Зелена «Шкода» прилаштувалася за нами від самого мого будинку. Вона пленталася за нашим повільним самоходом через усе місто від Позняків аж до площі Шевченка, і я вже почав міркувати, що час позбутися «хвоста», коли, виїхавши на трасу на Іванків, водій іномарки дав газу, легко обійшов нас і довершений чужоземний легковик швидко зник з поля зору. «Вирішили організувати комісію з урочистої зустрічі десь по дорозі чи в Іванкові», — здогадався я. Хлопці з аґенції стають неприємно настирними.
Звісно, можна було звернутися до Сергія Єгоровича Синька, мого колишнього начальника – він тепер пішов на підвищення і вже неабиякий чин в «органах», ба й до самого Полковника. До речі, він давно вже генерал і зву я його Полковником лише за старою звичкою.
Мій Полковник чи той само Синько здатні швидко дати дрозда хлопцям з «Інспектора Лестрейда». Але! Від «жучків», якщо це їхня робота, вони відхрестяться: не наше, мовляв, ви що, ми такими незаконними штуками не займаємося; їздити тими само дорогами, що й ми, як і перебувати у моєму дворі, нікому не заборонено, і чого це я вирішив, що вони цікавляться саме нами: а може, ми слідкуємо не за вами, а за шахістом Петею – чи не він, бува, поцупив у гросмейстера Корягіна його улюблену щасливу шахівницю?
Вони самі полегшили мені завдання; я планував відриватись лісовою ґрунтовкою, знов використовуючи два мости та більший кліренс «волинки», а тепер просто розвернувся на сто вісімдесят та поїхав у зворотному напрямку. Я й не збирався до Іванкова, а просто морочив за допомогою прослушки голову «інспекторам»: в аеропорту на нас чекали квитки, які можуть бути поїздки по райцентрах? Але в одному сумнівів не було: «жучки» — їхні!
Ріхард таки завважив, що ми їдемо назад:
— Що, помилилися дорогою?
— Геть помилилися, — кажу. – Сьогодні до Іванкова нема чого їхати, я згадав: вівторок у музеях – санітарний день. Краще зганяти в інше місце.
Якби моїм напарником був хтось інший: Олег Іваненко чи рудий Вітя Шухер, я би давно розкрив карти. А німець… Як ще він поведеться: може, злякається та припинить пошуки, чи наполягатиме повідомити куди слід…
Поки ми їхали містом, мій компаньйон із цікавістю дивився у вікно, а коли вирулили на знамениту трасу, він здивовано прочитав дорожній вказівник і повернувся до мене:
— Аеропорт?
— А що? Зганяємо на пару днів до Криму: може, вдасться з’ясувати, чого це пана обер–лейтенанта Карла–Отто фон Пферденкрупа та його особистого перекладача фройляйн Марію Запшеченьську носило туди за дорученням генерала фон Штруделя, і чи не та це Марія. Принаймні, іншої Марії в оточенні твого родича за його перебування в Україні нам виявити поки не вдалося.
— Та Марія була селянкою, — переконано заперечив ймовірний спадкоємець.
— З чого ти це взяв?
— У заповіті чітко сказано: познайомився у Київській області.
— Саме так: познайомився. Але ніде не сказано, що вона – селянка. По–перше, у Київській області й міст повно, по–друге, у містах голодно було, городяни по селах розбігалися, а окупаційна влада намагалася їх силоміць повернути.
Пан–майже–Пферденкруп замовк і, мені здалося, навіть образився: він мовчав, поки ми під’їжджали до стоянки, домовлялися з охороною, ставили машину й чимчикували до кас.
Він тільки й спитав, чого ми не поїхали потягом.
— Квитків на найближчі три тижні немає – сезон, — таке пояснення протеже Кая–Уве та Момо цілком задовольнило, хоча я бачив, що сума, віддана касирці, йому не сподобалася.
