Цієї ночі Муся бачила дивний сон. На величезному згарищі багато людей займались розкопками. Серед них вона побачила себе. Спочатку, як усі, ходила, зігнувшись, з лопатою, наче щось шукала. Потім копала рівчак, який поступово злився з чужим. Копала, вергаючи важку землю. Попіл здіймався вертикально в небо, і від цього кожен землекоп наче стояв над затухаючим багаттям. Таких патьоків у небо було багато по всьому полі. Муся не знала, що шукає, і що шукали ці люди. Але копала. Раптом пролунав радісний вигук — усі повернулися. Якийсь чоловік показував лопатою на ямку, що на очах осідала. Люди кинулись її розкопувати. Ямка стала широким колом і все осідала. Копали швидше і швидше, вгрузаючи й кашляючи збуреним попелищем. Земля перестала опускатись під ногами. Чоловік кинув лопату, почав вигрібати руками. Він скородив землю повільніше й повільніше. Тремтячими долонями підняв якогось невеликого предмета, передав його Мусі. Зігнувся і лише пальцями просіював землю. Блиснув закіптюженим обличчям, підвівся, тримаючи кілька напівзотлілих листків. Папір пішов по руках, але всі зосереджено-здивовано мовчали. Потім Муся побачила себе серед тих же людей у величезній кімнаті. Увійшов чоловік, стало тихо. Він сказав, що невідомі предмети найдавніші з усього, що потрапляло до рук. Після детального аналізу вдалося відтворити один предмет. Машина твердить, що він не являв собою культурної цінності, а був результатом масового виробництва, ширпотребом. Муся подалася всім тілом уперед і пізнала свого коричневого туфля, який недавно викинула у сміттєпровід! Їй стало моторошно.
— Три тонкі предмети, — продовжував чоловік, — відновити не вдалося. Машина думає, що вони входили до єдиного цілого, своєрідного зводу законів чи чогось подібного. Цей загальний предмет не користувався великою популярністю, хоч і претендував на неї. З розшифрованого машина зробила висновок, що дана епоха не визнавала попередніх, вважала себе найгеніальнішою й вічною, але з невідомої причини трагічно загинула.
Муся повільно встала, обвела скляним поглядом самозаглиблені обличчя, стиснула до болю кулаки і заверещала.
Вона розплющила очі. Страшенна втома крутила тіло, наче не спала, а лягла відпочити після важкої роботи.
Сон вдарив у скроню вдень, коли Микола Олександрович приніс передрукувати жовтувату пояснювальну записку до проекту. Він вперше й знову розглядав її гарно вирізані, ніколи не фарбовані губи, правильний ніс, овальні з блакитним блюдця очей. Яка молода. Невже такі старіють? Сьогодні у неї якийсь відкритий і напружений вираз обличчя. Микола Олександрович читав у її очах запитання, але не знав, що відповісти.
— Муся, — тихо покликав.
Вона дивилась крізь нього.
— Муся, — Микола Олександрович озирнувся, торкнувся її руки. — Зробіть у двох екземплярах, — і пішов.
«Мабуть, почала писати вірші», — іронічно посміхнувся в кабінеті.
Цілий день на голову падали деталі сну, наче якась липка мелодія. Муся зняла руки зі старої машинки, ковзнула поглядом по запилюжених кульманах, відполірованих ліктями столах. Микола Олександрович дивився крізь скло кабінету-акваріуму, кинув Мусі: як справи? Муся уважно подивилась на нього і раптом засміялась: начальник нагадав їй інопланетянина з літаючого блюдця. Він зловив посмішку друкарки, показав великого пальця. Муся відвернулася, і Микола Олександрович згас. Вона ніколи не брала роботу в гуртожиток. Часто доцокувала останні рядки, коли всі вже грюкали шухлядами, загортаючи пайки у нишком вирвані листки з проектів. Інколи вона строчила, коли прибиральниця фурляла між столами сміття. Баба Маша мала звичку висипати все з корзин на підлогу, ще й вистукувала об краєчок столу. Може, їй було приємніше горнути купу, ніж підмітати бліді сліди на лінолеумі. Коли ж Муся бачила, що не встигає і треба залишити роботу на завтра, то друкувала все повільніше, поки всі збиралися, і подумки заспокоювала себе, що закінчить вранці, що в принципі нічого не може змінити. Пальці пробігали клавішами, котили хвилі коротші й коротші.
