У почуттях переважає жовтий колiр, по лiвий бiк цвiтуть жоржини i в’ється щось колюче. В зiницях гасне день. До сина прикотила сонце й не зважиться дорослого погладити по головi. Виразнiсть болю не лягла у зморшки, а свiтиться над мiсячним чолом. З плечей додолу падає хустина. Тремтить рука, в якiй окрайчик хлiба, у другiй затиснула крик, а вiн пручається i б’є її крильми, як пiвень, котрому щойно голову втяли, i з шиї порскає довкола кров. Позаду повний вiз роботи. На скроню сiла вiдпочить бджола, i, наче мед, повiльно зiшкрiбає з лапок втому. А низько, заледве не торкаючись, над головою нiчний кружляє птах, дев’яте робить коло навпроти руху сонця. Уста шукають слова, а слово закотилось в бур’яни, де ще недавно неслась зозуляста курка, а нинi заховався чорний кiт. В пучечку зморщок на краєчку ока тоненький загубивсь промiнчик, неначе зачепилась волосина з синової голови. В кишенi задзвонив будильник. Навскiс через щоку до уст iде заблуклий усмiх.
Гуси iз заздрiстю та ворожiстю позирають на хлопчика, що стоїть посеред найбiльшої калюжi, а вiн дражнить гусака росiйською мовою, вiдповiдає на його сичання камiнцями з кишенi i, будучи дитиною достатньо вихованою, щоб пiдсвiдомо пам’ятати частину настанов дорослих, все ще вагається: роззуватися, чи не варто? Втiм, зараз малого найбiльше цiкавить питання: чому в калюжi вода зелена i яка вона на смак? Хлопчисько не проти того, щоб поекспериментувати, позаяк переконаний, що табличка множення, проповiдувана дiдусем, на його питання не вiдповiсть. До того ж, необхiдно залагодити суперечку зеленого жабеняти зi старим жуком, спричинену подiлом житлової площi у лiвiй кишенi, навiть перегородка iз сiрникової коробки не допомагає. Неподалiк виднiється школа, але вхiд до неї заступає велосипед i ще якiсь вiдеопiрати-нiндзi. Однiєю рукою хлопчик пускає кораблика, зробленого з листа вiд батька, а другою тримає надкушену червиву грушу, запитально дивлячись на хробака: ти сам тут живеш чи з родичами? Жiнка, що проходить мимо, на хлопчикове «добридень» вiдповiдає посмiшкою, яка чудово передає її думку: якби малого помити та додати йому лiт iз десять, то вiд дiвчат проходу не мав би. А кораблик непомiтно пливе з дитинства у синє море, вода в якому ще зеленiша, анiж в калюжi, i дуже рiзна на смак.
Синiй колiр її настрою домiнує над усiма iншими барвами. Ледь озирнувшись, дiвчина махає комусь невидимому рукою, зламами лiнiй i м’якою стрiмкiстю рухiв вона нагадує ластiвку. В її волоссi ночувало сонце i забуло пiсля себе поприбирати. Другою рукою дiвчина кличе дощ, що, задивившись на неї, перечепився за чиюсь парасолю i впав неподалiк. Три вiтри несуть за нею золоту хвилю розпущеного волосся, наче фату, виткану iз голосiв богомiльних квiтiв. Двома пелюстками падає додолу зомлiлий вiд кохання метлик, що прилiтав цiлувати її коси iз джунглiв Латинської Америки, а може, iз самого Турiйська. Сонях дивиться їй услiд i, аби втримати в полi зору, перебiгає з одного кiнця городу на другий. Мурашка у просвiтi мiж землею i занесеною у ходi ступнею молиться на Неї i, як блаженства, чекає тiєї митi, коли зможе поцiлувати пiдошву її маленького черевичка. Прозорi, ледве помiтнi для байдужого ока, усмiшки злiтають з уст i попарно та невеличкими зграйками кружляють довкола голови, утворюють барвистий нiмб - у кожної усмiшки свiй неповторний колiр. Двi з них пiдхопили попiд крила зомлiлого метелика. Квiти кланяються їй, а троянда подає золоту обручку корони. Назустрiч бiжить пес iз хворими очима i перебитою лапою. Чи потягнеться рука за хлiбом? Дiвчина вголос читає небо, i жодна луна не вмiє повторити за нею. Синьо…
Вельможна панi, яку не сплутаєш iз простолюдинкою, знаходить час, щоб задивитися в небо, де крайня хмаринка нагадує їй дитинство i запрошує в гостi до мами, котра вмiє звiльняти вiд втоми бути дорослою. - Доню, коли я гладжу тебе по головi, менi вчувається музика. - Може, це камертон звучить у кишенi? - Нi, це волосся вiд мого дотику. - Ця музика будить мене щоранку. - Чия вона, доню? - Не знаю, мамо. Може, ваша… Задумавшись, вельможна панi пестить солом’яну гриву гiтари, гiтара вигинається пiд долонею i пошепки розповiдає свiй вчорашнiй сон, в якому бачила себе пензлем, що освiдчувався в коханнi усiм барвам, а любив лише одну - вiдверто чорну, та не похмуру. Птахи мiряють голосом вельможної панi глибину неба, але жоден птах не може здiйнятися так високо, як сягає голос. Голосовi вельможної панi молилися язичники, а у пiзнiшi часи князi чеканили з нього найщирiшi монети, нинi її голос зцiляє i гоїть… З далекого дерева спадає листок, на якому проступають лiтери недописаного листа до старшого брата, з котрим зустрiлася в минулому столiттi. Справжнє її iм’я знає лише Мiсяць, в перекладi на мову брата воно звучить дуже приблизно i дуже точно: ТА, ЩО ПРИНОСИТЬ РАДIСТЬ.
У пiвоберта до моря в товариствi задерикуватого зайця дiвчина цвiте сукнею на високому березi. Її серце б’ється зеленим кольором, а тиша лащиться до нiг i по-котячому муркоче, через що ревнивий вухатий друг невдоволено морщить носа. Крилатий, ледь напружений вигин її шиї i нервознiсть вуханя говорять про чекання. До неї хочеться сказати: здрастуй! Мурашки питаються у неї дозволу на будiвництво пiрамiди i пригадують тi часи, коли її профiлю поклонялися древнi єгиптяни. Два бедрики сперечаються за право першостi сiсти їй на руку. На правому плечi, у виямцi бiля ключицi тримається гнiздо, з якого трiйко пташенят благально дивляться на зайця, щоб наловив зелених мух. Її лице освiтлене зсередини, з косметики на ньому лиш квiтковий пил. Це незнайомi їй ромашки приходили за три версти вiтатись. В її долонi вiд мрiї про вiтрило i невеличкої сльози вродилася i визрiла перлина - малесеньке велике Чудо, iм’я йому Початок. I заєць лапою вказав на горизонт…
Помiж двох бабусь, котрi так само популярнi в народi, як i його пiснi, сидить на низькому ослонi i з золотої лози плете щось сферичне, здається, купол до нового храму, в якому ще не запалював свiчок i не спiвав у хорi, лише молився. До нього iстина приходить пити воду i вже не раз лишалась ночувати, за що обоє осудженi i зневаженi сусiдами (для них вона розпусна дiвка, а вiн - ледащо). Сучасники у своїх мемуарах даватимуть про нього суперечливi свiдчення. Бiльшiсть (тi, що бачили його) зображатимуть чоловiка вельми компанiйського, котрий, вiдкорковуючи пляшку горiлки, смiшить товариство анекдотами та оригiнальними побрехеньками власного приготування. Меншiсть (тi, що знали його) опишуть самiтника, який стає собою лише у вузькому колi друзiв-спiльникiв, поряд з величезною купою прочитаних i вiдкинутих фiлософських та релiгiйних книг, з вiдкритою Бiблiєю в руцi… Усi його бiографи будуть лисими вiд натуги звести величину i незбагненнiсть таланту до власного розумiння. Вiн вже довiв собi, що свiт нiтрохи не складнiший вiд самотнього листочка на самотньому деревi посеред лiсу, йому вiдкрилася межа мiж примiтивним i простим, а норовиста i грiховна думка слухняна як лоза пiд пальцями. Вiн трiшечки вiдчув себе китайцем…
Бiлизна її робочого халата гармонує iз чистотою совiстi, а горизонти свiтобачення дозволяють зазирнути у день прийдешнiй, який для бiльшостi її колег i пацiєнтiв асоцiюється iз ребусом. Вона вибирає шляхи не спиняючись, навiть її провiдник - неспокiй - вiдстав, попереду неї лише цiкавiсть. У правiй руцi тримає чашу, до якої зазирає гадюка, а в лiвiй - пiсочний годинник, що вже вiдмiряв половину замкненого у ньому часу. На лiктi, наче господарська сумка, почепилася тривога i з кожним кроком важчає вiд кiлькостi i хаотичностi думок, котом пiд ноги лiзе сумнiв, збиває ритм ходи… Прагнення до цiлковитої гармонiї вiдбирає у неї шматок м’яса, втiм, вегетарiанство для неї не релiгiя, а лишень один iз засобiв, котрi дають змогу якщо не пiзнати iстину, то бодай довiдатися її iм’я. Обстежуючи пацiєнта, дослуховується до його дихання не стетоскопом, а серцем. Вона лiкує в той час, як iншi лiчать. Вона лiкує поглядом i словом. Вона рятує…
Вiн поки що рахує багатозначнi числа (хоч мiг би рахувати власнi грошi) i навзаєм гризеться з наукою. Укотре сваряться з комп’ютером, не подiливши мiж собою якогось там квадратного нуля чи то нуля в квадратi. I вiн доб’ється свого. У дуже ранньому дитинствi на питання «як ти звешся?» завжди вiдказував рiшуче: «Сам». У спадок вiд дитинства йому зостались рожевi вуха-клаповухи, довiрливi i лагiднi очi маленького косуленяти i друг, котрий тi очi пам’ятає. На правому плечi вмостилась i вилуплює совинi очi (най)вища i прикладна (казна до чого) математика. Комп’ютер востаннє пiдморгнув екраном i згас, бо, роздiливши врештi-решт нуля, не роздiляє все-таки жалю ученого, що нi в яких аспiрантурах не вивчають тих наук, яких йому i друговi щоденно викладала баба Євка. Тому, можливо, вiн не квапиться в той бiк, де вже чекають визнання i грошi. Вiн також пам’ятає очi свого друга. Бо друг - це друге його я, бо друг - це другий вiн. Бо пам’ять - не принагiдний екскурс у дитинство, а вiрнiсть вченню, що засвоїв у дитячi роки. Для скептикiв це переконливо доводиться математично.