Скільки там того перельоту від Києва до Сімферополя – це ж не до Хабаровська, Буенос–Айреса або Вашингтона – не встигли політати, як миловидна стюардеса сказала припнутися пасками безпеки. Багажу у нас не було, залишивши пасажирів чекати свої валізи та сумки, ми вийшли з аеропорту й були атаковані бравим таксистом у тенісці з пальмами ( як вона, хай їй грець, зветься?), ультрамодній років зо три тому. Він випередив групу своїх колег на два корпуси і поспішав застовпити клієнтів зі столичного літака.
— Ялта, Алушта, Ласпі, — випалив він, як кулемет.
— Етнографічний музей, — осадила його моя фраза.
— Па гораду нє работаю, — скис він.
Почувши його «па городу», одні таксисти порснули від нас, як курчата від сусідського кота, а інші рядили таку суму, буцімто збиралися везти нас принаймні до Чернігова. Я цю породу вже знав: один такий пропонував минулого літа довезти мене з Севастополя до Ласпі за триста гривень, а там не більше двадцяти кілометрів.
Ні, дорогенькі, я попрямував до дідуся на старенькій «трійці», що понуро стояла осторонь:
— Тридцять гривень до етнографічного музею, — впевнено називаю ціну навмання.
— Поїхали, — погоджується старий.
Я чудово розумію різницю між крутою іномаркою та літньою «Ладою», здогадуюсь, що справжній зиск браві кримські кебмени мають місяців п’ять на рік, поки є курортники, але хіба це означає, що я за півгодини досить простої роботи маю заплатити комусь більше, ніж сам заробляю за день?
До речі, виявилось, що навіть за київськими мірками тридцять гривень за таку відстань – пристойна ціна.
…Редакційне посвідчення столичної газети справляє неабияке враження на тітоньку, яка перевіряє квитки у музеї.
— Нам, — кажу, — потрібний хтось з наукового персоналу, бажано – фахівець з археології.
Такого спеціаліста, старшого наукового співробітника, нам знаходять, і молодий симпатичний мужчина веде нас у двері з табличкою «Службовий вхід». У його малесенькому кабінеті, — стіл, шафа, пара стільців для відвідувачів, — я повторюю фокус з посвідченням і представляю свого супутника:
— Ріхард Шваненвальд, режисер з Німеччини.
В принципі, я не так вже й прибрехав: звукоінженер чи звукорежисер – різницю розуміє лише фахівець, а слово «звук» я опустив для економії.
Таке везіння інколи буває: хтось же виграє у лото «Потіха», знаходить скарби на власному городі, забиває вирішальний гол у фіналі чемпіонату світу, отримує Нобелевську премію чи завжди має шарові контрамарки до Київського театру української драми імені Івана Франка на вистави з Бенюком, Хостікоєвим, Ступкою (хоч з одним, хоч із другим) і Задніпровським–старшим… Нам пощастило не менше. Науковець представив себе:
— Богдан Тарасович Коропенко, до ваших послуг.
Я зробив круглі очі та видав:
— Невже – той самий?
— Ви чули про мене? – здивувався господар мікроскопічного кабінету.
— Аякже. Нам рекомендував вас як фахівця високого класу керівник Київської обласної археологічної експедиції, кандидат історичних наук Степан Мар’янович Гоняйло.
У «десятку»! В «яблучко»! Точно в ціль! Очі Богдана Тарасовича засвітилися, як підфарники братового «Луаза», він розчулився та був готовий до споживання, як у липневу спеку пиво з холодильника.
— Щоправда, Степан Мар’янович радив нам шукати вас в університеті… — додав я.
— Основна моя робота – там, — погодився науковець, — у музеї я лише на півставки, але тепер серпень, вступні іспити, а я у відпустці, от і маю щасливу нагоду більше попрацювати у фондах…
Он у тебе яка «щаслива нагода» — витратити відпустку на улюблену справу. А я у свої вакації гасаю, як Сірко ярмарком, всією Україною у пошуках міфічної коханої потенційного спадкодавця мого випадкового знайомого…
— Ми збираємо матеріали про видатного археолога професора Ізюмського–Інжирова, — беру бика за роги я.
