. Майже відробив. Хочеш? Вона тобі сподобається. Тільки трохи перелякана і постійно плаче. Але це нічого. Робить все, що скажеш. Внатурі, бля буду!
— Поїхали, — гримає дверцятами Тюля і Вася на нього сичить, що бажано трошки легше, це ж не «камаз».
Тюля закурює і цілу дорогу мовчить. Ми заїжджаємо у віддалений спальний район, що на другому боці міста, минаючи кілька дворів, обставлених мовчазними дев'ятиповерхівками, знаходимо потрібний будинок.
— Ні дерев, ні барів… — озираюся навколо. — Як тут люди живуть?
— Тут люди не живуть, — каже Тюля, а Вася переводить на нього погляд і починає голосно реготати, дурнувато сіпаючи головою.
Вася зупиняється за сотню метрів від потрібного під'їзда й виходить. Тюля порпається у невеликій чорній торбі, дістає довгастий предмет, старанно загорнутий у шмату (мабуть обріз). Тим часом Вася нервово роздивляється все навколо, час від часу посмикуючи головою, і зиркає на свої механічні котли.
Запитую у Тюлі, чи обов'язково це робити?
Мовчки завмирає на кілька секунд, лише очі напружено дивляться. Мені раптом здається, що в нього до мене прокидається зневага. Виходить.
Через опущене вікно Вася простягає невелику пластмасову чорну коробочку і просить у разі небезпеки натиснути на білу кнопку.
— Зрозумів? — бурмотить тонкими губами, у яких висить цигарка. Кажу йому, що все буде гут. Вони віддаляються, поки зовсім не зникають з поля зору.
Хвилин десять панує глуха тиша, в одній із квартир на першому поверсі жінка голосно лає чоловіка, б'ється посуд, той огризається брутальною лайкою. Все замовкає. Поблизу автомобіля зигзагами проходить алкаш, мало не зачепивши дзеркальце з боку водія. Потім повільно пропливає молода пара, зупиняється на відстані десяти метрів перед переднім вікном (мене не помічають, бо сиджу у цілковитій темряві), бачу, як його рука пірнає їй під коротеньку спідничку, а вона відкидає свою голову назад, впинаючись у нього своїми тугенькими персами. Раптом із під'їзда вибігають галасливі підлітки і сполохана пара йде геть.
Не хочу думати про те, що відбувається у квартирі того викладача (він, здається, працює в університеті). Боюся уявити собі його дружину і те, що можливо зараз із нею роблять. Ставлю чорну коробочку зверху на панель, що над бардачком.
Шєт! У мене трусяться руки!
Не уявляю, скільки часу їх уже нема. Повз автомобіль знову проходять, на цей раз зграя вузьколобих шмаркачів, які нестерпно матюкаються і викрикують непристойності на адресу Вєрки, яка, вочевидь, проживає у цьому будинку і, мабуть, чує їхній галас.
Натискаю на білу кнопку.
Пригадую раптом слова Маман, вона вичитала їх в одній із отих релігійних брошур, які щодня невідомі придурки з фанатичними очима тицькають перехожим у руки: «Хто ступає слідом за кимсь, той нічого не знайде, бо він взагалі не шукає». Маман ще додала, що це, здається, казав один із римських мислителів, тому треба йти тільки за Господом.
Заплющую очі і намагаюся більше ні про що не думати.
Стукають у вікно. Здригаюся і бачу веселу пику Васі:
— Їдемо.
Тюля сідає на заднє сидіння і запитує в мене:
— Шо сталося?
Відповідаю, що до автомобіля причепилася зграя гівнюків, хотіли вставити, прийшлося з ними говорити, не знав, чи сам впораюся, тому покликав вас на допомогу. Він тупо мене слухає і несподівано простягає книжку:
— Це тобі.
— Що це?
— Арістотель, — бачу ошатний томик із позолоченим написом «Метафізика». Здивовано запитую «навіщо?», на що Вася починає реготати:
— Бери, бери. На хуя лоху Арістотель? Хай краще буде в тебе. Це ж крутий історик? Да?
— Здається мандрівник, — промовляє Тюля.
— Йолопи, це філософ.
Вася насуплює брови, наче я обізвав його маму непристойним слівцем, але миттєво веселішає і розповідає про жінку того лоха, що це така добра пизда, заводить із півобороту, тільки хуйово, що дитина в іншій кімнаті деколи плаче, а так — все окей, як ми їй давали під хвіст! як їй давали… Ги-ги! А Тюля не встиг, ти наламав всю тягу!
