Дід Сашко уважно роздивися фото, повернув його Ріхардові і, дивлячись Кукібному просто в очі, виніс вирок:
— Не наша дівка. Не з нашого села.
Ще й додав як останній вирішальний аргумент:
— Таку я не забув би.
Сільській голова зробив у наш бік жест: мовляв, звиняйте, хлопці, я і радий допомогти, але… Німець сховав картку і хтів було вже йти, та дід цокнув язиком і видав:
— А от хлопа цього я пам’ятаю.
Старий витяг з кишені круглу коробочку від радянських ще цукерок монпансьє, повну домашньої махорки, і почату пачечку аркушиків для ділових записів, — хтось з онуків у офісі натирив – вирішив я, — згорнув ловку (а яку ще зробить дід з Київщини – не файну ж) козячу ніжку, набив її самосадом з кондитерської бляшанки, закурив і додав:
— Дуже добре пам’ятаю! Перший раз він до голови колгоспу приїздив одразу, як почався «новий порядок», десь у серпні сорок першого… Німці ж надурили: обіщали розігнати колгоспи, а самі – залишили. Я тоді вже за конюха був. Малий ще, та що поробиш, як мужиків дорослих немає. А які там коні: усе путяще Совіти до війська мобілізували, залишки німці підчистили — шкапи ледь живі залишилися, а цей прибув, — я так понімаю, рознарядку привіз, — прийшов на конюшню з головою колгоспу, подивився, наче кислицю з’їв, і розпфуйкався: «Пфуй–пфуй, малшік, пферде, — каже, — шлехтові. Треба краще кюммерн!»
Як — краще, якщо коні від старості ледь дихають, вівса – гулькін хрін, і той за його же ж наказом одразу забрали, і сіно також? У сорок другому в старої кобили лоша з’явилося, так ми за ним, як за дитям малим, гляділи.
Німці спочатку старосту та поліцаїв призначили, потім ревізію у колгоспі вчинили, а тоді ставом зайнялися: сітку металеву у гирлі Рівчака спорудили, малька десь взяли й до ставу запустили, але спершу шибеницю на греблі поставили. Хто, кажуть, до води ближче, ніж на двадцять метрів підійде, отут і повісимо.
Ходять, було, хазяями, ґелґочуть не по–нашому…
У сорок третьому вже Совіти вперед поперли, германці поспіхом став спустили, рибу так–сяк повибирали, і – драла, а карась увесь у мул зарився, його потім червоноармійці гранатами глушили…
Цей, ваш, з фотокартки, вдруге приїхав десь у вересні: продукти вивозити. Навантажили йому дві теліги аж під вечір. «У ніч, — каже, — не поїду, охорони немає, а в лісах партизани завелися. Завтра по світлому відправлюся» Сказав коней випрягти і відвести на конюшню, мажі закотити до сараю, замка пудового навісив власноруч і пішов у хату до старости.
А зранку на коморі у даху солом’яному — дірка здоровенна, всередині мішки з продуктами розкидані, вози перевернуті, ще й діжка з салом пропала.
Німець ваш репетує: «Партизанен!» Які там партизани, тоді їх у нас і близько не було, а з’явилися лиш навесні сорок другого, і то — як сніг вже зійшов.
— То хто ж це наробив? – питаю.
— Чугайстери, — переконано заявив дід Сашко.
— Та ну, — не повірив я.
— А то, — загордився старий. – Вони в наших лісах з давніх давен водилися. Хто про них казав – нечиста сила, другі – що то ще від царя Петра козаки в лісі поховалися та й здичавіли. А я так думаю: лісовики, мавки, чугайстери – то все різні назви однієї істоти.
— Якої ж саме? – дуетом вигукнули ми з Василем Микитовичем.
— Дуже просто. Ти про снігову людину чув? Ото і є чугайстер. А самка його – мавка. Я у цих речах розбираюся, зоотехніком був. Я людина сурйозна. У мене за штучне запліднення корів грамота від ВДНГ мається! …Це, так сказать, біологічна теорія, а різну чортівню їм людський поговір приписав від нерозуміння і переляку.
Поки ми утрьох здивовано переглядалися, майстер запліднення крупної рогатої худоби вів своє далі:
— У наших краях вони незлі були, тільки балувані. Поїде чоловік до лісу по дрова – так вони торбу з обідом вкрадуть, харч з’їдять, а порожню торбу на гілку на висоті свого зросту повісять. А розміри в них знаєш які? Боксера Вілюєва по телевізору бачив? Два метри чотирнадцять сантиметрів! А нашим чугайстерам він — до грудей, не вище! Або на колодязний журавель, на самий кінчик, ланцюга з відром намотають і кинуть – діставай тоді як знаєш. А собак бояться: як собака в лісі, то біля неї і мисливець з рушницею може буть.
Так от, вони це і зробили, не знали, дурні, про новий порядок. Ваш швиденько розпорядився, щоб люди знов погрузили все на вози, на один поліцая Безрука посадив кіньми правити, на другий – мене, і поїхали на райцентр – здобич його здавати на склади.
По обіді повертаємось – біля управи три здоровенні криті вантажівки, а у селі повно німців з собаками. Значить, поки ми мішки розвантажували, доповів куди слід пан інтендант про партизанів.
Влаштували вони в лісі облаву, дві доби ганялися, настрілялися досхочу – нам дуже добре чутно було, та не впіймали нікого і не застрелили. Проте шугонули лісових людей, видимо, добряче: пішли ті з наших місць, і більше про них у Копачівці ніхто ніколи не чув. Я думаю – десь на Волинь чи Буковину дременули, у тих краях ліси величезні, там їм воля.
Це був останній приїзд вашого німця. А дівка не наша, була б наша, я б упізнав.
Що нам лишалося? Ми переночували у гостинного голови, зранку викупалися у ставу, поснідали і відправилися додому.
Чи там ми шукаємо баронову Марію, крутилося в мене на зворотному шляху. Бо якщо їй не вдалося приховати від «компетентних органів» свій роман з окупантом, шукати її сліди варто десь у Сибіру.
Ми поставили «Луаза» на стоянку під моїм будинком і зайшли до парадного.
— Вас питали ваші друзі, — повідомила консьєржка.
— Які друзі? – насторожився я.
— Такі ввічливі, у костюмах, на зеленій «шкоді» приїздили.