Якби мені, уродженцеві Печерська[12], хтось сказав років п’ятнадцять тому, що я житиму на лівому березі і любитиму свій район, я би не те що не зрозумів чи не сприйняв такого твердження – я би навіть образився.
Спальні райони – хай то Сихів, Чертаново чи Троєщина – завжди викликають в уроджених городян недовіру. Старі міста приростали колись цими адміністративними одиницями, так і не спромігшись поширити на них ані свій архітектурний стиль, ані спосіб життя, не говорячи вже про манеру спілкування чи навіть говірку. Там завжди виникала власна субкультура, може, зовні і не ворожа відверто до сталої місцевої, але разюче відмінна, для мешканців старих районів незрозуміла, чужа і майже завжди неприйнятна. З часом її носіїв стає більше, ніж старожилів, і будь–яке місто втрачає свій особливий шарм і колорит, перетворюючись потроху на галасливий мегаполіс, схожий на усі мегаполіси світу.
Так було й у Києві: Поділ, Печерськ, Євбаз і Бессарабка, навіть колишні передмістя: Шулявка, Соломенка, Деміївка та Звіринець – розгублено й трохи здивовано дивилися на Нивки, Дарницю, Відрадний, Святошино, Оболонь, Троєщину, Вітряні гори, Харківський масив і Теремки, яки стрімко оточували їх, і на мешканців цих мікрорайонів, доволі відмінних від киян. Тепер у Києві вже нікого не дивували люди, які штовхалися у транспорті, кидали де прийдеться недопалки, лізли без черги (а колись вони, черги, вишиковувались у столиці навіть на тролейбусних зупинках), плювали на тротуари і таке інше. Перелік цей безкінечний, і він тільки зростає з часом, тому продовжувати його – жодного сенсу: я думаю, ви вже все зрозуміли.
Звісно, не всі корінні мешканці мого міста – цивілізовані європейці і завше чинять виключно культурно і правильно: сам Володимир Мономах юнаком дряпав банальне ґраффіті на стіні Софійського собору: «Ох тяжко мені»; далеко не всі кияни першого покоління — блюзніри та невігласи; хтось же пише геніальні пісні про Київ: «…дорогими для мене стали хвилі Дніпра», будує унікальні київські мости, вигадує нові методи зварювання, робить неймовірні операції на серці, перемагає найкращих у світібоксерів – надважковаговиків, талановито грає у театрі Тев’є–Тевеля чи Кіна ІV і все таке інше.
Трохи інша річ – Позняки. Років п’ятнадцять – двадцять тому тут були якісь плавні, луки, озера, старі русла Дніпра навколо невеличкого села. У середині дев’яностих кияни, попродававши грошовитим зайдам–нуворишам квартири у центрі, віддали свої гроші тресту «Київміскбуд» (це – ніяка не реклама, як, може, хтось подумав, це, шановні, вже – історія!) і незабаром переїхали сюди, у нові багатоповерхівки. Тут ще довго тримався справжній київський дух: сусіди вітались у ліфті, ніхто не смітив на подвір’ї і не кидав недопалків з балконів. Час вимиває киян і звідси, а розважальні заклади, що з’явились поруч, здається, довершують справу. Але за цей час я встиг полюбити Позняки, а вони – потіснити у моєму серці район мого дитинства та юності — Печерськ.
Я чудово розумію: усе, що відбувається з моїм містом – історична закономірність, і незадоволеним буркотінням: «Паннаєххалліііі!» — тут нічого не зробиш, і, як каже зіркова Дарія Матибджіл: «Майже ніколи не є навпаки» — але старого шляхетного Києва, який я ще трішечки–трішечки застав, мені невимовно шкода.
…Вже на Позняках я спитав у Майора Валентиновича:
— А ти що, тепер у мене житимеш?