Заїжджаємо в центр, зупиняємося біля кінотеатру «Київ».
Тюля раптом каже:
— Бачили, як ти виходив із під'їзду Роми, — насторожуюся, він, мабуть, хоче випробувати мою реакцію. Почуваюся напружено-спокійно, таке враження, наче у руках струмками біжить гаряча кров.
Пауза.
— ?
— Чьо мовчиш?
— А хулі говорити. Був кілька разів у неї в гостях. Вася посміхається:
— У вас, я бачу, серйозний базар. Не буду заважати, — виходить з машини і причалює до кількох знайомих дівах, які тусуються біля входу до кінотеатру.
— Між вами щось було? Пауза.
У мене тремтять руки.
— Чьо ти мовчиш?! Придурок! Чьо мовчиш?! — несподівано зривається Тюля, клацає запальничкою, щоб прикурити. Клац-клац — вогню нема, клац-клац — але марно. — Чорт! Шо за фуфло! — жбурляє запальничку через вікно.
— Було, але не зовсім, — глухим, здавленим голосом ледве видавлюю із себе.
— Як це «не зовсім», — гнівно перекривлює мене. — Ти шо — імпотент?
— У нас були почуття. Не більше, — тримаю томик Арістотеля і відчуваю, як пітніють руки.
— Шо?! По-чу-ття, на?! — перекривлює мої слова. Пауза.
Він нерухомо сидить позаду. Може хоче мене вдарити по потилиці?
— Пробач, — розвертаюся до нього. — Я зробив помилку.
— Вали звідси! ?
— Вали звідси, шоб я тебе більше не бачив. Пауза.
Відчиняю дверцятку але він хапає мене за рукав:
— Забудь про Рому. Окей?
Всередині від збудження все тремтить, калатає, здригається. Брутально штовхаючи плечима, пірнаю у натовп веселих молодих людей, які жартують, їдять морозиво, незнайомі обличчя мелькають навколо, дехто п'є пиво, солодку воду, курить або говорить. Йду через цей галас і мені хочеться вити.
Дивлюся на серпневе небо, рясно засіяне дрібними зірками, і плачу.
Хочеться якомога швидше поїхати звідси назавжди.
Швидше б перше вересня і навчання.
Забути, забути про все.
Два тижні перебуваю у нестерпному вакуумі своєї самотності. Маман каже, що вечорами я розмовляю сам з собою. Мабуть, так по-малу дашок їде. Від нудьги знову зачастив у міську бібліотеку, тягаю купами книжки і ненаситно їх ковтаю. Але єдиною моєю розрадою залишається Рома, яка нарешті приїхала і деколи прибігає, щоправда, бачимось лише зранку, або в обід, коли їй вдається вирватися з-під опіки Тюлі.
Увечері вона завжди біля нього.
Майже щодня божевільно з нею кохаюся. Через це неземне створіння в мене повністю плавляться мозги. Щоранку нетерпляче чекаю, виглядаю у вікно, прислухаюся до шумів у коридорі, і тільки-но вона приходить, ми забуваємо про все навколо, зриваємо з себе одіж, повністю віддаючись одне одному. Ми були разом у ванні, на підлозі, на кухонному столикові, на стільцях, стоячи, а одного разу навіть кохалися на лоджії. Білий, як сніг, пенсіонер із будинку напроти, що через дорогу, тепер щодня стежить за моїми вікнами.
От мерзотник!
Від думки, що нею володіє Тюля, здавлює горло. Рано чи пізно — з ним треба серйозно перетерти про Рому; кілька разів набираю номер його телефону, передаю через матір, щоб зайшов або зателефонував, але для Тюлі я ніби більше не існую.
Так — я втратив нашу дружбу.
Гнила фішка, нічого не скажеш. Із кожним днем стає ще більше не по собі. Відстань, яка поволі росте між друзями, завжди боляче давить на дах. Через цей дурнуватий настрій ні до чого не лежить душа; години, дні перестали бути чимось важливим, все наче зупинилося і перетворилося в тягучу, нудну лажу, від якої може поїхати дах.
