Мовчання адресоване мені - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 24

зоря в долонiце вже не зоряа тiльки спогадпро далекесвiтло

Щоденнi зречення,щоденний страх покари.Приймаю хрещенняв приблуди, в яничари.

Горять вогнем обидвi щоки,до спраглих уст несуть ропи.I тiльки й мовиться: «Допоки?»I тiльки й чується: «Терпи!»

чеканнядо ворiт на крилахлетитьа за воротакаменем падає

самiтникомвагiтна нiчприймає пологиу людства

Лови, козаче, з усiмау небi неводом хмаринку.З’їв гарбуза, доїж шкуринку,а хлiбної, даруй, нема.

Живем як перше, поживаєм,хмiльнi вертаємось з хрестин,печем весiльнi короваї,збиваєм труни i хрести.

це пожовкле фотоначе палицяу колесi часу

картуз не любитьголовийому милiший цвяхв одвiрку

пiсля окупацiїкуриiз власних яєцьстали висиджуватикрукiв та шулiк

Я йшов iз дому, мав мету:як повернусь, то обметубiля порога з власних нiгз вершин найвищих в свiтi снiг.

Пейзаж один. I на трубi - труба.А дим важкий i кучерявийфiльтрують нашi голови дирявi.Планета наша, кажуть, голуба.

Живем всi рiзно,i хто як звик.Життя не пiсня,життя - це крик.

накидає вечiрпiджаки на плечiзваблює дiвчатз солов’ями в змовiловить їх на словiа вони мовчать

Зустрiлися на ешафотi:Хто ти?

печальпохукує на очiмов на склоа пiсля неїрадiстьсвiтлом миє