Найбільше відкриття минулого століття — це, безумовно, комп’ютер. Не літак, не космічний корабель, не авто VIP–класу, не кухонний комбайн, пральна чи друкарська машинка – саме він, дорогенький, з його гігабайтами та мегагерцами, з вінчестерами, материнськими платами, звуковою та відео–картами, блоками оперативної пам’яті і безшумними кулерами. Без нього вже не літають ракети і не їздять поїзди, не верстаються газети, не проектуються представницькі лімузини, та й романи не пишуться! Він може замінити цілу бібліотеку й кінотеатр, студію художника та кульман конструктора. Він породив її величність світову мережу і панує в ній. Він, як жива істота, вразливий для вірусів, від них хворіє і може навіть вмерти.
Мій комп живе у тумбі спеціального столу, придбаного, власне, саме для нього, дивиться мені просто у вічі пласким екраном, низько зітхає саббуфером, верещить інколи акустичними системами, підморгує зеленими вогниками на системному блоці і периферії, він покірно засинає, якщо я довго не торкаюся його, висловлює образу стандартною музичною фразою, коли його вимикаю, і радісно вітає мене, пробуджений великою кнопкою «Пуск»!
Захищений Avast–ом[4] і якимись брандмауерами, він впевнено працює, відчуваючи себе потрібним і надійним, і в цьому він абсолютно правий. У мене немає літака чи ракети, я давно не користуюся друкарською машинкою, а от як я обходився раніше без компа – тепер просто не уявляю! Зайти на мій комп’ютер без мене – не так вже й просто: він захищений десятизначним паролем з літер і цифр, а диск D, на котрому лежить найцікавіша інформація (у закодованих, до речі, файлах) – ще одним, який набирати треба у двох різних регістрах.
Отже, зайти у мій комп сторонньому – не така вже проста штука.
…Поки нас не було, до нашої хати ніхто сторонній, здається, теж не заходив – усі «маячки» були на місці. Зеленого легковика біля будинку я не помітив.
Я вирішив пошукати щось про того Шагін–Ґерая в Інтернеті, але коли мій до–біса–гігабайтний–друг завантажився, Avast безпристрасно повідомив: «Атака з IP[5]…» і багато–багато цифр. Йоханий бабай, родич японського городового! Цього мені тільки й не вистачало: нас взяли у щільну облогу: слідкують, залізли в хату і «жучків» насували, а тепер ще й намагаються зламати захист мого комп’ютера! Але я теж не якийсь Вася: Avastів лоґ відображає цей горезвісний IP нападника! Скопіював журнал на флешку, сказав Ріхардові «я швиденько» і — до Максима.
Макс – мій сусід, юний комп’ютерний геній і колишній неформал. Він встановлює мені програми, налагоджує захист, консультує у складних (для мене, звісно, а не для нього) випадках. Вчиться він на третьому курсі в ДУІКТі[6] на факультеті «Комп’ютерна безпека», і для нього усе це — дитячі забавки. «Ніхто не зробив би цього швидше та ефективніше», — поблажливо кинув колись Макс після чергового лікарського візиту до мого компа .
— Є ай–пі? – хижо посміхнувся він, вислухавши мою розповідь. – Нумо його знайдемо і запхаємо за це трояна[7]. Він тихенько сидітиме у системі, видаючи себе за корисну програму, а потім, одного прекрасного дня, зробить свою справу!
— Яку справу?
— Яку нам треба: хочеш – передаватиме тобі інфу, ні — покоцає систему…
— Краще – інфу, — кажу я.
— З тебе кава, — каже Макс, володар терабайтного монстра, проти якого мій комп – все одно як «Ланос» проти боліда «Формули–1».
— Та хоч зараз, — кажу.
…Усі мої колишні знали: каву я варити вмію. Зранку вона прокидається, а по хаті – трошки пряний, лоскотний, спокусливий духмяний аромат. У ліжко я жінкам кави не подаю: пиття кави взагалі – це ритуал, дійство, свого роду процедура і відправа. Не станеш же ні сіло ні впало запрошувати на каву будь–яку жінку. А якщо вже дійшло до вранішньої кави – заради тебе я підніму свою… гм… краще скажемо так: вистрибну з теплої постелі і приготую каву по–східному, чи по–арабському, по–мексиканському, бразильську традиційну, або, не виключено – японську, яванську, індонезійську ба й карибську каву. Я знаю із сотню способів її приготування, та обиратиму єдиний рецепт — виключно для тебе, під твій характер, на твій смак. І не помилюся, бо ти для мене не абихто, не всяка перша–ліпша, і просинаєшся у моєму ліжку – не просто так. А тому – ти маєш вийти, голубонько, на каву: вже і серветки чепурненькі на столі, і канапки, і фліжаночки чеські, мої улюблені.
