«Президентом» Макара Підігрітого назвав Леонтій Гнатович Горобець. Той спочатку образився, але, докопавшись до суті цього слова, змирився і навіть пишався таким незвичним титулом. Цілими днями Макар Олексійович сидів у своєму кабінеті біля телефону. З дев'ятої ранку до п'ятої вечора. Ні хвилини менше, ні хвилини більше. Але бюрократом не був: треба — заходь з дев'ятої до п'ятої і говори. У сільраді був ідеальний порядок. Макар Олексійович не сідав за стіл, якщо, наприклад, телефон або чорнильниця стояли не на своїх місцях. Тоді викликав секретаря сільради Диньку і вказував на безпорядок. Лише після цього Підігрітий опускався у важке дубове крісло, і ніяка сила не змогла б його підняти до обідньої перерви, крім, звичайно, начальства, яке він завжди поважав і в душі страшенно боявся. Всі, хто приїжджав з району (до агента по страхуванню включно), були для Макара Підігрітого «начальством».
Макар Підігрітий пройшов крізь усі терни, що були на житейських дорогах, і навіть не подряпався ні разу, не вколовся. Сосонську сільраду вважали однією з кращих у районі. Все, що вимагалося від неї на різних етапах, виконувалося своєчасно. Коли ще підписувались на позики,— Макар Підігрітий завжди рапортував першим. Він не ходив по хатах і не виклянчував копійки,— Підігрітий робив це організовано. Щоосені колгоспники одержували гроші від заводу за цукрові буряки. Голова приходив у правління артілі і після короткого вступу про міжнародне та внутрішнє становище говорив:
— Перерахуйте гроші сільраді. Навіщо потім турбувати людей?
Суму перераховували, Динька складав списки охочих передплатити позику, і в травні, коли святково-урочистий голос диктора ще тільки повідомляв про чергову позику, Макар Олексійович уже доповідав у райвиконкомі, що план з ентузіазмом виконано. Його премійовували, а сільраду заносили на дошку пошани. Вся документація в Підігрітого була в зразковому стані. Якщо б на якомусь протоколі раптом виявилась клякса, Динька міг вважати, що його кар'єра закінчена. Папери акуратно підшивались і зберігались в сейфі, як величезна державна цінність.
Макар Олексійович — середнього зросту, червонощокий, білявий — говорив тихо, але багатозначно. Зі своєю дружиною Оленою жив у повній злагоді, завжди розповідав їй про сільрадівські справи, і та безпомилково вирішувала, як треба повестись «президентові».
Людиною був порядною. Хабарів не брав, горілку пив удома і мало, до чужих молодиць не забігав. Вечорами роздивлявся з Оленою плакати. Плакати були найбільшим захопленням Макара Олексійовича. Ними обвішав усі стіни. Висіли вони і в сінях, а ще лежали паками на лаві.
Як тільки ви прочиняли сінешні двері, вас запитували, закликали, вам радили: «А ти підписався на позику?!» — хоча позики давно вже відмінили.
«Зберігай гроші в ощадній касі!»
«Не грайся з вогнем!»
«Запомни простую штуку: слева направо заводи мотор, — иначе сломаешь руку!»
«Знищуй колорадських жуків!»
Хату собі Підігрітий збудував велику і високу, з верандою, під шифером. На дні скрині лежала папка, в якій зберігалась уся документація і рахунки на ліс, на скло, на дошки, на цвяхи та клямки, на цеглу, на залізні гачки, на вапно, цемент, на пісок і на камінь. Все куплено на свої, трудові гроші, ніхто не підкопається. Останній документ з печаткою стверджував, що: «Хата збудована для власного користування тов. Підігрітого М. О. Вартість хати 1326,73 крб. (Одна тисяча триста двадцять шість крб. 73 коп.) у новому масштабі цін».
У Підігрітого одна донька — Світлана. Вона закінчила Косопільську середню школу і працює піонервожатою. Злі язики говорять, що вона дуже поспішає заміж, але яка дівчина не хоче заміж?
