Ця осінь сама лізла в очі. Жовтизною дерев, сірим спокоєм тротуарів хотіла розважити чи заспокоїти. Якось відокремлено вона жила від людей. А люди бігли дрімаючим асфальтом, дивились на небо, чи не натякає воно на дощ.
Звичайно починався день, але це був день у чужому місті. І дерева гіпнотизували оранжевими зіницями, коли дівчата йшли на роботу. Вже третій день вони жили у цьому місті, а мали жити ще місяць. Нічого не зробиш, треба обмінюватись досвідом, і в порядку традиції з цеху послали наймолодших.
Ось вони йдуть вулицею. І лише одна з трьох думає про заготовки, шви, виточки. Хоча, які виточки на фуфайках. Але ж вони йдуть у цех пошиття робочого одягу і хтось же повинен думати про це. Ірину трохи ображають власні думки, точніше, те, що вона почувається самотньо. Неля умудряється показати перехожим пульс на сідницях. Ірина бачить, що їх порівнюють миттєві чоловіки, але ні, вона ніколи не буде вертіти так, як Неля. Ірина поглядає на Олю (як добре йти поряд з людиною, яка складається тільки з горизонтальних і вертикальних ліній, абсолютно без вигинів). Ірині цікаво, про що думає Неля, але відчуває, що Неля не дозволяє цього робити жодним жестом. Якось треба пристосовуватись. Ірина розуміє свою незграбність, відчуває свою нетутешність.
Мабуть, люди, що проводять усе життя на колесах, поводяться природно на новому місці. Їй хочеться спокійно дивитися крізь скло тролейбуса, але вона ловить себе на тому, що напружено слідкує за назвами вулиць. Ну, чорт з ним, з цим містом! Хочеться спокою, хочеться метрономного життя. Ну коли можна буде не думати ні про що!
У цеху знайомий запах пороху і ще чогось, Ірина ніяк не могла зрозуміти, чого. Одноногий майстер Міля Йосипович у бухгалтерських нарукавниках показував цех. Тріскотня і гудіння машин, засмальцьовані лекала — Іринина внутрішня напруга спала — все, як у них удома. От майстер пришкандибав до столу, зміряв усіх по черзі з ніг до голови, сказав, що завтра буде більш конкретна робота, і відпустив їсти.
Дівчата вийшли на вулицю. Оля пішла шукати перукарню, Неля пішла дзвонити додому. «Додому — це в Київ», — збагнула Ірина уже в магазині. Вона вийшла, хапнула повітря, і здалося, що дуже давно живе в цьому місті. Але це лише на мить. Це місто таке ж саме. Ірина повернула до гуртожитку, все ж який-небудь притулок. Звичайно, педінститутський кращий за петеушний з лайкою і диким криком (їм про це говорили у цеху).
Але кімната все ж необжита. Якоюсь тимчасовістю віє зі стін і від холодних батарей опалення. Хоч би хто прийшов. Ірина поставила чай, витерла туфлі.
— Ірка, яку, я знайшла кафушку, умреш! — Неля влетіла живим вітром. — Сьогодні ми йдемо на каву. А потім… — вона покрутила синеньким папірцем.
— Що це?
— Я познайомилась з льотчиками, і вони попросили купити пива. Вони живуть в центрі, у готелі «Україна». Ми йдемо в гості. Може, ти не хочеш? Я сказала, що буду з подругою, їх аж четверо.
Пива в пляшках у місті не було, і дівчата купили трилітрову банку у пивбарі «Янтар».
— Наївні люди, — сказала Неля, коли вони вийшли із задушливого підвалу. — Перевелися з Чехії і захотіли нормального пива. Це ж пійло.
Ірина відчувала, що Неля почувалась зверхньо. Оля відмовилася з ними іти, хоча це і так було ясно.