І ти вийдеш, якщо тут опинилася не просто так, бо на повагу треба відповідати повагою, а за увагу – дарувати увагу. Інакше – не варто було й приходити.
Секрет кави дуже простий: зерна повинні бути якісними, молоти їх краще безпосередньо перед приготуванням, і в жодному разі не треба поспішати.
— Скільки часу тобі треба на це? – питаю я у Макса.
— Днів зо два.
— Чого ж так довго? – дивуюся.
— А ти думав: клац–клац–клац і готово? – сміється Макс. — Так лише в блокбастерах буває. Ти, наприклад, вмієш ламати захист?
— Та звідки? Я ж журналіст… Статті — ті, так, пишу.
— От бачиш. А людина, яка намагається зламати захист твоєї машини, щось у нашій справі, та петрає. До речі, — самовдоволено підморгнув мій сусіда, — це не так просто – твою машину хакнути, я це точно знаю.
Мій юний Норберт Вінер (не дай Боже порівняти його з Гейтсом – образиться на усе життя) особисто встановлював мені якийсь особливий захист. Тому я спокійний – у мене не стандарт, а, як полюбляли говорити «човники» на початку дев’яностих, ексклюзив.
— То каву тобі сюди принести? – питаю у Макса.
— Ніфіґа. Пиття кави поспіхом – це симулякр якийсь, — удавано ображається юний геній. – Зайду, коли зроблю. Кава – це ритуал, дійство, свого роду процедура та відправа.
Він знайомий з моїми теоріями, як бачите, непогано їх засвоїв і, здається, у цілому поділяє.
— У нас є два шляхи, — повідомляю, повернувшись у хату, Ріхардові. – Можемо два дні сидіти вдома і чекати результатів з архіву, а можемо десь поїхати у нашій справі.
— Як — поїхати? Ми ж сьогодні тільки приїхали, — німець, видно, звик до розміреного життя на своїй фірмі звукозапису: прийшов, відінженерив певну кількість годин, автом туди й назад, сніданок — обід–вечеря – за розкладом. Секс з білявкою Лотхен – строго по п’ятницях. Супермаркет за рогом. Кількість калорій – по таблицях. Шпацирен у парку по суботах.
Витягаю тоді наш реєстр населених пунктів:
– Дивись скільки. Чи не варто зганяти, наприклад, до Іванкова? Там, я чув, непоганий краєзнавчий музей, фотографій окупаційного періоду – море, може, щось і з’ясуємо. У тебе що, вагон часу, аби його гаяти? Ну що, їдемо завтра до Іванкова?
— Ти правий, — погоджується він.
Беру чорний пакет зі сміттям, виходжу у хол біля ліфтів, швиденько кидаю кульок у сміттєпровід і дзвоню до Макса – благо, він живе у сусідній квартирі.
— Нетерплячка, як на … — невдоволено цідить програміст.
— Та ні, не те: дай мені на хвилину Інтернет: не хочу заходити зі своєї машини.
Я швиденько замовляю два квитки на літак: для себе і для Ріхарда, туди — на завтра, назад – на післязавтра, і зовсім не до Іванкова.
Поширена безкоштовна антивірусна програма.
ІP–адреса – це унікальний ідентифікатор комп’ютера, підключеного до мережі Інтернет, використовуваний протоколом ІP для доставки і маршрутизації пакетів. ІP–адреса являє собою 32–розрядне (за версією ІPv4) чи 48–розрядне (за версією ІPv6) двоїчне число. Зручною для людини формою запису ІP–адреси (ІPv4) є запис у виді чотирьох десяткових чисел (від 0 до 255), розділених крапками, наприклад, 217.10.32.5.
Такий ВНЗ дійсно існує; не вірите – переконайтеся самі: http://www.duikt.edu.ua/ (Олексій Дем’яненко)
Якщо вам незрозуміло, про що це – подивіться тут: http://www.ls.iatp.org.ua/index.php?go=h03 (Він же)