Панна сидить у м’якому шкiряному фотелi перед розпаленим камiном i в’яже на дротах чи то рiдку вуаль, чи то густеньку сiтку для лову солов’їв та екзотичних метеликiв. На колiнах згорнувся клубком кiт i голосно, мов радiо, муркотiв про добробут i вмiння вишивати хрестиком, Домашнi капцi солiдарнi з промовцем, свiдчення цьому - їхня зовнiшня схожiсть з котом. Панна пiдсiла ближче до вогню. «Все-таки тяжка наша робота,- шепнув правий тапок лiвому.- Як не у воду, то у полум’я…» - «Мабуть, не тяжча вiд енциклопедiї,» - подумки заперечив кiт, котрий останнiм часом взявся за самоосвiту, аби не виглядати невiгласом в очах господинi i на законних пiдставах похизуватися перед старим двiрником, який, здiймаючи над головою капелюха, щоранку вiтає панну незмiнним: «Дай Бо’ здоров’я, панi професорко!» А «панi професорка» з радiстю обмiняла б своє звання та науковi роботи на спокiй i домашнiй затишок. Її покликання - створити власний дiм, а ймення їй забуте - Берегиня. Та знову кiт гладкий щось має проти…
Всi її вiршi вишитi хрестиком на полотняному рушниковi життєвої дороги. Сам процес вишивання вiршiв надто буденний i прозаїчний, однак вигляд вишитого рушника завжди святковий; можливо, тому найбiльше свято - це очiкування свята, а свято свят завжди, хоч трiшечки, але позаду, як вiршi, що вже написанi. У цього вiрша хворе серце, а цей заплаканий, а в цьому павутинка бабиного лiта лащиться до слова «iнiй». I кожному вона дала iм’я й обличчя, i дихання, i… всю себе. Чи то читач, чи то колега оцiнював її словами: «Вона не справжня поетеса, бо не навчилась заздрити». Вона ж, мов свiчка, горить, здавалося б, для себе, а свiтить багатьом. Територiя її слова рiвна трьом країнам Захiдної Європи, та попри це ще нiким не була завойована. Навiть Муза до кiнця не знає достеменної цiни її перемоги, поетеса оповiдає лише про Тарасиковi (синовi) походеньки, але нi слова про власне ходiння по муках. Її щирiсть, як цвiт соняха, викликає на обличчях друзiв соняшниковi зайчики усмiшок, випромiнювана нею енергiя перечить силi земного тяжiння; той, хто потрапив пiд її вплив, перебуває ближче до стелi, анiж до долiвки. Територiя її слова - для всiх.
Вона в дитинствi була хлопцем i тiльки згодом виросла в чарiвну дiвчину, однак лишилася в дитинствi. Заплакана i ображена на Львiв, бреде похнюплена, а вiн їй зоряним дощем у вузьких каналах вулиць миє ноги, i тому знову буде прощений за зраду. Найкраща її подруга - гiтара - розчулена нiжнiстю мальв, якi розквiтли кольором голосу дiвчини. Усi шiсть струн прикрiпленi до серця, та дiвчина не грає, вона отак живе, вразлива й незахищена вiд фальшi, оголений тремтячий нерв - незмiнний камертон усiх її мелодiй. У буднiй день перехожим дарує повiтрянi кульки з таким багатством кольорiв, на яке спроможний тiльки її настрiй, чужим так щедро роздає своє, дарує незнайомим свято. Вона прихильник простоти й противник всяких церемонiй. Вмостившись на долiвцi поряд з псом, разом з ним їсть iз однiєї миски смажену яєчню, виделку вiддала собацi, сама облизує тонкi i музикальнi пальцi, котрi у неї трiшки розбишаки. Рабиня i володарка фантазiй, вона сьогоднi - Попелюшка, а завтра - фея, опiсля навпаки… Вона дослiдник i творець людського настрою, квiткових ароматiв i кольорових звукiв. I їй це надзвичайно личить…
Маленька жiнка серед великого лiсу заколисує у власноруч виплетеному кошиковi саму себе, ту, яка ще немовля. На свiтi так багато невимовного, та невимовнiсть - це не є мовчання, i це чудово розумiє лiс, тому й бере її на руки i легенько дмухає в лице, щоб усмiхнулась, а потiм вiн згадує той усмiх, коли ночами дошкуляє старiсть. Вона здригнулася вiд слова за плечима, це був листок, вiн повз до неї, мов живий. Таки живий, та на її очах помер. Його оплакала ревнива осiнь, йому ж привидiлася маленька жiнка, котрiй не зважився поглянути у вiчi, i нецiлований листочком краєчок її легкої, наче вiтер, сукнi. Вона на мить злякалась… В зелений слоїк до чорниць збирала сутiнки, щоб потiм ними малювати вчорашнiй настрiй i далеку, вiдмiряну листком опалим мрiю. Маленькiй жiнцi пригадалось лiто, коли вона знiмала з себе одяг i, наче в озеро, пiрнала у глибоке небо, яке в ту пору мало форму ока, за нею пiдглядали сотнi квiтiв, та їй було не соромно купатись голою у небi. Маленька жiнка плаче, лiс не тривожиться, йому вiдомо, що вона велика плакса. Її зараз плачеться вiд того, що гарно на душi. Але пора додому… Їй навздогiн зiтхнув щасливий лiс.
Найдобрiший i найталановитiший iз усiх циклопiв, котрi споглядають i фiксують свiт великим оком вiдеокамери. Йому в дрiбних i незначних деталях вдається роздивитися велике i цiле. Все те, що iншi бачать ззовнi, вiн вмiє показати iзсередини. Цей чоловiк зумiє примусити, але не силою, а силою безсилостi вмовляння, примхливого метелика пiвдня просидiти на рожевiй квiтцi будяка, аби на його прикладi вiзуально розтлумачити усю складнiсть i простоту схiдної фiлософiї, а перед тим вiн сам лiтатиме над лугом, демонструючи метеликовi, що вiд нього вимагається, i благально повторюватиме: «Найголовнiше - не дивись у камеру». Вiн здатний змонтувати гiлку яблунi iз карими очима так, що i слiпець у цьому кадрику впiзнає її величнiсть Неземну Любов, а знявши дощ i незачинене вiкно, покаже вам людську i зриму душу. Йому вiдкрилися казки, на всi реалiї життя вiн дивиться очима сина. А iнколи вони удвох - велика i мала дитина - у мандри ходять пiд стiл пiшки. В цих мандрах народилися всi його iдеї. Вiн знову дивиться на нас своїм великим добрим оком.
Чорний лелека збудував гнiздо на її оселi, самiтник витiснив з її душi самотнiсть, принiсши в дзьобi золоту обручку, а згодом з вирiю вернувся з малюком i сам його нарiк Богданчиком. Вiн був за свiдка на весiллi, а на хрестинах кумом. За сонячної погоди, якщо дивитися пiд певним кутом, на його крилi можна прочитати окремi строфи її вiршiв, а в дощ вони густими рядками стiкають з птаха, струмочками тягнуться до краю даху, а звiдти повiльно скапують (якщо сiсти навпроти вiкна, то можна читати їх, не виходячи з хати) у траву, яка вивчає їх напам’ять, а вранцi декламує пташкам пiд срiбний передзвiн роси. У неї пiд вiкном цвiте мiж квiтами терпка й солодка рима, найталановитiшi iз бджiл збирають з неї мед, тим медом причащають у великих храмах. Сьогоднi їй мовчиться, зате навчився говорити син - її маленький, ще дитячий вiрш, найгенiальнiший з усiх можливих вiршiв. Чи ним все сказано, покаже час, хоч зараз навiть вiн не знає, про що задумавсь, стоячи в гнiздi, лелека чорний. Бо й сам лелека ще не вирiшив, що буде жiнцi дарувати. Не знає що, не визначив коли, та неодмiнно подарує.
Iз мрiйливою усмiшкою на лагiдному обличчi ходить буйнозеленим городом, прислухаючись до розмови бурштинових бджiл, що тiшаться з того, як солодко розцвiли огiрки. З пiднебесся жайвiр розсипає срiбнi горошини, примружившись, хлопець вiдчуває, як вони розтають у нього пiд язиком, наповнюючи горло нiким iще не чутою мелодiєю. Настроївши на голос жайвора гiтару, нагинається за якоюсь нотою iз нижньої октави, а може, щоб зiрвати бур’яна. Присiв у борознi i тихо щось наспiвує. Iз-за штахет гукнув сусiд: «Я, знай, салiтру сиплю, а ти тiлько спiваєш… Чого ж у тебе все росте пишнiш? А мо’ вiд спiвiв? Тодi спiвав би голоснiше» - «То все з любовi… Ви землю потоптали чобiтьми, а я ступаю босими ногами». Вiд хати засвiтилась мама: «Сусiда, синку, правду каже. Вiд твоїх пiсень не тiльки що городина - Карпати пiдростають».- «Тодi не буде в свiтi вищих гiр, анiж Карпати»,- пiдсумував сусiд. «Чому ж я цього не помiтив, мамо?» - «Бо й ти ростеш разом iз ними». А вiн змалiв у борознi перед Великим Богом, щоб помолитися. Бо все з любовi…I пiсня, i город, i гори… Усе вiд вiри. Спiвай, спiвай, бо мама правду каже.
Осторонь вiд усiх стоїть високий i самотнiй, як дзвiниця, на нього позирають косо, вважають, що дзвонар, якщо не божевiльний, то принаймнi п’яний, бо тiльки й знає, що човпе у дзвiн, зчиняючи тривогу. А хоч би вiдгукнулася луна. Самотнiй дзвiн розсерджено гуде: то зойкне враз i жалiбно заплаче, то вiд натуги затремтить, ось-ось розколеться, як глечик, на дрiбнi черепки. А хоч би де луна!… Лиш чути звiдусiль: заткнись! Дзвонар не спить, а ймення йому Совiсть. Так тяжко дихає, пульсує гучно серцем… тривожить. Стоїть не осторонь посеред всiх, та не такий, як всi, хоч зi всiма iде до церкви та перед Богом сам вклякає. Прийшовши раз до Бога, до нього йде тепер щодня. Не в розумi шукає вiри, але в серцi. Бо бути в двадцять лiт навiть не батьком, а отцем для пастви - тяжка безмiрно ноша. Як шашiль, точить сумнiв: а чи вона йому пiд силу? I враз - як блискавка, як лезо бритви в очi: а що коли його нема?! Це сатана не спить, пантрує, щоб не свiтився. Йому цiкаво, хто його привiв до храму. Хто потурив вiд операцiйного стола? Лишився скальпель, наче ностальгiя, а ностальгiя - наче скальпель… Та що це?! Невже луна?! Йому причувся дзвiн… Таки не сам! Й не так уже важливо, чи звернуться до нього: «Отче…»
Зв’язаний чоловiк лежить пiд стiною i спостерiгає за собою iншими, котрi не схожi мiж собою, як вiн не схожий сам на себе. Усiх їх нiчого не об’єднує, окрiм спiльного заняття - ловлять у тiснiй кiмнатi, наче збожеволiлу курку, спокiй. Та ледве котрийсь упiймає, як сам, чи iнший вiн у якийсь спосiб (вигадуючи способи страти, їхня фантазiя неперевершена) убивають жаданного. I одразу ж кидаються урiзнобiч по всiх закамарках вишукувати того ж таки спокою. Окрiм колективної розваги, у кожного свiй клопiт. Один стоїть бiля вiкна i пальцем розмазує по шибцi почуття, наївно думаючи, що малює, водночас чекає i боїться того дня, коли кохана вiдчинить йому вiкно, i вiн полетить… донизу. Другому йому - тому, що у нього за плечима через голову дивиться у пiдзорну трубу, пiдглядаючи за голою правдою, не до вподоби розчуленiсть i самозречення його iншого. «Обидва ви збоченi»,- хрипить до них той вiн, що корчиться на долiвцi вiд поранення словом. «Хто б говорив»,- смiється над тонкошкiрим собою твердолобий, у той час як йому на головi вiн жорстокий випрямляє цвяхи… «Скiльки ж їх є!»- жахається, збившись з рахунку, зв’язаний чоловiк, що лежить пiд стiною i спостерiгає за собою iншими. «Котрий же з них я iстинний?»- йому хочеться закричати, покликати на допомогу, але кляп у ротi перепиняє слова. «Оце i все, на що я здатний,- з прикрiстю, але спокiйно констатує. -Куди менi вiд них подiтися?! Як втекти вiд себе?»- чоловiк шарпається з усiєї сили, намагаючись звiльнитися. «Як ви усi менi набридли!»- стогне вiн i заплющує очi. I враз у його нерухомiсть i темряву приходить розумiння, що вiн вiльний, вiн, котрий лежить пiд стiною зв’язаний iз затягнутим ганчiркою ротом, вiльний вiд усього. Вiд усього на свiтi. Тiльки не вiд себе.
