Платон прощався з містом. Завтра він залишить його і, напевне, назавжди. Сьогодні був у академії.
— За цієї ситуації ваше рішення правильне,— сказав декан Григорій Якович Осадчий.— Буде потрібна моя допомога — я до ваших послуг.
Платон востаннє пройшовся по Хрещатику, подививсь на засніжені схили Дніпра, згадуючи своє життя у цьому чарівному місті. Що ж його чекає попереду?
На пероні Гайворон побачив Єрофея Пименовича в гурті студентів.
— Кажу тобі, як старий солдат: наступай, ніколи не сиди в обороні,— наказував Кашкін.
— Пиши! — кричали хлопці.
— Пиши-и-и…
За вікном проплив Київ. Тривожно на серці в Платона, він залишив тут щось дороге і неповторне… Що? Юність…
*
Постоявши з годину на виїзді з славного міста Косопілля і не дочекавшись машини, Платон зв'язав паском чемодана, перекинув через плече й пішов.
Біля Криничок його наздогнали сани. Високий сивий чоловік з чисто поголеним обличчям радісно поплескав хлопця по спині, розсунув бідони і вмостив чемодана. Потім підклав сіна на передок, знову поплескав хлопця і кивнув головою: мовляв, прошу сідати. Це був Іван Лісняк. Мати розповідала, що до війни не було кращого співака в селі. Навіть Михей Кожухар не годився йому в підметки. З фронту Іван повернувся глухонімий. Його важко поранило на Сандомирському плацдармі.
Дружина Івана Лісняка — сором'язлива красуня Катря — з величезною мужністю пережила першу зустріч зі своїм чоловіком. Цілувала його, говорила найніжніші слова, а він не чув їх… У них не було дітей, і всю свою любов жінка перенесла на свого Івана. Вона навчилась розуміти його, проводжала на роботу, ходила з ним в гості і співала його улюблених пісень… Напевне, ця любов і врятувала Івана, він не запив з горя, не опустився. Лісняк ще на фронті вступив у партію, і коли в райкомі запитали, де він буде працювати і чим йому допомогти, написав: «Я вмію робити все, і, поки можу ходити, — допомоги не треба».
І Лісняк працював. Орав і сіяв, робив вози і міг позмагатись з таким ковалем, як Мирон Мазур. І ще любив малювати. Його картини висіли в школі та в багатьох хатах на селі. Він ніколи за них не брав грошей. Іван малював береги Русавки, поля, табуни коней і портрети своїх загиблих друзів з карток, які приносили вдови та печальні матері. Єдине, чого ніколи не малював Лісняк, — це картини про війну.
Найкращим його твором був портрет дружини. Все село приходило дивитись на мальовану Катрю. Вона була дуже схожа на живу, але якась інакша… Глибокі сині очі, ледь-ледь помітна усмішка: богиня, тільки руки маленькі, натруджені — руки селянки. Минулого літа з міста до брата в гості приїхав кандидат якихось наук. Побачив цей портрет, вигукнув: «Талант!» — І написав листа у Київ.
Портрет Катрі хотіли забрати на виставку, але Іван не дозволив.
Багато про що хотілося б розказати зараз Іванові Лісняку, але він тільки штовхає ліктем Платона, вказуючи на поля, мовляв, добре, сніг випав, озимину прикрив, урожай буде… Потім все ж передає віжки хлопцеві і починає говорити своєю нещасною, беззвучною мовою, що в селі мало хлопців і дівчат, бо пороз'їжджалися по всіх світах, що колгосп ніяк на ноги не зіпнеться. Ось бачиш, ідуть через поля мачти високовольтної лінії, а в селі електрики нема. Тільки ферми якийсь там двигунчик освітлює…
Смеркало. Синій зимовий вечір оповив Сосонку. Тихо-тихо, тільки похропують коні та погуркують сани на мерзлих кізяках. Іван під'їжджає до самих воріт, на яких примостився веселий півник.
