Вдень ми не криючись мотнулися до Іванкова. Огрядна директорка краєзнавчого музею переглянула Ріхардові фото і сказала:
— Чи наша дівчина, не знаю, а от чоловіка цього я десь бачила. У нас величезна фотоекспозиція[14], присвячена Іванкову окупаційного періоду, давайте переглянемо… Ці картки нещодавно надійшли до нас з Німеччини…
На величезних стендах, заповнених фотографіями, барон фон Пферденкруп відшукався досить швидко: з якимось дядьком у білому халаті вони вели вулицею корову, а от Марією і не пахло. Було одне фото місцевих дівчат з німецькими офіцерами, але Марії серед них не знайшлося.
Майор з цікавістю роздивлявся зображення, і я не втримався:
— Добре, що ці картки були у Німеччині і не потрапили до рук твоїх колег років шістдесят тому…
Віталій Валентинович промовчав. На Ріхарда ж історичні картинки справили неповторне враження: ось горить міст через Тетерів, а тут – вже лише палі від нього з води стирчать, задоволені німецькі офіцери на «опелі», похорони якось лисого дядька – усе село зігнали, мабуть посібник окупантів, поліські хати, сумні люди, двійко німецьких солдатів з вівчарками на ґанку, зморена бабця плаче біля хвіртки, мішки вантажать на підводи, а тут – вже на кузов вантажівки, худобу зігнали у центр села (зрозуміло, для чого)…
Старожилів у Іванкові з тих, що знала директорка музею, майже не лишилося: хіба що жінка, яка фотографувалася з офіцерами, — так вона давно несповна розуму, — і кілька стариків, що були дітьми у ті часи. Баронової Марії ніхто не пізнав – поїхали ми додому, облизавши макогона.
Вдома майор поміняв батареї у своєму пристрої, дочекався, поки Ріхард вийде з кухні, і повідомив:
— Ми організували їм проблеми з ліцензією: мають терміново переоформлювати. По лінії податкової у них почалася ревізія. Якщо випливуть якісь цікаві документи – нас повідомлять. Вони зреагували моментально: було уже кілька дзвінків від доволі високих посадовців… Але одна зачіпка для позбавлення ліцензії таки є – їхня спецмашина (мався на увазі бордовий «Соболь») і досі стоїть під твоїм будинком. А дозволу на прослушку приватним фірмам ніхто ніколи не дає – законом заборонено.
— А що з Ріхардовими пошуками?
— Я звертався до нашого архіву і до пошукової служби Червоного Хреста: фахівці в один голос твердять, що даних на розшукувану особу катастрофічно бракує. Хіба що на телебачення, на передачу «Шукай мене» написати, але у нашого німця, здається, часу на те немає…
— Повне маваші[15] в голову, — не сподобалися мені продиктовані експертом–аналітиком умови задачі.
Наш німець, здається, і сам усвідомив марність подальших пошуків через абсолютну їхню безнадійність. Він раптом заявив, що за пару днів буде збиратися додому — жив без мільйонів, якось і далі проживе.
Я плюнув на все і поліз у ванну, залишивши неприкаяного Ріхарда, який, здається, внутрішнє змирився з тим, що йому не бути багатієм і не носити титулу та прізвища Пферденкрупа.
Тепла водичка розслабила мене, я заспокоївся і задрімав. А коли, нарешті, вибрався з ванної кімнати, виявилося, що вже сьома вечора. Я вийшов на лоджію і набрав з мобільного Віолетту. «Абонент знаходиться поза межами досяжності», — повідомив неприємний жіночий голос. Тоді я набрав їх домашній.
— Ой, а Віолки немає, — по секрету повідомила мені вочевидь вже обізнана про нашу головну новину Агнешка Болеславівна. – Годину тому їй зателефонувала сестра і призначила зустріч.
— Яка сестра? — похолов я.
— Двоюрідна, Ілона, — підтвердила мої підозри колишня перша красуня усієї київської профтехосвіти.
— Я вас дуже попрошу, Агнешко Болеславівно, коли вона прийде, хай мені зателефонує.
Знаючи пристрасть шановної викладачки суспільних дисциплін поговорити по телефону, я чемненько попрощався і дав відбій.
Майже одразу заверещав міський.
— Слухай уважно, журналісте, — глухо пробубонів невідомий мені чоловічий голос. – Якщо ти хочеш отримати свою дівку, ти виконаєш усе, що ми тобі скажемо.
— Кажіть, — відповів я.
— Ти віддаси нам свою знахідку, а ми тобі — Віолетту.
— Яку знахідку?