На днях телефонував Бідон, розповів про розборки з вірменами, на зустріч із якими приїхали погони з обласного МВС (родичі Булавки заметушились), сам Тюля, а Душман, який перед цим відкинувся і дізнався про наші проблеми, прибув з двома колимагами мамонтів старого Ричарда. Вірмени схавали Циркуля і їм дозволили покинути наше місто. «Так що Тюля тепер завжди з Душманом, — каже Бідон, — а старий Ричард, мабуть, візьме його до себе, бо добре пам'ятає батька і деколи каже, що малий весь у старого». В його голосі, як мені здається, прозвучали нотки образи, а може й ревнощів. Да, мабуть — це ревнощі дружби, коли гостро муляє те, як твій найкращий аміго надає перевагу в спілкуванні іншому приятелеві. Хоча Тюля ніколи не приховував, що йому наша паланка долампочки, з багатьма підтримує стосунки тільки через те, що вони його не кумарять і ні до чого не зобов'язують. Тепер же, коли його кращий друган на свободі, звичайно, Тюля на всіх заб'є великий болт.
Бідон, товстозадий підар, зізнався, що закоханий у Рому (!!!). Каже, що Тюля рано чи пізно її кине, а тому Рому легко можна буде «приватизувати», з неї непогана вийде господиня і матір, розумієш, а? ні, ні, я серйозно, Професор, вона унікальна людина, ти колись придивися до неї («придивися до неї!» — придурок! — лаюся про себе), вона… вона, наче не з цього світу, уся світиться…
???
Шєт!
Після телефонної розмови з ним у мене починається легкий мандраж, трусяться руки. Фраза «її легко можна буде здобути» — вражає своїм нахабством. Да, Рому ревную до Бідона більше, ніж до самого Тюлі.
Кілька днів хочу з нею поговорити на цю тему, заходжу з флангів, підбираюся здалеку, аби не сполохати, але сцикуха робить вигляд, наче я повний бовдур, наче в мене галюни. От коза! Нічого не залишається, як кинути ці психологічні «розкопки».
— Не шифруйся, — каже вона в таких випадках.
Дедалі більше не маю бажання брати участь у тому, що відбувається навколо, не хочу нікого бачити, ні з ким говорити — хіба це тепер має значення? — тільки звільнитися від всього цього, від своїх спогадів про цих тупорилих, недоношених Вась Булавок і Бідонів, вузьких лобів.
А Рома — красива мантелепа! — кажу собі деколи, дивлячись на плавні овали тіла, торкаючись губами до її м'якої, ніжної шкіри. Єдине, що мене дратує, вона після трахання часто сумує. Втім, це притаманно більшості сцикух, у них, мабуть, фізіологічна потреба після бум-бум — плакати.
За мить до прощання у нас пропадає настрій — привид Тюлі не покидає її ніколи, а це мене, правду кажучи, кумарить.
Вечорами сам не свій. Пішов до Тюлі, щоб поговорити, щоб він її відпустив. Але його нема. Цілими днями пропадає з Душманом, який, відкинувшись, мабуть, надолужує втрачене. Кажуть, що їх бачили разом на «мерсі» кольору темного асфальту, або в стринтиз-барі «Дойки» з мамонтами старого Ричарда, або біля готелю «Дружба», де вони люблять вибирати валютниць, які є найпрофесійніши-ми шльондрами у нашому місті.
Одного разу з вікна кухні я помітив колимагу Душмана, яка на шаленій швидкості промчалася моєю вулицею. Там, мабуть, був Тюля. Міраж нашої колишньої дружби все більше розсіюється і залишається тільки велика пустеля, на яку щодня дивлюся через тканину кухонних фіранок.
Телефонує Рома, зізнається, що страшно.
— Що мені робити? — стривоженим, розпачливим голосом запитує.
— Може погуляємо?
— Да, — одразу погоджується. Хай там що, але ця ідіотська невизначеність у наших стосунках мусить рано чи пізно скінчитися і для цього потрібно докладати зусиль, бо скільки можна це терпіти…
Мовчки блукаємо тихими вуличками центру. Серпневі вечори із кожним днем відчутно холоднішають. Зустрічаю малого Мірчука, він каже, що мене останнім часом не видно, пропонує пихнути, вчора тільки привезли з Криму, пробували — повний відпад!
Кисло посміхаюся, дякую і відмовляюся. Він зникає у натовпі і ми знову бредемо мовчки, спостерігаючи за випадковими людьми.