Кафе було в центрі, біля універмагу. Звичайне літнє кафе, але було зрозуміло, що сюди ходять лише свої. Неля про щось звично розмовляла з барменом, передавала на сусідні столики запальничку. Ірина не встигала за подіями. Якісь хлопці попросили сірники, Неля пішла до бармена, а Ірина втомлено сиділа за столиком. Відчувала, що чоловіки звертають увагу на неї, але зараз нічого не хотілося. Так же незвично почувалася у номері готелю, до кінця і не збагнувши Іри в очко. Були моменти, коли жалкувала про такий відпочинок і в ту ж мить заздрила Нелі. Полегшало на свіжому повітрі. Льотчики кілька разів натякнули на гарну можливість залишитися, та Ірина зберігала солідарність з Нелею, і кава, змішана з пивом, просилась на відпочинок.
В тролейбусі Ірина подумала, що ніколи не зможе керувати чоловіками. Їй треба надто багато часу, а Неля, — у неї такий природно-намальований рум'янець, вона так посміхається. От і зараз Ірина, можливо, і залишилася б з льотчиками, але навіщо…
Тролейбус вигоцував перед світлофором.
— Ну, тепер нехай спробують жити в курятнику, — мовила Неля. — Кололо їх щось у чехів.
Ірина кивнула, бо не знала, що сказати. Якась безсилість навалювалась, а може, просто повернулась.
А в гуртожитку краще, ніж у готелі, можна вимити руки і впасти на ліжко.
— Давайте пити чай! — Неля не знала спокою, бігала по кімнаті, включила кип'ятильник.
— Тут уже два чурки приходили, але я не відчинила, — Оля сиділа на ліжку, загорнувшись у ковдру.
Дівчата зайшлися сміхом.
— А звідки ти знаєш, що чурки? — Не могла заспокоїтися Неля.
У двері хтось постукав.
— Я уже сплю, — Оля пірнула під ковдру.
— Ми вже спимо, — Ірина стрибнула до вимикача і відчула в собі силу діяння.
— Вони ж чули, як ми сміялися, — прошепотіла Неля. — На, одягни зверху і скажи, що спимо, — Ірина навпомацки знайшла свою нічну, кинула Нелі.
Крізь прочинені двері Неля випхнула кілька слів, але двері хтось притримав. Ірина хотіла хоч що-небудь розібрати — дарма. Коридорне світло падало Нелі на спину, ні — нижче. Вона закрила двері, ввімкнула світло.
— Все. Нас усіх запрошують у гості.
— Взагалі-то не хочеться йти, — Ірина ліниво сіла на ліжку.
— Нєт, ти смотрі, — Неля сіла до столу, сьорбнула з чашки. — Я одна нє пойду. Да і вообще. Можем нє іті.
Ірина зрозуміла з інтонації і повірила, що Неля може піти, а може і не піти.
Неля звично розчесалася, як робила це кожного вечора, і в довгій нічній сорочці сіла допивати чай.
— З вашими хахалями нікуди не вийдеш, — напівжартома сказала Оля і вилізла з ліжка.
— А от цього не треба, — Неля театральним жестом її зупинила. — Нас тут, розумієш, зовсім не було, а події вже розгорталися.
— Так, так, зараз складемо протокол, — постукала ложкою Іра. — Так що, постановили: йдемо втрьох або ніхто не йде.
Оля визирнула в коридор.
— Ні, ні, я зараз прийду.
Дівчата засміялися услід.
Пиво у шлунку то засинало, то прокидалось, Ірина прилягла на подушку. В голові шуміло. Хотілося поїхати з цього міста туди, де яскраві вогні, тонкі запахи, високі люди, які не говорять, а співають. Ірина посміхнулась, заплющила очі.
— Ти чого?
— Нічого. — Ірина кинула погляд на Нелині руки, згадала, що десь брала з собою лак, сіла фарбувати нігті.
— Такий холод, — з'їжилась Оля. — А вам ще хочеться кудись іти. — І вона знову полізла під ковдру.