— Платоне! — біжить назустріч Галя, навіть хустки не накинула, а за нею Васько з олівцем і лінійкою.
— Я знав, що ти приїдеш, — щасливий Васько не знає, де й посадити брата.
— Як же ви тут живете, мої циганчата? — обнімає Платон обох.
— Та живемо.
У хаті чисто і тепло, наче мати прибрала, а сама вийшла на хвилину до сусідів. Платон вмивається з дороги, і сестра подає йому чистого полотняного рушника. На вечерю насмажили картоплі, Галина внесла з льоху капусти і огірків. Давно вже так смачно, здається, не їв хлопець.
Після вечері всі троє сідають на тапчанчику біля грубки і деякий час мовчать, немов бояться відігнати оце щастя, що завітало сьогодні до їхньої хати. Платон поглядає то на Галину, то на Васька. Сестра здається зовсім дорослою, тільки голубі стрічки в косах нагадують про щось дитяче.
— Що ж ти будеш робити? — Галя все ще не вірить, що брат житиме разом з ними.
— Мабуть, у бригаду піду до Ничипора Івановича…
— Шофером іди,— радить Васько.— Нову машину колгосп купив. На машині добре! Їздиш собі…
— Трактористи в нас більше заробляють, ніж хто,— роздумує Галина.
— А ти, Галю, підеш у технікум… І так пропустила багато…
— Нікуди я не піду. Як же ви тут без мене будете, хто вас нагодує, хто обпере?
— І не думай, Галю. Взавтра ж підемо в Косопілля, я попрошу директора, щоб прийняли, ти наздоженеш… Квартиру тобі найму, а ми з Васьком якось влаштуємось, по-солдатськи…
— Шкода мені буде вас покидати, — говорить Галя, і Платон розуміє, що вона дуже хоче вчитись.
— А по суботах будеш приходити до нас… Весною куплю тобі велосипеда…
— Галю, дасиш мені покататись? — Васько уже уявляє, як він буде мчати по вулиці на блискучому велосипеді.
— Дам, дам. Лягай уже спати.— Галя посміхається точнісінько так, як мати.
Васько вилазить на піч, кладе голову на руки і віддається своїм хлопчачим мріям.
— Що ж тут, у селі, нового?
Галина про все розказує братові. Збори недавно були в колгоспі, і Коляда кричав на дядька Ничипора, що трактори повільно ремонтують. Кукурудзу ту, що для худоби залишили, почали красти, то тепер там діда Вигона поставили з рушницею… А Юхим подарував Степці малесенького радіоприймача. Усі в селі говорять, що він женитись буде на Степці… Але вона не дуже до нього. Щодня інший додому проводжав… а Юхим, дурний, аж чорний ходить…
Хтось тихенько постукав у шибку. Галина швиденько зіскочила з тапчана, кинулась до вікна, потім до дверей і зупинилась посеред хати, розгублена.
— Чого ти, Галю? Відчини,— промовив Платон. Галина вийшла в сіни, довго з кимсь говорила. Платон відчинив двері:
— Хто тут, Галю?
— Та це… Дмитро ось прийшов…
— Який Дмитро? У хату йдіть, бо застудишся.
З Галиною ввійшов високий блідий хлопець у сивій смушевій шапці, в коричневому шкіряному пальті та хромових чоботях. Видно, що він не перший раз був у цій хаті, бо звично повісив шапку на кілочок біля дверей, а вже потім подав руку Платонові:
— Будьмо знайомі. Дмитро Кутень, ваш колега — агроном. Власне, пів-агронома,— голосно розсміявся, і шкірянка зарипіла, ніби теж засміялась.— Закінчив плодо-ягідний технікум, опинився у вашому селі… Ось уже три місяці квартирую в Маланки. А оце йду, дивлюсь — світиться…
— Що ж, роздягайсь, агрономе.
Дмитро перехоплює погляд Галини і береться за шапку.
— Іншим разом зайду,— видно, дуже не хочеться йому йти звідси,— пізно вже.