Ніяк не можу забути останньої балачки з Тюлею, коли він наїхав на мене за Рому. Невже він не доганяє, що мучить її, що вона йому, врешті-решт, по цимбалах? Він давно не відчуває до неї нічого людського, лише його срана гордість стає раком і каже «це моя баба!». Невже він цього не доганяє?
У веселої продавщиці із верхніми позолоченими зубами купую Ромі морозиво і чую, як знайомий голос гукає «Професор!». Обертаюся і бачу машину Душмана, з якої виходить Тюля. Наближається, не зводить із Роми очей.
Згадай придурка — і він з'явиться.
Дивлюся йому в очі і наперед знаю, що нічого доброго чекати не слід, переді мною чужа людина, а не аміго, з яким разом виріс. Неприємно вражає те, що Тюля, подібно до Душмана, поголився на лисо. Дивлюся на його лоб, здається, він вужчає.
— Шуруй додому! — голосно гаркає Тюля до розгубленої Роми, озвірілим поглядом втупившись У неї.
Вона перелякано зиркає на мене, заспокоюю поглядом, шепочу — краще піти. Разом із Тюлею дивимося, як її постать йде до тролейбусної зупинки. Тендітна фігура то зникає, то знову виринає серед натовпу. Не говоримо, лише спостерігаємо за Ромою.
Шєт, цьому не буде кінця-краю!
Нарешті Рома сідає у тролейбус.
Пауза.
— Пішли, — підштовхує мене до машини. Не чиню опору, хочу, щоб все нарешті стало на свої місця. Бачу поголену голову Душмана, він насмішкувато говорить до Тюлі:
— Це той, шо до Інги повзає? Да?
Потім переводить свій погляд на мене, біля його правого ока помічаю невелику лейкопластерну смугу. Попри дикі легенди про Душмана (кажуть, він одному придуркові великими ножицями відрізав пучку вуха), до нього не відчуваю ні страху, ні поваги. Говорити з ним, підозрюю, буде важко…
— Знаєш, а твоя Інга любить, коли її в попку… — неприємно регоче, відвертаючись в інший бік.
— Поїхали, — каже Тюля. Не знаю, куди мене везуть, це, зрештою, навіть байдуже. їдемо на південь, звертаємо до старої швейної фабрики, минаємо кілька кварталів приватного сектору, поки перед нашим поглядом не виростає новий спальний район. Заїжджаємо у першу кращу підворітню і Душман глушить мотор.
— Опаньки! — розвертається він до мене з перекособоченим виразом обличчя. — Приїхали!
Із заднього сидіння Тюля бере пакет, якого я спершу не помітив, дістає коньяк і пластикові стаканчики. Мовчки дивлюся, як він відкриває пляшку, тільки Душман серед неприємної тиші насвистує собі під носа.
— Пий.
— Я…я…
— Пий! І не вийобуйся! Пауза.
— Казимирович помер. !!!
Не можу нічого сказати від шоку.
— Минулої суботи. Такий був дєда, такий… — тремтить його обличчя. — Шо тут казати. Давай.
Випиваємо мовчки, закурюємо. Тюля знову наливає і простягає мені, через кілька хвилин ще раз. Пауза.
— Виходь, — відчиняє дверцята. Знаю, що зараз буде.
Мабуть, він думає, як зі мною поступити, особливо, коли поруч такий штемп, як Душман. Внутрішньо відчуваю спокій і байдужість.
Тюля дивиться мені прямісінько в очі.
— Ну шо, Професор? — Блискавично б'є в лице, від чого звалююся на асфальт. Зараз підуть у роботу копняки, але Тюля стоїть на місці. Переминається з ноги на ногу, він як ніколи спокійний і врівноважений.
Пауза.
Все так і мало відбутися. Ніколи не думав, що він на мене підніме руку, хоча в дитинстві ми часто боролися через всілякі дрібнички, бувало — до сліз, але дитинство — не та тєма, а тепер — тепер нема більше нічого.
— Я винен, — невимушено зізнаюся, навіть не дивлячись на нього, і розумію, що більше нічого не можу сказати.
— Чьо? Чьо він несе? — нервує Душман і нетерпляче крутиться навколо нас. Підводжуся і несподівано отримую від нього боковий, від якого знову звалююся. — Віддай його мені! Я його порву!
— Не лізь! — різко каже Тюля. — Це наші діла. Душман відходить у темряву, щоби відлити. Незадоволено бурмотить біля паркану і я чую, як тече по асфальті його сеча.
Пече розсічена губа, схаркую кров.
— Встань!