Ти прийшла зненацька. Хоч i застала мене вдома, але я був малим, i тобi довелося чекати, поки я виросту. Все на свiтi потребує догляду. Все, що приручене. Тобi болiв зуб. Може, тому ти прийшла з кавуном, але на цей раз обiйшлося без символiв. Щораз бiльше дичавiю, живучи в собi й собою. Згадую Антуана де Сент-Екзюперi. Але то була казка. Мене ж турбує нежить. Боже, як все просто! Це майже так само просто, як померти. Коли вже нiщо не видається. Сьогоднi я думав про iншу, але це була майже ти.
1.10.93 р.
Писав вiршi на розпал, усiх би їх вистачило для паровика, але розводити вiдкритий вогонь - дуже небезпечно, тому ховаю своє натхнення пiд камiзелькою, а в хатi так холодно, що й собаки не втримав би, попри все це мучить цiкавiсть, чи у змозi завагiтнiти Муза вiд самонавiювання, i як це вiдобразиться у вiршах, народна ж мудрiсть застерiгає: «Не лiзь, бо вдарить», лише тепер починаю розумiти, як багато спiльного мiж цнотою i електричним струмом, позаяк власний досвiд - рiч неперевершена у тому розумiннi, що переконливiше один раз вiдчути, анiж сiм раз уявити. Як осколок з останньої вiйни, пiд серцем ворушиться вiрш, цiлий день просив Тебе: звiльни мене вiд нього.
2.10.93 р.
В зеленому була не Ти, хоч також рiдна, пили вино, запаленi свiчки стримiли з бутербродiв, як здогади про те, чого не було, як спогади про те, чого не буде, пили печаль з очей Твоїх, я гладив шерсть чорнющого кота, якого вигадав, коли прийшов знадвору, той кiт посинiв, i синiло вино в бокалi, а сутiнки стiкали з уст на пiдборiддя i скапували тiнями. Я хочу плакати, вхромiть менi у вiчi свiчку, i я побачу дзеркало, вiдчинене навстiж моїм бажанням. Я гладив руку, котрiй вiддав усе, чого не потребую сам, я почувався псом, побитим псом, в якого вже стрiляли люди, а вiн i досi вiрить шматочковi хлiба у руцi, я слухав музику, яку передаю словами: вiзьми мене до своєї мами, а сама вертайся. Я вже пiду, лишайтеся, запам’ятайте день -
3.10.93 р.
Сам процес пiдстригання волосся не є трудомiстким, однак потребує чималих моральних затрат, а, що важливiше, вимагає творчого пiдходу, попередньо це може бути розмова про художника з провiнцiї, в котрому ще не вмер цирульник, i якому ти надаєш статус генiя, про кохання - нi слова, Пушкiн таки мав рацiю, втiм, тлумачення слiв - це також наука, нехай на моїй головi випростують цвяхи, бажання бути всiм - це теж хвороба (є такий прилад, що встановлює дiагноз, зчитуючи iнформацiю з ока), а зрештою життя - хвороба, не що iнше, як нудна й повiльна смерть, дароване вiд Бога право вибору не передбачає саму можливiсть, не сотвори собi кумира, створи себе, а лiпше будь собою, наразi слова просять ножицi, пiсля поради з дзеркалом: в тобi живе художник. А в менi помер дiд Мазай.
4.10.93р.
Я згодився, аби менi позазирали в душу i вийшов з дому по обiдi (не пообiдавши) до тих майстерень, де латають м’ясо, насильно ув’язнюючи душi у гамiвних сорочках тiл. Я йшов туди як у своє минуле i першим стрiчним був покiйник, його супроводжували тепло одягнутi люди, серед яких одна жiнка плакала, друга була в чорному. Iз-пiд простирадла виглядали жовтi босi ноги, ми розминулись, як це траплялось i ранiше, гудiв рентген, лiчив кiстки комп’ютер,- чого та жiнка плакала? Адже йому було не холодно. А я недавно змерз, бо пiсля того, як зруйнувалося моє гнiздо в твоїм волоссi, я став нiчим i знову став собою. Kоли ж мене покличе телефон?
5.10.93р.
Усе владналося. Прибив до серця клямку i зачинив з середини. Упало слово, обличчям розiйшлися кола. Сахнулась тiнь вiд свiтла, впала. Сльозиться око. Довкола серця - кроки. Будую мушлю до самого полудня. Опiсля нуджу свiтом. За вiкном питає в перехожих осiнь про мiй зелений телефон. А я б заскиглив на губнiй гармошцi, але не маю для гармошки губ. Не маю уст для поцiлункiв. Читаю квiтам вiршi, дарую вiршам квiти. Яка чудова iкебана! Багато думаю про тебе, ранiше думав завше. Ти - мiй лiс, мої Карпати. В оцих ось стiнах. В оцьому ось кутку. Живе метелик, на кожному крилi - твоє обличчя. Усе владналось. В кишенi свiжий носовик. В долонях срiбних очi. Хтось стукає до серця. Усе…
6.10.93р.
Нас травень звiв, йому iм’я Тетяна - суха трава, ми їм пробачим все, за себе - так, за тебе - нi, як не простив собi покусаних, мов вени, уст, як ти не зрозумiла, що пiд шкаралупкою звертання «ВИ» молилось Курячому Богу курчатко. Ти не розчула його молитви, що теж пiдтверджує мою провину, ти перейшла мене убрiд, не замочивши нiг. Це лiто, наче сон з минулого столiття, як вигадка жорстокого Шекспiра, Судом Всевишнiм я був осуджений довiчно вiрити в останнiй сенс кохання, i вже свiй строк вiдбув, лишилось заслання на острови Повiльних Рухiв. Прощаємо усiм i все, та не пробачимо собi…
7.10.93р.
У Луцьку сонце, куплю йому квитка в Дрогобич, або куплю велосипеда (нехай дарує менi Драч), у Луцьку бедрики помили зранку лiнзу неба, у них ще й досi лапки синi i свiтлi-свiтлi очi, у Луцьку день як двi доби i хвостик, а збоку напис «Луцьк-Дрогобич», у Луцьку я збираю в глечик свiтло, настоюю на травах… У Луцьку я, а Луцьк iде в Дрогобич, так скучив за тобою.
8.10.93р.
Прийшов вiд тебе, як прийшов з вiйни, прийшов, та не вернувся, було так само страшно, та набагато тяжче i боляче стократ, було безвихiднiше… А як було прекрасно! Було, та не зi мною. Зi мною не було. А що було, то не з Тобою. З Тобою як нi з ким. До Тебе не було нiчого. Я створений Тобою. Дiстань моє ребро, створи менi на Себе схожу. Створи менi Себе. Створи Себе, хоч би i не для мене. Та з мого щоб ребра. Навiщо нам слова? Словам нема довiри. У слiв лише цiна. Лише вага. Але вага не хлiба, а камiння. А втiм, ти не мовчи. Я хочу чути голос. Спiвай, молись, сварися… Та не мовчи. Чи дихай голоснiше. I ближче. Аби я не боявся склепити очi. Аби я не боявся…
9.10.93р.
Знайшов бiля дверей квадратних двi яйцi, щойно занiс їх до хати, як з одного вилупився похнюплений вареник з мантачкою, котрий одразу ж самолiквiдувався, а на мантачку претендують аж три областi, i обидвi з Росiї, а з другого яйця видобулися чотири порцеляновi кiшечки, i тiльки коли вони почали роздягатися, в однiй упiзнав колiр голосу, який телефонував менi напередоднi з обох долонь, що частково належали радiо, першою привiталася знайома панi - дружина i натурщиця незнайомого менi пана, який малює вiршi i принiс їх показати, з-за пана художника визирала панночка, м’яка, як малолiтнє лiто, i гладенька, мов зелена шовкова стрiчка. Усiх їх супроводжувала гiтара. Розливали в горнятка музику, пили дрiбними ковточками, i тiльки я похлинувся й закашлявся, бо думав про тебе i ту, що з тобою, але присутнi ввiчливо вдали, що не побачили моїх думок, на щастя, їхню увагу вiдвернув черговий гiсть, якого панночки виловили з цукерницi, чоловiк той розпочинався з «I», носив окуляри, а в руках тримав пастку для голосу, тим часом я, аби нагадати, хто в хатi господар, заступивши дверi, взявся вголос читати тобi вiршi, посерединi двох рядкiв з темряви випав головний спецiалiст iз монтажу людських рук з крилами метеликiв, окрiм цього вiн був чоловiком поетеси, однак прибув лише з переконливими доказами її кулiнарних здiбностей, напившись чаю, вiн став уперто дивитись на мене, як на магнiтофонну касету, я терпляче розмотувався, думаючи про тебе i про ту, що з тобою. Це було вчора. Сьогоднi лузав гарбузове насiння, представником вiд овочiв був солодкий перець, старий фотель ковтнув холодну жiнку, котру я малював чорнилом на сусiдських дверях, пiзнiше двоє у цивiльному питалися за нею, та я придумав дощ, щоб змив усi слiди, i тiльки чорне кошеня застерегло, що поїзд зi Львова прибуває пiзно. А думав я про те, що й вчора.