Може, це і не було би зайвим у нашій ситуації: хто його знає, що ще можуть утнути ці дурисвіти, після сьогоднішніх подарунків у «Луазі» від них можна чекати будь – якої капості, але… але попитатися в мене чи хоча би повідомити – можна?
— Як скажеш, — як кіт, мружиться молодик.
— Тоді зайдемо, хлопці, до магазину, продуктів підкупимо.
— Ми самі, — чомусь вирішив підлеглий Полковника, а я не заперечував: витяг свій «Вінстон» і задимів, ставши подалі від входу до супермаркету й роздивляючись здоровенний транспарант на фасаді: «Вілла» хойте!» («Вілла сьогодні» — означає) з нереально красивими зображеннями продуктів і цінами – перекресленими старими і яскравими новими.
Отак: у моїй хаті одинокого мужчини неждано–негадано тимчасово мешкатимуть аж троє чоловіків!
Не подумайте, що у мене келія ченця–самітника: бувають в ній і друзі з дружинами й дітьми (а частіше – без них), бувають жінки.
Самотність не від того, що нема з ким провести час, випити чи, даруйте, переспати. У мене є з ким спати. Приходить одна жінка, Світланою звуть. Ми обоє чудово розуміємо, що ми – коханці, і це більше, ніж просто партнери, але катастрофічно менше, ніж закохані; і що, можливо, ще ми – приятелі. Ми свідомі того, що все у нас – тимчасове, несправжнє, таке, що ні до чого не зобов’язує. Що наші взаємини – не «стосунки», а ліки від самотності й данина фізіології. «Для здоров’я», — напівжартома каже Світлана. Вона дуже симпатична, і як жінка мені подобається. Ерудована, вдягається зі смаком. До того ж вона належить до улюбленого мого сексотипу і збуджує в мені бажання. Тіло у неї – супер: струнке та пружне, але не худе, а шкіра – неймовірно гладкий прохолодний єдваб. У ліжку у нас – ціла симфонія з варіаціями, експромтами, імпровізаціями, а інколи, у куражі — з акробатичними етюдами.
Та того замало. Бо я ніколи не відчуваю нестачу чогось аж надто необхідного, коли Світлани немає поряд, не сумую за нею, якщо ми не бачимось через мої чи її відрядження, мене не цікавлять її оповідки про роботу в Держдепартаменті, про подруг, їхніх дітей і телепнів–чоловіків, і я пропускаю їх повз вуха, як і вона мої. З нею легко: їй не треба нічого пояснювати – вона сама усе розуміє, і навіть на приготовану мною вранішню каву виходить з нашого першого спільного ранку, і завжди вчасно. Ми психологічно сумісні і розуміємо одне одного з миттєвого погляду. Я дуже ціную її і вона, здається, відповідає мені тим самим.
До всього цього нам не вистачає лише малесенької дрібниці: ми не кохаємо одне одного! Спокійно зустрічаємося раз чи два на тиждень – і нам цього досить.
Наявність у моєму житті Світлани жодним чином на позбавляє мене самотності, а лише дещо прикрашає її.
Поки я курив біля супермаркету, розмірковуючи, як казав горбань з фільму про Шарапова, про справи наші скорботні, хлопці накупили їжі, як потерпілі від розвиненого соціалізму у найвищій і останній його фазі — стадії тотального дефіциту. Вони винесли три здоровенних яскраво–жовтих пакети з тим само написом, що й на транспаранті: «Вілла хойте!» Ну, точно вирішили підірвати економічну стабільність молодої держави через знищення продуктів харчування шляхом пожирання. Або Майор Валентинович надумав у мене надовго прописатись, не зважаючи на відміну в Україні інституту прописки як такого.
Ми занесли харч у кількості місячної норми харчування в’єтконгівського сержанта до хати, інженер з самої Германщини заходився хазяйнувати на кухні, а я вискочив до Макса.