Повільно підводжуся, дивлячись на ноги Тюлі.
— Як це сталося?
— Що, «сталося»?
— Як сталося, шо ти став… такою… — знову б'є мене в обличчя.
Хрипло відкашлююся і намагаюся стати на коліно. Тюля бере мене за руку, допомагає підвестися. Щосили затоплює з лівої і я, похитуючись, падаю. Підіймаю голову і зустрічаюся з його холодним, безжалісним поглядом.
Видавлюю з себе:
— Я винен.
Більше нічого не має значення.
— Солдат потух, — зневажливо каже Душман. У його косих очах бачу подив; він не розуміє, чому я Тюлі не чиню опір. Зрештою, що я зможу йому пояснити? Чи матимуть мої слова значення? Мовчки дивлюся на них і чекаю подальших дій. Тюля, мабуть, розуміє, що кулаками не вгамує свого гніву.
— Принеси пляшку, — звертається до Душмана, той йде до машини. Тюля знову наливає повний. — Випий, легше стане.
Тремтячими руками намагаюся пригубити, але коньяк обпікає рани на губах. Роблю кілька обережних ковтків, губи не слухаються, наче чужі, відчуваю дивний присмак напою, перемішаного з кров'ю.
— До дна, — Тюля злегка підштовхує рукою стаканчик, поки його не опорожнюю.
— Ти ще довго? — запитує у нього Душман і я бачу, що той нудьгує, нетерпляче зиркаючи в наш бік.
— Потерпи, — кидає Тюля, а потім каже мені. — Ніколи не приховуй те, шо рано чи пізно стане відомим. Знаєш, Професор, краще звалюй звідси, це не твоє місто. Читай свої книжечки, історію.
Вони поспіхом сідають у машину, Тюля через вікно зневажливо кидає, що Рома його більше не цікавить; Душман різко здає назад, освітлює мене фарами, від чого мружуся, і вони зникають за поворотом будинку.
Нарешті!
Тіло ниє від побоїв, але на це не зважаю. Так просто й звичайно все владналося, не можу повірити. Сідаю на бордюр, від радощів відчуваю сильне збудження, наче в кров проникнув невідомий сильний дух. Я щасливий — і це основна фішка! Заплющую очі, хочеться кричати, щоб почули мешканці цих напівсонних будинків, щоб відчинили вікна і хоча б на мить відклали свої буденні справи, хочеться плакати, дивитися на власні сльози у своїх долонях і просто сміятися. Сльози і сміх — класно!
Додому приходжу глибоко увечері. У Маман при вигляді моєї побитої фізіономії, мало не починається нервовий приступ, який нагадує про себе у найбільш важкі миті. Але, зваживши на мій трохи блаженний вигляд, заспокоюється й сполохано допитується, що трапилося.
— Сьогодні почалося нове життя.
Вокзал.
Незабаром навчання. Від цих думок у душі з'являється легкий холод. Це так незвично — покидати рідні місця.
Проважати мене прийшли Рома й Бідон (Тюлю більше не зустрічав, Булавка тиждень висить на хаті в одного з наріків, а Мишка нікого не хоче бачити).
Кілька разів телефонувала Інга. Чого їй треба? Може, згадала наш ексклюзивний бум-бум і їй хочеться ще? Щоразу, коли вона телефонує, я її ігнорую. Нарешті перестала. Догнала, сцикуха. Втім, підозрюю, це для неї лише понти — пікантна гра: мабуть, відчуває із мого боку байдужість, і це ще більше дражнить її срану гордість. При бажанні Інгу легко можна буде взяти — без штурму і без кіпішу, ще трішки — і ця сучка викине білий прапор. Я переконаний, що варто несподівано з'явитися до неї, і тоді… мій маленький друг до її послуг. Це мені потрібно? Ха-ха… Інга… чудо горохове.
Побої поволі загоюються, Бідон жартує: якщо морда не побита — ти не схожий на бандита.
Да. Зовсім не схожий.
До потягу ще півгодини.
Рома поводиться стримано, наче боїться при Бідонові показати свої почуття до мене. Які в задниці почуття!?
Вона інша!
Дивлячись на них, знову відчуваю ревнощі: не знати, як все скінчиться, адже від'їжджаю, а вони залишаються… Трохи кумедно спостерігати, як цей кабан Бідон у моїй присутності клеїть мантелепу і не знає, що вона зі мною таке витворяла, чого його затягнута жиром уява не може собі придумати.