— Ні! Ні! Вилазь.
— Я нікуди не піду, — Оля натягнула ковдру під шию. — За цілий день і не нагрілася. Мене не запрошували.
— Як це не запрошували? Запрошували всіх! — Іра закрутила лак.
— Так, так, — Неля фарбувалася посеред кімнати під самою лампочкою.
Ірина відчувала непотрібність цієї ситуації. Чомусь подумала, що там, у готелі, не домовлялися про наступну зустріч, не вимагали телефонів. Якось просто, звичайно говорили про дурниці. Навіть не з’ясовували, хто одружений. Ірина посміхнулася. Дивно.
— Пішли. Що, будеш сама в кімнаті сидіти?
— Hі-ні. — Засміялась Неля, Оля не просто так хоче залишитись…
— А… — змовницьки підтримала Іра.
— От зарази, — Оля вилізла з-під ковдри, натягнула джинси, чорний светр. — Іду!
Дівчата зареготали.
— Знаю, знаю, — жартома сердито сказала Оля. — Щоб ви знали, узбеки не в моєму смаку.
А потім за ними прийшли Юра і Раф. Ірина глянула на їхні давно непрані спортивні костюми, поки підіймалися сходами на верхній поверх, — захотіла вернутись.
У кімнаті Юри гриміла музика, що не можна було й слова сказати чи почути. Хлопці розмовляли між собою по-узбецьки. Ірині знову захотілося піти звідси. Вона ніяк не могла зрозуміти, як Нелі вдається і тут влитися в розмову. Виявилося, що сьогодні свято плова. Горілки на столі не було, але коли поряд сів Марат з величезним перснем на середньому пальці правої руки, Ірина вловила запах спиртного. Але вони напружено посміхалися. Ірина почувалась незвично серед низькорослих, з вузькими, широко посадженими очима, смаглявих хлопців. Вони зиркали з-під чорних брів, зрідка гортанно перемовлялись. Жодного з них Ірина ніяк не могла уявити учителем російської мови.
За голосною музикою не чутно слів сусіда. Ірина кивала головою, розглядала стіни. В кімнату заходили, виходили якісь люди, передавали через стіл касети, книги. Ірина хотіла вийти, але забула, як звуть сусіда.
Стіл відсунули, почали танцювати. Ірина підійшла до Нелі, голосно сказала у саме вухо.
— Мені набридло!
Неля кивнула головою.
Ірина обвела поглядом уже незнайомі обличчя, почала пробиратися крізь натовп, що коливався, дихав одеколоном, спиртним, цигарками.
В нутрощах збунтувалося пиво.
Ірина вийшла у порожній коридор. Біля сходів її наздогнав сусід по столу.
— Ти уже уходіш?
— Да, устала. — Ірина прощально махнула рукою.
— Так всьо палучілось, — він був нижчий від Ірини і, мабуть, молодший. — Еті папріхаділі. Ми хатєлі проста пасідєть, пагаваріть, а ім падавай діскацеку. — Здавалось, він жалкував, але Ірина вже не звертала уваги.
— Пашлі, я што-та тєбє пакажу, — він вперто, хоч і несильно потягнув коридором.
— Я не хочу, — Ірина слабко намагалася витрусити свою руку з його квадратної долоні.
Він штовхнув двері кімнати, у якій було темно, десь ліворуч за стіною глухо гупала музика.
— Здєсь нєту свєта. Садісь! Гдє-то била свєчка. — Він почав щось перекидати в тумбі, заглянув за штору. — О, здєсь лампа прямо в самоє окно, — відхилив штору. Вуличний ліхтар зазирнув у вікно.
— Устала?
Ірина мовчки кивнула.
— Можешь лєчь.
— Нєт!
Помовчали.
— Я пойду, — Ірина встала.
— Куда ти спєшішь? — Він підійшов, обхопив руками, повалив на ліжко.