10.10.93р.
Тебе здолала втома i щось невиразне, але вiдчутне мною, як трикутник, а радше ромб, щось бiле серед ночi, щось чорне в молоцi, забув, як вимовляється це слово. Я все забув, що мало форму й змiст, що мало вартiсть i вiдчувалося на дотик, сам дотик пам’ятаю, як укол, укол же - як ревiзiю рефлексiв. Я вмiю бути камiнцем, якому все одно, якому все єдино, я вмiю вмiти, це придбане цiною спiльних втрат старих годинникiв, проблемою старого одягу, вiдсутнiстю дитячих iграшок i натяком на смак дешевих карамельок в ротi. Тебе ж руйнує вмiння чути, що вроджене i має форму диктатури з клiнiчним станом комендантської години. Твоя вразливiсть не виражається математично, фiзичнi тiльки наслiдки i вiдображення її на аскетичних лицях твоїх подоб. Усе минеться, кажу тобi, для себе додаю: та не ранiш, анiж минемось ми.
11.10.93р.
За рогом скляного будинку на мене чекала радiсть, оздоблена трьома горiхами, у кожному - царство: з голубими лелеками на тютюнових полях; з окриками нiчної сторожi та плацом для муштри барабана i солдатiв останнього призову; з будинками терпимостi, перейменованими останнiм наказом у недiльнi школи; з покоївкою, що береже свою цноту для кучера, який служить четвертим номером у штатi коханцiв старої графинi; з меланхолiйними селянами, що збирають другий урожай цвяхiв; з дизельним флотом, котрий пiсля шiстнадцятого розподiлу був витiснений табуном гусей солом’яної вдови у нейтральнi води; з церковними банями усiх конфесiй (у тому числi єврейської синагоги), якi ловлять благодать на супутниковi антени; iз зеленими стiнами древньої в’язницi, котра єдина з усiх пам’яток архiтектури належно охороняється державою; з трьома царiвнами, одна з яких на шостому мiсяцi вагiтностi, друга втекла з факiром, а в третьої паскудний характер; i, нарештi, з трьома вiльними вакансiями на царський престол. Але хiба ж це радiсть, подумалося менi, радiсть - це коли жiнка, яка без знання нот дихає музикою, повiдомляє в листi, що знайшла в менi схованку; коли з охриплого телефону чую теплi вуста дiвчини, до якої збираюся на вiтрильнику; коли приходиш ти… Але ти не приходиш.
12.10.93р.
Ти ще в дитинствi вигадала колесо, а я тепер метикую, куди б його приладнати, врештi-решт вимiнюю у якогось татарина, урiвноваживши рiзницю цiн вартiстю квитка до драматичного театру, на зимове яблуко, яке також кругле, але не настiльки, щоб пригнiчувати щипцi для лущення горiхiв своєю досконалiстю, або ж вiзьмiмо, наприклад, комбайн для збирання цукрових бурякiв як iлюстрацiю до пiдручника «Статеве виховання», причому 63% iз опитуваних жiнок розцiнюють агресивнiсть цього механiзму як пiдвищену сексуальнiсть, що на збираннi урожаю бурякiв нiяк не вiдображається, саме ця обставина дає нам пiдстави стверджувати, що психологiя як наука через недогляд iнквiзицiї була заснована алхiмiками, якi ще ранiше скомпрометували себе створенням порошку для боротьби з тарганами, вертаючись до колеса, форма якого переслiдує мою уяву, знаходжу його на тому ж мiсцi, що й залишив, натомiсть зауважую втрату годинника. От клятий циган! Не обдурить - не проживе. А до мого клопоту - куди приточити колесо - долучається питання: хто надкусив яблуко?
13.10.93р.
«Автомобiль» - слово iноземне, i для багатьох добродiїв, не знайомих iз карним кодексом, перекладається як «фiра» - слово власне українське, древнiший вiд якого лише архаїзм «клуня». Cпиняємось у селi, проiгнорованому всiма (включаючи вiйськовi) мапами, але вже чути, як риплять, розчиняючись перед ним, дверi iсторiї. Вiтаю односельцiв з Празником, та нiхто не цiкавиться, навiщо менi граната, нiби йдеться про сiмнадцять равликiв i горобця в стрiсi, котрi так само нiкого не дивують, як термiни «лактатдегiдрогеназа» i «конвергенцiя» у словниковому запасi конюха Степана. «I чим вони менi нагадують людей» - приглядався я до присутнiх, в цей час покликали до столу, i питання лишалося без вiдповiдi, аж поки вони не заспiвали. Пропонувалася гра в фанти, але пiсля того, як подали голубцi, з лiсу напали вороги i разом з наїдками покидали всiх до трилiтрового слоїка, мене не зачепили, бо я на ту пору перенiсся до Турiйська, куди ти напередоднi збиралася. I залишилися ми удвох: я i граната.
14.10.93р.
«Як можеш iснувати серед людських голосiв, не боронена моїм прiзвищем?» Це сказав не я. I адресованi цi слова не тобi. Власне, звертався той чоловiк до хати. Моє ж прiзвище лише сонце заступає, затуляє очi… Ти боронена вiд мого прiзвища своїм власним. Серед людських голосiв i поглядiв… Ти нiчим не боронена. Здрастуй! Чотири горобцi перейшли межу дозволеного. Пишу за дощем диктант. Хочу тебе бачити. Здрастуй! Друге попередження горобцям. Сiм помилок у словi iз трьох краплин. Тема для дисертацiї: «Кохання i митниця, спорiдненiсть цих понять у взаємодiї з особистiстю». Хочу тебе чути. Розбивається шибка. Скалки безконечно довго падають додолу. Майже висять у повiтрi. Кадр зупиняється. Свiтло гасне. Чотири горобцi, об’єднавшись, утворюють голуба. Третє попередження без адреси. Здрастуй! Дощ диктує свої умови.
15.10.93р.
Тиша. Аж увiгнулись скронi. Риплять в орбiтах очi. Шелестять думки, немов хрущi в коробцi. Зозулi стукають у вени, мачають крила в кров. Якби ще й спокою. Душа iде по дротi. Вибалансовує. Стискаю дрiт зубами. Приходить сумнiв, запитує: котра година? У дрота два кiнцi. Куди ж iде душа? Невже вiдходить? Стiй! По горлi рiзонула тиша. I спокiй в зуби зазирнув… I знову тиша. Iснує спокiй лише у виглядi несвiжого бажання. Не хочу нi про що думати. Хочу стати рiччю, але не предметом першої необхiдностi. Хочу стати, але не хочу бути. I буду не хотiти. Однак можливi компромiси. Буду думати про нiщо.
16.10.93р.
Моє знайомство з пилососом не передбачає знання англiйської мови. Рiвень води у ваннi не залежить вiд учорашнього дощу. Втрата почуття гумору не рiвноцiнна втратi гаманця з грiшми. Прихованi вiд Великого Гуманiста подiї вiдбувалися мiж переселенням колорадських жукiв i космiчними вiйнами. I тiльки Мiсяць дозволяв собi мiняти форму i забарвлення, зважаючи на свiй настрiй. Усi iншi юридичнi особи зареєструвалися. Книга Приречення не визначає термiну, а лише реєструє спалахи зiр i потьмарення розуму. Все, сказане вище,- переклад з англiйської. Авторство не встановлено. Вiдоме iм’я репетитора. Який в усiх своїх iнших iпостасях належить людству. А я - частина людства.
17.10.93р.
Я приведу до тебе лiс. Вiддам в твої обiйми гори. А пам’ятаєш лiто у Венецiї? Ми так давно до нього не вертались. Ми досi не вернулись звiдти. Той чоловiк, що нас минув, наклеєнi мав очi, а пояс зав’язував на шиї. У лiтаку самотнiй жiнцi зробилося погано, i довго плакала дитина. Твоє волосся менi снилось. Про нього мрiяла в Едемi Єва. У лiсi справжнiй рай. Пiд кожним деревом - сiм’я грибiв, а що не кущ - сiмейство зайцiв. То не гора була, а шлях на небо. А на вершинi, Боже!… Тодi зрослися нашi руки. Ми їли снiг. У тебе закохався грецький консул. Я перекинув на штани йому морозиво. Та жiнка справдi була гарна, але вищипувала брови i надто голосно смiялась. Ти купила парасолю i встромила її в руку котромусь iз поетiв часiв Вiдродження, на що я поцiкавився, чи ти не збираєшся купувати костюми усiм голим античностям. За нами поспiшали кроки. Хлопчик бiгав i ловив краплини двох дощiв, що йшли з одного неба. Один був синiй, другий голубий. I ти впiзнала того хлопчика. I вiн привiв до тебе лiс…
18.10.93р.
Думав про руду лисицю, котра насправдi не була руда, вона була зелена. Зелена, як моє уявлення сукнi, в котрiй тебе ще не стрiчав, але той колiр чув, як бачив звуки бiлого фортепiано. Отож, я думав про лисицю, що була зелена i зранку мрiяла про тлусту курку, а курка трапилася худа, правдивiше, спортивна, бо їздила на роверi - туди й назад - уздовж штахет, шукаючи загублене яйце. Яєчко ж спало в лопухах, яєчку снився iнкубатор, i так бентежно снився й тепло, що аж хололо в животi, в передчуттi курчатка. Пухнаста жовта кулька спинилася над жовтою зерниною пшона i кличе маковим зернятком. Курчатко - викапана ти… Зненацька дзвонить телефон, ще бiльша несподiванка - твiй голос. Мене питаєш: про що ти думаєш? Я вiдповiв: не знаю.
19.10.93р.
Прости, ромашко, зачиненим рипучим дверям їх форму i обмеженiсть, прости холодним стiнам порожнечу, котра не помiщається в очах i вивертає руки, прости, годинник поламав хребет i бiльш не може йти, прости йому калiцтво несправджених надiй, нещасний випадок передбачає жертву й стиль, прости йому невiру в випадковiсть, прости, розколота реальнiсть i невисокий курс iдей дались взнаки, прости невиразнiсть понять i кострубатiсть значень, якi привласнив лабiринт акцентних дикцiй i вузьких тлумачень, прости вiдсутнiсть навику у малюваннi рацiо, у пошуках грибiв, грошей i рацiї… Прости, втомився.
20.10.93р.
Ми вже не бачились з весни, не цiлувалися з тобою з лiта. Обоє родом з Осенi, столицею у нас - Зима. Короткий день вертає нас з провiнцiї. Пиши менi листи на листi клена. Адресу помiняв на глечик молока. Змiнився тричi сам на себе. Для порiвняння зберiг: три фотографiї, рентгенiвських (три також) знiмки i три (в кульках прозорих) настрої. Та не зберiгся сам. I вже послав за спiвчуттями. Але у протилежний бiк. Надворi пори року, одразу усi - п’ять i житнiй коржик. Впускаю до середини туман i називаю спокоєм. Малюю руку, вузьку i лагiдну долоню. Не вмiю малювати потиску, а тiльки дотик, i той короткий та невдалий, що причиняє бiль. Малюю бiль, що здобуває визнання: ти - генiй! I сам торкаюся руки. Твоїм iм’ям зцiляю немiч i замовляю кров. Твоє iм’я єдине - панацея. Як вимовляється твоє iм’я? Таки не вимовлю… Ми вже не бачились…
21.10.93р.