— Не мороч нам голови! Дві години тому твій фріц дзвонив до Німеччини якомусь Каєві–Уве і сказав, що днями поїде додому, що поїздка була дуже корисною, а головну знахідку зробив ти! Німецьку ми теж знаємо, зрозумів? Отже, віддаси її нам, інакше …
Я не став питати, що значить інакше, а лише:
— Що саме я маю вам віддати?
— Не придурюйся, ти і так нас дістав. Знаєш, де причал «Високовольтна»?
— Так.
— За півтори години привезеш туди золоту пайцзу зі знахідок професора, інакше… — і зв’язок перервався.
Майор Віталій Валентинович вислухав новину і моментально оцінив ситуацію:
— Лайно.
— Саме так, — погодився я і визирнув з вікна лоджії: у дворі стояв лише «Соболь», а «Шкоди» не було. – Викликай своїх хлопців, хай накривають тих радистів разом з апаратурою.
— Ігор Олегович попереджав, що ти – імпульсивний. А як же дівчина?
— Я, здається, знаю, де її шукати, — витягаю свою дев’ятиміліметрову дуру з гумовими кулями з сейфу. — Вони призначили зустріч на причалі «Високовольтна», там колись приміські катери зупинялися. А дівка, що буцімто «пойнятою» була, коли нам в аеропорту «травку» підкинули, працює в приватному детективному агентстві.
— Ну–ну? – підганяє мене майор. – А ти звідки знаєш?
— А вона, виявляється, Віолчина двоюрідна сестра!
— Вони дуже схожі. Я ще вчора помітив. І, якщо чесно, вирішив, що це одна і та само дівчина. Яку таку, думаю, ти гру затіяв? Вибач, кажи далі!
— А у тієї сестри – фазенда знаєш де? Дачний масив Осокорки, 107–а Садова! Це – у п’яти хвилинах ходу від того причалу!
— Шанс є, — погодився Віталій і витяг зі своєї сумки, з якою ніколи не розлучався, таку волину, що я ніколи і не бачив, перевірив її і засунув ззаду за брючний ремінь.
— Стєчкін? – вихопилося у мене.
— Вітчизняний, «Форт–мурена»[16]! Ріхарде, сидітимеш вдома і носа не висовуватимеш! Замкнешся на всі замки! А тепер вийдіть звідси обидва, мені треба подзвонити!
За хвилину ми вийшли у під’їзд, піднялися на п’ятнадцятий поверх, звідти – на горище, перейшли ним до іншого парадного, яке виходить не у двір, а на вулицю, і непоміченими (а я ще сміявся колись, архітекторів профанами називав за те, що під’їзди нашого будинку виходять на різні боки) пройшли на автостоянку.
Ці спритники з аґенції «Інспектор Лестрейд» знали про Ріхардів «фольксваген», про братову «волинку», але вони не здогадувалися про старенький «ковровець» з коляскою, котрий чесно відслужив у Державній службі охорони і, списаний , дістався мені за копійки за допомогою того–таки підполковника Синька. Київські байкери, з якими я познайомився позаторік на їхньому фестивалі і про яких написав серію репортажів, відремонтували мені цього ветерана радянського мотоциклетного мистецтва, і він жвавенько бігає, куди мені потрібно: на рибалку, на дачу до друзів, на село до сусідів. Але сьогодні він мав відвезти нас із Віталієм у найважливішій для мене справі.
Речі відчувають своїх господарів – мій мотоцикл завівся з першого разу й понісся, аж у вухах засвистіло! Як молодий, він намотував на колеса вулиці і проспекти: Гмирі, Григоренка, Бажана, Колекторну, Підлипку! Ми повернули на сади, і я заглушив двигун:
— Далі пішки, реве дуже – почують!
— Ну ти даєш, гонщик, — зняв шолома і виліз із коляски майор–аналітик.
Я не був тут кілька років, і сади за цей час дуже змінилися: чимало ділянок скупили багатії і набудували здоровенних особняків. З якоїсь там «лінії» (на дачах під Києвом чомусь завжди — «лінії» і «садові») ми повернули на 107–у таки Садову і побачили знайому вже зелену «шкоду», припарковану біля непоказного дерев’яного паркану. Будиночок – типової побудови середини сімдесятих: низ – цегла, другий поверх – дерев’яний.
Сусідня дача — не те щоб кинута, але якась недоглянута: мабуть перші господарі постаріли чи померли, а діти приватизували земельку та й очікують, коли ціна на неї виросте… Он бур’яни по груди і замка на хвіртці немає. Ми в неї — тільки шасть, і тихенько на чотирьох – у потрібний нам бік. Між дачами колись був паркан, та дерев’яні стовпчики вже давно підгнили і ціла секція завалилася у траву.