— Тільки не питай мене, як я це зробив: бо пояснювати довго, як програмістові – про переваги верлібру, — одразу обумовив правила Макс. – Коротше, ІР, з якого намагалися зламати захист твоєї машини – це сервак кампанії «Іспектор Лестрейд». На ньому у них – сайт, електронна пошта і таке різне, а під ним – мережа, невеличка – десяток машин. Сайт – нічого цікавого, презентація послуг, що надає фірма, та реклама, а електронка… В основному, вони риються у брудній білизні місцевих багатіїв: хто кого з ким зраджує, не гребують замовним пошуком компромату на конкурентів своїх клієнтів, і лише в одній скриньці, яку, до речі, на відміну від інших, регулярно чистять, знайшлося дещо цікаве…
Юний геній простягнув мені кілька аркушів, роздрукованих на принтері. Англійською. Я мав напружитись: про мою англійську ми вже говорили.
Чого там тільки не було! Просто таки – «Алекс – Юстасу»! На Джімейлівську скриньку Salkhan від самісінького приїзду Ріхарда повідомлялося майже про усі наші пересування і переговори у квартирі. Що цікаво, ми у них проходили під псевдо Турист і Шофер. З огляду на те, що залишивши у братовому гаражі свого «фольксвагена», Ріхард за кермо практично не сідав, вони попервах вирішили: німець просто винайняв мене разом з машиною для поїздок, потім, правда, розібралися, але псевдо вже не міняли.
Наші переслідувачі так і не дізналися, куди ми їздили в Обухівському районі, не дочекалися нас в Іванкові, не підозрювали, принаймні ще до сьогоднішнього ранку, що ми знаємо про їхнє існування, але досить швидко знайшли нашу машину на стоянці біля аеропорту і вирахували нас у списках пасажирів, навіть – встановили номер зворотного рейсу.
Вони повідомляли Salkhan–ові, що поведінка Туриста свідчить про те, що він знає, де шукати доказ. Я ще слухав у літаку старі хіти і шлягери, а вони вже провідали, що ми були у Кримському архіві і повідомили тому (чи тим), копії яких само документів там отримали. От і скажіть, що у чоловіків немає інтуїції! Мені одразу не сподобалася ця Антоніна Карлівна. А от можливості «інспекторів» дещо напружили.
А той Salkhan відповідав, що через Спілку Народу Німеччини отримав документальне підтвердження, що під час ІІ світової війни дядько Туриста мав зв’язок[13] з об’єктом, але, через складні обставини не зміг вивезти об’єкт до Німеччини.
І весь час нагадував, що друга частина гонорару шановним партнерам може бути виплачена лише у випадку, якщо доказ буде знайдено.
Я аж розізлився. Конспіратори бісові: доказ, об’єкт! І означають ці секретні слова дівчину з минулого століття!
Я сховав папери до кишені, домовився з Максом посидіти, коли мої гості заберуться, сказав «дякую» і повернувся додому.
Хлопці тим часом накрили чудову поляну і терпляче чекали
— Бачив? – загордився Віталій Валентинович. – Сідай та будемо починати!
Дивлячись на неповторної краси композицію, натюрморт, ікебану і сервіровку, створену хлопцями з наїдків, зелені, невибагливого мого посуду і, звісно, кількох пляшечок, довершену до тієї найвищої межі, на яку здатні голодні чоловіки, тобто – всього багато і все під рукою, я не став заперечувати.
Є якійсь кайф у вечері в суто чоловічій компанії: товсто покремсана ковбаса, хліб – величезними скибками, здоровецька миска з митими огірками, помідорами та зеленню, картопелька у мундирах, сальце з проріззю, і, по приколу, екзотика спеціально для Ріхарда – кілька у томаті. Та, звісно, яєчня – апофеоз холостяцької вечері. І – жодних салатів, бо їх приготування забирає час!