Дівчина, накинувши хустку, проводжає гостя, і вони довго шепочуться в сінях.
Повернувшись, Галина зразу починає слати постіль — боїться зустрітись поглядом з Платоном.
— Часто він заходить до нас, цей «пів-агронома»? Ти, Галю, не соромся, розповідай.
— Не дуже часто, але,— сестра збирає всю свою рішучість,— заходить.
— Звідки ж він?
— Батько його в Косопіллі, директор маслозаводу…
— Ого!
Галина не може зрозуміти, що означає оце братове «ого», але про всяк випадок застерігає:
— Його сам Коляда боїться…
— Ой Галю, не наганяй страху, бо не засну. На добраніч.
Платон витягує з чемодана свої речі, розкладає книжки і конспекти на етажерці; коли ще він візьме їх у руки? Фотографію Наташі, яку вона прислала з Вінниці, ставить на столику. Треба написати їй.
Листа від Наташі він одержав перед самим від'їздом з Києва. Хлопець дістає його з чемодана, перечитує:
«Платоне!
Нарбутовське з'єднання без втрат зайняло населений пункт — Вінницю. КЕЧ розмістив особовий склад у двоповерховій кам'яниці по вулиці Котовського. Над нами живе генерал — дуже симпатичний і дуже цивільний. Він мені подобається. Кімнат багато, і нам нічого у них ставити.
Місто красиве і тихе, ходять маленькі трамвайчики. В центрі, на другому поверсі готелю,— величезний годинник. Вежу для нього будувати, очевидно, не захотіли, і годинник помістили у вікні. Оригінально і солідно. Тут є красивий парк і величезний фонтан. Парк, звичайно, носить ім'я Горького. Не розумію, чому всі парки називають його іменем, наче Горький все своє життя провів у парках. Більше я ніде не була і нічого не бачила.
Посилаю тобі свою фотографію. Фізіономія статистки з поганенького театру.
Виконуючи волю матері, місцеві ескулапи вже зайнялись моїм серцем, наче воно не моє, а належить медицині. Поки вони вислуховують та консультуються, моє серце робить, що хоче: то б'ється, то ні…
Ти правильно зробив, що вирішив їхати в село. Треба думати не лише про себе. Я знаю, що тобі буде важко, але купити квиточок на щастя не можна. Він дуже дорого коштує…
Іноді за нього розплачуються життям. Але я — купила б.
Привіт від нашого гарнізону.
Наталка».
Вранці Платон з Галею пішли до Косопілля, і він упросив директора, щоб її прийняли на другий курс. Потім найняв куточок для сестри і надвечір повернувся в село.
У хаті не сиділось, і хлопець, наказавши Васькові, щоб добре вивчив уроки, пішов до Снопів. Ще на подвір'ї почув голосну розмову. І справді, за столом сиділи Ничипір Іванович, Михей Кожухар, Мирон Мазур та Данило Вигон — грали в підкидного дурня.
— О, а я думаю, де ж це запропастився Платон? — Ничипір Сніп радо зустрічає гостя.
— Я ще вчора знав, що ти приїхав,— підморгує Михей.
— Аби ти — та не знав,— сміється Мазур.
— Може, повечеряєш? — згортає карти зі столу Марія.
— Дякую, ми вже з Васьком попоїли.
— Добре діло зробив,— піднімає продимленого пальця Кожухар,— що Галю вчитись послав.
— Сказано, брат,— зітхає Марія.
— А сам же куди, Платоне? — підсувається ближче Мирон.
— Думаю до Ничипора Івановича проситись в бригаду… На тракторі не доводилось працювати, але машину знаю.
— Приймемо, Платоне. Зараз саме ремонтуємо. Запасних частин мало…
— Діла-а,— крутить головою Данило Вигон.— А як же наука твоя?
— На заочний, діду, перевівся.