Одним словом, можна було б жити Макарові Підігрітому в шані і в спокої, але…
На кожному кроці підстерігає людину оце прокляте «але». Підстерегло воно і Макара. «Але» постало перед Макаром Олексійовичем в подобі його дружини. Спочатку шепнуло на вухо, а потім уголос підсумувало багаторічні спостереження:
— Та на тебе ж не зважають у районі! Яке начальство не приїжджає, то все до Коляди. З ним радяться, його хвалять, а ти тільки зі страховими агентами по селу ходиш. Хіба ж ти Коляді затичка? Світу божого не бачиш, а він на машині роз'їжджає! Хто сіє, а хто жне…
— Олено, чого ти хочеш від мене? Він своє діло робить, а я своє…
— Тебе скоро й кури загребуть,— пророкувало «але» і плакало.
І так щодня. Крапля камінь довбе. Через кілька місяців Макар Підігрітий був найнещаснішою людиною в країні. Його не цінять, його не визнають. Але Підігрітий зуміє постояти за себе. Хіба він не може бути головою колгоспу? Може і повинен бути, бо душа його болить за рідну артіль (про колгосп дбає, а не про себе).
І так розболілась душа Макара Підігрітого за громадські справи і за долю колгоспників, що не міг знайти собі місця та мало не зненавидів Коляду. Не думайте, що не вітався з ним чи говорив про нього щось погане. Ні, навпаки, Макар Олексійович чутливо завважив на «вкрай незадовільний стан здоров'я тов. Коляди, який не береже себе і тане, мов свічка, а через це тов. Коляда не може приділити господарству ту увагу, яку приділяв…»
Кожен свій виступ на зборах чи правлінні Макар починав так:
— Наша з вами, товариші, вина. Ми з вами, товариші, прогаяли, а Семен Федорович уже не може працювати за нас усіх, як раніше… Камінь — і той стирається… Ганьба нам усім, бо не зберегли Семена Федоровича, а хто ж керуватиме колгоспом, як Семен Федорович змушений буде піти?
І ось тепер усі в районі знали, що Семен Федорович Коляда хворий, запустив господарство. З ним і розмовляти почали, як з хворою людиною. Уявіть, що і сам Коляда повірив у свою безнадійну хворість. По кілька разів на день лічив пульс, у нього боліла печінка, нирки, серце, крутило в попереці, в колінах…
Семен Федорович уже рідко коли кричав на людей. Тепер він, постогнуючи, читав довжелезні нотації.
Раніше, наприклад, якщо не підвозили своєчасно кормів худобі, Коляда влітав на ферми і:
— Самі пообжиралися, так-перетак, а корови голодні! Та ви мені той жом у жменях носитимете! Я вас провчу, саботажники!
А тепер Семен Федорович викликав до себе їздових, і, тримаючись за те, що йому боліло, стогнав:
— Корівка не людина, ой, вона не скаже, що хоче, ой, їсти… А ви ж свідомі колгоспники, самі вже й молочка попили, а скотина не годована. А нас же вчать, що громадські інтереси…
І так півгодини.
Тим часом Макар Підігрітий не сидів склавши руки. Він дуже подружився з агрономом Дмитром Кутнем. Запрошував його на обіди та вечері, мовляв, холостяк, хто його нагодує? І Кутень приходив як додому. Господарі були привітні, гостинні і не дуже докучали серйозними розмовами.
Олена помітила, що її донька теж не без інтересу поглядає на молодого агронома. Кутень приходив, хвалив борщ і господиню, смажену качку і наливку, а дочку не хвалив.
Плани Макара Олексійовича, як людини державної, сягали далеко. Він хотів ближче познайомитись з батьком Дмитра — директором маслозаводу Василем Васильовичем Кутнем, добрим товаришем секретаря райкому Петра Йосиповича Бунчука.
Василь Васильович Кутень був людиною не гордою і приїхав, на прохання сина, в гості до Підігрітого. Після третіх відвідин старий Кутень уже цілував Макара, його дружину та дочку, запрошував їх до себе і обіцяв господареві навести порядок у сосонському колгоспі.