Обридла фiлософiя вологого клiмату. Культурний рiвень флюгера помiтно вирiс, але при цьому втратилась чутливiсть. Пророкам сняться мандри у старих автобусах. Приватизованi пiснi дають прибуток у валютi. Збитковi тiльки добрi намiри. Бажання - як тiсне взуття - асоцiюється з перейменнуванням газет i вулиць. Зерно гiрчицi - еталонний вимiр вiри - згубилося, натомiсть використовують дозиметри. Реальнiсть - наче паспорт у кишенi, а щастя, як завжди, iнкогнiто i в чорних окулярах. Питання пам’ятi й засушених квiток не пiднiмалось вище рiвня моря. Варенiй рибi сниться кiт, що призвело до заїкання (такої гадки психоаналiтик). Дилеми об’єдналися у лабiринт, який пантрує цноту iстини. Лише Вiвторок знає, що iстини нема. I це єдина iстина. Мої думки, позбавленi житла i громадянства, щораз вертаються до тебе.
22.10.93р.
Сьогоднi випав снiг. Я так схотiв. Я так собi задумав. Я розпочав сьогоднi рiк. Але сценарiй застарiв. Снiг на пальтi повiльно тане. Пан Режисер мовчить. Життя - найбiльше iз мистецтв. Менi б сокиру та вiдро, а лiпше тазика i торбу цвяхiв, менi б двi похибки в письмi i криголама в очi, менi б мене без мене. Навiщо? Для медитацiї. Стою знадвору. По груди в цвiтi, як лоша в туманi. Менi наснились теплi губи. I я розм’як. I втратив форму кулака. Осiннi днi ламають пальцi. Терплю. Й знаходжу в цьому насолоду. А в муцi сенс життя. I прагнення позбутись сенсу. I ти б менi простила. Якби не яблуня, що зацвiла червоним. Вже цвiт сягнув до горла. А в горлi соловейко звив гнiздечко. Нехай живе, нехай собi спiває. Нехай… Нехай собi зiтхає прив’язане до яблунi лоша.
23.10.93р.
Герметизм - це обмеженiсть чи черствiсть? Надто важке й гуркiтливе слово, в минулому, очевидно, вiйськове. Вiдчуваю його на своїх плечах. Тяжче вiд автоматичного гранатомета. Його вигадав заготiвельник районної кооперацiї, або євнух без права на пенсiю. Герметизм. Це коли дивишся - i не бачиш. Слухаєш - i не чуєш… Це новiтня назва льоху. Це коли тобi вже нiчого не треба. Це коли в тебе є те, що потрiбне iншим. Герметизм - вiдмова, аргументована перевагою гирi, намальованi на стiнi вiкна, рекомендацiя банкiвського сейфа, металеве слово, обтягнуте плющем, видимiсть благополуччя, проiлюстрована вiдтиском каблука на святковому обрусi, домашнє консервування хокейних шайб, енне число слiв «нi», що замикають простiр… Гер-ме-тизм - це втрата.
24.10.93р.
Невтiлене бажання перетворитися в осад переросло популярнiсть «Голосу Америки» часiв застою i прибутки банку «Iнко». Його прихiд до влади призвiв до марних намагань i наслiдкiв небажаних, як згубний вплив пригнiченого настрою. Я вiдступив перед реальнiстю вiдчинених дверей, а ти вернула пiльги телефону. Все файно є. Усе напрочуд файно. Файнiше вiд фiналiв фiльмiв та феєрiй. Як лице привласнених фантасмагонiй. А добрий чорний гумор хоч i не зрадив, але пiдвiв. Я перепрошую. Дозволь побути равликом.
25.10.93р.
Полегшення приходить як недiля. В легенях порожньо. Учора ти менi приснилась. Чи спав я вчора? Чи тiльки пас худу тривогу на вигонi полярних вражень? Узбiччя тверезих мiркувань завжди слизьке, як претензiйна пам’ять. Принади завтрашнього дня - те ж саме, що й лжесвiдчення. Немає правди бiльшої, анiж черства шкуринка хлiба. Не iснує нiчого щирiшого вiд пасма твого волосся бiля моєї щоки. Куди менi пiти, коли я босий, наче заєць? Втомив тебе конструкцiєю слiв та монтажем вузьких уявлень. Свiдомiсть повертається увечерi останнiм рейсом, i нiкому її зустрiти, бо вiдлетiли гуси й журавлi, що витинав з мiсцевої газети. Нарештi я зiтхнув. Не дихав вiдучора. Думки мобiлiзованi у вирiй, лиш зрiдка бродять дезертири. Усiм дарована амнiстiя. Аби присiсти на пеньок, я зрiзав дерево, єдине на весь лiс. Але нiяк не вийду з лiсу. Нiяк не вийде з мене лiс.
26.10.93р.
Бiльшiсть iз нас схожа до циркуля домiнантою прагнення бути в центрi хоча б однiєю ногою. Такий близький до природи, що почуваюся мавпою. Три моїх листи Дарвiну залишилися без вiдповiдi. Єдина книга - Бiблiя, єдине слово - Бог. А я нiмий i вiрний, як твiй молодший брат. Ти пам’ятаєш мої очi? Я розумiю все. Я вийшов з холоду, а ти прийшла з дощу. Одна зоря над нами. Нас забере одна комета. Не покидає вiдчуття незадоволення i втоми. Долає сон. Свiдомiсть гасне. Але не гасне свiтло довкола голови твоєї. Я залишу тебе саму, втiм, не саму, а з ними. Це я зостанусь сам перед навалою iмен i парасольок, перед привiтнiстю зачинених дверей. Ми будемо разом. Я просто вийду в люди, неначе в темряву. I повернусь. Я принесу тобi корону. I серце лева принесу.
27.10.93р.
Згубивши голову, не плачуть за волоссям. Я не про втрати, я про вiск, про тiло свiчки, що тече по пальцях. Я про квiти, що ревно моляться i постять, розпалюють уяву в передчуттi видiння. I ти до них прийдеш, ти з’явишся, забувши на лице накинути вуаль дощу… Квiтки помруть, як помирають всi, хто бачив Бога. Помруть щасливими. Я про нiч i срiбнi дзвоники на мiсячних зап’ястях, котрi вiдтворюють твiй голос, i вiн так лагiдно мене не кличе, нехай, уламком променя я вирiзьбив у тишi твоє iм’я, воно рухливе i густе, як тромб у венах, якого сам собi вживив, бо тiльки з ним i вмiю жити. Я про печаль, яка матерiалiзується то у кiмнатний дощ, то в неотриманi листи, а найчастiше у запалену свiчку, що згорiла до половини, проявляється ж завжди однаково - хочеться налити в кухоль чаю й розчинитися в ньому, i щоб нiкому не було нi солодко, нi солоно… Про що ж це я?… Ага, «й щораз торкавсь мого волосся»… Я про серп.
28.10.93р.
Твої тендiтнi, аж прозорi пальцi в церковному спiвають хорi. А власне, вони i є церковний хор. Я чую їхнi голоси, я чую благовiсть. Душа здiймається пiд купол, до голосiв, зливається… Я очищаюсь їхнiм спiвом… Довкола синьо, земля внизу, а може й угорi, якщо вона iснує, якщо iсную я, чи будь-що iнше, окрiм божественного спiву тонких i срiбних пальцiв. Такої свiтлої i нiжної печалi, такого голубого щему ранiш не знав. Ранiше я не жив… Не розрiзняю слiв, та вирiзняю голос кожного, оцей стрiмкий, цей зовсiм ще дитячий, цей нецiлований, цей часто плаче, цей смiється… Та всi вони аскети, усi монахи, i сестри їм свiчки, котрi горять бажанням праведностi, всує не згадуючи iмен, цiлую кожнiй полум’я, отак недавно нiгтики я пальцям цiлував… Сьогоднi хор мовчить.
29.10.93р.
Довго розмовляли з тобою пiсля того, як ти пiшла. Ми сказали одне одному все, що думали i що не думали, а тiльки вiдчували, але воно жило в нас. Ми сказали все, ми сказали себе, i це не було переказом, не нагадувало випатрошення, це полонило нас, як вiдкриття. Ми тричi обмiнялися мовленим i почутим, один раз обмiнялися собою. Ми не говорили про любов, навiть не згадували її iменi, ми говорили про те, про що ранiше завжди мовчали, чим мучилися й мучили, чим жили й помирали. I враз ми зогледiлися, що нас уже нiчого не роздiляє, душi нашi вiльно перемiщаються й мiняються мiсцями, а ми їх впiзнаємо, та не розрiзняємо, кожна була моя власна, i кожна належала тобi. А пiд кiнець ми зрозумiли, що це наша остання розмова, бо ми бiльше не потребуємо слiв, позаяк бiльше не iснує мовчання, а те, що народжувалося в менi,- вiдбувалося з тобою. I навпаки, i сорок тисяч разiв навпаки, оскiльки неможливо було визначити, чи це я - ти, чи ти - я… Це була майже звичайна розмова, але така, та!… Та як би там не було, вона була остання.
30.10.93р.
Жодному з тих, кому не терпиться дiзнатись, ким ти менi є, не збагнути, що ти менi - Я. А втiм, усi вони добрi люди. Хоча любимо ми їх не за це. Зрештою, можливо, що ми їх зовсiм i не любимо, але правильно те, що ми не вмiємо їх ненавидiти. Це так само складно, як i нашi стосунки. Майже очевидно, що ми не потрiбнi одне одному, i в той час уже перевiрено, що ми не здатнi одне без одного жити. Ми не можемо називатися чоловiком i дружиною чи навiть сестрою i братом, бо ми значно ближчi, ми - одне цiле. Однак поки iснує подiл я - я, я - ТИ, ти для мене бiльше, нiж моє я, ТИ для мене - ВСЕ. Вчора, коли ти потелефонувала вдруге i повiдомила: «а я у гай ходила»,- мене довелося знiмати з горiшньої книжкової полицi. Сьогоднi ти була блiда, а я був винуватий. Ти привела з собою ту себе, що звалася Наталя. I я не знав, котру з вас двох втiшати. Бо я нiчого вже не знав. На яблуцi намалювала око, яке тепер за мною стежить, i двi свiчки, одна з них нижча, але вища горить скорiше, окрiм цього, йшов дощ, i заховавсь заєць… Я з тобою. Якщо всi грiшники згорять в огнi, то нас з тобою змиє дощ. I ми вiзьмемося за руки.
31.10.93р.