— І повигадують ото… як же ти оту науку заочно пройдеш? — знизує плечима дід…
— По книжках,— роз'яснює Мазур.— Начитаєшся, а потім ідеш та розказуєш, що вичитав. Он і вчитель наш так уже років сім заочно здає, та ніяк не здасть…
— Воно, скажу вам, огрономію всяку та землю вивчати краще не в городі, а таки в селі,— міркує Данило Вигон,— бо в городі вся земля в камені і чоловік її не бачить і не чує… А землю чути треба…
— Є такі, що й роблять на землі, а не чують її і не бачать,— безнадійно махає рукою Мирон.
— Бо нема, значить, до неї серця.— Михей сідає ближче до комина, щоб дим витягувало.— От примусь ти мене, к приміру, сторожувати… Дай мені сто карбованців на місяць, а я не буду, і все… А чому я не буду? Тому, що не можу без людей. Замкни мене в одиночну камеру — помру на другий день.
— Що ти оце верзеш, Михею? — сердито черкав сірником Вигон.— Коли людина на самоті залишається, то до неї мислі йдуть і всяке понятіє приходить…
— І до вас прийшло? — хитро посміхається Михей.
— Прийшло.
— Тоді скажіть мені, Даниле Степановичу, чого наш колгосп на такій низькій графі стоїть? Наче все робимо, і Коляда ночей не спить, а графа ні до бісової, вибачайте, матері…
— І скажу, твоїми ж словами, Михею, і скажу. Не відчуває наша земля, сосонська, серця… Розлюбили її люди. О! Таке моє понятіє.
— Добре кажете, Даниле Степановичу,— підтримує Вигона коваль.
— А чому розлюбили? Колись один одному кілками голови за вершок розбивали, а зараз розлюбили, чому? — допитується Михей.
— Сам розумій… Людина, коли працює, інтерес свій бачить… Скільки заробить, що матиме… Були тяжкі роки, ще коли я головував і опісля,— весь народ труднощі ніс — нічого не вдієш, війна… Потім уже і родило, і не родило — все одно на трудодні не проживеш… Молоді — з села у міста подались… А що їх тут утримає? Клуб скоро обвалиться, ні тобі електрики, ні тобі ніякого удовольствія…
— Не все зразу, Даниле Степановичу,— тяжко зітхає Ничипір Іванович,— колись і ми розбагатіємо.
— Ти мені скажи, коли, строк мені вкажи,— не заспокоюється Вигон.— От ви з Мироном партійні, скажіть… Ага, мовчите? А ви б запитали Коляду: «Куди ти нас ведеш?» — якщо самі не знаєте…
— Та, мать, і Коляда не знає,— спльовує Михей,— ходить та кричить, мов недорізаний.— Ох і не люблю, як ото на мене кричать…
— А колись був хлопець нічого, метикований,— каже Вигон.
— Через жінку свою світ білий зненавидів,— пояснює Марія Платонові.
— Отож я і кажу,— підводиться Михей,— що без любові ні чоловік жити не може, ні земля. Мені пора, люди добрі.
— Посидів би ще, Михею.
— Ганна чекає… А ось заколю кабанця, прийдете на свіжину, тоді й посидимо. Славний кабанчик, на пудів шість тягне.
— То й ми за одним рипом.— Мирон теж встає.
— Отакі наші діла,— каже Ничипір Іванович, зачиняючи двері за гостями.
— Невеселі.
— То приходь завтра в правління, поговориш з Колядою і почнеш заробляти трудодні…
— А де ж це Юхим? — питає Платон.
— Де? У Степки,— не задумуючись, відповідає Марія. — Тільки тобі одному, Платоне, й скажу: очманів хлопець, та й годі, дня без неї прожити не може. А вона ж, вертихвістка, і не дивиться на нього.
— Ти там знаєш,— перебиває Марію Ничипір Іванович.
— Люди знають. Мені Михей казав! — посилається на найбільший авторитет Марія. — А Михей не збреше…
— Тільки вигадає.
— Така ж, як і мамуня, буде,— знову Марія до Платона.— Комусь щастячко попадеться!