Він дотримав свого слова і мав серйозну розмову з Бунчуком.
— Я їздив оце на периферію, Петре Йосиповичу, і мушу сказати, що народ працює з ентузіазмом. Питання насіння, гною і ремонту на рівні завдань. Але мене тривожить сосонський колгосп, тривожить.
— Коляда — хворий, можливо, доведеться міняти,— погоджується Бунчук.
— У мене є кандидатура.
— Хто?
— Підігрітий. Голова! Масштабно мислить.
— Знаю. Але ж Коляду я сам рекомендував… Хай ще попрацює, а там побачимо,— непевно обіцяє Бунчук.
— Побачимо, — згоджується Кутень.— Може, на масляночку зайдемо до мене?
— Воно б і можна було,— подививсь Бунчук на годинника.
Кутень мешкає у невеличкому будиночку на заводській території. Можна було б перебратись, але звик. Уже другий десяток років директорує тут Василь Васильович, плани виконує, поросяток відгодовує — живе. А з Бунчуком вони давні приятелі, познайомились ще коли до війська їх призивали… А зустрілись після війни.
Петро Йосипович Бунчук — кремезний, з квадратним обличчям, чорним чубом, видавався не дуже привітним, але й не злим. Після війни був учителем історії в Бородянці, скінчив заочно інститут і його призначили на директора школи. Умів тримати в руках і учнів, і вчителів, добре й господарював — школа мала величезний сад, і в урожайні роки посланці Бунчука добре торгували фруктами та картоплею. За кілька років він звів приміщення для молодших класів та будинок у Косопіллі, який переписав на ім'я брата. Бунчук, очевидно, був дуже зайнятий і не збирав усієї документації, як, скажімо, Підігрітий, тому, в скільки обійшлося йому це будівництво, ніхто не знає.
Петра Йосиповича мали в районі за великого активіста і незабаром, після вдалого виступу на обласному активі, забрали до райкому, а ще через кілька років обрали першим секретарем. Хату свою Бунчук продав залізничній станції і в такий спосіб позбувся анонімок.
Один час Косопільський район славився на всю республіку великими надоями молока і рекордами по здачі м'яса. У район приїжджали звідусіль кореспонденти, місцеві газетярі писали брошури, екскурсанти вивчали досвід. Бунчук ходив гоголем. Його вибирали і рекомендували, куди тільки можна було обирати та рекомендувати. Але слава, як та хмара,— пропливе і розтане…
В обласні організації почали надходити листи з колгоспів, що всі ці «перемоги» косопільських діячів не варті виїденого яйця. Тепер замість кореспондентів в Косопілля зачастили комісії. Перевірили та доповіли, що ніякого дива в районі нема й не було. Просто Бунчук і тодішній голова райвиконкому Таранюк давали розпорядження керівникам колгоспів посилати у сусідні райони своїх гінців і скуповувати худобу. Коли все, що можна, навколо скупили, Петро Йосипович вирядив заготівельників у Молдавію. Два річні плани виконали.
Тоді Бунчукові добре прислужився і Кутень. Василь Васильович продавав колгоспам масло, яке вироблялось на заводі. Вони зразу ж здавали його назад. Іншими словами — купували в Кутня квитанції.
Таку практику Бунчук і Таранюк в обкомі партії називали ініціативою і скромно червоніли. Бюро обкому охарактеризувало її як окозамилювання і зняло з роботи голову райвиконкому. Петра Йосиповича, зваживши на щиросердне визнання помилок, залишили.
Конференція в районі, як писали газети, пройшла організовано і на високому рівні. Бунчук був тільки страшенно незадоволений, що другим секретарем райкому обрали Олександра Мостового — редактора газети.
— На молодих ставлять,— скаржився Кутневі.— А що ті молоді знають? У нас досвід, ми все пережили… Посивіли в номенклатурі.
— Мда-а,— співчував Кутень.— Цей Мостовий — гарячий дуже… все за якусь правду розпинається.
— Бачили ми таких! Я йому швидко роги зверну,— пообіцяв Бунчук.— Подумаєш, вищу освіту має!