«Якась вона дивна, — думав Микола Олександрович. Та який Микола Олександрович, він всього на десять років старший Мусі. Але в нього є Любка і малий Вітька. — Ой, Мусю, Мусю, добре, що ти пішла у мій відділ, а то б уже давно осліпла за цей рік над тією машинкою. А хотіла йти до технологів».
Микола Олександрович прогрів двигун, довго дивився то під капот «запорожця», то на освітлені вікна свого відділу.
Вранці ще було біло. Микола Олександрович відгорнув ногою сніг. От тобі й зима.
«Мусю, — скажу їй, — скільки тобі років? — Вона, мабуть, посміхнеться або подивиться здивовано. — Ну, добре, не хочеш, не кажи, я й так знаю…»
— Коля, ти додому?
«Господи, ну де беруться такі рохлі!?»
— Додому, сідай, — прозвучав чужий голос.
— Може, не поламаю тобі мерседеса, — затрясла беззвучно підгорлям Тонька-бухгалтер. — Не хочеться хляпатися в тролейбусі з жлобами.
Микола оперся на машину, відчув, як здригнулося і осіло залізо під Тонькою. Брязнув капотом — не хотілося сідати в машину, де Тоньчині ноги-батони.
От вижени її з машини! Скажи, що хочеш відвезти Мусю до гуртожитку! Просто відвезти. Боже, нічого більше!
Микола криво посміхнувся, побачив, як погасло світло на другому поверсі. Швидше, щоб не бачити, і щоб не бачила. Він завів машину, гаркнув коробкою передач, кинув зчеплення. «Запорожець» присів і заглух.
— Чорт! — Микола в одну мить побачив її коричневе пальто і почув цокання підборів.
— Чорт візьми!
Він рвонув запалення, задрижав разом з машиною. «Щоб її тролейбус задушив».
— Машина — звір, — повернула золочену пащу Тонька.
— А шофер — той, що гавкає, — закінчив їдко Микола.
Муся збігла по східцях, подумки знайшла в гаманці карбованця, якого могла потратити. Але що ти за нього купиш? Для молока вже пізно, за вареною ковбасою не достоїшся, бо скоро закривають, в кооперативний нема чого йти. Купила пачку вермішелі й чверть хліба.
Як добре ловити вечірні звуки. Трамваї моргають фарами, а на зупинках присідають на праве колесо. Лобаті тролейбуси смішно лопотять по калюжах, як діти, обганяють трамваї, а, може, заграють з ними.
У під'їзді як завжди темно й страшно. А вчора тут стояло два підлітки, і Муся проскочила в той момент, коли вони пили. Скрипнули двері, мутний сон хитнувся в голові, підштовхнув у спину.
В кімнаті було порожньо. На ліжку Ніни валялась сумка, розкидані речі, посеред ліжка мушлевий слід розкішних сідниць — Ніна готує на кухні. На стільці біля столу розсівся поліетиленовий пакет. Муся кинула свою сумку на ліжко, заглянула в пакет. Там лежала пляшка коньяку, прикрита пучком молодої цибулі. Муся різко озирнулася — біля шафи стояв чийсь чорний дипломат.
Чи могла ти сьогодні вранці уявити, що будеш така п'яна. Настільки, що сидітимеш ідолом на ліжку, впершись плечима й головою у фрамугу відкритого вікна. Проклятий Давид! У нього в дипломаті була ще горілка. І він ще має нахабство зараз коментувати все це Ніні. Боже, поможи розкрити рота і послати його далеко-далеко. Але, окрім плямкання, у Мусі нічого не вийшло, і це викликало регіт.
— Муся, почитати тобі Пушкіна? — Давид вперся п'яним мигдалем у бліду Мусіну шию.
— А чому їй? А мені? — Ніна натягнула спідницю на коліно. Вона сиділа, підігнувши ноги на ліжку, жирне волосся спадало на обличчя.
— «Граф Нулін»! — Давид вклонився до Ніни, потім до Мусі, та вона не бачила, бо сиділа, заплющивши очі.
З першими рядками підступала нудота до горла, але Муся впоралася з нею. Ця маленька перемога змусила вдихнути на повні груди і ледь посміхнутися. Давид, окрилений такою реакцією, почав читати запальніше. Слова лізли у вуха, Муся не встигала за ними стежити, і в якусь мить подумала, що божеволіє. Холодне повітря з вікна налітало хвилями, насаджувало свіжі обручі на гарячу голову. Муся рахувала їх, поступово приходячи до тями. Давид розложисто жестикулював, цигарковий попіл сипався в тарілки, на підлогу, на ліжко.