— От ви, баби,— без злості говорить Ничипір,— кого хочеш перетруть язиками. Дівчина як дівчина. Славна, і в кашу собі не дасть наплювати.
— Хай собі, що хоче робить, а мені сина жаль.
— То що вона, з'їсть його?
— Хай би вже швидше заміж виходила та хлопцям голови не дурила.
— Така в дівках не засидиться. Правда, Платоне?
— Не знаю, дядьку Ничипоре…
По дорозі додому Платон завернув до клубу. Темно, ні душі. Тільки в конторі світилось. Зайшов. У своєму кабінетику, на цератовому дивані, спав Коляда. Прокинувся:
— Хто там?
— Це я, Гайворон. Голова протер заспані очі:
— То заходь, Платоне, або залітай, як ти Гайворон… Сідай. А я оце прихворів, пече мене щось всередині вогнем…
— Додому б ішли, Семене Федоровичу.
— А-а,— відмахнувся.— Казав, казав мені Михей, що ти приїхав. На яку роботу станеш? Тільки знай, керівної нема… Хіба що з нового року дасть райвиконком Ставку на бібліотекаря та завклубом, то візьму тебе…
— Так у нас же й клубу нема.
— Ну то й що? Аби гроші тобі йшли… Ти ж як-не-як — студент. З якого курсу пішов?
— З четвертого.
— Якби раніше приїхав, то взяв би тебе агрономом, а зараз не можу — директор маслозаводу синка свого прислав. Нічого робити не хоче. І на цій агротехніці так розуміється, як я на атомах…
— Навіщо ж ви брали такого?
— Не хочеться з його батьком заїдатись, бо таку жирність молока виведе, що я цього плану до кінця віку не виконаю… Хай покрутиться. То підеш завклубом?
— Та ні, я до Ничипора Івановича в бригаду, якщо не заперечуєте.
— Іди, Платоне, іди, а ми вже тебе не зобидимо,— зрадів Коляда.
«І чому це люди говорять, що Коляда злий? — роздумував Платон.— Розмовляє щиро і привітно… А сам заклопотаний, блідий та худий. Спить в конторі, що ж то за відьма така в нього?»
— Вам би полікуватись, Семене Федоровичу,— сказав.
— Робота, Платоне, робота. Поживеш, побачиш — ні дня не маю, ні ночі… Моститься на моє місце Макар Підігрітий, хай би й ставили, а я спочину.
— Чого ж це він задумав сільраду залишити?
— Влади хоче. Каже, що я йому поперек дороги став. Це вже мені люди передають, а колись добрячий був чоловік…
Додому йшли разом. З хати Чугая долітали звуки баяна. Не змовляючись, зупинилися — і Платон, і Коляда.
— Це Юхим Степку Чугаєву розвеселяє,— сумно промовив голова.
— Весілля буде, погуляємо… Якщо покличуть. О, танцюють.— Платон помітив, як у вікні колихаються тіні.— Зайдемо, Семене Федоровичу?
— Ні, Платоне, вже відходив. Ти йди, може, вибереш яку…
Платон перескочив через перелаз, а Коляда ще довго стояв на вулиці, і в нього чомусь щеміло серце…
Побачивши гостя, Степка зойкнула і швидко прикрила рукою рота. Юхим відклав баяна, обнявся з Гайвороном:
— Нашого полку прибуло!
— Друзі зустрічаються знову,— потиснув руку Дмитро. Цього разу він був одягнений у шкіряну куртку з безліччю блискавок.— Представляю наших дам: Оля, Соня, Світлана — дочка сосонського «президента» Макара Підігрітого, а це — наша прекрасна господиня…
— Здрастуй, Степко.
На лаві сиділи Петро і Максим Мазур — обидва трактористи.
— Я вам танці перебив.
— Та що ти! — Юхим знову заграв.
Платон ступив крок до Степки, але її підхопив Дмитро Кутень, довелось запросити до танцю Світлану. Це була товстенька, рудувата дівчина, яка, напевне, ніколи не скаржилась на відсутність апетиту… Але танцювала вона напрочуд легко і граціозно. Максим — високий, стрункий, як спортсмен,— танцював із сором'язливою Софією. Тільки Оля з Петром сиділи, обнявшись, біля мисника і про щось розмовляли.
