Отакої! Спочатку талалаєм обізвала, потім випурхнула з–під носу заміж за якогось мажора, з’являється раз на сто років з оповідками про чергове нещасне кохання, а сьогодні зробила вигляд, що знати мене не знає, ще й опинилася у компанії, яка хотіла мене підставити з тими гербаріями. Якби не Полковник – убралися б ми з паном спадкоємцем по самісінькі халяви! Ще питання, чи випадково вона була з тим леґенем у «понятих» в міліціянтів, і кому, власне, тоді дзвонила. Те, що міліцію могли використовувати «в темну», підкинувши спочатку сумнівну коробочку нам у салон, теж досить ймовірно.
Чим мотивувалася вона, вчиняючи так – не знаю.
Збагнути рушійні сили, причини й аргументи, якими керується жінка не те що у своїх вчинках, а навіть у словах – чоловік не в змозі.
Цієї зими святкували ми в редакції Новий рік. Бачу – один молодий колега не п’є, а лише імітує, вмочує губи у малесенький келишок вина, та рідини там не меншає.
— Петре, — під’юджую я його, — ви, я бачу, не тільки від куріння відмовилися, але і від випивки. Якщо ще від жінок відмовитись – можна глибоко зосереджуватись на літературній творчості, ніщо не заважатиме.
— Нещасні ваші жінки, Олексію Володимировичу, — втручається молода симпатична поетеса, — якщо ви порівнюєте випивку, куріння і — жінок!
— Вкусила, — констатую. – Відчутно. Але я у відповідь кусати не буду.
Та настрій, настрій–то був трішечки зіпсований. А вона ж – не просто жінка, вона – прекрасний поет, хай не розуміє, але як може не відчути, що, ставлячи жінок у цей ряд, чоловік не має на увазі конкретної особи, і взагалі – жінок як таких, що для нього цей перелік – лише підкреслювання чоловічої спроможності, козацької волі та сили… «Гей, наливайте повнії чари…», «Пиймо, брате, грай музико: нам–бо все одно…», «Нам не завадить чарка вина», «Проміняв він жінку на тютюн та люльку…», «Вєсєліє на Русі єсть — пити»» — не чула такого ніколи, чи що?
І ще. Вона каже у множині – жінки. Їй здається, що їх у мене — безліч, леґіон? А направду одночасно більше однієї ніколи не було. Ну, майже ніколи. Та й то, якби кожен донжуанській успіх чоловіки відмічали якимись позначками, як от снайпери – зарубками на ложі гвинтівки, а льотчики–винищувачі — зірочками на фюзеляжі літака, я би у Покришкіних чи Червоних баронах не ходив.
Я направду не дуже вірю чоловічим оповідкам про походеньки й перемоги над прекрасною статтю, бо знаю лише одного мисливця за спідницями, в якого слово не розходиться з ділом: котру намітить – обов’язково буде його. За багато років нашого знайомства у нього була лише одна осічка, «недача», як здивовано визначив він сам.
Коли ця людина (не буду його називати, особистість видна, а раптом ви його знаєте) говорить, що не пам’ятає усіх своїх партнерок, але їх – точно понад тисячу, я вірю. Бо бачив – любить він жінок і вміє їх брати, а вони за це люблять його.
— А у мене їх було не дуже багато, — кажу я раз цьому донжуанові столичного розливу, — але до кожної було трепетне почуття, я пам’ятаю запах волосся кожної своєї жінки, відчуття її шкіри на долонях, модуляції голосу, смак поцілунку.
— Отакої, — здивувався спец по зваблюванню. – А я не те що імен – облич багатьох не пам’ятаю. Знаю: тоді–то і там–то – було, а яка вона, як звуть…
Він помовчав і каже:
— А ти, виявляється, гурман.
— Зовсім ні, — заперечую. – Я люблю жінок, але – не кожну.
І з грудня, з тієї вечірки, кортить мені запитати у молодої симпатичної поетеси, як би вона хотіла: стати однією з тисячі жінок, з якими «було» — як у нього, чи пам’ятною та неповторною – як у мене?
…Гостроокий поставив машину у дворі, піднявся з нами до квартири зі справжнім сканером і швидко знайшов ще два «клопи», дрібніші, іншої моделі – у коридорі та у міському телефоні. Очевидно, вони були встановлені від самого початку, просто кустарний пристрій їх не відчув – усі «маячки», залишені мною перед від’їздом, залишилися недоторканими, як деякі офіційні посадові особи. Ріхард розгублено дивився то на мене, то на молодика. «Ти хотів поліцію, — промайнуло у мене в голові, — ось тобі спецпідрозділ секретної служби».
Не треба бути академіком, аби зрозуміти: такі пристрої, що їх натикали у мій холостяцький барліг, далеко передавати сигнал не можуть. Приймач має бути десь поряд. Чому я про це раніше не подумав?
Усі мої вікна виходять у внутрішній двір будинку, і з моєї лоджії прекрасно видно його весь: зеленої «шкоди» сьогодні немає. Робочій день, ще й пора відпусток – під будинком всього пара машин. Це перед першим вересня їх насунеться, як набоїв до обойми – впритул: ні проїхати, ні пройти. Ще й на пішохідні доріжки постають… Хамство, звісно, і почалося воно з центру міста відповідно до рішення влади про дозвіл ставити машини на тротуарах, залишаючи не менше двох метрів для проходу людей. Та вони п’ятдесят сантиметрів не завжди залишають! Не можу второпати: з якого дива паркування у місті – це проблема пішоходів, а не виключно водіїв?