«Усе на свiтi треба пережити»,- ледь печалиться панi Лiна чарiвним голосом не менш мудрої панi Зої. Все бiльше схиляюся до думки, що цi двi прекраснi жiнки мають рацiю. Шкода тiльки, що вона нiяк не виражається для мене в кольорi. Саме ця деталь i залишає мiсце для сумнiву. Сумнiв - найбiльший фiлософ. Проте для багатьох вiн лише ревнивий рогоносець. Я незнайомий з обома. Зрекаюся усiх думок, нехай живуть державним коштом або сидять пiд церквою, як ми збиралися з тобою… Бiль постукався у скроню… Переживаю… Якби ти знала, як кортить сказати: ВСЕ!…
1.11.93р.
Я помилявся. I, збагнувши це, передумав. Я не чiплятимусь за тебе. Якщо це потрiбно тiльки менi, то це нiчого не варте. Можеш прискiпатися до слова «потрiбно». I пофiлософствувати на цю тему. Вмiння видавати форму за змiст - перша ознака естета. Я ж до засобiв вираження невибагливий. Цього також не треба менi пробачати. Коли нема рiдних, то нiхто не змусить тебе ходити на їхнi похорони. Нехай кожному дається за його бажаннями. Вчора я тобi повiрив. Двiчi. Все те, з чим ти не згiдна, витреш рожевою гумкою. У центрi мiста йдуть бої. А на околицях пожежi. Палають щоки у невинних. А зрештою, невинних не iснує. Нема невинних, винуватi всi. Окрiм замореної цноти. Яка також на барикадах. Але не як боєць, а як знамено. Ти там, де i повинна бути. Ти з усiма й для всiх. А я - мураха, придушений стеблом трави. Ти знов рятуєш свiт. Я ж цього свiту зрiкся. Хоча й не протиставив себе йому. Закономiрно, що коли ми (я i свiт) покликали тебе одночасно, то мене ти не почула. Бо я ж навiть не частинка його. Я лише дрiбний мураха. А рятувати мурах - це так неромантично. Але ти є. I цього досить, щоб мураха дала раду стеблинi й собi. Цього бiльше, нiж досить. Ти зi мною завжди.
2.11.93р.
Слiпий сонях бреде понуро майданом Праведностi. За плечима то зойкне, то застогне тихо кобза. Маленький поводир тримається за руку, йому самотньо й страшно. Вiн коникiв лiпити вмiє з хлiба, такi вже гарнi, аж шкода потiм їсти. Той одноногий маляр обiцяв до себе взяти учнем, казав, навчить, як малювати Бога, за одну лиш пляшку самогону. Та де його вкрадеш?! Аби вже швидше дiд помер, бо шкода кинути самого. А сонях згадував торiшнiй сон, в якому сам собi приснився зрячим, але уже забув. Важкi i мокрi окрики ворон щораз влучали в тiм’я. Спитав малого лайдака: а чи змiнився свiт? Авжеж! Тепер у кожної корови по два хвости. Мабуть, не знаєте, що з понедiлка другий рiк, як сонце прямокутне? Якби ви бачили, як понад став увечерi лiтають жаби! А чули, що у небi насадили бiлий лiс?… I сонях усмiхнувсь. У небi бiлий лiс… Я знав про це, але не бачив. Веди мене до того лiсу… Вони повiльно пiднiмалися угору. За ними слiдом я з тобою. Ми…
3.11.93р.
Мов пiд лопаткою багнет, сяйнуло променем прозрiння. Сяйнуло холодно i вузько. Та не вiдбилося в очах. Нi хвилею, нi тiнню. Сяйнуло й згасло. Все забуваю в тебе з’ясувати, що гiрше: час прозрiння чи день народження? Погоджуюсь з тобою. Давай найглибший з океанiв перейдемо убрiд, хоча б в один лиш бiк, хоча б до половини. На пiвдорозi буде рай. У мене запитають перепустку. Ти пронесеш мене в пуделочку з-пiд крему. До першого куща. А пiсля третьої берези ти зайця називатимеш на прiзвище, але на «ти». Я ж вуханевi подарую окуляри i збiрку наших вiршiв, а вiн подякує тобi. I тiльки в середу, якщо наздоженемо черепаху, вiдкриємо безлюдний острiв i до полудня заселимо його людьми. Ти з ними сядеш пити каву. Ти усамiтнишся з митцями… А хочеш, розкажу тобi про себе? I чорний жук менi кивнув, хоча й на нього теж чекали справи. А потiм, потiм…Так i не згадаю, коли ж сяйнув менi багнет, немов прозрiння.
4.11.93р.
Свiтає… На душi Рiздво. В кишенях повно снiгу. Морозеня втекло до лiсу. А тiльки ж вчора плакало й жалiлося, що зайцi б’ються… Лiтають паперовi голуби. В голубки на хвостi сонет, а голуб чорний од верлiбрiв. У iнших також крила в вiршах. З них бiльшiсть бiлi. I майже всi твої. Сiдає ворон на плече зi скаргою. Морозеня iз бiлкою знов облили водою гiлку, на якiй вiн любить подрiмати. Дванадцять раз додолу падав. Морозеня ж на цiлий лiс втiшається з його кумедних, чудернацьких поз. З-за вуха шапки дiстаю для ворона новенькi ковзани. Якби ще й скла дiстати… Морозеня малює квiти на шибках, а потiм б’є в поривi самокритики. А щоб я не сварився, починає слiзно: ну розкажи менi про лiто. В кишенях все голоснiше снiг рипить. Душа, як бiле поле, незаймана i… «А я тобi снiжиночку принiс,- вигулькує Морозеня.- А ця найкраща!» - кладе менi до повної кишенi. Видобуваю слово чорне, мов скривджений сердитий ворон. Воно ж схиляє голову на бiк: «А я у гай ходила!» I я повiльно тану, наче снiг в кишенях. Морозенятку, порятуй!…
5.11.93р.
Чайний сервiз та шiсть фiлiжанок для кави утворюють замкнуте коло елiти. Самотнiй кухлик обдумує спосiб самогубства. Хороший день четвер! Надходить безлiч пропозицiй. I шiсть звертань до Бога. У сорока нехрещених криниць симптоми бiлокрiв’я. Старi годинники на людських лицях пишуть спогади. Кiмнатнi капцi подали на суд бджолу i бедрика за грубий наклеп, останнi стверджують, що люди виникли од радiо, бо тiльки вмiють говорити i не вмiють слухати. Двi тьми оточують сумлiння. Печаль сховалася в шпакiвнi. Пучки переконань лежать на лавi. Куди менi подiтись? Надiя п’яна спить. Любов задовiльнилась онанiзмом. А Вiра вийшла геть. Останнi аргументи м’ясорубки перетяли ефiр. Пiд стелею зiйшлись два голоси, один - мов пострiл. Авторитет упав, та знову ставиться питання. Дощi iдуть навприсядки довкола хати. Отримав слово оцет. Мистецтво зачинається в кав’ярнях. I тiльки кухлик, як завжди, самотнiй. Та й вибiр в нього небагатий.
6.11.93р.
Усе так просто. Простiше вiд простого олiвця. Печально, як пелюстка на долонi. А називається «Полiт у чорну яму, або Провали в пам’ятi». Здається, завершився. Я буду мислити про озеро. Зелене й кругле. Котре вiд болю перетвориться в овал, та не поморщиться. Навiть тодi, як риби закричать. Зелена жаба з’їла сонце. На небо почепили дублiкат. А жабу вислали до гуманоїдiв. Всi решта вiрили у щирiсть свiтла. Маленькi сни потопленi мiж лiлiй. Янчать, мов цуценята. Жiнки перуть на березi бiлизну, їм видається, що це я. Моя сестра пiшла по воду. Моя сестра… Пiшла й взяла з собою цих двi словi: моя сестра… Прошу води. Прошу у простiр. Для тих двох слiв, що залишились. Про…-сив. Уже просив… Твiй брат. Лише печаль моя тобi перейде в спадок. А вiршiв не читай моїх. Коли пожовкнуть - вiддаси козi. Та не коровi, бо корова здохне. Оце i весь мiй заповiт. Менi набридла осiнь. Мабуть, вернусь назад у лiто. Усе напрочуд просто.
7.11.93р.
Приходив сумнiв - байстрюк i гицель. Шукав у розбитому посудi. Палив у темрявi сiрники, сичав, обпiкаючи пальцi, i слинив пучки. Мовчав у мiй бiк. Закладав на стiл ноги в брудних черевиках. Коли мною почало трясти, вiн позiхнув: «Як собi хочеш». I вийшов, насвистуючи. На пiдлозi залишився бiлий зiм’ятий носовик, на якому розпливалися свiжi рудi плями. «Невже кров?» - засумнiвався я i почув за дверима його хрипкий смiх. Снилася баба Євка. Вона наздоганяла мене через берег. Менi було страшно. В останню мить мама перехопила бабинi руки. Знову мене врятувала мама. Баба Євка померла весною. Де була в цей час ти? У час моїх вагань, у час вiдстроченої смертi? Чи поверну тобi iм’я Джульєти?… Хоча б на день… її жалобну бiлу сукню… На кухнi сумнiв миє руки.
8.11.93р.
Нi, не прощай! Посадови мене на палю слова «рiдний». Нехай то буде мiра. Мiзерна плата за прозрiння окупить всi погаслi зорi. Побачив лиш наївнiсть. Нiчого бiльше не було. Та не тому, що не було. Але тому, що не буває. Уже надерли з вiри лика, учуся плести постоли. «Немає краю сiрiй пустцi». Забув уже, чиї слова. Либонь, вони належать правдi. Бо мiра таки є. Немає лиш межi. I краю. Нудьга, панове. Така нудьга, що аж наснилась шворка. Як пов’язав її на шиї - вiдкрилося: життя смiшне, смiшнiш од слова «вараниця». Цiкаво, вона варенику дружина чи сестра? Чи те i друге? Iнцест, iнстинкт, iн’єкцiя, iнструкцiя, iнтернат, iнтернацiонал, iнвентаризацiя, iнтерпретацiя, iнтерцесiя, iнкогеренцiя. Нехай то буде завтра. А потяг буде - мов iм’я у сферах тих, де кожен мiряє собою.
9.11.93р.
По колiно в думках. Рот набитий халвою. Очi мов снiгурi. Чергова спроба трансформувати росiйське слово «внезапность» в українське «доречнiсть» потерпiла фiаско. Є речi неможливi. А є неможливi речi. Вiдкрив двi формули дощу. Але одну забув у лiтi. Чи мають назви сни? Чи тiльки порядковий номер? Цей вечiр наче качур, поранений в крило. Вiн сiв менi на груди. I важко дихає, мов камiнь. Моя вина як iдеальний ромб. Надiя ж завше кругла. Напевно, вiд наївностi. Щораз кудись закотиться. А ромб аж колеться. Де пролягав Чумацький Шлях, гуркоче нинi залiзниця. Гостинний дiм зоставсь знадвору. А з пам’ятi опала позолота. Останнi два рядки, з’єднавшись, утворили рiчку. Ти вийшла назавжди. Вдягнулася в пальто, але забула крила.