Ірина вперлась ліктями в груди. Вона не чекала такого. Почуття гидливості, бруду напружилось всередині.
— Убері рукі!!.
— А то што будєт? — Він хапнув ротом по шиї. — Чєго ти баішся? — Він заломив одну руку Ірині за спину і ніяк не міг зловити другу.
— Пусті! Мнє больна!
— Ну, тогда давай нє будєм ссоріца. Давай?
— Давай.
«Це вже занадто!» З обуренням штовхнула його в груди, зірвалась з ліжка, кинулась до дверей. В сутінках помітила порожню пляшку на столі, затисла в руці.
— Открой дверь! — Випалила низьким, чужим голосом.
— Дура! — Він встав, заправив сорочку в штани. — Сама откривай.
Ірина ніяк не могла намацати замка. На стіні чорнів вимикач. Ірина натиснула — загорілося світло.
— Нєту свєта? — Їдко запитала.
Хлопець розвалився на стільці.
— Я думаю, што ми єщо встрєтімся.
Ірина дрижачою рукою відкрила двері, відкинула пляшку на ліжко.
— Сомнєваюсь, — хлопнула дверима і важко пішла коридором. Спустилась на свій поверх. У грудях борсалась образа. Ірина ковтнула сльози, півтемним коридором пішла до умивальника. Умилась, упершись руками в раковину, відчувала, як стікають краплі по обличчю. В животі щось смикнулось, Ірина заплющила очі, виблювала плов, потім пиво. «Добре, що тут темно», — вона довго стояла, прикладала до щік холодні, мокрі долоні, полоскала рот. Ноги підкошувались, коли йшла в кімнату.
— Де ти була? — Неля вкладалась спати.
— Умивалась. — Ірину морозило.
Дівчата мовчали.
Ірина розстелила ліжко, вимкнула світло. Шумно втягнула повітря. Подумки себе заспокоювала, але голова гула, серце хотіло вискочити й поскакати якимись сходами. Коли прикладала холодну долоню до грудей, виступали сльози. Вона чула сонне сопіння Нелі, похропування Олі. Крутилась у ліжку і ніяк не могла зігрітися. «Треба було залишитися, то нагрів би», — подумки познущалася над собою. Тупо нив шлунок, думки плуталися, вихоплювали гуркіт музики, стрекіт швейних машин. Холодно, боже, як холодно.
«Деті. Сєгодня ми будєм учіт стіх Некрасова „Мужічок с ноготок“. Хором: „Однажди в студьоную зімнюю пору…“ Б-р-р. Холодно. „Хором…“ Б-р-р. Холодно. „Нет, деті. „Однажди в студьоную зімнюю пору…““».
За вікном сірів день.
— Іро, тобі погано? — Неля сиділа на краю ліжка. Ірина відкрила очі.
— Холодно. — Зсунула брови, намагаючись розібратися у кошмарному сні.
Неля помацала її чоло.
— У тебе, мабуть, жар. Вдягни мій светр, а я піду запитаю, де можна знайти лікаря.
Неля кинула Ірині светр, почала збиратися. Оля ввімкнула малий кип'ятильник.
— Не вистачало ще захворіти.
Ірину морозило. Вона натягла светр на нічну. Оля вкрила поверх ще й своєю ковдрою. Ірина напівдрімала, відчувала, як просочується парфумами зі светру Нелі. Намагаючись не грюкати, Неля одягалась.
— Тебе щось болить?
— Ні. Морозить.
Неля тихо вийшла. Іра почула голоси в коридорі, Нелин звичний сміх, зіщулилась, її кинуло в жар. Рвучко відкинула ковдру, зірвала светр.
— В ньому ще холодніше, — накрилась холодною ковдрою.
Вона розпласталась на ліжку, посміхнулась, ковтнула густу слину, прикрила повіки.
А тепер — спати. Спати.