А цукор знову подорожчав, — сухі пальчики сплітаються й розплітаються, тремтять блискучі верхівки квасольок-кісточок. — Як далі жити? Ось зупинять завод, і роботи не буде. Ще й, кажуть, хтось може його купити.
Хотіла послухати дощ, але давно його нема. Скоро почнуть осипатися стіни, і не стало вже слини в роті їх тримати. Зле, що нема дощу, зовсім загубився слід на стіні тунелю, і два дні не чути, куди виносити пісок. О моя солодка стіна, ти колись була солодкою, як гуділи зверху патьоки дощу і прилипало піднебіння до важко-солодких горбиків, що виступали на тобі.
Що ж робити?
Рип, рип, гуп! Ліхтар часто задихав на столі.
— Добрий вечір, сусідко!
— Добрий. Коли добрий.
— Чого така смутна?
— Я така весела, як і ти.
— Ай, — махнула лапкою. — Звиклася вже з ногою? — Що ж зробиш. Хай уже стирчить, як хоче, аби можна було ступати. А що кажуть внизу?
— Кажуть чекати.
— Чого?
— А чи ж ти не будеш?
— Зими не протягну, чекаючи.
— Зовсім нічого не маєш?
— Однесла все, а хід уже замурували.
— Бо буде зима.
— Буде, буде…
— Ну, то бувайте. Піду.
— І чого вона нишпорить? — Встала, хруснуло щось у коліні. — Заглядає в кожну шпарку. Треба йти, бо дощу однак не буде. — Підійшла до стіни, послухала — тихо. — Треба йти, ось-ось встане сонце.
А нагорі такий свіжий запах, і вітер наче навмисне доносить хвилями солодший і солодший. «Піду. Піду швидко-швидко, знайду мою солодку ріку, наношу багато-багато, заліплю в тунелі і засиплю піском».
— Ой! — Щось важко пройшло, аж задвигтіла земля, обламало траву. — Бідна моя ніженька!
Звелася на надламані ноги, пішла, побігла. Між присохлим корінням, жовтуватими стеблами на запах — солодко-гіркавий патоки й жому. Почула гудіння, швидко пішла високим будяком і встигла! Доскочила, вчепилася, щоб не здуло.
— О! А ти, я бачу, часу не марнуєш.
— Нема де взяти, сусідко, щоб марнувати.
А запах зовсім близько, і такий — аж дух забиває.
Хляпнуло десь внизу, полетіли бризки, трусонуло — не можна втриматись, дві мурахи полетіли з дверей на поріг машини.
— О-о-й-я-а-а-к-т-у-у-т-г-г-е-е-е-ц-ц-а-й-й-е! Ль-ль-і-і-і-зь-зь-м-м-м — о-о-о-в-в-и-и-и-и-ш-ш-ч-ч-е-е-б-б-о-о-о-п-п-о-о-в-в-в-и-и-п-п-а-а-д-д-да-й-й-е-е-м-м-м-о!
Вони пролізли крізь шпарку всередину машини. — Ух!
— Сусідко, твоя ніжка ще більше надломилася.
— Що ж я зроблю. Носила-носила цукор, та і зламала. А тепер не знаю, що буду їсти взимку.
Лізли, розмовляючи, по черевикові, штанах, рукаві.
— Але ж мусимо робити. Гуртом носимо, гуртом будемо зимувати. Дадуть тобі цукру взимку.
— Що ж мені дадуть із зламаною ногою. Аби не випхали на сніг.
— Було говорити там, у самому низу.
— Кому ж я скажу, треба робити. Вони не чують, для них треба робити.
— Ой-ой! Скільки тут диму! Біжімо на діл.
Водій глянув у дзеркало.
— Алєксандр Владіміровіч! У вас мурав’ї бєгают по шляпє.
— Гдє? Ти што!? — Хапає капелюха, б'є до спинки сидіння.
— Тримаймося, бо печінки витрусить!
— Володя! Нєту?
— Нєту, — сміється водій.
— І как оні забєжалі?
— Может, в конторє. Здєсь же вєздє сахар.
— Нє совсєм. Ето ж старий завод. Хотя, сейчас посмотрім.
— Сусідко, агов! Де ти?
— Тут я, тут — на капелюсі. Ой-ой-ой, моя ніженька!
— Не плач, зараз прибіжу.
— Пошукай там десь мою ніжку! Ой-ой-ой!
— Боже! Відломилася?! Ось-ось, не плач, вона на рукаві.
Сіли дві мурахи за коміром пальта, тримала одна п'ятьма лапками свою відламану ніжку.
— Не плач, сусідко. Я допоможу наносити тобі цукру.
— Добре…, — крізь сльози.
— А ти не носи більше вниз. Ми носимо, а ті, що замуровують, їдять. Такі, як ми, а половину з'їдають. Носімо собі, он дітей годувати. Так?
— Так, — шморгаючи носом.
— Я сама хотіла піти в самий низ, сказати, щоб нам трохи залишали. А мене не пустили! Чого, каже, йди робити. Роблю, роблю і нічого не маю! А внизу їдять і їдять! Отак-то. Чуєш, як пахне. Тримай ніжку, полетимо на землю.
Олександр Володимирович виліз з машини, натягнув рукавички.
— Так, — озирнувся. — Володя, дай мені документи.
Водій подав з машини течку.
Мурахи скочили з плеча і впали біля калюжі з патокою.
— Їжмо, бо треба мати силу далі.
— Так, так.
Ввечері задзвонив телефон. Відставила борщ, щоб не википав.
— Ало!
— Маріє, як ти?
— Нічого. Дали пенсію?
— Ні ще. Чула? Сьогодні приїжджав якийсь на завод машиною, щось дивився.
— Хоче купити?
— Бог його знає. Як купить — нас повиганяють. — Я знаю? Може, подивився, що роботи багато і грошей треба, та й поїхав.
— Може…