— До сто десятої річниці? — здогадується старший науковий співробітник.
— Зокрема, і до неї, — битий жак, я виду не подаю, що уперше чую про ювілей. Добре хоч, що вистачило розуму подивитись в енциклопедії, як звуть цього легендарного діяча: Гервасій Вікентійович.
— Взагалі–то, планується антологія «Видатні археологи України», — розвожу я далі. – І ми проводимо попередній збір матеріалу. Якщо вдасться вибити фінансування, книга вийде вже наступного року.
— Ви хіба не на літературні теми пишете? — виявляє приємне знайомство з нашою газетою вчений.
— Переважно на літературні, — ніяковію я від того, що змушений дурити хорошу людину. – Але від інших цікавих тем теж не відмовляюся.
Бачу – моєму співбесіднику приємно, що його улюблена справа небайдужа столичному журналістові. Даю собі слово написати статтю чи нарис до ювілею цього корифея археології та намагаюся трошки виправити становище:
— Якщо кошти не виділять, то буде цикл статей у столичних ЗМІ.
— Теж непогано, — киває Богдан Тарасович. – ЗМІ останнім часом приділяють недостатньо уваги висвітленню…
Господи, тільки б не з’їхав на офіціоз і пафос!
— Проте, мені би не хотілося, пишучи про таке світило, збиватися на банальний переказ загальновідомих фактів. Кортить зробити яскравий матеріал із родзинкою, цікавий і читабельний. Ви мене розумієте?
Хто ж мене ще зрозуміє, як не віддана археології людина?
— Мені хочеться, — веду далі я, — зробити статтю з інтригою, з назвою, яка б гіпнотизувала читача, не дозволяла не прочитати … Наприклад, «Таємниця експедиції» чи «Секрет професора Гервасія Ізюмського–Інжирова»!
— Ви маєте на увазі… — видихає співбесідник.
— Кримську експедицію тисяча дев’ятсот сорок першого року! – сам загоряюся ідеєю я. Та хто мені заборонить зробити такий матеріал? Були б кілька фотографій та пара–друга маловідомих фактів!
— Це трагічна експедиція, — зітхає мій візаві. — Усі знахідки втрачено, документів майже не лишилося.
Документи, звісно, штука хороша, особливо, з огляду – хто і за яких обставин їх писав. Пам’ятаєте, я згадував мого знайомого, бухгалтера Валерія Володимировича Соєва? Ще обіцяв принагідно розповісти про нього докладніше? Цей геній дебетів і кредитів, король проводок та корифей позитивного сальдо якось похвалився, що прізвище у нього – унікальне, і всі, хто його носить, є досить близькими родичами самого Валерія Володимировича.
— Та ну, — не повірив я. – Он у московських «Ізвєстіях» був такий міжнародний оглядач – Віссаріон Соєв.
— Віссарка? – підняв брови бухгалтер. – Віссарка — мій троюрідний брат!
— Взагалі–то наше прізвище мало би бути — Сисоєв, — почав свою розповідь родич московського міжнародника. – Усі мої предки були Сисоєви. Аж до тисяча вісімсот шістдесят першого року. А тоді грянуло – цар волю дав! До села приїхав чиновник із повноваженнями. Разом із батюшкою та старостою, помолившись у церкві, з пером, чорнилом та чистими бланками рушив він зранку селом, з хати в хату – виписувати паспорти! Лише уявіть собі: віками чекали цього! Та це було свято, не менше за Великдень! Селяни вбралися у найліпше, столи понакривали, стрічали цю трійцю хлібом–сіллю, як дорогих гостей! До столу запрошували, ображалися на відмову. А як вже сів, менше трьох чарок і пити непристойно.
Хата пра–пра–прадіда, Пафнутія Сисоєва, була від церкви шостою чи сьомою. Зранку він заради свята розговівся горілочкою і став чекати біля воріт: п’ять хат до моєї лишилося, три, одна… І від нервового напруження та нетерплячки бігав кожного разу, коли бачив, як до сусідів заходять воленосці, «румочку храпнути».