— Мда-а,— тягнув Кутень.— Зелений ще він.
*
Після розмови з Кутнем Макар приїхав у райком, щоб нагадати про себе Петру Йосиповичу Бунчуку.
— А-а, сосонський «президент»,— весело зустрів Макара Бунчук. І Підігрітому стало дуже приємно, що саме так назвав його секретар.— Що скажеш?
— Провідати вас надумав, давно не бачив, Петре Йосиповичу,— відповів Макар.— Може, вказівки які будуть, бо Коляда хворіє, а я, значить, на двох стільцях…
— А де зараз Коляда?
— В обласній лікарні… Нерви… Спрацювався.
— Одужає. Коляда — це голова,— похвалив Бунчук.
— Це — голова,— погодився Підігрітий.
— А якщо не зможе працювати, то іншого знайдемо. Не святі горшки ліплять. Хіба ти не потягнеш?
— Я? Важкувато буде,— перебирав китички зеленої скатерки Підігрітий.
— Ти п'ять таких Сосонок потягнеш,— запевнив Бунчук.— Я тебе знаю, і Василь Васильович Кутень про тебе розповідав.
— Не хваліть, Петре Йосиповичу, бо мені аж невдобно.
З кабінету Макар Підігрітий вийшов з такою гідністю, що секретарка аж встала.
Вдома Макар Олексійович разів з десять дослівно переказав дружині свою розмову з Бунчуком:
— Він мені каже: «Ти таких п'ять Сосонок потягнеш, не один рік знаю…» А я йому кажу: «Не хваліть, Петре Йосиповичу, бо мені аж невдобно…» А він мені…
З кожним разом подробиць ставало все більше, а коли Макар почав розповідати Олені вдесяте, то виходило, що Бунчук з ним проговорив не менше трьох годин і сказав, що такий товариш і з районом справився б…
А Коляда тим часом лежав в обласній лікарні, де йому робили повне обстеження та дослідження. Через тиждень його запросив головний лікар і сказав:
— Так ось що, Семене Федоровичу. Ви — абсолютно здорова людина. З нервами у вас, правда, поганенько, але поприймайте ліки, які ми вам припишемо, і проживете ще сто років. Їдьте додому та працюйте.
На радощах Семен Федорович купив собі нового костюма, зайшов до перукарні і вийшов звідти, як нова копійка. Відчув, як налилися силою м'язи. Аби переконатись, що це так, Семен Федорович пробував зігнути пальцями п'ятака в кишені. П'ятак не гнувся, тоді Коляда, чекаючи на зупинці трамвая, взявся руками і похитав телефонного стовпа.
— Громадянине,— підійшов міліціонер,— цей стовп повинен стояти, не розгойдуйте.
На вокзалі та у вагоні Семен Федорович ходив з піднятими плечима, трохи відставивши лікті од тулуба,— так ходили циркові борці. Чемодан ніс одним пальцем. Палець посинів, але Коляда не здавався.
Фросина просто-таки не впізнала свого чоловіка, коли Семен Федорович, підстрижений, поголений, у новому модному костюмі, з'явився вдома. Вперше у житті він привіз Фросині подарунок — нейлонову кофтинку, яку, при всьому бажанні, вона ніколи не могла одягнути.
За вечерею Семен Федорович навіть розмовляв з дружиною. І тоді Фросина розкрила перед ним усі карти Макара Підігрітого:
— Хоче стати на твоє місце. Вже був у районі, в секретаря, той сказав, що з'єднає п'ять таких колгоспів, як сосонський, і призначить головою Макара…
— Що, знову будуть укрупнювати? — насторожився Коляда.
— Не знаю, що будуть робити, але секретар просидів з Підігрітим весь божий день і нікого до себе не впускав… Хвалився Макар, що, може, візьмуть його і в район… Але пізніше…
— Та ну?
— Михей казав, а він усе знає…
— Оце так Макар! Але й ми не ликом шиті!
— Ти йому покажи… Хай не наступає нам на ноги, бо ми хвицаємось. Не доріс ще Підігрітий до голови…