До зустрічі на пристані ще майже година, а тут нас не чекали, навіть двері не зачинені. На першому поверсі — кухня, комора та їдальня – і ніде ні душі; сходами тихенько – на другий поверх. Віталій позаду йде, це і правильно – прикриє. Засклена веранда, з неї – ще одні двері — до кімнат. Хотів тихенько прочинити – рипнули, хай їм грець! – і переді мною, як з води, той, з метрополітену.
Лівою долонею – за лоба його і штовхаю – догори і назад, аби рівновагу втратив, а правою – під борлак безжально, ще й ногою по підвісках добавив. Завалюється він, хрипить; у найближчі хвилини – не боєць. На гуркіт другий вискакує – здоровенний, як бізон. Лусь його правим боковим не довго думаючи в голову, та де там, такого з кулака звалити – хтось із славетних братів потрібний. Відмахується здоровань рефлекторно – лечу я через усю кімнату, зношу по дорозі старенький стіл разом із стільцями і гальмую, лише спиною зустрівшись зі стінкою. А він, така машина, на мене пре. Де той напарник, чорти б його забрали? Це тобі, думаю, Олексію, не теревені про Вілюєва з Чапаєвим правити, тут діяти треба: стрімко, нестандартно. Вихоплюю пушку: гевал аж пригальмовує від несподіванки, і тут ззаду на потилицю йому потужно і стрімко обрушуються плазом здоровенні садові граблі часів незабутнього Леоніда Ілліча, за якого металу на інвентар не шкодували! Звісно, у даному випадку краще було би навернути суперника лопатою, та що Віталієві Валентиновичу потрапило під руку, тим він і загилив. Отримавши повноцінного нокаута, боєць завжди падає долілиць! Цей гепається так, що аж шибки у старенькому будиночку задзеленчали. «Іпон!» — кажу я Віталієві, що у перекладі з самурайської означає — чиста перемога, кричу йому: «В’яжи їх!» — і з ноги відчиняю двері до другої кімнати. Крім двох жінок, там нікого немає. Моя прекрасна полячка бачить мене з револьвером і розбитим носом, розвертається й закочує своїй поганій копії здоровенного ляпаса.
Тепер у нас троє нокаутованих, а кайданки у пана Віталія виявляються лише одні. Зате у бездонній сумці – цілий моток господарського скотчу. Ми швиденько сковуємо першому – моєму – за спиною праву ногу з лівою рукою, замотуємо здорованя липкою стрічкою, як кокон, а залишками надійно прикріплюємо до стільця Ілону.
— Уявляєш, вона, сестра, викликала мене на вулицю, а ці двоє запхали до машини, мобільного забрали і викинули, а потім сюди привезли! – не може заспокоїтись Віолетта.
— Фіалочко[17], — кажу, — усе вже минулося.
— Нічого собі – минулося: у тебе все лице в крові і ніс на очах розпухає.
— Порівняно з тим, що зробив пан експерт з тим штангістом, що й досі у відключці, я відбувся малою кров’ю на чужій території.
На вулиці характерно заторохтів дизель. Ми дали Віолетті граблі («Котрий смикнеться – лупи по голові»), збігли сходами і причаїлися біля дверей.
До дачі підкотив білий «фольксваген–транспортер», — той само, що був в аеропорту чи його рідний брат, — зупинився біля зеленої автівки «аґентів», з нього вистрибнув Полковник, за ним — кілька хлопців, усі у камуфляжі.
— Шефе, у нас порядок, — озвався Віталій і показався начальникові.
— Проїдьте на пристань, гляньте там, — наказав Ігор Олегович комусь у мікроавтобусі і попрямував з бійцями на дачу.
— Тих, з «Соболя», вже взяли, — повідомив він майорові, потім побачив мене, підморгнув і потиснув руку.
Була ще одна невідкладна справа, котру необхідно було зробити саме зараз. Я витяг мобільного, – слава Богу, не розбився у бійці, — і набрав свій же хатній.
— Ало, — невпевнено відповів Ріхард, який ще не знав про наші блискучі перемоги.
— Слухай, що ти мав на увазі, коли говорив сьогодні Каєві, буцімто я зробив головну знахідку? Що такого я знайшов?
— Як — що? – здивувався німець. – Ти ж знайшов Віолетту!
Така експозиція в Іванкові дійсно існує. (С.Б.)
У східних єдиноборствах – дуже сильний удар ногою.
Такої модифікації українських пістолетів «Форт», наскільки мені відомо, не існує. Якщо нашим зброярам подобається ця назва – хай беруть безкоштовно, я не заперечую (Сергій Батурин)
Хто не знає, повідомляю: Віолетта італійською – фіалка.