Танцювали польку. Хлопці не шкодували чобіт. Так вибивали, що аж вгиналась підлога. Буде взавтра Степці робота. Дівчата, підхоплені дужими руками хлопців, танцювали на носках, ледве-ледве торкаючись землі. Швидше, швидше! Розтягує баяна Юхим, і здається, що в нього сто пальців. Перед очима чоботи, дівочі литки, понадувались парасольками спіднички, аж вітер ходить по хаті і лампа — ось-ось погасне…
Так і є. Блимнула і погасла. Сміх, крик.
Лясь! — хтось із хлопців уже заробив по фізіономії.
Юхим засвічує сірника: дочка «президента», збуджена, розімліла, горнеться до Платона. Так і стоять, не наблизившись одне до одного, Максим та Софія, за щоку тримається Дмитро, а Степка — аж біля порога…
— Все! Клуб зачиняється! — подає команду господиня, і всі гуртом виходять на вулицю.
Прощаються. Максим забирає Софію, Петро — Олю, Світлана не випускає Платонової руки, і той розуміє, що честь провести дочку «президента» випадає йому.
Що ж, він піде, тим більше — Юхим навіть з подвір'я не вийшов. Дмитро теж попрощався.
— Бувайте здорові,— якомога байдужіше говорить Платон і демонстративно бере Світлану під руку.
Резиденція сосонського «президента» була аж на Висілку, і, поки дійшли до неї, Гайворон дізнався, що:
Світлана працює піонервожатою в школі;
вона Платона добре знає, і жаль, що він не пам'ятає її;
в селі така нудота, що можна повіситись;
вона одна донька у батька-матері;
це прекрасно, що приїхав Платон.
Вони стоять біля височенного паркана «президентської» резиденції. Дівчина вже тричі сказала, що їй холодно, але в апартаменти не йде. Тоді він бере ініціативу в свої руки:
— Пізно, треба йти…
— Постійте ще… Ой, які у вас гарячі руки!
— До побачення…
— Хіба ви не виспитесь? Я вся тремчу від холоду… — Потиск руки. — Я така рада…
Поскрипував під ногами сніг. Надкушений місяць непорушно висів над Сосонкою. Проходячи повз Чугаєву хату, Платон побачив, як од воріт відділилась чиясь постать. Напевне, Юхим чекає його. Коли ж ні.
— Платоне, це я,— чує глибокий, грудний голос Степки.
— Чого ти тут стоїш?
— Тебе чекаю, ходімо.— Степка бере його за руку і веде до хати. Малесенький язичок полум'я ледь тримається на кінчику ґнота.
— А батько?
— На станцію поїхав, вагони з лісом розвантажує. Довго ти «президентшу» проводив… Я задубіла вся, поки дочекалась…
— Навіщо чекала?
— Хотіла бачити… тебе, — Степка обнімає Платона і цілує в губи.
— Степко, що ти? — Хлопець бере її за руки і садовить на лаву.
— Я люблю тебе… Чуєш? Люблю…
— Але ж ти знаєш… Я… у мене… — Платон розгублено дивиться на дівчину.
— Я знаю, у тебе є та… Наталка… Але я нічого не можу з собою зробити, — Степка, схилившись на стіл, плаче.
— Заспокойся, Степко. Не плач. Ми ще поговоримо з тобою… колись,— невпевнено обіцяє Платон.— А зараз я мушу йти. Васько сам вдома…
— Іди.— В очах Степки згасає надія.
Гайворона сковує її краса, на губах ще горить вогонь цілунку, і якась невідома сила тягне його до дівчини. Раптом — в уяві — Наталка… Треба йти. Якщо він зараз не переступить порога, то вже ніколи не вирветься зі страшного полону цих очей.
Платон вискакує на вулицю…