Давид замовк — Муся тверезіла.
— Браво! — Ляпнула в долоні Ніна.
— Браво, — плямкнула Муся. Вона оглядала кімнату, наче вперше.
— О! Ми вже відкрили очі! — Давид приклав долоню до грудей. — Я радий, що хоч як-небудь зміг тобі допомогти. Муся, ти любиш Тарковського?
— Якого?
— Поета.
— А ти бачив «Сталкера»?
— Ти дуже багато втратила.
— Хм.
— На сьогодні із серйозних поетів є тільки Арсеній Тарковський.
— Хочеш, я розкажу тобі грузинського анекдота? — Впершись плечима й головою у фрамугу відкритого Давид кивнув, потягнувся до цигарок.
— Сидять два грузини. Котра година? — Йде дощ. Ти любиш дощ? — Ні, я радію, коли що-небудь відбувається у житті.
— Я вам не заважаю? — Ніна прикурила, грайливо випустила дим на Давида. — Давайте вип'ємо.
— Зараз, — він затис у кулаці чарку. — Муся, а чого ти не вступила? Такі розумні анекдоти знаєш.
— Не взяли. Їм розумні не треба. А ти чого?
— А я до твого відома вчуся. В музучилищі.
— О! То, може, заспіваєш?
— Якби я вмів співати, то не сидів би тут.
— Давид грає на концертній гітарі, — виголосила Ніна, підіймаючи пляшку над столом.
Муся чомусь розсердилася, сиділа у цигарковому диму і тваринно раділа, що він так повільно виходить у вікно.
— Я на другий раз привезу концертну гітару, і ти почуєш справжню музику.
— Угу, — вона вперто жувала цигарку.
Ніна відчула, що Муся сердита і мовчки поглядала на неї. Муся встала, почала прибирати зі столу.
— Ну ти… — процідила Ніна крізь зуби, коли Муся вийшла на кухню.
— А, по-моєму, я нічого не сказав. — Давид знизав плечима. — У кожного свої комплекси.
— Де він буде ночувати? — Муся мила посуд.
— Нехай спить на моєму ліжку, а я піду до дівчат. — Ніна помітила, який у Мусі втомлений чи старий вираз обличчя. — Думаю, ти його не налякаєш?
Муся лежала в ліжку, а Давид все сидів за столом, курив.
— Не кури, будь ласка, в кімнаті і так накурено, — сказала, не відриваючи погляду від книги, хоча і не розуміла букв.
— Добре, — викинув цигарку у вікно. — Можна тебе щось запитати?
—..?
— Чого ти не виходиш заміж, нема за кого?
Всередині у Мусі щось засміялося і зразу ж замовкло.
— Лягай спати, тобі, здається, постелили, — Муся поклала книгу на стіл, вимкнула настільну лампу.
Другого дня, тільки Муся сіла за машинку, подзвонив Павло. Микола Олександрович покликав її і вийшов з кабінету-акваріуму.
— Ало! Ти мене чуєш? Як справи?
— Чую. Нічого. — Муся відчула тепло нагрітої кимсь телефонної трубки.
— Ти що, вчора пила?
— Так, до Ніни приїжджав знайомий.
— Який?
— Ти його не знаєш. Один дурень, молов таке, як сам.
— Точно? А який він?
— Якийсь Давид.
— Давид!?
— А що?.
— Невисокий, вусики, руда курточка і капелюх? — А ти звідки знаєш?
— Ха-ха! Читав «Графа Нуліна»?
— Читав.
— Обіцяв привезти концертну гітару? Бив себе в груди Тарковським! Ха-ха! Я був на днях з ним за столом. Умора! Слухай!..
Муся тихо, щоб не цокнути, поклала трубку на стіл, закусила губу. Головне не заплакати.
За вікном пішов сніг, дерева хитали гілками, розганяли сніжинки. Можливо, щоб пейзаж не здавався таким мертво статичним.
Закляклий голуб тиснувся до шиби. Муся дивилася вгору, але ніяк не могла пробитися крізь байдужу сірість неба.
Вона не бачила, як Микола Олександрович, упхавши кулаки в кишені (а Любка за це сварить) прихилився плечем до кульмана і дивився на неї спідлоба, по-дитячому, настирно, червоними, може, від недосипання, очима.