Мовчання адресоване мені - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 20

LADY RAIN

Серафіті

Допоки, Господи?!Невже це я?!Чи Ти впiзнав мене,чи вiдрiзнив мене вiд мене,чи ще не зрiкся,як зрiкся я себе?Я зрiкся сам себе, але не знаю:я котрий себе котрого зрiкся?Невже це я?…Перш, нiж зайти у дiм,замiсть вiтання, кидаю гранату…Б’ю дiда в пах лише за те,що вiн старий, а я навчився бити,за те, що правда не на моєму боцi…Вивертаю кишенi убитого,знiмаю з руки електронного годинника,такого учора зняв з живого,та вiн також помер, бо не умiвдiлитись,до того ж i годинник надто квапився,а я цiную час, час це - життя,але годинники дорожчi…Невже це я?!Перехрестившись стрiчкою вiд АГСа,клякаю перед страхом i молюся Богу…Моя молитва набрякла кров’ю й потом,вона така важка, що не здiйметьсявище од цих гiрi то лише для того, щоб впастименi на голову прокляттям.Невже це я?! Невже!…О Господи, прости менi грiхи!…Нi, не прощай, лише звiльни меневiд мене,склепи мої печальнi очi, зiший повiки,вiзьми мене звiдсiль,живого або мертвого вiзьми,нехай спочину,бо душа трiщить i рветься,наче шмата.Я так втомив себе собою,що не боюсь нiчого вже й нiкого,окрiм себе.Холодний ствол у ротi розтає,як празниковий пiвник-смоктунець,лизни його - i бiльш не кукурiкне,та палець не кивнув,бо жити тяжче, нiж померти,а я такий дурний, що вибираю завше тяжче.Свiтає нiч, лишаючи у ротi мастилаприсмак,у грудях порожнечу i мовчазнеприречення,що не сховалося у вистрiляну гiльзу,позаяк ця схованка нiкчемна,i я її не гiдний, навiть її,бо я - Нiхто. Нiхто - i годi.Честь вiддаю усiм i всюди,роздав усю до крихти.Без честi легший автомат,та погляд (хоч очi голубi) все важчає…Невже це я?! О Господи!…Пошли до мене жайвора, що знаєукраїнську мову,нехай у дзьобику тримає слово,яке мене врятує,але нехай мовчить,я сам зiв’ю гнiздо в своїх долонях,на слово жайвiр сяде, мов на яєчко,i вилупиться з слова слово,яке врятує всiх.До мене ж пришли крука,або пришли за мною,нехай нап’ється неба iз моїх очей,нехай наїсться скла.У вогнегаснику хлюпається брага,настояна на скорпiонах…В шерензi голених потилиць(потилицi i ззаду й спереду),якщо й зустрiнеться лице, то не лице,а морда…сонце свiтить усiм однаково,але не всi мають уявленняпро соняшник…Iдемо в гори здавати кров,та лише декотрим перепаде цукерка…А ось i птах, його iм’я, мов пострiл,i пострiл, наче птах, розправивгострi крила,постукавсь дзьобом в спинуi сiв на груди,ми обнялись, i нашi крила вдарилисьоб небо,одне об одне, покликали до себе вiтер,i пострiл згас, як гасне думка…Нарештi, Господи, нарештi!…Слова набрякли кров’ю в ротii збилися у грудку болю.Нарештi!… Довкола всi з свiчкамиi тiльки я з ножем в руцi,та ще дiвча в школярськiй формiз олiвчиком.- Дитятко, не пiдходь,голiвку вiдверни,роби, як всi оцi, що обпекли менесвiчками.- Я не боюсь. То ж не ховай ножау грудяхi не ховай очей… Я не боюсь.- Бо ти мене не знаєш, як знаю я себе.- Я знаю тебе лiпше. Я бачу серцем.- Ти хто, мале? Втекло з якого дитсадочка?- Я дощ. Я - клаптик неба,в чужих руках не зiм’ятий.Ти - син мiй, я - твоя дочка… Вiднинi.- А донинi ти ким доводилась менi?- Ти дихав мною, вiдтепер ти мноюбудеш жити.Ти не помреш, ще не злiпилитого глечика,в якому ми помремо разом.- Це суперечить лiнiї життя.Поглянь, яка коротка.- Ти будеш жити за моєю,твою ж я домалюю олiвцем.Дай руку, рiдний.- Вона в кровi, я весь в кровi,я почорнiв од кровi,не вiдрiзню, де власна, де чужа…Ти думаєш, я зможу пiсля цього жити?Це буде не життя, а мука.- Ти будеш жити. А я… я будукарою твоєю, твоїм спасiнням…- Ми будем жити разом?- Ми будем жити…У глечику.- Спасибi, ти розважило мене,наївне дощенятко,але iди звiдсiль, тут смерть…- Смерть всюди, де є життя,народження - це смерть…- А смерть - народження?…- Можливо. До зустрiчi у глечику.- Ти йдеш? I ти чекатимеш мене?- Чи я чекати буду? Нi.Приходь нежданим.- Прийду…але твоїми вже ногами,прийду так, як приходить страх,так, як душа вертається у тiло,а тiло до душi.Прийду. Ти не чекай мене…I я зробив свiй перший крок,не встаючи на ноги.Вмирати легше горiлиць,нiж впавши ницьма,але вмирати легко - тяжче.Я бачив небо, воно хиталося у такт ходи,воно ходило ходором,коли спiвали кулi носiямафганських коломийок,я їх не чув, бо вже своє вiдслухав,своє вiджив…вiджив, та не звiльнився.I враз побачив напис олiвцем на небi: