Юхим випряг коней, насипав їм у жолоби січки і, поминувши місток, по кризі перебрався в село. У клубі ще світилось.
— Гармоніст з'явився! — крикнула Світлана, побачивши Юхима.
Хтось з хлопців бренькав на балалайці, кілька пар човгали чобітьми по підлозі. Степка й не глянула на Юхима, вона стояла з Дмитром біля вікна.
— Відвіз Платона? — підійшла Галина.
— Відвіз.
— Коли ж весілля, не сказав? — підкреслено байдуже запитала Степка.
— Як молоду привезе,— відповіла за Юхима Галя, напинаючи хустку.— Дівчата, хто додому?
На ганку дівчина затрималась, чекала, що до неї підійде Дмитро, але він крутився біля Степки. Галя бачила, як Максим прикрив кожухом Софію, як Петро доганяв Олю, і від чужого щастя защеміло серце.
Степка вийшла на вулицю з Дмитром. Біля хвіртки стояла Світлана і з надією питала:
— Кому зі мною по дорозі? Кому зі мною по…
Але Дмитро вдав, ніби не чує. Він ішов поруч Степки, заклавши руки в кишені свого шкіряного пальта, і розповідав якогось анекдота. Юхим, насунувши шапку на самі очі, плівся мовчки за ними. Біля криниці Степка зупинилась.
— На добраніч,— сказала Дмитрові.— Я сама дійду.
— Я проведу, Степко.
— А я не боюсь! — Помахала рукавичкою і прискорила ходу.
— Подумаєш,— цвіркнув крізь зуби Дмитро і вернувся назад.
Він наздогнав Галину біля самої хати.
— Чого ж ти не почекала, Галю? — розставивши руки, перепинив дівчину.
— А чого це я маю тебе чекати? — обійшла його і стала на порозі.
— Я тебе весь тиждень не бачив…
— Не велика біда,— Галина відчинила сінешні двері,— йди, куди намірився.
— Я до тебе прийшов…
— Що, вигнала Степка?
— Дуже вона мені потрібна — Дмитро зайшов у сіни.— Сама підкликала… Ти не гнівайся, Галю. У хату запроси, чи що?
— Іди звідси.
— Та чого ти? — Дмитро взяв дівчину за руки і притягнув до себе.
— Пусти,— пручалась Галина, відчувши їдкий залах мокрої шкіри.
— Ходімо в хату, Галю… Я ж до тебе прийшов… Я люблю тебе.
— Мені не треба твоєї любові,— вирвала руки і вискочила надвір.
— Яка недоторкана! Ну підійди.— Дмитро знову намагався обняти дівчину.
— Пустіть її! — вибіг у сіни Васько. В коротких білих штанцях, босий, він злякано дивився на сестру.
Галина схопила брата на руки і, як маленького, понесла в хату, а вже потім вийшла і зачинила двері на клямку.
— Чого він до тебе ліз? — трусився від холоду Васько.
— Спи, Васю.
— Я йому дам, тільки ти скажи мені!…
— Добре, Васю.
— Тебе ніхто не буде зобиджати, хай-но я виросту… А повернеться Платон, то я розкажу, а він йому як…
Галина крізь сон почула, як хтось ходив по подвір'ї. Схопилась з ліжка і підійшла до вікна: невже Дмитро? Ні. Кроки важкі, повільні. Хто він? Щось поклав під дверима. Високий, у короткому кожусі. Серце ледве не вискочить. Чого треба цьому чужому чоловікові? Знову щось несе… Очі звикають до темряви, і Галя впізнає. Це Полікарп Чугай. Невже підпалить хату? Як вона могла подумати таке? Він носить дрова… Так, так, ось знову поклав оберемок. Тихо кладе, щоб не розбудити. Спасибі вам, дядьку Полікарпе…
А Полікарп усе носив важкі покручені поліна, обмерзлі і слизькі.
Степка легко перескочила через перелаз і обернулась до Юхима.
— А ти чого ходиш за мною?
— Поговорити хотів…
— Говори.
— Розумієш, Степко, я весь час думаю про тебе…
— І що ж ти придумав?
— Люблю тебе, Степко.
— От бідолашний… А я дивуюсь, чого це ти так схуд? А це ти від любові сохнеш.
— Жартуєш? — зітхає Юхим.
— А я не вірю, що ти любиш мене. Нікому не вірю…
— І мені? Але я можу все зробити для тебе…
— Що, стільчика мені зробиш чи води принесеш? От умри, тоді повірю…
— Як, «умри»? Зовсім?
— Боїшся вмерти, то хоч з силосної вежі стрибни сторч головою.
— Чого це я буду стрибати?
— Щоб бодай чим-небудь не бути схожим на інших… Хіба ти поїхав би так, як він… в хуртовину, а на снігу написав ім'я.— Степка навіщось зірвала хустку з голови і пішла до хати, навіть не попрощалась.
«Хто він, яке ім'я? — не міг зразу збагнути Юхим.— Про кого вона?» Про Платона. Згадав. Він теж пішов би до неї крізь хуртовину… А зараз напише її ім'я. І Юхим вивів на чистім снігу найкраще в світі ім'я — «Степка».
— Що це ти малюєш? — Біля Юхима стояв Дмитро Кутень.
— Не твоє діло.
— А ночувати що, не пустила? — хихикнув Дмитро.
Юхим підійшов до Кутня і з усієї сили вдарив кулаком у щелепу. Той поточився, упав на пліт.
— Хоч одне слово погане про неї скажеш,— приб'ю…
*
Степка лежала на своїй дівочій постелі і не могла заснути. Чула, як дід Вигон вибивав у рейку години. Він чомусь ударив тринадцять разів, а потім, очевидно, зрозумівши помилку, бамкнув ще раз — до пари. Батька ще не було. Невже й досі корчує оті пеньки? Він завжди шукає для себе найважчу роботу. Спокутує гріх? Але хіба то був гріх? То була його велика любов… Невже і Платон любить оту — до самозабуття? Невже полковницька донька краща за неї? На фотографіях усі виглядають краще, ніж у житті. Хіба в тієї такі гарні очі, як у Степки, такі стрункі ноги? У кого?!
Степка встає з ліжка, засвічує лампу і підходить до шафи. У великому дзеркалі, немов з туману, пливе висока дівчина у мережаній білій сорочці, розпущені коси спадають майже до колін. На Степку дивляться великі, трохи розкосі очі, вигнулися чорними крильми брови, ледь помітна усмішка причаїлась в куточках упертих вуст. «На кого я схожа?» Степка ніяк не може пригадати, де вона бачила таку красуню. Ні, то була не жива дівчина, а намальована… Це в альбомі дядька Лісняка вона бачила, там багато надруковано картин. І серед них — красива іспанська дівчина. Зовсім гола. Аж соромно було дивитись… Ні, не соромно, а… Невже і я така? Подивитись? Краєчком ока…
Степка прикручує гнота і одним рухом зриває з себе сорочку. Потім навшпиньки, боячись самої себе, підходить до дзеркала. Так, це та дівчина, з картини, тільки у неї руки не були схрещені на грудях. Опустити руки? Ну хоч одну… Степка опускає руки… Невже це вона?
Іспанська дівчина в альбомі двічі перевернулась на своєму ложі — вона заздрила Степці з України.
*
Полікарп Чугай повертався додому, коли вже розвиднялось. Поки привіз дрова та скинув, вже час було їхати і по солому. А оце поставив коней та й іде собі вулицею. Біля своїх воріт помітив якийсь напис на снігу. Прочитав великі, рівні літери — «Степка»… А далі… Кров ударила в обличчя Полікарпові, він аж похитнувся. Далі вже, мабуть, чиясь інша рука поспішно дописала коротке чорне слово ганьби. Хто, хто міг назвати так його Степку? За віщо? А що, коли вона?.. Ні! Ні!
Полікарп вдерся в хату і прохрипів:
— Горе моє, горе… Іди поглянь!
Степка дивилась переляканими очима на батька і не могла збагнути, що сталось.
— Чого ти, батьку?
— Там, біля воріт, написав хтось…
Степка накинула кожуха і вибігла на вулицю, але нічого не могла прочитати, бо Максим Мазур геть усе затоптав своїми чобітьми.
— Що там було написано, Максиме? — тривожно запитала дівчина.
— Та якийсь дурень моє ім'я нашкрябав,— промовив Максим.— Що снилось, Степко?
— Поле снилось.. Чорне… А ти ж куди так рано?
— Та послали тато в Косопілля. Там книжки їм по пошті з Києва прийшли, то дядькові Михееві тяжко буде нести. Бувай здорова!
— Що? — зажурено подививсь на дочку Полікарп, коли вона прийшла до хати.— Бачила?
— Нічого я не бачила. Сказав Максим, що там хтось написав його ім'я. Хай собі пишуть…
— А мені привиділось, така голова стала. Ти, Степко, лягай, поспи… А я…— Полікарп з вдячністю подумав про Максима. І справді, навіщо Степці оте читати? Треба було йому мовчки затоптати ту ганьбу і нічого не говорити дочці.
*
Вранці Галина з Васьком перенесли всі дрова у сарай. Буде тепер чим палити.
— Бачиш, який дядько Полікарп,— роздумував Васько.— А кажуть — вовкулака.
— Він добрий, Васю.
Прибравши в хаті, Галина взяла три карбованці і подалася до Чугаїв.
— Здрастуйте, а де Степка? — привіталась.
— Пішла до кооперації солі купити, зараз вернеться. Сідай, Галю,— Полікарп підсунув стільчика.
— Я хотіла вам, Полікарпе Васильовичу, подякувати,— зніяковіла дівчина,— візьміть.
— За що мені дякувати?
— Та за дрова… Ось вам,— Галина поклала на стіл гроші,— Платон приїде, то ще дасть…
— Які дрова? Ти щось, дівчино, плутаєш. Я нічого не знаю.
— Та ви ж вночі привезли і носили.
— Не знаю, не знаю… І гроші ці забери, бо тут щось не так, Галю. Може, хтось і привіз, але не я…
Так з грішми і прийшла додому Галина.
— Не взяв,— сказала Васькові,— навіть не признався, що він привіз.
Підвечір Галина зібралась іти в Косопілля, аби рано не поспішати.
— Обід, Ваську, я вам приготувала на три дні, у коморі стоїть. Скажеш Платонові, щоб одягався тепло. І ти не бешкетуй, не маленький.
— Знаю. Дивись, Галю, хтось приїхав до нас! — виглянув у вікно Васько.
Справді, машина зупинилась біля їхнього двору, і незнайомий чоловік ішов до хати. У сінях довго обмітав ноги. Галина відчинила двері:
— Здрастуйте.
— Приймаєте незваного гостя?
— Заходьте, будь ласка.
— А я вас знаю,— сказав Васько, протягуючи руку.— Ви — Мостовий. І ви у нас ночували.
— Повна інформація,— посміхнувся Олександр Іванович.— А ви, напевне, Галя — Платонова сестра.
— Так…
— А де Платон?
— Поїхав до Вінниці. Взавтра має повернутись.
— До Вінниці? — перепитав Мостовий.— Це добре…
— Він до Наталки поїхав,— уточнив Васько,— до тієї, що на карточці…
— Бачив. А ви ж куди, Галино, збираєтесь?
— До Косопілля. Я вчуся там.
— То я вас підвезу.
— Спасибі.
— А ти, Васю, як приїде Платон, передай, щоб подзвонив мені,— виходячи з хати, сказав Мостовий.
Галині було незручно, що секретар райкому несе її мішечка з картоплею, і хотіла забрати, але Мостовий не дав. Відкрив перед нею дверцята машини і сам сів за руль.
Біля контори колгоспу Мостовий побачив Коляду, загальмував.
— Як поживаєте, Семене Федоровичу?
— На посту,— підбіг Коляда. Він потиснув руку Мостовому і Галині.— Це ж ви що, на прогулянку зібрались?
— Був у Явірці і заїхав по дорозі. Гайворона хотів побачити.
— Так, так,— посміхався, зиркаючи на Галину, Коляда.— Неділя, одним словом… Може б, до мене завітали?
— Дякую, з учорашнього дня вдома не був.
— Не знаю, чи з такою дівчиною і доберетеся швидко,— сказав Коляда і злякався своєї дотепності.
— Це вже наша турбота, Семене Федоровичу. До побачення!
Коляда лаяв себе за недоречний жарт.
*
Не любив Полікарп Чугай довгих зимових вечорів. А коли ще й роботи не було, то вони тягнулись для нього вічність. Якби ж хоч Степка вдома посиділа, було б з ким словом перекинутись. Пішла на ферму, а звідти до клубу побіжить. Хіба втримаєш? Вийшла дівчина з-під його волі. І єдине, чого найбільше боїться Полікарп,— це щоб не пішов людський поговір про його дочку.
Полікарп згадує Марту. Ще не було такого дня, щоб він не подумав про неї. Хіба забудеш, коли перед очима Степка,— як дві краплини схожа з обличчя на свою безпутну матір. Це вже одинадцять років минуло, як вони втекли з Ладьком. І не з'явилась, не нагадала про себе дочці, навіть тоді, коли Степка жила з бабунею. Кілька разів збирався Полікарп написати до всесоюзного розшуку, але так і не написав. Навіщо? Щоб роз'ятрити стару рану чи для помсти? Степка ніколи не говорила з ним про матір, наче тої і не було ніколи в цій хаті.
Полікарп засвічує ще одну лампу і ставить у другій кімнатці. Хай світяться вікна, щоб не була такою похмурою для людей його хата. А може, хто зайде на вогник? Відчинив би широко двері, усміхнувся б Полікарп:
«Заходьте, люди добрі, до моєї хати!»
Поставив би пляшку горілки, приніс би з комори холодцю, сала, все, що є в хаті, було б на столі…
«Як же поживаєте?» — питали б гості.
«Спасибі, добре… Прошу до столу вас. Сідайте в моїй хаті».
Вип'ють по чарці, і піде тиха розмова про те та про се… Михей Кожухар, може б, і заспівав… А люди проходитимуть повз Полікарпову хату і усміхатимуться:
«Добрий цей чоловік — Полікарп…»
Невже хтось іде? Це не Степчині кроки. Полікарп широко відчиняє двері:
— Заходьте до моєї хати…
— Та я ж іду,— маленька постать простує до сіней.— Добривечір!
— О, який гість у мене! — не приховує радості Полікарп.— Роздягайся, Ваську! Сідай, брате, за стіл.
— Ні, я ненадовго… Я ось вам приніс,— Васько подав Полікарпові півника.
— Мені? — перепитав Полікарп.
— Вам… Беріть собі назавжди… На воротях можете прибити або над дверима… Не думайте, що це я вам за дрова, це я так…
Чугай спочатку прибив півника в хаті над дверима, та передумав і повісив на нитці під сволоком. Васько хотів іти додому, але Полікарп Васильович не пустив. Поставив пляшку горілки і наливку в карафці, приніс з комори дві миски холодцю, капусти, нарізав сала, дістав з печі смаженю та макітру з млинцями, потім з льоху вніс квашених і свіжих яблук. Васько думав, що зараз сюди прийде багато людей, але дядько Полікарп поклав лише дві виделки і поставив дві чарки… Що ж це за празник в дядька Полікарпа?
Полікарп налив Васькові наливки, а собі горілки, потім підвівся з-за столу і сказав, наче в хаті був не один лише малий Васько:
— Спасибі, що зайшли.— «Чого це він на мене каже «ви»,— подумав Васько,— що не минаєте моєї хати… Вип'ємо за добро, хай вам щастить у житті…
Полікарп чаркнувся з Васьком. За те, щоб щастило в житті, Васько, звичайно, вип'є. Головне, не хапати двійок і не рвати штанів.
Чугай майже нічого не їв, а все пригощав Васька. Більше наливки хлопцеві не давав, сам випив ще зо три чарки і повів розмову:
— Сніжок випав, на озимину добре. Хоча б уже в цьому році зародило…
— Яка то ще воно весна буде,— пригадує Васько мамині слова.
— Да-а, без дощу земля черствіє. А я, Василю, думаю, може, напровесні хату нову закладу…
— Можна, коли гроші водяться,— промовляє Васько почуті колись слова.
— Грошей нема, але вже якось зберуся за рік-два. Правда, з цеглою важкувато.
— Важкувато,— погоджується Васько.— Та люди ж десь дістають, кудись їздять.
— Ніколи мені їздити й шукати. Все робота, робота…
— Хіба її переробиш? — підказала Васькові мати.
— Та звісно. Хоча б хазяйка була ще в хаті… А то все на Степчині руки. Погано, Василю, без хазяйки…
— Погано, дядько Полікарпе…
— А літа минають…
— Минають, дядьку Полікарпе…
Чугай, підперши долонею щоку, тихо починає пісню:
Цвіте терен, цвіте терен,
А цвіт облітає…
Хто з любов'ю не знається,
Той горя не знає…
Васько знає цю пісню. Колись її співали тато з мамою… І Галина співала. Він теж опускає голову на руку і дзвінким голосом заводить:
А я, молода дівчина,
Та й горя зазнала…
Чугай підхоплює:
Вечероньки не доїла,
Нічки не доспала…
Вони співають все голосніше і голосніше… Похитується півник під сволоком…
Чугай проводжає Васька, як шановного гостя,— до воріт:
— Заходь, Василю.
— Та й ви не минайте нас. А якщо почнете хату зводити, то я вам пособлю, дядьку Полікарпе…
— Спасибі…
— Я вам півника на хату виріжу…
*
Другого дня Михей приніс Юхимові телеграму. Повідомляв Платон, що захворів, лежить у Фастові, в лікарні, і просив подбати про Васька.
— От біда,— журився Ничипір Іванович у кузні.
— Мабуть, застудився,— здогадувався Мазур.
— То я Васька заберу до себе,— сказав Михей.
— Чого ж ти, коли Платон нам телеграму вдарив,— заперечив Сніп.
— Хай у мене поживе,— промовив Мазур.— Хата в мене велика…
— А я ближче до школи живу, — не відступав Михей.
— Дитині молока треба,— міркував Ничипір, — а в тебе, Михею, хіба що дійниця залишилась…
Тільки Полікарп стояв мовчки. З ним і не радились, і не питали…
Порішили на тому, що Васько в кожного житиме по три дні.
Михей прийшов додому, розповів дружині про горе, яке сталося з Платоном. Ганна пожурилася і стала готуватись до зустрічі маленького квартиранта. Перестеляла ліжко, підбивала подушки, промовляючи:
— А воно ж — сирота кругла, а хто ж його нагодує та до кого ж воно голову прихилить…
— Ми нагодуємо, до нас і голову прихилить. Не серед чужих живе, Ганю. Дуже ти в мене жаліслива.
— Та отож, Михею, як люди страждають, то моє серце болить. Щоб могла, то всім пособила б.
— Всім не пособиш… Ось, к приміру, я вичитав у газеті, що половина людей, які живуть на землі,— голодують. О!
— Та невже?
— Написано.
— Хіба в них городів нема? Посадили б картоплі, капусти, огірочка. Перебилися б якось…
— Ну, які там городи в містах закордонних або в Африці? Камінь та пісок. А потім, скажу тобі, Ганю, не всяка нація на борщі чи на картоплі прожити може. Ми ось, к приміру, звичні… Я попоїм картоплі, а ще як з салом,— то до вечора можу ходити. А візьми якогось турка чи там негра бідного, то вони вже на картоплі не проживуть, бо вона в них не росте. Йому давай якогось лимона або рису…
— Ти диви. А як хліба?
— І не показуй. Хіба що там якого шматочка вкусить… але ні.
— Я ж думала, що по всьому світі хліб їдять…
— Бо необразована… Ти краще подумай, чим Васька годувати будемо.
Михей підвечір прийшов до Васька і забрав до себе.
— А Платон швидко очуняє, не турбуйся, сину. Напишеш листа йому…
Васько погодився, бо ночувати самому було страшно. Він узяв свої книжки і підтюпцем побіг за дядьком Михеєм..
Степці дівчата розповіли, що Платон захворів і лежить тепер у лікарні. Вона ледве дочекалася вечора, щоб піти додому, так було їй млосно. І вдома не могла собі знайти місця. Перед очима весь час стояв Платон, худий та немічний. Степка пробувала заснути, але уява малювала страшні картини.
Так вона перемучилась два дні, а на третій сказала батькові:
— Дай мені, тату, грошей…
— У миснику візьми. До кооперації зібралась?
— Ні. Мені треба багато. Карбованців двадцять п'ять.
— Навіщо?
— Я у Фастів поїду. Платона провідаю…
— Чого ж ти поїдеш? — нерішуче спитав Чугай.
— Треба…
Чугай дивився на дочку і розумів, що ніхто її не втримає. Не пустиш — сама поїде, не даси грошей — пішки піде… Полікарп дістав з прискринка гроші і віддав Степці:
— Ти ж не барися, дочко, і в поїздах обережно.
— Добре, тату.
Перед від'їздом дівчина забігла на ферму і попросила, щоб дівчата доглянули її корів.
— Куди ж ти, Степко?
Вона мовчала, бо не вміла брехати.
Пішла на станцію. На плечах — кошик з яблуками…
Та не пройшла і півдороги, як помітила позад себе, на шляху, парокінні сани. Хтось стояв на них, розмахуючи батогом, Степка зійшла на обочину, щоб пропустити цього божевільного.
Сани зупинились, і дівчина побачила Юхима. Він стояв, натягуючи віжки, у розхристаній фуфайці, без шапки, волосся — сиве від снігу.
— Ти йдеш до нього? — запитав чужим голосом.
— А тобі що? — Степка відступила од саней.
— Степко, не йди… Я прошу тебе, не йди.
— Я хочу провідати його.
— Ні, знаю… Тепер я знаю. Ти любиш його.
— Юхиме, я мушу йти.
— Він тебе не любить. У нього є Наталка.
— Я знаю.
— Вернись, Степко. Я… я… прошу тебе. Я можу стати перед тобою навколішки… Я люблю тебе! Ну, чому в тебе такі холодні очі? Степко, не йди…
— Не проси мене.
— Я не пущу тебе!
— Відійди.
Степка міцніше зав'язала хустку і пішла. Юхим не міг ступити й кроку, тільки кричав услід дівчині:
— Не йди! Не йди!
*
Вранці Наталка одержала листівку від Платона. Всього кілька слів. Він писав, що їхав до неї, але захворів, і тепер лежить у Фастові в лікарні. Невеличке запалення легенів, скоро одужає.
Наталка зразу ж заявила матері, що поїде у Фастів. Ольга Аркадіївна спочатку і слухати не хотіла, але втрутився батько:
— Чого ти, Ольго, робиш з дочки хвору? Вона чудово себе почуває і може їхати навіть на Північний полюс… До речі, я взавтра теж збираюсь у тому напрямку і завезу Наташу.
Ольга Аркадіївна, залишившись з чоловіком на самоті, виказала все, що думає про нього.
— Хіба ж можна з її серцем їхати в таку далечінь? Наташа почуває себе зараз краще, і їй потрібен спокій.
— Ти нічого не розумієш,— заперечував Нарбутов.— Який у неї може бути спокій, коли він у лікарні? Вона любить Платона.
— Це жахливо! — вигукнула Ольга Аркадіївна, наче почула новину.
— Це — прекрасно,— сказав Нарбутов.— Ми з тобою не можемо зупинити життя.
— Може, ти її видаси заміж?
— Наташка, якщо захоче,— вийде сама… І я заперечувати не буду.
— Боже мій!
— Нічого не вдієш, старенька, любов…
Ольга Аркадіївна після цієї розмови, звичайно, побігла до знайомого професора. Той сказав, що медицина не може заборонити кохання. Відносно ж шлюбу, то це справа самої пацієнтки.
— Ольго Аркадіївно,— говорив професор,— це ж любов! Нам легше лікувати серце, яке любить… Зараз у неї стан задовільний. Хай їде, хай ходить. Треба зміцнювати серцеві м'язи.
…На четвертий день температура спала, Платонові стало легше. З'явився апетит, і хлопець уже не міг дочекатись, коли залишить лікарню. Лікар пообіцяв, якщо не буде температури, дозволити ходити.
— Хворий Гайворон,— сказала старенька сестра,— до вас прийшли.
— Хто?
У дверях стояла Наталка.
— Ти? Наташо…
— Я… Спокійно, хворий Гайворон.— Наташа сіла на стілець, що стояв поруч і ніжно погладила Платонову голову.— Який ти в мене дурень. На товарному поїзді, в хуртовину…
Платон тримав її руку, немов боявсь, що дівчина зараз піде.
— Я до тебе їхав, Наташо.
— Знаю, знаю,— низько схилилась над Платоном, волосся дівчини спадало йому на груди.
— Як ти почуваєш себе? Як ти приїхала? — Платон хотів знати все.
— Останнім часом почуваю себе добре. А що буде далі… Не хочу загадувати наперед. Мене привіз сюди батько. У нього тут справи. Він зайде. А ти схуд. Не поголився.
— Я не знав, що ти приїдеш, Наташо. Так лаяв себе, що написав тобі з лікарні…
— Чому ж? Мені навіть приємно побувати ще в цій лікарні. Це для мене рідна стихія… У тебе, напевне, температура.
— Наташо, дай мені свою руку. Мені так хороше з тобою.
— І мені.
— Я так скучив за тобою.
— Наче ми не бачились вічність…
— Чому ти пишеш мені такі короткі листи?
— Щоб не написати дурниць,— усміхається Наталка.
— Наташо, я люблю тебе,— шепчуть спалені жаром губи Платона.
— На ці теми в лікарні не розмовляють.
— Ти жодного разу не сказала мені, не написала, чи любиш…
— Я не вмію про це писати. З'їж, будь ласка, апельсин. Ми ось з мамою напекли тобі різної всячини.— Дівчина виймає з валізи печиво, помаранчі, складає в тумбочку.
— Навіщо стільки, Наташко?
— А ми зараз почастуємо твоїх сусідів,— підходить до кожного з чотирьох ліжок і пригощає хворих.
У палаті пахне апельсинами.
Коли Наталка знову сіла біля Платона, він попросив її:
— Наталочко, не вставай більше.
— Я буду з тобою.
— Хворий Гайворон, до вас прийшли,— знову повідомила старенька сестра.
— Це батько,— сказала Наталка, але не відсунулась від хлопця.
Платон не повірив своїм очам: до нього підходила в довгому халаті, накинутому на плечі, Степка… У руках — хустка з яблуками.
Степка змірила Наталку очима і сказала тільки для Платона:
— Здрастуй…
— Це твоя сестра, Платоне? — запитала Наташа.— Ви — Галя?
— Я — Степка…
— Звідки ти, Степко? — неприхований подив у голосі Платона.
— Я — з дому, до тітки їду… А це тобі… Галя передала.— Виклала яблука.
Платон знав, що нема в Степки ніякої тітки. Степка приїхала до нього. По тому, як говорила дівчина, як дивилась на Платона,— зрозуміла це і Наталка.
— Я піду подивлюсь, може, батько приїхав,— промовила Наталка і вийшла.
— Як там Васько? — ледве поворухнув губами Платон.
— Він у дядька Михея живе. Ти не турбуйся. Потім я його заберу до нас. Ти одужуй, Платоне.
— Навіщо ти приїхала, Степко?
— Ти більше нічого не спитаєш у мене?.. Нічого…
— Ой Степко, Степко…
— Я зараз піду. Я думала, що приїду раніше за неї. Бувай здоровий.
Дівчина повільно виходить з палати. Може, покличе? Ні, мовчить. Мовчить.
У коридорі стояла Наталка.
Ніхто не побачить Степчиного смутку. А тим більше оця, що забрала у неї любов.
Порівнявшись з Наталкою, скинула халата, подивилась на неї, зневажливо примруживши свої розкосі очі, і пішла мовчки, хизуючись своєю вродою.
Цей погляд сказав Наталці багато.
— Вона надзвичайно гарна, Платоне.— Наталка, ніби нічого не сталось, увійшла до палати.— Удома все гаразд?
— Умгу… Чому ти вийшла?
— Я думала, що батько приїхав.
— А Степка до тітки їде…
— Я чула.
— Вона колись мріяла стати актрисою і навіть їздила на студію. А зараз — доярка. У цю дівчину страшенно закохався мій друг, Юхим…
— Навіщо ти все це мені розповідаєш?
— Так, просто…
— Якби я була хлопцем, гордилася б, що до мене приїжджають такі дівчата, а ти виправдовуєшся.
— Наташо, у мене нічого з нею нема.
— Тоді ти маєш зіпсований смак.
— Наташо, не треба про це.
У палату ввійшов Нарбутов, привітався — і до Платона:
— Солдат, а не знав, у який вагон сідати. В останній треба. Там їде провідник, а в провідника є кожух. Або ж уже бігав би по площадці.
— Удруге знатиму, Михайле Костянтиновичу.
— З лікарями я говорив, Платоне. Тебе побачив, а тепер нам з Наталкою пора. Служба.
— Я тебе наздожену, батьку.
— Спробуй.— Нарбутов вийшов.
— Знову я сам… Наташо, будеш мені писати? Не думай про неї,— шептав Платон,— скажи мені хоч одне слово… Для мене скажи…
Наташа легенько потиснула Платонові руки, усміхнулась:
— Хіба можна стільки питати? Взяла свою валізу і пішла.
У палаті пахло апельсинами та яблуками.