10.11.93р.
Любов пiшла збирати хмиз. Бо нi вогню, нi свiтла. Лиш свiчка в головi показує, мов жало, гнотика. У голосi дверей - гамована нудьга. У порухах руки - прихована вiдраза. А вiльгiсть в голосi вирощує на вiях iнiй. Мелодiї немов гриби, незбиранi i геть усi мiнорнi. Душа цвiте барвiнками, як цвинтар. Вiршi не пишуться, i ти менi не снишся. Лише приснився кiнь, iржанням роздiлив мою самотнiсть. Сезон дощiв минув. Первiсний задум втратив сенс. Рятуючись од втрати глузду, стаю заложником бажань i не знаходжу виправдання. Питань нема. Нема кому й кого питати. У мушлi народився крик i сам собi порiзав горло. Живу, мов чукча за полярним колом в перiод ночi. I нi вогню, нi свiтла. Нi любовi. Любов пiшла збирати хмиз i не вернулась. Кладу у рот червоний кубик льоду. У ротi солоно. Я ледве вимовив твоє iм’я. Прошепотiв останнє слово.
11.11.93р.
Знайду у поштовiй скриньцi бiлого прямокутника, який повiдомить, що мене забирають до вiйська. Зiмну його в жменi. Я потрiбний державi i непотрiбний тобi. Збираюся. Якби я був нiмцем, то взяв би з собою губну гармошку. Українцевi ж Бог подарував сопiлку. Однак бути українцем складнiше, нiж навчитися грати на сопiлцi. Отож, пiду з дому без будь-якого музичного iнструмента. Покладу лише до кишенi грудку цукру, аби життя здавалося солодшим, або ж на випадок, якщо зустрiнуся з конем. Мамi лишу цибулину. I двi хустини, що рiзнитимуться барвою. Ти сама її скажеш, у яку зав’язатися, коли буде мене зустрiчати з вiйська. Тобi не залишу нiчого. Усе i так твоє. Менi ж належить срiбний хрестик i каблучка з зеленим камiнцем, що схованi на грудях. Коли вернуся iз вiйни, то хрестика вiзьмеш собi. Вiйна та буде не для всiх. Для всiх її не буде. Вiйну один лише озвучить пострiл.
12.11.93р.
Переживаєм «час бика», а, може, й хижого якого звiра. Це тiльки здогади, далекi вiд науки. В той час, коли й сама наука хибна. Це лиш невдала спроба дефiнiцiї. Це плагiат iз лiтнiх уст у зимнi очi. Це надто довгий вирок, наприкiнцi якого втiха. Старий розпусник, настiнний годинник, позбавив цноти юну орхiдею хтивими очима. Вина ж лягла на час. Дiсталось також мiсцю дiї. Цинiчний гвалтiвник, змастивши куцу стрiлку, розмазував нектар по циферблатi, а бiльшою показував на керамiчну вазу. Набутий досвiд скла пручається i не дається в руки. Фiранка притупляє пильнiсть. Облуду слiв ховає килим. Я сiм осiннiх днiв змiняв на очi, вилитi iз цинку. А з позитивного - один-однiсiнький каштан не знайде мiсця у долонi. Прибулий торкнувся пучками чола. Його впiзнав лише собака. Мовчання - найбiльше iз чеснот, а найвiдчутнiша вiдсутнiсть. Прибулий вiдмiнив порiг. I ти його не переступиш.
13.11.93р.
Зсукав iз туги мотузка i прив’язав себе до тебе. В крамницi продавалась рiднiсть по кiлограму в однi руки. Лiхтар згорбатився i втупився пiд ноги. Усi iнтимнi почуття вiн зберiгав у шафi помiж старих газет. Цей стiл хитається од недовiри до пiдлоги. Якихось четверо несли мене униз по сходах, а слiдом дядько дверi нiс. Без душi так само тяжко жити, як i без душу. Евакуацiя була пiзнiше. Чого варте щастя у порiвняннi з райдугою? Проекцiя твоїх думок про монастир вкладається лише у площину марксистсько-ленiнської фiлософiї. Цей календар вiдстав вiд часу i життя, збiгаються лиш числа. Ми зупинились бiля озера. Якогось дня зберу своїх коханок у картуз i понесу топити. Тобi ж на пам’ять подарую жовтенятську зiрку. Ти не збираєшся до вiйська? День наче змилок. А нiч чорнiша вiд немитої турчанки. Завершена розмова про любов. Самодостатнiсть у новiй коронi вийшла до курей. Сидить на плечах втома у рудiй перуцi i, наче трупи, лiчить днi.
14.11.93р.
Прощатися i не прощати. Давати чайовi i не давати здачi. Читати вголос вивiски i пiдстригати нiгтi. Ходити в гостi i здiймати капелюха безруким враженням. У темрявi жувати сало i думати про сокровенне. Кусати яблуко i грати Моцарта на гребiнцi. Кохатись на кухонному столi i падати з фотелю в розпач. Шукати сенс у кишенях i одружитись на японськiй парасолi. Латати власнi намiри i вiрити у чорну зраду молока. Писати лiтери червоним олiвцем i пришивати гудзики до серця. За нiч одну дiйти до висновку i закусити огiрком. Прийняти в дiм чужу вагiтну славу i заручитися пiдтримкою дощу. Цiкавитися формою жiночих тiл i раз на тиждень кидатися з мосту. Документально засвiдчити походження настрою i загорнутися у бiле простирадло. Зректися логiки i подумки знайти тебе.
15.11.93р.
Колобок, колобок, не їж мене! Прошуся, стоячи на вишитому бузковими пiвнями рушнику. Не вiдбирай у мене хiмiчного олiвця i трьох зелених камiнцiв. Пiвнi дзьобають мене у босi ноги, а колобок натягує гумовi рукавички. А я тобi за це покажу, як пишеться лiтера «О», або подарую обгортку вiд цукерка, якого тримаю для Оленки. Колобок дiстав з нагрудної кишенi пiнцет i, зневажливо глипнувши на мене, став вищипувати собi брови. Пiвнi побилися за мiзинця на моїй лiвiй нозi. Я нiколи не помирюся з соняхом, я перестану вiтатися з лелекою i сiльським учителем, я iгноруватиму сiм кольорiв веселки… Колобок здмухнув з пiнцета останнiй волосок, його посмiшка нагадувала паралiзованого вареника. Пiвнi дiлилися трофеями, обидва помилково вважали, що синiй нiготь великого пальця на пiдiгнутiй нозi - це погасле табло електронного годинника. А хочеш олiвця? Подивись, якi гарнi камiнчики. Колобок, сплюнувши цигарку, ступив до мене. Що хочеш зi мною роби, а таємницю зайцiв я тобi не викажу! У недiлю колобок з’їв мою сестричку.
16.11.93р.
На цiй стiнi слiди потилицi й несвiжi потьоки думок, котрi передбачали зубожiння простих речей i дротяного перевесла. Який чудовий храм! Якби ще й телефона з кнопками, то не було б цiни (а втiм цiна є всьому, не все лиш є) букетовi iз мiсячних пiвонiй i мiдних труб, якi своє вже вiдiграли. Кому належить право снiв i першої години ночi? Нема нiчого вiчного, окрiм стосункiв мiж померлими вiд оцту й читання книг в останнiй день збирання свiтлячкiв. Сакраментальна пара голубiв подружню розцiнила зраду як зраду Батькiвщинi. Збувається полiт впродовж зими у зашморзi краватки. Переболи менi вiршем, похмурiстю iкон i вiкон, забутими всiма дверима, не муч операцiйними думками. Така банальна курка, а скiльки їй уваги за столом! Прийди, прийди, моя печале! Релiгiя iнтактностi i фетиш цноти передбачають поклонiння i дрiбнi офiри.
17.11.93р.
Твої листи перетяли екватор, провiнцiю, нiчнi сади i зрадженi устами чорнi вени. Пов’язана на шиї хустка забула всi слова, бо й шия теж не пам’ятає рук. Вiдiбравши вiршi, перепиши, перейменуй, змiни посвяту… Керуючись логiкою останнiх вчинкiв. Субота так i не вивчила англiйської мови. Зрештою, вона i не обiцяла. Вкотре не заставши тебе вдома, роблю висновок: наука не стоїть на мiсцi. Буває, що по телефону тяжче дзвонити, анiж його вигадати. Ця повiсть не так про велике кохання, як про велику помилку. Це пiдтвердить кольорове фото. Недiля взяла вину на себе. I два столiття пiсля цього менi щоночi будуть снитися твої дитячi акварелi. У цьому глечику нiхто не проживає.
18.11.93р.
Котовi теж всмiхалась винятковiсть. I масть не мала значення. Для вшанування форми носа зiбралися окремi погляди. Роса. Пiдозри грали у квача з невиннiстю у колi другорядних iнтересiв. Двi жiнки розмовляли про козу й симпозiум натуралiстiв. Вишневий сiк, як доказ зради, береться до уваги. Вiд форми одягу до форми дiжки один квартал. Прибулi з кухнi перейшли до справи. Знiчев’я дотик запалив бажання. На конкурсi вiдзначенi весна i родич сонця - мiдний тазик. Змiнила настрiй тiнь. Три квiтки в черзi за причастям грiшили подумки одна на одну. Цi двоє розлучилися, бо вiн її образив увi снi. Весь сенс життя - у вузлику краватки. Найвитривалiша з усiх дерев - трава. Вiн нинi сам, але нехай про це не знає. У кружку з квасом капнула сльоза. Любов, звичайно ж, в пеньюарi. Надiя влiзла в куций сарафан. А Вiра одягла пальто на голе тiло. Пiд деревом погасла музика, згорнувшись в жменю нот. Й нiхто не сяде бiля мене.
19.11.93р.
Шiстнадцять з половиною - це розмiр рукавичок. Та дiвчина тендiтна, нiби скрипка. Але який болючий її дотик! Я знав її здаля. А вiдчував, як вiдчувають нiж у тiлi. Вона у снах моїх на роверi вiдром возила воду. Така близька й чужа, наче сусiдня держава. I недоторкана, як її кордони. Два тижнi - це чотирнадцять днiв. I бiльш нiчого. Тремтячий спогад живе у пляшечцi iз-пiд парфумiв. Про що ж я думав?… Цей бiль у головi породжує химери. Одне i теж. Лише за кiлька слiв вона дозволила менi померти. I я приймаю її милiсть. Моїм рукам пасує автомат, їх грубiсть покалiчить скрипку. Менi за неї лячно. Ця дiвчина… Хоч не одна, але єдина, як Батькiвщина.
20.11.93р.