Коли процесія завітала до Пафнутія, достойно тримався лише батюшка, видимо, через постійне загартування, цілорічне якісне харчування та внаслідок добрячої ваги. Ті двоє, староста й чиновник з міста, були вже тепленькі, але господар запрошував до столу, сам, до речі, також п’яненький, а відмовитись сил у гостей уже не вистачало.
Скільки сиділи «гості дорогі», що пили, чим закушували – історія замовчує, але, судячи з усього, робили вони це під гаслом «за вєру , царя і отєчєство», а саме: совісно, ревно, старанно, побожно й патріотично. Розуміючи відповідальність моменту, не матюкалися, не богохульствували, не билися й сороміцьких пісень не гармошці не грали.
Дійшла, нарешті, черга й до паспорта. Чиновник витяг ручку, чорнила, бланк, не без проблем сконцентрував погляд на папірцеві, намітився, куди писати, і запитав: «Як прізвище?»
Хто з двох схибив: Пафнутій не був вже здатний правильно назватись, чи паспортист записати – до анналів не занесено. Проте виведено у графі було – «Соєв», паспорт заховано за ікону, перевірити неписьменний екс–Сисоєв не вмів, а коли з часом усе з’ясувалося – міняти документ ніхто не став. Отже, усі Соєви – прямі нащадки Пафнутія, мої родичі!
…Бачите, яка історія? Так що – документи документами, а істина буває дещо інакша… А документи експедиції, як стверджував шановний Богдан Тарасович Коропенко, майже не збереглися.
Художня самодіяльність втратила свого героя:
— Майже? – з надією зазирнув я у вічі вченому. – Значить, щось таки відшукати вдалося?
Бачу – вагається старший науковий співробітник: має щось, має, високолобий! Хотів, мабуть, сам статейку написати та у журнальчик тиснути! Встигаю підморгнути Ріхардові і б’ю доцента нижче пояса … спокусливим аргументом. А ви що подумали? Що я можу беззахисного, ерудованого й симпатичного овоцефала вдарити рукою чи, того гірше, ногою у… гм…
Хоча, навряд чи щось змогло би ошелешити поважного Богдана Тарасовича більше, ніж мої правдиві слова:
— Ми маємо абсолютно підтверджені дані, що у сорок другому році, одразу після окупації Криму, сюди була відряджена група у складі фахівця з археології та перекладача зі спеціальним завданням. Вам нічого про це не відомо?
Клюнув, карась дипломований! Аж дрижаки його забили, а я – своє:
— І нам аж кортить перевірити версію про те, чи не по знахідки професора прибув цілий обер–лейтенант з особливими повноваженнями у питаннях археології від самого генерала фон Штруделя.
— Самого фон Штруделя… — луною відгукнувся наш науковець.
— Але ж – невідомо, які саме знахідки залишила в музеї експедиція… Знаємо лише, що — епохи Шагін–Ґерая.
— Та ні, це скарб був епохи Шагін–Ґерая, а окремі предмети – значно древніші, чи не часів самого Менглі–Ґерая! – палко заперечив Коропенко.
Хто цей Менглі, біс його знає, але ти упіймався, доценте:
— Невже? – продовжив свою виставу я і показав деякі знання з археології. – Отже, скарб лише випав не раніше правління Шагін–Ґерая! Тобто — у період Падіння Кримського ханства!
Дякую, мій шкільний учителю Аркадію Захаровичу! Укотре Ваші цікаві уроки допомагають мені! Уперше це було ще на вступних іспитах з історії, коли екзаменатор, легендарний (про що мені тоді ще не було відомо) Анатолій Фотійович Трубайко поставив одне конкретне додаткове запитання: «Чому не істфак?» і заспокоївся, лише почувши про маму і бабусю – філологів: «А, так у вас – династія….»