Ми п'ємо напівсолодке шампанське — це все, до чого я зміг догадатися у такій ситуації. Бідон без перестанку базікає про Карпати, де запримітив хатинку, яку хоче купити, каже, що розводитиме бджіл, а місця там які! у майбутньому будете приїздити, бринза, солонина, шашлички, а після дощу гриби! — ого-го!
Стежу за пригніченою Ромою… її сумний погляд блукає по випадкових людях, голова крутиться вправо, вліво, але мене уникає… хочеться вити, чорна печаль здавлює серце, важко говорити. Вона схожа на мумію, якій трохи надали людського вигляду, підвели тушшю оченята, підфарбували губи, нанесли рум'яни на щічки. Важко повірити, що перед тобою жвава енергійна людина, яка рада своїй молодості.
— Рома, виходь за мене, — каже веселий Бідон.
У мене тремтять руки.
Ще хвилина — і я не знаю, що буде. Я не знаю, що буде. Якого милого вони не йдуть? Ідіоти!
Господи, швидше б все це закінчилося.
Її обличчя здригається, очі метушаться, від подиву розширюються і знову гаснуть у смутку.
Значить все далеко зайшло? — хочу сказати їй своїми очима, але вона на мене не дивиться, наче боїться зустрітися поглядами.
Може, я нічого не знаю?
Бідон регоче, обіймає Рому, але вона легко від нього відсторонюється і густо червоніє.
Все ясно, моя дорога. Все ясно. Тепер мої недолугі страждання й почуття за останній місяць не мають ніякого значення, це просто втрата кількох близьких людей…
Все ясно.
Мені щойно ампутували щось важливе й дороге.
Я завмираю: спадає на думку, що це невідомий фатум звільняє мене від минулого, від тих людей, з якими доводилося гудіти. Приголомшений, уважніше придивляюся до Роми й Бідона і вони видаються нудними й чужими. Силкуюся слухати Бідона, але ніяк не можу второпати, до чого все це..
Від шампанського не хмелію.
— Ти головне, пиши, — плескає мене по плечу Бідон.
Тупо дивлюся на його відгодовану, засмаглу мордяку і не можу второпати, про що ж писати.
Оголошують прибуття мого потягу.
На обличчі в Роми сльози. Хвилина-друга і вона розридається. Непомітно для Бідона беру її за руку й шепочу, що все буде гаразд, обов'язково напишу. Рома тремтить і виглядає блідою. Кажу, щоб негайно їхала додому й лягала в ліжко.
— Ти вся гориш.
— Припини… — шепочуть тремтливі губи. Бідона окликає знайомий сержант вокзальної міліції.
— Я зараз, — відходить на десять метрів від нас. Ми мовчки спостерігаємо, як він розмахує руками, сміється, плескає співрозмовника по плечу.
— Здається, все.
— Чому? — плаче вона.
Пауза.
Бідон повертається, допомагає мені нести велику важку торбу. Заходжу у вагон, кладу в купе речі. Ще є десять хвилин. Спостерігаю за ними з вікна: кумедні, задерли голови, губи їхні рухаються, але я нічого не чую. Веселий Бідон манить рукою, аби я вийшов. Його радісне обличчя як ніколи тупе.
Стоїмо на пероні мовчки, він раптом також сумує і зізнається, що нас поменшало.
Мені хочеться бути самому.
Бідон жартує, що приїде при нагоді з Ромою до мене на чужину, наберем, старенький, водки, всьо буде нормально.
Який же він придурок!
Беру їхні руки і складаю разом.
— Ідіть.
Ромою, здається, трусить, але роблю вигляд, наче не бачу.
Забігаю у вагон. Вони все ще стоять, узявшись за руки. Молодій жінці допомагаю закинути важку валізу на верхню полицю, моє серце так збуджено калатає, що, здається, зараз вискочить. Сідаю, намагаюся повністю заспокоїтися.
Шєт! Вони все ще стоять.
На обличчі Бідона та сама дурнувата посмішка. Лише тепер помічаю, наскільки жалюгідна краса Роми.
Господи, коли цей клятий потяг рушить!
Коцання — один зі способів збирання молочка з маку.
Бігос — польська страва з капусти.
Баян — шприц.
Скачки — дискотека.
Насадити — вкрасти.
Губи — гриби (діал.).
Вторяки — солома, на якій мутять вдруге.
Висіти — заборгувати.