- У цих лiсах живуть вовки i сови. Цi черевички затiснi. Ця жiнка дуже тлуста, їй страшно зазирнути в рот. - Я дочекаюсь райдуги. - У поїздi було так душно! Я не люблю собак, вони ночами виють. Сусiди завше сваряться. У неї четверо дiтей i хвора мати. У магазинi порожньо. Вiн так її кохав, що, кажуть, навiть вiшався, але невдало. - Ця квiтка дихає. - У бiлому винi втопилась муха, червоне дуже кисле. А може й навпаки. Пирiг у неї пригорiв, вiд нього тхнуло iмпортним шампунем. До речi, дуже дорогим. - Метелик пахне квiткою. - Ти вмiєш клацати зубами? Невже тобi не соромно? Ти знав про це й не розповiв менi!… Ти колешся, але м’який очима. - Кому болить роса? - Новий диван рипить, аж боязко дихнути. У нього п’яний нiс, а з рота пахне погребом. Їй сняться еротичнi сни. Ти їхав коли-небудь возом? - У неї також коси.
21.11.93р.
Листок опав, а музика торкнулась лiктя. Не лiктя, а душi. Нi, музика торкнулась лiктя. А душi торкнувся вiдчай. Додолу впало яблуко. Бо ти шарпнув за гiлку. Нi, випало з руки. Ти що - поранений? Убитий. Навiщо ж ти торкався слова? Це слово прикотила музика. Принесла, мов рожеву кульку. Хiба звучить не лiпше? Але ж неправда. А правда що? Що вiтер нам купив морозиво. Що ти вином розводиш сутiнки. Що ти сьогоднi плакав… Брехня!… Яке яскраве слово! Його принесла музика. Коли вона торкнулась лiктя, я здригнувся. Це, очевидно, вiдчай. Нi, музика. А яблуко?… Це вiдчай. Тобi, мабуть, болить? Це слово. Гамоване чи мовлене? Нiяке. Ти знов утiк. Нi, заховався. То ти живий? Вже музика торкнулась мого лiктя.
22.11.93р.
Менi давно не грав орган i не стрiчалося маленьке диво, а так хотiлось мати пасiку з семи джмелiв, а вечорами читати Бiблiю аристократкам-осам. Менi не сняться журавлi, а тiльки свiйськi гуси, котрi не бачили водойми. Ходiм посидимо на лавцi, поставим бiля лавки грушу, нехай пожуриться, у що нас одягнути. А краще напиши менi листа на синьому паперi молоком, та обов’язково щоб при свiчцi, а я знайду його в кишенi, коли шукатиму цигарку. А втiм, я не палю, вважай, уже й не дихаю, моє останнє «добрий вечiр» розгребла мала сiренька пташка, бо велика тримала в дзьобi сiрника. З рiднi зостався тiльки комин, хоча i вiн помiтно охолонув, життя банальне, як мiшок картоплi, та не банальнiше вiд нас, коли ми роззявляєм рота. До речi, поцiлуй мене у сиву скроню, холодними устами, навiть якщо це зовсiм недоречно. Менi вчувається орган.
23.11.93р.
Не маю бiльше слiв. Терпiння лиш на денцi. Прошу: прости. Так в голод просять хлiба. I не отримують. Руда мураха знала Окуджаву. Старенькi черевички вмiщались на моїй долонi. Поверненi назад слова молитви. Алiлуя! Хоч соловей живий i справжнiй, та голос в нього з пластилiну. З слiдами грубих пальцiв. Який оригiнальний спiв! Втiкає спогад до села. Копає яму на подвiр’ї. З рогатої худоби - тiльки пiвень. Вiн грошi заробляв рiзьбою по водi. I досягнув значних вершин у цiм мистецтвi. Майно пробачення не просить. Ми знову разом. Ти з вiрою в одну з своїх iдей. А я з невiрою в твою звичайнiсть. Не маю бiльше слiв.
24.11.93р.
Рацiональнiсть зубної щiтки породжує сумнiви. Однак годi про полiтику. Компетенцiю вишиваної сорочки давно передано макiтрi, яка нинi й засвiдчує нацiональнiсть аборигенiв. День такий короткий, що обiдати доводиться в темрявi i на етажерцi, позаяк вона єдина з меблiв зберiгає горизонтальну площину i не цурається прямих кутiв. На покутi помiж сметаною i жовтим салом пошанована борщем ментальнiсть приймає зубочистку з гiлочки калини, неначе естафету. Розлите молоко i ностальгiя. Горнятко всиновлене силою тяжiння, яка змiстилася вперед i трохи влiво у пошуках води i компромiсу. Настiнний календар лякав сопiлку постом. Продовжувач традицiй привiв з собою архаїчне веретено, котре усiм вiдрекомендував як засiб самооборони козацької старшини. Дзвонар, аби не загубити глузду, i в хатi не знiмає шапки. Кругом полiтика. Пiду врубаю дров.
25.11.93р.
Над головою хворi зорi ледь чутно моляться i славлять темряву. Я зосередився, аби подумати про Африку i довгий Нiл, аж це з’явився п’яний альбiнос i став менi читати конституцiю. Йому приспiчило женитись. Знайомство зав’язалось випадково, коли вони разом приймали в кiшки пологи. Звичайно ж, наречена - педагог. Менi в очах вiд нього бiло. Я мрiю стати павуком, щоби повiситись на павутинi. Я жив би за iконою, або в учнiвському портфелi, господар якого загинув на вiйнi. У черевi товстої шафи завжди бурчить, не шафа, я радянське радiо. Проводжу альбiноса до дверей. Збираю мертвi зорi на снiгу. Беру до рук псалтир. А голови вчепилась конституцiя. Ну, хто мене до тебе прикував, як до галери?! Не маю сил гребти, але й не зважусь турком стати. До хати зазирнув сусiд: ти щось хотiв мене спитати? А йдiть ви всi до бiса!…
26.11.93р.
Про тебе я мовчу, мовчу до тебе, та не мовчу з собою. Зi слiв навитискав мелодiй, тепер впиваюсь ними. Усi думки на прив’язi, неначе пси, хоч зовсiм не лихi, але украй безсилi. Вони не всi мої, але усi про тебе. Твоя рука лишилася менi на згадку. Вона без тебе осмiлiла, а я без тебе розгубився. I нiкому мене зiбрати. Твоя рука малює зиму i майбутнє. Пора мiняти тему. Усе на свiтi несерйозно, усе несправжнє,- прийшов до висновку квiтковий запах. Збирає вибухiвку мiст, а хрест збирає цвяхи. Колекцiю наївних сподiвань вимiнюю на курячi пупки. Атож! У кожного своє. Загальна спiльнiсть - ковдра. Чи ж то бiда, що зламаний хребет! Бiда, що скучив за дощем. Але про це нi слова.
27.11.93р.
Прибивсь до хати кущ шипшини: навчи мене читати лiтери, якими пишуть про кохання. Якби ж я сам умiв читати. Нехай кепкує з нас снiгур. Навчи мене тих нiжних слiв, якi передають кохання. Якби ж я сам їх знав. Хай зневажає нас синиця. Тому i ти, як я, колючий, ти все ховаєш у собi. Я сам ховаюсь у собi, бо тiльки й навчений не знати. Але ж ми народились, щоб кохати… I мучитись. Чому ж нам заздрить горобець? Улiтку я б тебе любив, а взимку покатав би на санчатах. Прийди до мене восени - i я зiзнаюся у вбивствi старих речей, котрi ще не були старими, але були. Потрiбне тiльки те, чого нема, а все, що є, то достеменно зайве. Поклич менi весну, вона найближча до лiкарнi. Я знову сам на всi чотири пори року. Порожнi за собою волочу санчата.
28.11.93р.
Я передумав. Що я передумав? А передумав, та й усе! Я вiзуально визначив свою вину, i цього виявилося досить. Я рiс без батька. Зате мене частенько били. Я ще не знав за що, але здогадувавсь, навiщо. Я швидше рiс, анiж штани, а з кирзових чобiт вилазив лиш на лiто. Я вже тодi любив жiнок i жив таємним здогадом про тебе. Мене дорослi не любили за те, що я вiд них навчався лаятись i красти i забував казати дякую. Я народився здiбним, тому б пiшов далеко. Та не судилося, бо тiльки бути вмiв недобрим, а вимагалося - лихим. Отут я й програвав. Мене цiкавили жiнки i не цiкавили дiвчатка. Ще будучи малим, я був уже дорослим. I дуже рано кинув пити, здається, в той же рiк, що i пiшов до школи. Чи я любив людей? Окремих я боявся, окремих сам лякав. Я мав вiдразу до роботи. I працював багато i сумлiнно. Либонь, за себе i за батька, якого не взяли чорти. Я був малим, а що я з того мав, що мали iншi дiти? Я мав вигадливiсть i дозволяв усе, окрiм думок про тебе. Я рiс усiм на зло, та не на прикрiсть. Я рiс самотнiм. I зараз зовсiм не шкодую, що був тодi не тихою дитиною, а всюдисущим байстрюком. Шкодую тiльки маму. Та не показую.
29.11.93р.
Менi бракує вiри у безглуздя. Чому ж тодi я вiрю не руцi, а ручцi для письма? Оце питання прийшло до мене серед ночi. Вставай, iди шукати логiку, оту зануду, пуританку. Насправдi ж логiка розпусна. Один знайомий молодий поет зiтхав: чому мiй дiд не негр? Дидактика в поєднаннi з риторикою вiдчутно виграє. Нi, не буває нещасливого кохання, бувають лиш нещаснi люди. Закоханiсть - як протяги. Я не поет. Поет собi такого не дозволить. I де та клята логiка? Людина вперта i лiнива. Найбiльший нiмець - шлунок, котрий її примусив до роботи. Однак, можливо, це був Енгельс. Обридли символи, якi, немов коти, усюди, де не ступиш. Люблю конкретнiсть, якщо не йдеться про жiнок i аромати. Диктатор також був малим. За що його любила мати? «Найбiльше яблуко - кавун. Найглибшi черевики - чоботи «,- заповiдав натуралiст Мiчурiн…А я їй вiрив. Як у святе письмо. Кохати можна й двi хвилини. Це буде правдою. Та правда - для одного. Найпопулярнiша iз правд. Однак не iгноруймо логiку, яка, до речi, так i не знайшлась. Цiлую осiнь у чоло. А може, то вона мене цiлує. Ти знов не голений! Таки вона. Але чомусь в щоку. Прости, я мав поганий настрiй. Це своєрiдний траур. Ти в цьому траурi нещасний. Нещаснi всi, але не всi це вiдчувають. Щасливий тiльки Бог. Щасливий, дивлячись на нас?! I вiн також не вiрить в Осiнь. Найпершими мене зреклися птахи. А нинi ти зрiкаєшся мене. Нi, я минаю… Вона пiшла за нею вслiд. Цю осiнь звали iменем дощу i голосом печалi. Минає все…
30.11.93 р.