Пити горілку спекотного літнього вечора – збочення, але ми таки допили Ріхардів «Корн»: нащо йому даремно стояти у холодильнику, — а далі тішили себе пивом. Налаштований на найгірше покійним дядечком – спадкодавцем, який під час окупації потерпав від відсутності в Україні доброго пива, Ріхард був вражений розмаїттям місцевих сортів улюбленого напою майора Пферденкрупа і їхньою переважно пристойною якістю. Він куштував один сорт, другий, третій (сам же понакупляв у супермаркеті) і не міг сказати чогось поганого. І знаєте, що дивно? Німець не знав, що пиво можна пити з таранькою. У них для цього – солоні сухарики, якісь горішки, і максимум – сир. Солона риба до пива стала для нього відкриттям не меншим, ніж сільська нерафінована олія в салаті на столі у копачівського голови. Та й то, хіба з нею зрівняється будь–яка рафінована: оливкова, кукурудзяна, горіхова – яка там ще буває? Тараньку, я так думаю, купив передбачливий майор.
Пиво активізує нирки – незабаром Ріхард пішов «помити руки». Я одразу витяг з кишені роздруківку переписки між Salkhan–ом і «інспекторами» і простягнув Віталієві. Той продивися, гмикнув і голосом з американського кіно видав:
— Хочеш про це поговорити?
Я показав пальцем спершу на вухо, потім на підвіконня, під яким ховався ворожий «жучок», а майор зробив заспокійливий жест, витяг зі своєї сумки прилад з СD–плейер розміром, натиснув якусь кнопку на панелі, встановив під вікном на підлогу і демонстративно дав прихованому мікрофону дулю:
— Аста лавіста, бебі!
— Радіус дії невеликий: метрів сім – десять, — пояснив він, — але на цій відстані отакі штуки пригнічуються надійно.
— Тобто, на кухні можна спокійно розмовляти: вона всього вісім квадратів. А сусідським телевізорам поміх ми не наробимо? – поцікавився я.
— Не знаю, — байдужо посміхнувся Віталій. – Треба проконсультуватися в техслужбі…
Не питаючи дозволу, молодик склав папірці учетверо і заховав до нагрудної кишені:
— Ми нє можем ждать мілості ат пріроди…
— Тобто? – не зрозумів я цього мічурінця.
— Поки що ми лише захищалися; подивимось, як вони працюють другим номером.
«Другим номером» в єдиноборствах називають того, хто будує свою тактику поєдинку від оборони. Є купа майстрів, які само так б’ються; парадоксально, але той, хто атакує, часто–густо більш уразливий і незахищений. Не вірите? Не збираюся нікого переконувати: передивіться самі бій гіганта Миколи Вілюєва з невеликим, але спритним і технічним Русланом Чапаєвим.
Знайти слабкі місця у захисті, грамотно продумати атаку, змусити суперника помилитись і залишити шпарину, ефективно скористатися нею, а самому не наразитися на контратаку – вищій пілотах для атакуючого.
Що саме збирається заподіяти майор, я спитати не встиг.
Наш німець вийшов з туалету з просвітленим лицем. Потім він довго і старанно мив руки у ванній кімнаті, а коли пересвідчився, що вони чисті, як у хірурга, зайшов до нас у кухню. Він блаженно і трохи дурнувато усміхався.
— Ще пивка? – лагідно і приязно запропонував йому Віталій Валентинович. – З рибкою?
І, поки Ріхард розмірковував, налив йому повного кухля.
Раптом заверещав дверний дзвінок: впевнено, весело, нахабнувато.
— Нікого не чекаю, — зронив я і пішов відчиняти.
Не повний вже я бевзь, щоб у нашій ситуації навстіж розчинити двері перед першим–ліпшим, не подивившись, хто там.
…До такого я таки не був готовий: просто в імпортну оптику вічка весело усміхалась моя давня подруга Віолетта.
Центральний, традиційно найпрестижніший район Києва (якщо ви читаєте цю виноску, виходить – ви жодного разу не бували у столиці?)
13