Знавець історії та яскравий педагог, Аркадій Захарович вмів зацікавити своїм предметом і знаходив для цього час. А одного разу він розповів про скарби! Не десь на далекому острові, а тут, під ногами! Він говорив про причини, місця ймовірного випадання та роль скарбів в історичній науці. От знайшли, скажімо, під Конотопом горщик з монетами, і серед них – кілька італійських: значить, ці землі мали торгівельні зв’язки з Італією. Або – відомо з літописів про князя міста Чортополохів Олелька Кирпатого. А хто він був – посадник чийсь чи суверенний правитель, у пам’ятці не говориться. Так от: якщо ви потримаєте в руках карбовану ним його власну монету – не сумнівайтеся, кирпатий був властитель, а не призначений чиновник! Скарб завжди ховався на короткий термін з надією незабаром його зі схованки забрати! Ну, і таке різне! Завдяки своєму вчителеві я знав, що скарби випадають (так кажуть історики та археологи) і цим словом взяв Богдана Тарасовича, як син турецько–підданого – провінційних монархістів. І витяг з нього, що тільки можна було. Виявляється, пан Коропенко давно цікавився само тією експедицією, і знайшов навіть
водія експедиції,
місце розкопок,
щоденник професора!
Але радіти було зарано: водій пам’ятав найменші дрібниці побуту, усі діла житейські (з ким спала практикантка Леся, хто з землекопів був п’яницею), пригадав, на яку базу їздив по продукти на своїй полуторці, що професор був лагідною ввічливою людиною, а завгосп – скнарою, і нічого – про археологію. Тоді чоловіка це не цікавило, а потім із розкопками жодного разу він більше не стикався. Місце розкопок було геть спаплюжене вже в наш час чорними археологами. А щоденник професор Ізюмський–Інжиров вів у шкільних зошитах, і в онуки збереглися лише перший (початок експедиції) й останній (згортання табору, передача артефактів і від’їзд до Києва), списаний наполовину. Так що повного переліку знахідок встановити не вдалося. Згадується лише бунчук з двома хвостами, бухарська шабля та басма, яку професор хотів везти на Київ, навіть дзвонив до Академії наук, а йому не дозволили…
«Хна» і «Басма» — згадав я фарби для волосся, модні у радянських жінок за часів боротьби за естрадний Олімп між Майєю Кристалінською та Едітою П’єхою.
— Басма? – розіграв здивування я.
— Ну, тархан, — пояснив учений.
Я не знав, що басма й тархан – одне і те саме. Зате я пам’ятав третю назву цієї штуки.
«Тархан або пайцза, — сплив у голові голос мого шкільного вчителя, — це металева табличка з указом хана Золотої Орди або його вельможі. Могла давати право на правління якимось улусом, на проїзд територією ханства тощо.»
— А хіба Ґераї практикували тарханні ярлики? – чесно здивувався я.
— А чому ні? У записках згадується лише, що басма золота й належить до часів становлення держави Ґераїв, а коли видана і кому… А в акті Надзвичайної комісії з розслідування фашистських злодіянь на території Криму записано: «…розграбовано експозицію та фонди музею» і жодного слова – про знахідки професора…
Фото переритого мародерами місця розкопок, інтерв’ю з водієм, записки професора, акт – з цього дійсно можна зліпити цікаву статтю.
— Я можу розраховувати отримати з вашою допомогою копії цих безцінних документів для статті? – невинно питаю у доцента.
І поки він щось бекає–мекає штибу « безумовно, з превеликим задоволенням…», витягаю з портмоне роздруковане ще вдома фото припису, нахабно зняте у Київському архіві:
— Карл–Отто фон Пферденкруп, як нам вдалося встановити, нещодавно помер, і у нього не запитаєш, та якби нам поталанило розшукати його особистого перекладача фройляйн Марію Запшеченьську… Може, вона ще жива і щось пам’ятає…
Богдан Романович шулікою кинувся на документ:
— Хвилиночку! – прочитав (не німецький текст: там на чистому полі ще у сорок сьомому році був зроблений російський переклад) і заходився накручувати диск старого гедеерівського телефону. З третьої спроби йому вдалося додзвонитись:
— Здрастуйте, вельмишановна Антоніно Карлівно!