Так от: у дворі стояло всього кілька машин. Привернув увагу бордовий мікроавтобус «Соболь» з тонованими вікнами і антеною на даху – щось раніше я його тут не бачив.
Майор вийшов до мене в лоджію з сигаретою, перехопив мій погляд, підкурив, а тоді – гмикнув:
— У вірному напрямку думаєш.
Здається, у Полковника закрутилася своя гра: а чому, власне, ні? Є іноземець, який гасає Україною у пошуках невідомо чого в товаристві сумнівного журналюги, котрий заради красного слівця у статті розмазує по стінці Національний рейтинг «Фоліант року», обзиваючи його «Самодіяльністю у метеликах», і є приватна детективна аґнеція, що слідкує за цією парочкою, незаконно використовуючи при цьому новітні спецзасоби, і підкидаючи їм до машини зразки флори підозрілого походження…
Хіба це не привід спецслужбі зацікавитись усім, що відбувається?
Мій мобільний запіпікав про есемеску. «Зайди о п’ятій: здається, з тебе кава», — повідомляв комп’ютерний геній Макс.
По тому, як косував майор на екран мого мобільного, я зрозумів, що «працес пашол», як любив говорити останній Президент колишнього СРСР. У хлопців бравого Полковника вже, скоріш за все, були якісь плани і щодо прихованих мікрофонів, і щодо приватних аґентів, і нас, грішних.
Я прикрив балконні двері (у мене там подвійний склопакет із так званою «ручкою курця», а на вулицю – рами з одинарним), показав майорові очима на стіни, він зрозумів, просканував приміщення і кивнув головою – «чисто».
— Слухай, — кажу , — як тебе звуть?
— Зви мене Віталієм Валентиновичем.
— Що будемо робити: з «подарунками» і взагалі?
— Попрацюємо, — каже серйозно.
Я ще не вирішив, чи говорити усе цьому Валентиновичу, а він:
— Знаєш , яка улюблена примовка у нашого Ігоря Олеговича?
Ігор Олегович – так звуть Полковника. Звісно знаю:
— Наїстися лайна по саме «не хочу».
— Правильно . А друга?
— «Взялся за грудь – гаварі што нібудь»
— Це я до того: якщо ти вже звернувся до нас – відкривай карти, розповідай усе! – резонно заявляє Майор Валентинович. Як і той Штірліц, що був колись заслуженим штурмбаннфюрером радянського телебачення,, я теж не люблю, коли мене «держат за болвана в старом польском преферансе».
— Зазвичай «падають» обидва партнери, — пред’являю свій аргумент.
— О’кей, — колоритно, як Микола Березень, погоджується той. – Я скажу шефові, і все, що він вважатиме за потрібне, ти знатимеш.
Його шеф – мій друг Полковник. На ваш «о’кей» у нас є свій «зер гут»:
— Тоді – поїхали!
Бачу – він не усе зрозумів.
— До архіву, бо якщо їх цікавить, що ми робимо, то слід це і робити… От тільки як нам від тих аґентів відірватися: це стає важче й важче.
— А ми тепер не будемо відриватися, — скалиться Віталій Майорович. – І їм не дамо.
… Який же я був радий бачити миловидну Тамару Іванівну Голубок після тієї кримської дами Антонини Карлівни!
— Ви знаєте, Олексію Володимировичу, — винувато усміхнулася вона, — у нашому архіві на цю Марію Запшеченьську нічого не виявлено. Але я зателефонувала подрузі з Архіву Вищих органів влади – у них там є спеціальна картотека на зрадників і нацистських посібників.
Жінка подивилася на Ріхарда:
— Вона ж допомагала окупантам..
Пришиблений подіями останніх днів, майбутній німецький барон кам’яно мовчав.
— Так от, є данні на вашу Марію.
Хоч би ця Марія виявилася нашою і всій цій історії настав кінець!
— Там є відомості, — вела далі Тамара Іванівна. – Вона виявилася фольксдойче – німкенею, яка жила за межами Третього рейху. У них і карточка на неї є, і справа.
— Так що, їхати туди?
— Мені переслали факсом деякі документи. Якщо вас вони не задовольнять… — витягла з шухлядки кілька папірців жінка.
…Через силу стримуючись, я повільно взяв папірці: протокол допиту – почитаємо потім; анкета якась – мало зиску від неї, як ми не знаємо жодних даних про нашу Марію; фото – анфас і у профіль. Через факс поганенько передалося, але розгледіти можна. Тридцятип’ятирічна суха блондинка з тонкими губами. Це не вона – не та, що нам треба!
Показую зображення Ріхардові, він розчаровано зітхає.
— Якщо вас цікавить подальша доля Марії Запшеченьської, — радить архіваріус, — то можна звернутися із запитом до російського архіву правоохоронних органів чи до нашого архіву СБУ.
Ми подякували привітній Тамарі Іванівні, подарували коробку цукерок і, сховавши до сумки папери, вийшли.
На вході нам зустрілися двоє спортивних хлопців. Упіймавши мій стривожений погляд, майор пояснив:
— Наші люди попрацюють кілька днів у архіві. І якщо хтось питатиме, чим ми тут цікавилися, вони прослідкують, аби питали ввічливо.
Процес пішов – згадую я ще раз невдатного генсека.