Я думав, що він буде розводити свої інтелігентські балачки, але історик несподівано чітко, по–діловому виклав прохання пошукати матеріали на Карла–Отто фон Пферденкрупа та Марію Запшеченьську, виклав необхідну інформацію, подякував і дав відбій.
— Ви до нас надовго? – поцікавився він.
— На превеликий жаль, завтра — літак на Київ, — зробив кисле лице я.
— А де зупинилися? — допитує пан Богдан.
— Та поки що… Ми з аеропорту – одразу до вас.
— От і чудово, — зрадів доцент. – Зупинитеся у мене.
— Якось незручно, — зніяковів я. Німець сидів, мов кілка проковтнувши – він, здається, вже починав розуміти складність завдання, що повстало перед нами.
— Дуже зручно, — запевнив вчений. – Мої всі поїхали до родичів дружини у Карпати. Квартира порожня, ви нікому не заважатимете, і мені веселіше.
Він мешкав неподалік у двокімнатній квартирі на третьому поверсі стандартної п’ятиповерхівки. Ріхарда розчарувало, як скромно живуть наші вчені, та я не давав йому часу на роздуми: ми видзвонили того шофера експедиції, зустрілися з ним та взяли у нього інтерв’ю, мотнулися на таксі на місце розкопок (за дві сотні гривень той вранішній дідусь звозив нас за кількадесят кілометрів за місто), нафотали там свіжі сліди земляних робіт, заїхали у супермаркет, закупивши там усе, що треба. Що саме треба трьом чоловікам, аби повечеряти, ви, думаю, самі знаєте.
А зранку задзвонив телефон; наш сучасний Геродот розмовляв секунд десять і повідомив:
— Хлопці, збирайтеся. Підемо до Антоніни Карлівни: деякі сліди знайшлися.
Кави ми все одно випили, хоч як поспішали.
Антоніна Карлівна виявилася літньою жінкою з тих, про кого напрошується визначення «з колишніх». Я би не здивувався, якби вона носила пенсне, але, виклавши на стіл товстого старовинного зошита, дама вдягла цілком сучасні окуляри у золотистій оправі. Які різні бувають архіваріуси – згадав я нашу київську знайому Тамару Іванівну Голубок. А ця пані на нас з Ріхардом майже не звертала уваги, розмовляючи виключно з поважним доцентом:
— Особи, які вас цікавлять, шановний Богдане Романовичу, фігурують лише в одному документі: перед вами книга реєстрації мешканців готелю «Національ» за тисяча дев’ятсот сорок другий рік: ось , будь ласка, — олівець , скерований тонкими сухими пальцями, торкнувся графи у зошиті, — прибуття, ось – виписка.
— Перепрошую, вони жили в одному номері? – спитав я.
Дама не удостоїла мене навіть поглядом:
— Сучасних журналістів, — з презирством процідила вона, — лише одне цікавить. У ті часи люди, тим паче – шляхетного походження, не могли дозволяти собі по відношенню до дам такі вільності, які б могли їх скомпрометувати! Звісно, у різних!
Я образився і замовк. Дуже мені треба знати якісь пікантні подробиці! Просто їхні різні номери у готелі дещо зменшують і так примарні шанси Ріхарда. Богдан Романович забрав ксерокопію сторінок реєстраційної книги, завбачливо підготовлену дамочкою. Він ще дякував, а я розвернувся та вийшов. Сучасні журналісти їй не подобаються! А ти читала хоч один мій матеріал, мише архівна? І я ще раз згадав Тамару Іванівну Голубок – тепло, майже, як родичку. На неї тепер уся надія. Тут ловити практично нема чого — єдине ми довідалися: дядечко Пферденкруп з якоюсь Марією дійсно був у Криму!
Богдан Романович виконав свою обіцянку і передав нам копії своїх документів; він поривався поїхати проводжати нас, та нащо людині час витрачати, багажу у нас не було, а номер мобільника літнього таксиста на «Жигулях» ми мали. Розпрощалися з доцентом і поїхали.